Розділ ііі. Розвиток адвокатури в україні в період другої половини хіх-хх століть

3.1. Історія розвитку української адвокатури до 1917 року

Судова реформа 1864 року в Росії, яку почали розробляти з 1850 року, відбулася з метою запровадження «суду скорого, правого, милостивого і рівного для всіх підданих». Позитивними стали нововведення щодо широкої участі громадян у відправленні правосуддя — суд присяжних, мирові судді, введення гласного, змагального і усного процесу, замість таємного і письмового. При окружних судах і судових палатах були судові слідчі, судові пристави, прокурори і ради присяжних повірених. Ці прогресивні на той час зміни у правосудді вимагали створення присяжної адвокатури, невідомого доти інституту в Російській імперії.

Згідно з ідеєю Судової реформи адвокатура від початку планувалась і створювалась як професійна та, перш за все, самоврядна організація адвокатів з наданням їй широких повноважень у судочинстві. Творці Судових статутів були переконані в необхідності забезпечення змагальності судового процесу, у врівноваженні прав сторін обвинувачення та захисту. У Російській імперії у кримінально-процесуальному законодавстві адвокат називався “присяжним повіреним”. Слово “присяжний” означало пов’язаний присягою, тобто зобов’язаний зберігати таємницю довірителя. А “повірений” — це особа, яка офіційно повинна була діяти від імені довірителя, представляти його права та захищати його інтереси.

Як принци організації адвокатури виділялись: суміщення правозаступництва з судовим представництвом; відносна свобода професії; формальна відсутність зв’язку з магістратурою; станова організація й часткове дисциплінарне підпорядкування судам; договірна форма визначення суми гонорару.⁴⁹

Судові статути, затверджені імператором Олександром ІІ 20 листопада 1864 року, чітко визначили правовий статус адвокатів — присяжних повірених, а також вимоги, що висуваються їм.

Відповідно до ст. 353 Судових статутів присяжні повірені знаходилися при судових місцях для заняття справами за вибором і дорученням позивачів, обвинувачених та інших осіб, що беруть участь у справі, а також за призначенням в окремих випадках Радою присяжних повірених і голів судових місць. Таким чином, присяжна адвокатура представляла собою корпорацію осіб вільної професії, так званого стану присяжних повірених, об’єднаних внутрішнім самоврядуванням у вигляді виборчих органів і зовнішнім наглядом вищих судових місць. Окрім захисту у кримінальних справах (в тому числі за призначенням суду), представництво сторін в цивільному процесі, на неї покладалось надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних. Присяжними повіреними могли бути особи, які хотіли посвятити себе клопотанню по чужим справам, відповідали необхідним для цього вимогам і були прийняті в корпорацію адвокатів в установленому порядку Статус присяжного повіреного набувався шляхом прийняття особи Радою присяжних повірених, видачі свідоцтва і після цього приведення даної особи до присяги та її приписки, тобто внесення судовою палатою (на підставі рішення Ради) прийнятої особи до списку присяжних повірених округу, підпису на виданому Радою свідоцтві та публікації в офіційній пресі для загального відома про прийняття. Присяжними повіреними могли бути особи, які мали диплом університету або іншого вищого навчального закладу, якщо вони прослужили не менше п’яти років у судовому відомстві на посадах, де могли набути практичних навичок у веденні судових справ, або стільки ж часу були кандидатами на посади в судовому відомстві, або помічниками присяжних повірених.

Не могли набути статусу присяжного повіреного особи: молодші за 25 років; іноземці; оголошені неспроможними боржниками, що перебувають на урядовій службі за призначенням або обранням, за винятком осіб, що займають почесні або громадські посади без оплати; які за судовими вироками позбавлені або обмежені в правах, а також служителі культу, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду; які перебувають під слідством за злочини і проступки, що тягнуть за собою позбавлення або обмеження прав, і ті, які, будучи під судом за такі злочини і проступки, не виправдані судовими вироками;звільнені зі служби в суді або з духовного відомства за пороки, або з середовища товариств і дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;яким судом заборонено займатися чужими справами, а також виключені з числа присяжних повірених⁵⁰.

