Тема 11. Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи (40-80 рр.)

1. Друга світова війна і проблеми української державності.

2. Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки: від сталінізму до хрущовської „відлиги” (др. пол. 40 – пер. пол. 60-х рр.).

3. Наростання системної кризи радянської державності. Початок перебудовчих процесів (др. пол. 60 - пер. пол. 80-х рр.).

4. Піднесення національно-демократичного руху. Суверенізація УРСР (др. пол. 80 – поч. 90-х рр.)

Реферати:

1. ОУН-УПА у боротьбі за Україну.

2. Радянські вожді України: П.Ю.Шелест і В.В. Щербицький.

3. Українські дисиденти - провісники незалежності.

Мета заняття.

Загальна: розглянути процес радянізації Західної України; становище України в роки Другої світової війни; простежити повоєнну відбудову і розвиток України; процеси десталінізації; проаналізувати причини наростання застійних явищ у 1965-1985 рр.; оцінити становище України під час перебудови в СРСР (квітень 1985 - серпень 1991р.).

Конкретна:

а) знати - хронологічні рамки та етапи даного періоду, спроби розв’язати українське питання в ході Другої світової війни, діяльність ОУН-УПА, радянсько-партизанського руху на окупованій українській території, внесок України у перемогу над німецьким фашизмом, процеси лібералізації радянської системи у повоєнні часи, перебудовчі процеси та активізацію національно-визвольного руху в Україні;

б) вміти.

• аналізувати значення приєднання та радянізації Західної України;

• визначати причини роз’єднаності антинацистського повстанського руху;

• характеризувати значення боротьби ОУН-УПА;

• порівнювати політику Сталіна та Хрущова;

• пояснити, чому спроби лібералізації радянської системи носили непослідовний і суперечливий характер;

• визначити особливості та етапи національно-визвольної боротьби українського народу у радянський період;

• доводити закономірність наростання кризових явищ у др. пол. 60-х – 80-х рр.ХХ ст.

Основні поняття: геополітика, агресія, пакт Молотова-Ріббентропа, Велика Вітчизняна війна, Карпатська Україна, Акт проголошення української держави 30 червня 1941р., “Новий порядок “, нацизм, холокост, Рейхскомісаріат “Україна”, Трансністрія, дистрикт Галичина, колабораціонізм, остарбайтери, партизанський рух, ОУН-УПА, радянізація, депортація, операція “Вісла”, “український буржуазний націоналізм”, політико-ідеологічна реакція, космополітизм, ”холодна війна”, ООН, десталінізація,”культ особи”, “відлига”, шістдесятники, дисиденти, волюнтаризм, стагнація, застій, перебудова, гласність, плюралізм, нове мислення, Народний Рух, суверенізація.

Навчально-методичні рекомендації

Розглядаючи перше питання доцільно відзначити, що преамбулою Другої світової війни (1939-1945) для української державності була Карпатська Україна (березень 1939 р.) президента А. Волошина. Необхідно звернути увагу, що українські землі одразу були втягнуті «Пактом Ріббентропа-Молотова» від 23 серпня 1939 р. у геополітичні апетити Німеччини та СРСР. Згідно цих домовленостей 17 вересня 1939 р. радянські війська приєднали території Західної України, яка з 1 листопада 1939 р. у відповідності із законом ВР УРСР стала складовою територією УРСР. Почалася радянізація Західних областей лише до червня 1941 р., оскільки була перервана німецькою окупацією (червень 1941 - 28 жовтня 1944 р.).

