4. Суспільний соціальний прогрес: критерії та тенденції

Поняття про суспільний прогрес

Суспільний прогрес — це такий напрям розвитку людського суспільства, що харак­теризується незворотними змінами людства, тими чи іншими прогресивними змінами окремих соціальних спіль­ностей людей, їх угрупувань, верств, або індивідів, в результаті здій­снення переходу від нищого до вищого, від менш досконалого стано­вища до більш досконалого та ін. Механізм суспільного прогресу в усіх економічних системах полягає в формуванні нових потреб та інтересів, цінностей в різних сферах суспільного життя та пошуках можливостей їх задоволення. Нові потреби, інтереси, цінності, фор­муються як результат виробничо-матеріальної, духовної діяльності людини, і зв'язані з пошуком і винаходом нових засобів праці, спіл­кування, організації суспільного життя, з розширенням та поглибленням масштабів наукових знань, ускладненням структури творчої і споживацької діяльності людини. Дуже часто виникнення, форму­вання та задоволення суспільних потреб здійснюються на основі від­критого конфлікту інтересів різних соціальних спільностей та соціальних угрупувань, верств, а також підпорядкування інтересів одних соціальних спільностей і угрупувань іншим. В такому випадку соці­альне насилля виявляється неминучим супутником соціального прог­ресу. Суспільний прогрес як послідовне сходження до більш склад­ніших форм суспільного життя відбувається в результаті вирішення, усунення суперечностей, що виникають, діють на попередніх етапах та фазах суспільного розвитку.

Що ж є джерелом суспільного, соціального прогресу? Джере­лом, першопричиною суспільного, соціального прогресу, що визна­чає бажання та дії мільйонів людей, виступають не зовнішні міфіч­ні сили, а їх власні потреби та інтереси. Відповідно всі міркування про суспільний прогрес, не зв'язаний з його першопричиною — є міркування, що не мають матеріальної основи. Які ж потреби, інте­реси, цінності людини обумовлюють суспільний, соціальний розви­ток? Всі потреби, інтереси, цінності діляться на дві групи: природні та історичні. Природні потреби, цінності, інтереси людини — це всі соціальні, задоволення яких варте для збереження та вдоволення життя людини, як природної, біологічної істоти. Природні потреби та інтереси людини обмежені біологічною будовою людини, історич­ні ж потреби, інтереси, цінності людини це всі соціальні та духовні, задоволення яких необхідне для відтворення і розвитку людини як соціальної істоти. Жодна з груп потреб, інтересів, цінностей не може задовольнятись за межами суспільства, поза розвитком сус­пільного, матеріального та духовного виробництва. На відміну від природних потреб, інтересів та цінностей людини історичні — по­роджені в процесі суспільного прогресу, необмежені в розвитку, тому-то безмежний суспільний соціальний і інтелектуальний прогрес. Проте суспільний прогрес — це не тільки об'єктивна, а й від­носна форма розвитку. Протилежністю суспільного прогресу є сус­пільний регрес, тобто незворотна зміна, що йде по спадній лінії, до деградації. Там, де відсутні можливості для розвитку нових потреб, інтересів та цінностей і їх задоволення, лінія соціального прогресу закінчується. В таких випадках історія конкретних суспільств та регіонів світу характеризується тупиковою лінією розвитку, насту­пають періоди занепаду та стагнації. В минулому нерідко спостері­гались випадки соціального регресу, загибелі культур та цивіліза­цій, що раніше сформувалися. Отже, соціальний, суспільний прог­рес у світовий історії йде зигзагоподібно.

Багато років, навіть десятиліть філософи та соціологи Заходу та Сходу вважали основним загальносоціологічним критерієм суспіль­ного прогресу розвиток продуктивних сил. Події 80-х —початку 90-х років показали, що доведеться розстатися з уявленням, за яким ключовим і, власне, єдиним джерелом розвитку вважались революційні зміни в продуктивних силах і виробничих відносинах. Лінійна теорія суспільного прогресу, в основу якої покладено прогрес продуктив­них сил, часто зазнає краху, нез'ясована хода історії, а, отже, і не може служити надійним інструментом прогнозу. Чому ж так буває? Тому, що основа теорії є вимір суспільного прогресу ступенем влади людини над природою. А життя показує, що безмежне збільшення матеріальних засобів життя, прийнятих за благо, стає для людини згубними наслідками. Ще з часів переходу до машинного виробництва розвиток людства йшов під знаком безумовного пріоритету процесу індустріалізації. В тій або іншій формі з тими або іншими особливос­тями, процес індустріалізації неминучий тоді для будь-якої країни. Саме тому тривалий період розуміння соціального прогресу зв'язу­валось з промисловим розвитком, з високими темпами економічного росту і створенням великої машинної індустрії. Умови та форми створення економічного, політичного і соціального життя підкорені розвитку техніко-економічних основ, досягненням індустріальної тех­нології. Та напередодні XXI ст. ейфорія індустріально-технократич­ного оптимізму спадає. Індустріальний розвиток не тільки створив загрозу соціальним і культурним цінностям, а й підірвав власну основу. На Заході заговорили про кризу індустріалізму, ознаками якого ста­ло руйнування навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів. Велику занепокоєність викликають зростаючі соціальні втра­ти індустріального росту. Дедалі очевидним стає невідповідність рів­ня науково-технічного і економічного розвитку рівню задоволення потреб людини. Змінилось і саме поняття соціального прогресу. Основ­ним критерієм соціального прогресу стає приведення суспільного устрою у відповідність не лише з вимогами розвитку техніки, скіль­ки, насамперед, з звичайною природою людини. Важливішою озна­кою нової цивілізації стають якісні зміни ролі людини в усіх сферах суспільного життя, її всебічна гуманізація.