Статтею 406-1 Судових статутів встановлювалося, що жінки не можуть одержати звання приватного повіреного в судових справах. Проти цієї норми активно боролися прогресивні юристи того часу, а у квітні 1916 року у Петрограді нарада представників усіх Рад присяжних повірених Російської імперії висловила протест проти обмеження доступу до адвокатури нехристиян і жінок. Раді присяжних повірених надавалося право керуватися відомостями, які вона визнає за необхідне. Рада вправі не мотивувати своєї відмови. Отже, Ради присяжних повірених почали враховувати інформацію про моральні якості особи, яка претендувала на звання присяжного повіреного. Рішення Ради про відмову у прийомі на підставі моральної оцінки особи, на відміну від інших рішень, не підлягали оскарженню. Петербурзька Рада присяжних повірених, керуючись законом, вважала за можливе проводити іспити для перевірки фахової підготовки претендента на отримання статусу присяжного повіреного. Якщо Рада присяжних повірених відмовляла особі в прийомі, інша Рада могла прийняти цю ж особу до складу присяжних повірених. В округах, де не існувало Ради, заяви про прийняття у присяжні повірені подавалися до окружного суду. Присяжні повірені обирали місце проживання в одному з міст округу судової палати, до якої були приписані.

Згідно з Судовими статутами існував також інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, котрі досягли 18 років, за винятком жінок. В основному приватними повіреними ставали ті ж самі особи, що надавали правову допомогу у дореформений період. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання складався іспит в окружному суді або судовій палаті. Вони й видавали свідоцтво на право ведення судових справ. Списки цих осіб публікувалися в губернських відомостях⁵¹ .

Важливим правом присяжних повірених було право на адміністративний устрій: повірені кожного округу судової палати самі з свого середовища обирали Раду. Їхні ж права як окремих членів стану були доволі незначними. І. Я. Фойніцький поділяв їх на дві групи: корпоративні та особисті. Особисті права випливають із призначення присяжних повірених, які є одночасно правозаступниками та судовими представниками. Корпоративні ж права пов’язані із приналежністю присяжного повіреного до особливої корпорації і полягають в тому, що вони “діють при судовій палаті, носять знак (у 1866 році Державна рада затвердила для присяжних повірених особливий срібний знак із зображенням герба судового відомства в дубовому вінку, який належало носити в петлиці на лівій стороні фраку), беруть участь у її загальних зборах із правом голосу та можуть бути обрані на всі визначені зборами посади”.⁵²

Присяжні повірені користувалися: 1) правом вести цивільні справи у всіх судових установах без отримання свідоцтва на право клопотання по чужим справам; 2) правом отримання винагороди за ведення справ по таксі, визначеній законом, якщо між присяжними повіреними і довірителями не було заключено особливої угоди; 3) правом запевнити свою повновагу в загальних судових місцях не лише довіреністю, засвідченою в установленому порядку, але й довіреність, в якій підпис довірителя засвідчений поліцією, нотаріусом чи мировим суддею; 4) правом передавати один одному змагальні папери по цивільним справам без участі в цьому судових приставів чи судових розсильних; 5) правом бути захисником осіб, які обвинувачувалися в державних злочинах і судимих в Верховному кримінальному суді. ⁵³

У своїй захисній промові присяжні повинні були пояснити суду “всі обставини та аргументи, якими заперечується чи послаблюється пред’явлене підсудному обвинувачення” (ст. 744 Судових статутів), при цьому присяжні повірені не повинні були розголошувати відомості, які не мають ніякого відношення до справи; порушувати належної поваги до релігії, закону й того, що уклала влада; вживати вислови, що принижують чию-небудь гідність (ст. 745 Судових статутів). Кожен із присяжних повірених зобов’язаний був вести список доручених йому справ та надавати його Раді присяжних повірених на її першу ж вимогу. У випадку переїзду до іншого міста присяжний повірений зобов’язаний був передати справу зі згоди своїх довірителів іншому присяжному повіреному (ст. 385 Судових статутів).