Згідно з таємним протоколом до пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР, а також договором про дружбу й кордон із таємними додатковими протоколами до нього частина українського населення (приблизно 550 тис. осіб) у Лемківщині й Холмщині опинилася на окупованій німцями території. Незадовго до приходу німців з ініціативи ОУН на Лемківщині та Холмщині виникли десятки комітетів самозахисту. Навесні 1940 р. вони створили в Кракові Український координаційний комітет (УКК), перейменований потім в УЦК, а його головою обрали відомого громадсько-політичного діяча Володимира Кубійовича. ЦК взяв на себе обов'язки щодо нагляду за хворими, немічними людьми і безпритульними дітьми, організації служби охорони здоров'я, освіти, надання допомоги військовополоненим, представництва інтересів українців, які працювали в Німеччині. У Кракові було засновано видавництво української преси. Більшість членів ОУН активно співпрацювала з УЦК. Після нападу Німеччини на СРСР і окупації Галичини УЦК поширив свою діяльність і на цей регіон. Під час війни ця організація захищала соціально-економічні інтереси українців в генерал-губернаторстві.

Карпатська Україна перебувала під окупацією Угорщини, уряд якої так і не виконав обіцянки щодо автономії українських земель. Більше того, він почав тотальний наступ на українофілів. Розуміючи, що повну мадяризацію (асиміляцію угорцями) здійснити не вдасться, угорський уряд обрав русофільський варіант. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона зберегла край від нацистської неволі, від спустошення, якого зазнала більша частина України. Однак вона не зберегла життя понад 100 тис. євреїв краю, більшість з яких загинула в нацистських таборах смерті.

На окупованих територіях діяли два види руху опору: націоналістичний (в основі політична організація ОУН (ОУН-Б, ОУН-М) і військова - УПА) і радянський партизанський. 30 червня 1941 р. ОУН-Б у Львові проголосили «Акт про відновлення Української держави», але нацисти не сподівалися на такі реалії, тому С. Бандеру і Я. Стецька було ув’язнено в німецькому концтаборі. З цього часу ОУН-Б окрім комуністів здійснювала боротьбу і проти нацистів.

Початком визволення території України стала Сталінградська битва. Розпочався контрнаступ радянських фронтів, який дозволив звільнити з 18 грудня 1942 р. перші українські села. 6 листопада 1943 р. звільнений Київ. У січні 1944 р. почалося звільнення Правобережжя, а в 28 жовтня 1944 р. всю Україну було звільнено.

За перемогу над силами фашизму український народ за­платив дорогою ціною. Україна втратила п'яту; частину на­селення. На фронті загинуло 1,3 млн українців, знищено окупантами 1, млн 366 тис. військовополонених і 3,9 млн мирних жителів, примусово вивезено до Німеччини 2,4 млн осіб. Із 900 тис. жителів Києва (1940 р.) в 1945 р. залиши­лося 186 тис. Майже по 200 тис. мешканців утратили Одеса і Харків, 100 тис. — Рівне. 10 млн осіб залишилося без даху над головою. На території України було знище­но 16 150 підприємств, 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 МТС. Лише за 1943 — 1944 рр. німці вивезли з України 9 млн 200 тис. тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса та м'ясних виробів, 950 тис. тонн олії, 208 тис. тонн вершкового масла, 400 тис. тонн цукру, 2 млн 500 тис. тонн фуражу, 3 млн 500 тис. тонн картоплі, викопали та вивезли до Німеччини 1 млн фруктових дерев, вивозили полтавський чорнозем. Для транспортування до Німеччини знадо­билося 1 млн. 418 тис. вагонів та річкових і морських суден. Було зруйновано і спалено 714 міст і селищ, понад 28 тис. сіл. Тільки прямі збитки, заподіяні німецько-фашистськими загарбниками, становили 285 млрд крб.

Внесок українського народу в перемогу над фашизмом:

1. Україна зробила надзвичайно великий внесок у спільну боротьбу проти Німеччини та її союзників. У лавах Червоної армії було 6 млн українців, кожний другий з них загинув на фронтах війни, кожен другий із тих, хто залишився живим, став довічним інвалідом.

Український народ дав Збройним Силам понад 300 пол­ководців і воєначальників. У діючій армії працювали 16 тис. лікарів з України. З 15 фронтів —8 очолювалися маршалами та генералами-українцями з походження. Найвидатніші з них — А. Єременко, Р. Малиновський, М. Ватутін, І. Черняхівський, П. Ри­балко, К. Москаленко.

