12. Головні напрямки політики українізації

1. Українізація самої компартії і державного апарату:

• Збільшення партії за рахунок державних квот

• Неписемні люди в партії лише відбували номер, бо такими людьми було легко маніпулювати

2. Продовження українізації освіти та преси, книговидавничої справи

3. Українізація церкви

4. Створення національних районів:

• Визначення районів проживання національних меншин

• Створення національних сільрад

• Обов’язків предмет у школах національних меншин – українознавство

5. Національний комунізм – розбудова комуністичного суспільства має бути з урахуванням національних особливостей республік

13. Головні причини прийняття політики коренізаціі/українізації у 1923 році

1. Комуністична партія в Україні була неукраїнською за своїм національним складом, а отже в неї не було великої підтримки серед українців

2. Необхідність реалізації плану НЕПу і тієї моделі життя, яка була ухвалена в 20-х роках. Треба навчити працювати селян згідно з новими технічними винаходами, проводити навчання зрозумілою мовою.

3. Створення СРСР як держави, а не спілки держав, де активізувався російський державний шовінізм, що нехтував національними особливостями – цим занепокоїлась компартія і це стало однією з причин впровадження політики коренізаціі.

14. Характеристика позицій та дій керівництва під час створення срср

На розгляд було подано два проекти: проект Сталіна, який передбачав включення радянських республік до складу РСФРР на правах автономії, та проект Леніна, який передбачав, що всі радянські республіки увійдуть до нового державного об’єднання на рівних правах. Декларувалося, що кожна республіка могла б право вільного виходу із Союзу.

Українське керівництво зайняло особливу позицію щодо утворення Союзу. Не заперечуючи створення Союзу, воно категорично відкидало план «автономізації».

Позиція X. Раковського. У своєму листі від 28 вересня 1922 р. він у першу чергу звертає увагу на те, що у проекті Сталіна існує велика кількість протиріч і незрозумілих місць. Насамперед, Раковський вбачав ці протиріччя в компетенції та функціях так званих об'єднаних і необ'єднаних наркоматів УСРР і РСФРР. Особливе його зацікавлення викликали наркомати закордонних справ РСФРР і радянських «незалежних» республік. Раковський вважав, що ліквідація наркоматів закордонних справ радянських республік, і безпосередньо в УСРР, є одним із перших кроків ліквідації формальної незалежності цих радянських республік. Текст листа Х.Г. Раковського до Й.В. Сталіна від 28 вересня 1922 р. свідчить, що голова Раднаркому УСРР досить точно визначив головну мету проекту Сталіна ліквідація «незалежних» радянських республік і створення унітарної, централізованої держави.

Централізація основних наркоматів викликала протести з боку деяких республіканських урядів. Голова Раднаркому УСРР X. Раковський став противником плану «автономізації». Сталінський підхід він вважав небезпечним для радянського ладу. Протести X. Раковського (його підтримав В. Ленін) зробили своє: Радянський Союз був створений на федеративній основі, союзні республіки залишилися формально рівноправними. Фактично ж у СРСР почала відбуватися «повзуча автономізація». X. Раковський також виступив проти апаратних методів керівництва, чим викликав невдоволення И. Сталіна. У липні 1923 р. його біло відкликано з України і призначено повноважним представником СРСР у Великій Британії.