Присяжним повіреним заборонялось: вести справи в якості повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер, дядька, тітки, двоюрідних братів та сестер; одночасно бути повіреним протилежних сторін і переходити під час процесу від однієї сторони до іншої; купувати чи іншим чином набувати права своїх довірителів за їх позовами; розголошувати таємницю свого довірителя не лише під час розгляду справи, але і по його закінченню. Такі угоди визнавались недійсними, а самі присяжні повірені за їх складання підлягали відповідальності за рішенням Ради присяжних повірених (ст. 400 Судових статутів).

За неналежне виконання своїх обов’язків присяжні повірені могли притягуватися до різних видів юридичної відповідальності. Зокрема, в ст. 368 Судових статутів були передбачені види стягнень, які Рада присяжних повірених мала право застосувати по відношенню до підвідомчих їй присяжних повірених за порушення прийнятих на себе зобов’язань. До них належали такі санкції: попередження; догана; заборона виконувати обов’язки присяжного повіреного протягом певного строку, який визначається Радою, але не більше одного року; виключення із числа присяжних повірених; передання кримінальному суду.⁵⁴

Розмір гонорару присяжних повірених визначався за домовленістю з довірителями в письмовій угоді. У разі відсутності такої, оплата здійснювалася за таксою (лише для цивільних справ) затвердженою Міністерством юстиції. Оплата участі захисника в суді у випадках його призначення здійснювалася за рахунок самої адвокатури — з коштів, що формувалися з 10% збору з винагород, отриманих присяжними повіреними за таксою.

Діяльність присяжних повірених зосереджувалась в одному окрузі, так як вони були зобов’язані обирати місце проживання в одному із міст округу тієї Судової палати, до якої вони були приписані. Лише в межах того округу вони могли приймати на себе «ходіння у справах» у всіх судових місцях. Присяжний повірений в заяві про прийняття його до адвокатури повинен був вказати обране ним місто де він буде практикувати свою діяльність. Але поки не було оголошено комплекту, присяжний повірений мав право вести справи і в інших судових округах. Звання присяжного повіреного вважалося не сумісним з діючими службами, функціями комісіонерства чи посередництва в торгівельних правовідносинах,посадою члена земської управи і нотаріуса.⁵⁵

Громадянам не заборонялося мати в одній і тій самій справі кількох присяжних повірених. Останнім не дозволялося бути одночасно повіреним обох сторін, які сперечаються, і переходити в одній і тій самій справі від однієї сторони до іншої.Присяжні повірені не мали права розголошувати таємниці свого довірителя під час ведення справи, після її закінчення й у випадку усунення від неї. За навмисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

У 1874 р. з’явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з переданням їхніх функцій окружним судам, було зупинено створення відділень Рад присяжних повірених, встановлено жорсткий контроль за діяльністю існуючих Рад, розширився нагляд Міністерства юстиції, що негативно відбивалося на незалежності адвокатури. У цьому ж році міністру юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав не гідними цього звання. 8 листопада 1889 р. був виданий Указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути прийняті до адвокатури лише з дозволу Міністра юстиції, а з 12 березня 1912 році прийняття їх узагалі заборонялося.

Особливої уваги заслуговує розгляд діяльності помічників присяжних повірених. Судова реформа не приділила належного значення інституту помічників присяжних повірених. У ст. 354 Судових статутів про помічників згадувалось, коли говорилось про вимоги, що пред’являються до осіб, які бажають вступити до числа присяжних повірених, якими могли стати особи, що займаються протягом п’яти років судовою практикою під керівництвом присяжних повірених. У коментарі до ст. 354 зазначалось, що з узаконенням стану присяжних повірених в них можуть бути помічники (з практичних справ), які закінчили курс юридичних наук, проте ніде не служили. Але правила вступу в помічники, їх компетенція та відповідальність не були визначені законом.