Воїни-українці та уродженці України вписали безсмерт­ний подвиг в історію війни.

52 українці спрямували свої охоплені вогнем літаки на ворожі позиції. З-поміж учас­ників повітряних таранів — 55 льотчиків з України, 25 українських воїнів закрили своїм тілом амбразуру воро­жих дотів.

Ратний подвиг багатьох українців відзначений найвищи­ми нагородами: 2072 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу — 32 українці. Український герой неба — льотчик І. Кожедуб — дістав це звання тричі. Із 7 млн орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Червоної армії, 2,5 млн отримали жителі України.

На території України діяло 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. партизанських і підпільних груп. Кількість вояків Української повстанської армії коливалася від 90 до 300 тис.

І все ж, попри гідний внесок у розгром Німеччини та її союзників, відновити свою державну незалежність Україна не змогла.

Друге питання варто розпочати із політичного курсу Сталіна щодо радянського суспільства, адже УРСР була тільки номінально незалежною країною. Вождь виражав шовіністичні позиції російського народу в порівнянні з іншими титульними націями, щоб подолати відцентрові позиції радянської наддержави. Відбувалася боротьба із «буржуазним націоналізмом» - паростками державницьких ідей в республіках. Запрацювала сталінська машина репресій проти власного народу, особливо в духовній, науковій і ідеологічній сферах. До середини 1950-х рр. УПА і її координаційний воєнно-політичний центр, утворений в липні 1944 р. - Українська Головна Визвольна Рада, були по суті єдиною силою в СРСР, яка організовано вела боротьбу проти тоталітаризму.

У другій половині 50-х — першій половині 60-х років з ініціативи М.Хрущова та його однодумців у країні відбувся відхід від терористичних методів управління державою, характерних для сталінського режиму, до більш поміркованих. Однак реформи були непослідовними, суперечливими, часто породжували нові проблеми. Характер тоталітарної системи не змінився. І все ж це не применшує значення змін, що відбулися в країні. Розпочато політику «десталінізації» (ліквідація системи ГУЛАГу, припинення масових репресій, амністія, реабілітація незаконно засуджених, послаблення ідеологічного тиску, зростання впливу української партійно-державної еліти в союзному керівництві). Матеріальний рівень життя народу значно підвищився. З’являється молоде покоління талановитих літераторів і митців, які своєю культурною і громадською діяльністю намагалися демократизувати суспільний лад УРСР («шістдесятники», їх клуби: «Сучасник» Київ, 1959 р., «Пролісок» Львів, 1962). «Відлига» не спричинила докорінних демократичних перетворень у державі. М. Хрущов не зміг вийти за рамки тоталітарної системи. Реальні права так і залишились в руках номенклатури, виплеканої тоталітарним режимом. Партапарат не збирався повністю демонтувати сталінізм. Хоч багато йшлося про злочини часів культу особи, все ж у критичних ситуаціях партійно-державне керівництво вдавалося до репресивних дій. Жорстко діяла цензура, будь-яке інакомислення, дисидентство негайно каралося. Партійна номенклатура утримувала всю повноту влади в країні, все життя регламентували центральні відомства. Інтереси України та інших республік СРСР цілком підпорядковувалися центру. Продовжувалася русифікація українського народу. Демократично налаштована інтелігенція, яка сподівалася на суспільні перетворення була розчарована, її кращі представники потрапили в жорна репресій. Незадоволення висловлювали трудящі, їх дратували перебої з постачанням продуктів харчування і підвищення цін на них. На селі ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження розмірів особистих господарств. Незадоволеним був офіцерський корпус армії у зв'язку з його поспішним скороченням та зниження пенсій. Невдачі Хрущова на міжнародній арені («карибська криза», різке погіршення відносин з Китаєм тощо) підривали його авторитет і в очах світового комуністичного руху, лідером якого була КПРС.

