Висновки

Історія адвокатури, як втім і вся історія України, представляє нам яскравий приклад безперервної боротьби. Говорять, що на помилках вчаться. І озираючись назад, я думаю, можна буде надалі уникати і безліч невірно зроблених кроків, і взяти до уваги позитивні приклади минулого. Це необхідно особливо зараз, коли в долі адвокатури наступає новий поворот, коли вона намагається встати на один ступінь із західними адвокатами, стати повноцінною ланкою в ланцюзі держава-суспільство. Вся історія адвокатури, від далекого дореформеного періоду і до наших днів, розкриває перед нами всі складнощі шляху України в її соціальних і правових відносинах.

З моменту зародження в Україні інституту адвокатури, відношення до нього і органів державної влади, і суспільства в цілому, постійно мінялося. Але ніколи байдужим до себе громадську думку адвокатура не залишала, навпаки, вона викликала живий інтерес, хоча практично проблеми, що ніколи не стоять перед сучасними адвокатами, не були суспільству зрозумілі. Але це не було єдиною складністю адвокатури. Адже було ще те, що влада в Україні живила проти адвокатури якесь незбориме упередження.

Проте не слід вважати, що таке упередження проти адвокатури складає яку-небудь національну або взагалі специфічну особливість. Дане упередження зустрічалося вельми нерідко і при найрізноманітніших обставинах, але неодмінно за однієї умови – за відсутності принципу законності і панування свавілля.

У цьому сенсі Україна не була єдиною країною з дивними забобонами відносно адвокатури. У такій схожій з Україною країні як Франція, боротьба влади проти адвокатури була не менш запеклою. Так, засновницькі збори Франції 2 вересня 1790 року ухвалили знищити сословну організацію адвокатури. А Наполеон I з приводу представленого йому проекту організації адвокатури писав: «Поки я носитиму шпагу, я не підпишу подібного декрету. Я хочу, щоб можна було відрізати язик всякому адвокатові, який використав його проти уряду». За часів другої реставрації були люди, які голосно кричали, що адвокат, що захищає політичного злочинця, робиться спільником в злочині.

Отже, ми підійшли до того основного, на чому базувалися в своїх поясненнях проти адвокатури монархи і володарі – це політична роль, яку вона грала і продовжує грати.

Саме політичний мотив у ворожому відношенні до адвокатури висували і представники абсолютизму, і пристрасні діячі революції.

Петро I відвідуючи Вестмінстер-Холл (суд), побачив там багато адвокатів в їх мантіях та перуках, казав, - «во всем моем царстве есть только два законника, и то я полагаю одного из них повесить, когда вернусь домой".

Так, Катерина II писала Граму в 1790 г.: " главная тому причина, что адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут следовать моим началам".

Побоювання Катерини розділяв і її внук імператор Микола I. Колмаков згадує в своїх спогадах, що коли одного разу князь Д. В. Голіцин вказав Государеві на необхідність адвокатури, Государ спохмурнів і відповів: "Ты, я вижу, долго жил во Франции и еще во время революции, а потому и неудивительно, что ты усвоил себе тамошние порядки. А кто погубил Францию, как не адвокаты, вспомни хорошенько! Кто были Мирабо, Марат, Робеспьер и другие? Нет, князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них".

Історія адвокатури України останнім часом досліджується достатньо детально, особливо в світлі останніх демократичних перетворень.

Таким чином, на сьогоднішній день слід визнати, що адвокатура є інститутом цивільного суспільства і правової держави.

Я вважаю, що адвокатська діяльність повинна грунтуватися на особливих, довірчих, прихованих від стороннього ока відносинах адвоката і клієнта, які б охоронялися не тільки законом, але і нормами професійної моралі. Хоча часто ці відносини володіють підвищеною вразливістю для зловживань як з боку недобросовісних адвокатів, так і з боку недобросовісних клієнтів. І саме тому, а також пам'ятаючи всі складнощі через яких пройшла адвокатура, ухвалення нового закону стає просто необхідністю на шляху створення істинно правової держави. І тому представляється достатньо очевидним, що держава як гарант конституційного права на отримання кожним кваліфікованої юридичної допомоги не може стояти в стороні від рішення питання про те, хто таку допомогу надає.

Таким чином, Україна знаходиться на етапі формування нового правового обгрунтування діяльності адвокатури, яка за час свого існування придбала величезну значимість. Наявність в державі осіб, здатних грамотно і кваліфіковано надати юридичну допомогу є заставою гармонійного існування суспільства в цілому. Звичайно, в нашій країні ще далеко до інституту адвокатури західних країн і багато в чому це проблема не тільки кадрового складу адвокатури, але і її фінансування. Сподіваємося, що з ухваленням нового закону «Про адвокатуру» ці і багато інших питань знайдуть найбільш вірне рішення, а адвокатура, у свою чергу, не тільки не втратить свій державно-значимий статус, але і підніме його на вищий рівень.

Необхідно констатувати, що зараз ступінь довіри і поваги населення до адвокатського корпусу знаходиться на досить низькому рівні і в цьому сенсі можна порівняти з рівнем довіри до державних інститутів.

Щоб пройти цей довгий і непростий шлях, адвокатському співтовариству треба докласти немало зусиль, направлених на підвищення власного професіоналізму і рівня морально-етичних якостей. В результаті цієї роботи над собою і своїми помилками адвокатура зможе заслужити довіру широких мас населення, а разом з тим – і високе право називатися інститутом цивільного суспільства.