24. Конфлікт. Класифікація конфліктів.

Конфлікт – це зіткнення протилежно направлених тенденцій в психіці окремої людини, у взаєминах людей, їх формальних і неформальних об’єднань, обумовлене не відмінністю поглядів, позицій, цілей. У організації конфлікт завжди виливається в певну поведінку, дії, що порушують інтереси інших.

При вирішенні соціально-психологічних завдань управління в центрі уваги виявляються конфлікти, що виникають і протікають у сфері безпосереднього спілкування людей, як відповідний результат суперечностей, що загострилися, між ними. І тут головного значення набувають між особові конфлікти в колективах.

У між особовому конфлікті люди стикаються один з одним безпосередньо. При цьому у них виникають і підтримуються напружені відносини. Що виникає і що протікають у сфері спілкування між особове зіткнення буває викликано суперечливими цілями, способами поведінки, установками людей, що виявляються в ході спільної діяльності. Учасники конфлікту по-своєму і по-різному сприймають і пояснюють конкретну ситуацію зіткнень. По-різному бачаться і способи вирішення конфлікту.

Найочевидніше між особові конфлікти виявляються у взаємних звинуваченнях, спорах, нападках і захисті.

Причини конфлікту не завжди піддаються логічній реконструкції, бо можуть включати ірраціональну складову, а зовні прояви часто не дають уявлення про їх дійсний характер.

Можна дати наступну класифікацію конфліктів:

за масштабом конфлікту бувають загальними, такими, що охоплюють всю організацію, і парціальними, такими, що стосуються її окремої частини; 

по стадіях розвитку – що зароджуються, зрілими або згасаючими; 

по ступеню свідомості – сліпими або раціональними; 

по формах протікання – мирними або немирними; 

за тривалістю – короткочасними і затяжними, такими, що довгий час лихоманять всю організацію. Затяжний конфлікт здатний викликати кризу і зрештою привести до її руйнування або істотної зміни; 

по відношенню до окремого суб’єкта конфлікти бувають внутрішніми і зовнішніми; 

з погляду організаційних рівнів, до яких належать сторони, конфлікти бувають горизонтальними і вертикальними; 

по сфері виникнення – ділові, пов’язані з виконанням людиною посадових обов’язків, і особові, такі, що зачіпають його неофіційні відносини; 

по розподілу втрат і виграшів між сторонами можна говорити про симетричні і асиметричні конфлікти. У першому випадку вони діляться приблизно порівну, в другому одні виграють (втрачають) істотно більше, ніж інші; 

виходячи із ступеня зовнішнього прояву конфлікт буває прихованим (латентним) або відкритим. Латентність має місце, якщо учасники ховають конфлікт від сторонніх очей або він ще не дозрів. Відкритий конфлікт легко контролювати, тому він менш небезпечний; 

відповідно до спрямованості розвитку виділяють зростаючі і спадають; 

залежно від кількості причин, лежачих в основі конфлікту розрізняють на одно факторні і багатофакторних; 

по своїх наслідках – конструктивними і деструктивними. 

25. Антикультура спілкування.

Проявом антикультури спілкування є порушення норм мовленнєвого етикету. Найбрутальнішим із них є вживання інвективної (лат. Лайлива) лексики. Це вербальний або невербальний (непристойні жести, пози) замінник фізичної агресії, своєрідний емоційний розряд, до якого люди вдаються під час сильного психологічного напруження.

Антиетикетна комунікативна поведінка також має національні особливості. Основою класифікації інвектив є уявлення народів про непристойну поведінку, порушення табу, внаслідок чого людина втрачає гідність та людську подобу. Зазвичай інвективи є поєднанням непоєднуваного – високого і низького, сакрального і профанного. Інвективна лексика скатологічного (грец. гній та слово) і коїтального (від «коїтус» – статеві зносини) характеру поширена у різних країнах світу. У національних культурах, які поціновують родинні стосунки по материнській лінії, вдаються до сексуальних образ матері (вульгарної лайки з образливо вжитим словом «мати»); у культурах, в яких неабиякого значення надають статевим стосункам, найвульгарніші вислови пов’язані із статевим актом як таким (англомовні культури).

Крім інвектив, пов’язаних із тілесними функціями, поширеною практикою бруднослів’я є зооніми – назви різних тварин, яким приписують певні недоліки. Образа «Пес!» зустрічається майже в усіх регіонах. Проте її образливий вплив на адресата в ісламському світі набагато сильніший, ніж у християнському. Якщо інвектива «Віслюк» у переважній більшості слов’янських культур означає впертість і тупість, то в сербів вона символізує низку позитивних якостей: образити серба, назвавши віслюком, неможливо. Найгрубішою інвективою тут є слово «коняка».

Істотною складовою інвективної лексики є слова, пов’язані з бастардом (франц. позашлюбна дитина, безбатченко, байстрюк). Різновидами бастарду є образи на кшталт: «вилупок», «покруч», «сучий син» тощо. Особливо гостро звинувачення у незаконному народженні сприймаються в країнах, де панують культ родини, сувора патріархальна мораль, поширена полігамія (Індія, Східна та Південна Азія).

Характерною особливістю української інвективної лексики є батькування – образлива лайка, спрямована на адресу батька («Чорт би мучив твого батька!», «Нехай твій батько сказиться» тощо). Експансія матірних інвектив пов’язана з відчуттям людиною постійної присутності нечистої сили, витівками або втручанням якої люди зазвичай пояснювали свої невдачі.

В українській культурі практика лихослів’я була започаткована ще в язичництві. Давні слов’яни вірили, що викликати чорта можна було лише за допомогою гучної лайки або свисту. Тому на початку інвектива символізувала спілкування із «демонами». Тому в міжособистісних стосунках інвективна лексика часто не має адресата. Згодом первинний адресат лихослів’я був забутий, а в сучасній комунікативній практиці інвективні слова використовуються для психічної розрядки. Іноді до інвектив вдаються заради епатажу, для заповнення пауз між словами, що з часом перетворюється на брутальну звичку.

Поширеними проявами антикультури спілкування є ігнорування правил застільного етикету, що виражається у непомірному вживанні спиртних напоїв і страв. Однак у деяких народів напоїти гостей до несамовитого або несвідомого стану вважалося звичною формою гостинності. У Давній Русі був поширений звичай вживати спиртне на честь богів, що пізніше набуло християнізованої форми (таїнство причастя). Та християнська етика засуджує пияцтво і вважає його антиетикетною формою поведінки.

Загалом антиетикетна поведінка у всіх її проявах свідчить про низьку моральну і духовну культуру людини, відгороджує людину від культурно високоорганізованого соціального середовища.