Серед партійно-державного керівництва країни поступово визріла нова змова проти М. Хрущова. Ініціатори її (Л.І. Брежнєв, О. Шелепін, М. Суслов, Д. Полянський), лицемірно прикриваючись вищими державними інтересами, вирішили усунути Хрущова, змінити політику, ліквідувавши «відлигу». При цьому виразно простежувалися як особисті амбіції учасників змови, так і групові інтереси номенклатури. Зацікавленою у заміні лідера держави й партії була більшість членів ЦК КПРС, наляканих перспективою ротації кадрів, роздратованих безкінечними реорганізаціями партійно-державних структур. 12 жовтня 1964 р. на засіданні Президії ЦК КПРС змовники остаточно сформували сценарій усунення Хрущова, який тоді перебував на відпочинку на чорноморському узбережжі Кавказу. Його викликали до Москви на засідання Президії ЦК. Голова КДБ В. Семичастний заздалегідь змінив охорону Хрущова, відключив телефони, звелів спецслужбам не виконувати жодних його наказів. Засідання Президії ЦК відбувалося дуже бурхливо. Одним із перших на Хрущова накинувся перший секретар ЦК Компартії України Шелест. Неабияку роль у зміщенні Хрущова відіграв Підгорний. Втративши підтримку членів Президії ЦК, Хрущов у ніч з 13 на 14 жовтня 1964 р. змушений був відмовитися від влади. 14 жовтня 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, рекомендовано на посаду Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. В офіційному повідомленні лицемірно стверджувалося про добровільну відставку М. Хрущова у зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я. Так до влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки. Період «відлиги» завершився.

Усе ж роки «відлиги» справили вплив на суспільство. Повернути країну до сталінських часів уже ніхто не зміг. На ідеях критики культу особи постало «шістдесятництво», виростало нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи. Безумовно, після смерті Сталіна була можливість розвитку країни на демократичних засадах, але в середині 50-х — середині 60-х років для реалізації цієї перспективи не було ні об'єктивних умов, ні реалізації бажання партійно-державного керівництва. Тому половинчасті реформи М. Хрущова були приречені на невдачу.

В третьому питанні передусім варто з’ясувати, сутність «радянської системи», а саме: КПРС, соціалістична економіка, класи і соціальні групи (соціальна структура), а також комуністична ідеологія. Необхідно акцентувати увагу на складові елементи кризи радянської системи, такі як: економічна, політична, ідеологічна, екологічна і моральна. Економічний сектор: прихована інфляція, продовольча криза, дефіцит товарів, висока енергоємність і матеріалоємність продукції. Політичний сектор: «старіння» керівництва, корупція, посилення репресій проти інакомислячих, воєнні операції (Ангола, Афганістан…).Ідеологічний: зростання дисидентського руху і усвідомлення нереальності побудови комунізму. Екологічний: бездумна експлуатація природних ресурсів, зростання дитячих захворювань і скорочення народжуваності. Моральний: швидке поширення алкоголізму, побутових і економічних злочинів.

У першій половині 80-х років адміністративно-командна система управління народним господарством, тоталітарний політичний режим в СРСР привів країну до глибокої соціально-економічної та суспільно-політичної кризи. Це засвідчила зростаюча науково-технічна відсталість порівняно з передовими західними країнами, уповільнення темпів економічного розвитку, низька якість більшості вітчизняних промислових товарів, неспроможність колгоспно-радгоспної системи створити країну сільськогосподарською продукцією, вражаюча безгосподарність, нездатність режиму забезпечити своїм громадянам задовільний рівень життя, дефіцит найнеобхідніших товарів, нещадне переслідування владою інакомислення та опозиції, всевладдя партноменклатури, поширення корупції, соціальна апатія, пияцтво та інші негаразди.