Першочергово, для того щоб стати помічником присяжного повіреного, необхідно було знайти повіреного, який би зачислив бажаючого до себе в якості помічника. Присяжний повірений доводив до відома Раді про час вступу конкретної особи до нього в помічники. Це було необхідно для підрахунку стажу, передбаченого ст. 354 Судових статутів. Оскільки питання про кількість помічників, які можуть бути прикріплені до одного присяжного повіреного, не було першочергово врегульовано, то це призвело до того, що при деяких присяжних повірених діяло більше десяти помічників. Звичайно, що в таких умовах присяжний повірений не міг використовувати їх усіх за призначенням, і деякі з них лише формально діяли в числі помічників, але при цьому здобували термін, необхідний для отримання звання присяжного повіреного.⁵⁶

Цей порядок залишався без змін протягом всього періоду, що розглядається. Важливе місце в історії інституту помічників займає закон від 25 травня 1874 р. «Про приватних повірених», в силу якого клопотатися по чужих справах могли тільки помічники присяжних повірених, які отримали свідоцтва від судових місць і сплатили встановлений грошовий збір ⁵⁷.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування, обираючи, якщо їх не менше двадцяти, при окрузі судової палати, за її дозволом, Раду присяжних повірених для нагляду за всіма повіреними, що знаходяться в тому окрузі.⁵⁸

Рада присяжних повірених поновлювалася щорічно, а перед обранням її членів доповідався звіт про діяльність Ради за минулий рік. Присяжні повірені вносили до Ради вступний внесок, коли набували статусу присяжного повіреного, а також обов’язковий щорічний внесок, який сплачували не тільки присяжні повірені, а й їхні помічники. Розмір внесків встановлювався Радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад було утворено спеціальний інститут.

Радам присяжних повірених, за свідченням Анатолія Федоровича Коні, доводилося виконувати наступні функції: 1) бути посередником між присяжними повіреними і його довірителем; 2) призначати присяжних повірених при розгляді в судовому порядку справ бідних, які звернулися до Ради з проханням про призначення їм повірених; 3) визначати розмір винагороди повіреного за таксою, якщо лиш між адвокатом та позивачами виникали розбіжності при вирішенні цього питання;розглядала скарги на дії присяжних повірених й наглядати за точним дотриманням ними законів, установлених правил і обов’язків тощо. Рада присяжних повірених, як орган корпоративного самоуправління, мала дисциплінарну владу над присяжними повіреними і управлінням над їх суспільними відносинами. При надходженні клопотання про дисциплінарне провадження від офіційної установи, приватної особи або члена корпорації, Рада бралася до розслідування. Ознайомившись із скаргами, вона приймала рішення про порушення або не порушення дисциплінарної справи залежно від конкретних обставин. Практика виробила два способи порушення дисциплінарного провадження: резолюція голови і постанова Ради. Термін для представлення пояснень був встановлений в два тижні. Рада мала право накладати на присяжних повірених за порушення ними прийнятих обов’язків наступні види заходів: 1) попередження; 2) доганами; 3) заборону виконувати обов’язки повіреного протягом визначеного Радою строку, проте не більше одного року; 4) виключення з числа присяжних повірених; 5) віддання до кримінального суду у випадках особливо важливих⁵⁹.

Таким чином можна дійти висновку, що Саме Судова реформа 1864 року, яка втілила ліберальні начала в праві, намагалась рішуче порвати з минулим відношенням до адвокатської професії. Хоча й існувало безліч обмежень щодо реалізації присяжними повіреними їх завдань та повноважень, але загалом це був рішучий крок у становленні цього інституту. Судова реформа, метою якої було введення елементів західноєвропейського зразка в правопорядок Росії, заклала основи компетентної і самоврядної організації адвокатів, якій надавались широкі повноваження в судочинстві.

В такому вигляді адвокатура проіснувала до революційних подій 1917 року. ⁶⁰