2. Роль Литовських статутів в формуванні адвокатури

Так історично склалося, що землі України з половини ХІV ст. були загарбані Польщею та Литвою, які на підставі Люблінської унії 1569 р. об'єдналися в одну державу – Річ Посполиту. У зв’язку з цим на території України правова система у цілому й інституті адвокатури, зокрема, були під впливом Литовських статутів, магдебурзького прав, на землях Східної Галичини ще й польського права.

У період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.) в Україні формувалася професійна адвокатура. Тут виник новий тип захисника – «прокуратор», або «речник». Така поява була зумовлена запровадженням магдебурзького права, а в подальшому – прийняттям Литовського статуту, який діяв на території українських земель в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566, 1588 років) аж до 1842 року.

Перший Литовський статут було прийнято у 1529 року. Уже цим статутом під представником особи в суді застосовується термін «прокуратор». Якщо ж і трапляється у тексті Литовського статуту 1529 року термін «адвокат», то на той час цей термін нічного не мав спільного із сьогоднішнім розумінням «адвоката-захисника». Цим терміном у ті часи йменувалися адміністративні урядовці і не більше того. У Литовському статуті 1529 року було передбачено, що прокуратором у судах литовсько-української держави не міг бути іноземець, а лише громадянин, який був осілим у Великому князівстві.

Другий Литовський Статут 1566 р. радикально переформував усю систему органів влади й управління, остаточно затвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Проте відносно адвокатури його позиції були такі ж як і в першій редакції.

Третій Литовський Статут 1588 року порівняно детально регламентував порядок судового захисту, якому присвячено п’ять статей ІХ розділу. Захисником міг бути лише громадянин литовсько-української держави. Це правило суворо дотримувалося.

Джерела свідчать, що прокуратора можна було запросити не лише на справу, яку розглядав суд, але й укласти угоду на здійснення захисту у майбутньому, якщо виникне така необхідність.

Литовський статут не вимагав, щоб захисник був шляхтичем. Перші редакції Статуту не встановлювали для захисників вимог дотримання етичних норм. Це призвело до напливу в адвокатуру людей різних соціальних верств, часто не завжди сумлінних і порядних. Використовуючи такі факти, шляхта намагалася закрити доступ до адвокатури вихідцями із простого народу. Особливо розгорілося дискусія з цього питання на польському сеймі 1547 року. Але король не погодився з цими пропозиціями.

Усе це зумовило внесення до Литовського Статуту 1588 року цілої низки етичних норм здійснення адвокатської діяльності. Передбачалися гострі санкції за порушення захисником адвокатської етики – від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари. Смертна кара була покаранням для прокуратора, який не явився до суду і не довів обгрунтованість причини своєї відсутності.

Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвоката й особи, яку він представляв.

Згідно з нормами Статуту адвокатом могла бути будь-яка вільна людина, яка проживала на території Литовсько-української держави, за винятком духовних осіб, а також тих, хто обіймав посади у замкових і земських судах того ж округу. Остання категорія осіб могла бути захисниками в іншому окрузі.

Статут встановлював два види процесуального представництва у судах: представництво з повними правами та лише помічника сторони. Свої повноваження в суді прокуратор підтверджував письмовим документом – дорученням від сторони, належним чином оформленним. Якщо ж сама сторона брала участь у судовому засіданні, то достатньо було їй усно ствердити уповноваження нею прокуратора. Межі повноважень захисника за нормами Литовського Статуту 1588 року визначилися змістом доручення, який називали „лист поручений” або „прокурація”. Доручення обов’язково писалося власноручно довірителем і скріплювалися печаткою.

Литовський Статут 1588 р. запровадив обов’язкову участь захисника-прокуратора для убогих людей, вдів і сиріт, які не мали змоги найняти собі захисника за призначенням⁴⁷.

Статут окреслив професійні права і обов’язки прокуратора і встановлював окремі положення адвокатської етики й принципи професійної діяльності адвоката.

Отже, Литовський Статут 1588 року зробив першу спробу закріпити й врегулювати в законодавчому порядку інститут адвокатури. Внаслідок цього в 1743 було підготовлено проект кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але цей кодекс так і залишився проектом, через очевидне не сприйняття його царським урядом. Разом з тим, проект кодексу застосовувався на практиці у судовій системі України аж до половини ХІХ ст. До цього кодексу увійшли норми права, які багато десятків років уже регулювали суспільні відносини на України.