Партійно-радянське керівництво знало про кризові н вища, але ретельно приховувало цю інформацію від громадськості. У верхніх ешелонах влади не було єдності щодо шляхів розвитку країни. Одна група керівників вважала, що потрібно посилити адміністративно-командні методи, навести дисципліну; інша твердила, що ніяких істотних змін не потрібно і можна проіснувати в «застої» ще багато років; третя схилялася до необхідності проведення реформ. 3 обранням у березні 1985 р. Генеральним секретарем партії М. Горбачова перемогли прибічники реформ.

Перебудова – політичні заходи М. Горбачова 1985-1991 рр., з метою системної модернізації суспільства. Розпочинаючи реформування країни, Горбачов та його однодумці партійно-радянському керівництві не мали на меті докорінну зміну соціально-економічних відносин. Йшлося про вдосконалення, зміцнення існуючої системи, поліпшення управління господарським механізмом. Термін «перебудова» з'явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у її процесі, було «прискорення». Курс на Прискорення був закріплений в «Основних напрямках економічного і соціального розвитку СРСР на 1986—1990 рр. і на період до 2000 року, прийнятий XXVII з'їздом КПРС (1986). Передбачалося до 2000 р. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Утопічність цього була очевидною, а замість «прискорення» розпочався спад промислового виробництва. У 1987 р. проголошено необхідність змін в економічній політиці, переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. Але існуючий адміністративно-командний економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне господарство не сприймало законів ринкової економіки.

Заходи «перебудови»: політика гласності (поступове зняття інформаційної блокади про минулі злочини комуністів), «нове мислення», звільнення політв’язнів, ліквідації монополії КПРС на владу (лютий 1990 р.), боротьба з алкоголізмом. В УРСР «перебудова» мала свої особливості, оскільки її називали «заповідником застою» консервативного В. Щербицького, але у вересні 1989 р. М. Горбачов замінив його на В. Івашка.

Економічні підсумки 1985—1991 рр. були незадовільними. Рівень життя людей невпинно знижувався, до того ж у квітні 1986 р. Україну спіткала аварія на Чорнобильській АЕС — найбільша екологічна катастрофа XX ст. Від радіоактивного опромінення в перші дні після катастрофи померло кілька десятків людей. У ліквідації наслідків аварії було задіяно до 600 тис. осіб. Десятки тисяч з них стали інвалідами, багато померло. Наслідки аварії негативно позначилися на здоров'ї 2,5 млн людей. Лише прямих збитків було завдано на 10 млрд доларів. Крім прямих витрат на ліквідацію аварії, потрібно було у стислі строки відселити 160 тис. осіб, побудувати їм житло. Із сільськогосподарського обігу було вилучено 190 тис. гектарів угідь, а забруднено радіонуклідами до 50 тис. кв. км (8,2 % території республіки). Чорнобиль став апофеозом злочинів тоталітарної системи в Україні, яка породила байдужість, некомпетентність, халатність Український народ був поставлений на межу виживання. Потрібні були радикальні зміни у суспільно-політичному житті країни.

Четверте питання плану. Політика «гласності» прискорила національно-демократичні перетворення в українському суспільстві. У вересні 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України (голова І. Драч). 21 січня 1990 р. Народний рух організував акцію, яка засвідчила єдність і масовість української національно-визвольної боротьби. Сотні тисяч громадян вийшли на автомобільну трасу Київ-Львів, утворивши «живий ланцюг», що символізувало річницю Акта Злуки 22 січня 1919 р. В кінці 1989 р. на базі «неформальних організацій» (які не залежали від КПРС) і Руху почали утворюватися політичні партії: Українська Республіканська партія, Українська Селянсько-демократична партія, Демократична партія України, Партія зелених і.т.д. У березні 1990 р. відбулися вибори до ВР УРСР на новій основі, адже кандидати обиралися у виборчих округах. З’їзд партії віддав естафету суверена у виборі кандидатів до свідомості народу. З 15 травня 1990 р. ВР УРСР почала працювати постійно, а не 2-3 дні як раніше. Варто звернути увагу на Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 р. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., що були відповіддю на невдалу спробу реставрації консервативного комунізму в СРСР.