Звичайно ж, піднесення продуктивних сил само по собі ще не гарантує прогресу. Доводиться відмовитись від погляду на історію як процес закономірної зміни соціально-економічних формацій. Навіть якщо форми власності змінювали б одна одну саме в такій послідов­ності, економічна вісь становить лише один з векторів суспільного розвитку, а розвиток продуктивних сил лише один з його джерел. Увесь досвід XX ст. спростовує однофакторний підхід до розвитку сучасного суспільства. На формування тієї або іншої суспільної струк­тури впливає багато факторів: прогрес науки та техніки, становище економічних відносин, устрій політичної системи, вид ідеології, рі­вень духовної культури, національний характер, міжнародне середо­вище або існуючий порядок у світі і роль особи.

Суперечності розвитку сучасного суспільства

Суспільний прогрес здійснюється в результаті усунення, подолання соціальних суперечностей. Внутрішнім джерелом розвит­ку народів, зв'язків між ними, людства виступають суперечності. Та необхідно відрізняти суперечності, що обумовлюють відтворення відно­син в межах соціально-економічної і політичної системи та суперечнос­ті, що викликають розвиток соціально-економічної і політичної системи та їх зміни. Суперечності, суспільно-обумовлюючі відтворення відно­син — це суперечності функціонування суспільства, а суперечності, що викликають розвиток соціально-економічної та політичної системи — суперечності розвитку суспільства. І ті та інші суперечності тісно взає­мозв'язані. В первісному суспільстві, що розвивалось надзвичайно по­вільно, суперечності функціонування виступали на передній край. З виникненням класів суспільство стає ареною класової, станової, касто­вої боротьби. Суперечності між рабами і рабовласниками, плебеями і патриціями, кріпосними залежними селянами і феодалами, ремісниками і купцями, найманими робітниками і капіталістами стають основними у сфері суспільних відносин, виступають, насамперед, як суперечнос­ті функціонування кожної соціально-економічної системи, оскільки відтворюють існуючі суспільні відносини. Але чим швидше просува­ється історія, тим більшого значення набувають суперечності розвит­ку, обумовлені зародженням і розвитком наступної прогресивної в порівнянні з попередньою соціально-економічною системою.

Соціальні суперечності діляться на зовнішні і внутрішні, основні і неосновні, антагоністичні і неантагоністичні. Специфіка соціаль­них суперечностей проявляється, насамперед, в тому, що соціальні суперечності об'єктивні і виступають у формі суб'єктивної діяльнос­ті людей. Зовсім недавно вважались основними суперечностями су­часної епохи — протистояння двох світових систем. Початок XX ст. зв'язаний із соціалістичною революцією в Росії, з різким загострен­ням суперечностей суспільного розвитку. Оглядаючись на джерела протистояння, неможна не бачити його об'єктивної обумовленості. Адже теорії та концепції, що не мають об'єктивних основ і не відображають потреби, інтереси, цінності суспільного розвитку, а тим більше, які йдуть в супереч з ними, не змогли б тримати під впливом мільйони людей на протязі десятиліть. У сучасних умовах, що зазна­ли докорінних змін, глобальне протистояння двох систем вичерпано. В ядерний вік збройна сутичка не може закінчитись нічим іншим, як самознищенням людства. Соціальне протистояння об'єктивно усува­ється і в політичній, економічній, гуманітарній сферах. Тим-то про­тистояння йде в супереч з основними процесами розвитку сучасної цивілізації, що відбувається під впливом науково-технічної революції і відповідними інтересами людства. Після багатьох десятиліть розколу і непримиримого протиборства людство не тільки опинилось перед не­обхідністю, а й набуло можливості стати на шлях співробітництва в створенні цілісного, стабільного і справедливого світового порядку.

Співвідношення між загальноцивілізованим і соціально-економіч­ними і політичними факторами у розвитку суспільства не залишаються незмінними. В міру зрілості суспільства дії соціально-економічних, по­літичних законів розвитку слабшають, тоді як роль загальноцивілізованих факторів зростає і стає дедалі певною. Історичний досвід людства виявляє помилковість штучно внесеної в суспільствознавство тези про те, що в умовах капіталістичного суспільства не можуть народитись інші, некапіталістичні форми та тенденції суспільного життя. Та мар­ксизм ніколи і не виключав визнання більших зрушень в історії розвит­ку, ніж зміна суспільних систем. Саме Карлу Марксу належить думка про те, що з подоланням антагоністичних суперечностей суспільного розвитку завершується предісторія людського суспільства, а попередня історія — це болісний, тяжкий процес народження справді цивілізації людства. Проблема визначення соціальних суперечностей — ключова проблема соціальної філософії. Існує два підходи до визначення соці­альних суперечностей: матеріалістичний та ідеалістичний.

Основними суперечностями, вважав Георг Гегель, є суперечності в сфері ідеології. Фрідріх Енгельс вважав, що непослідовність ідеалізму в тому, що ідеалізм зупиняється на існуванні ідеальних спонукальних сил, які є в суспільстві. Матеріалізм завжди визнавав спонукальними мотивами суспільного розвитку об'єктивні суперечності: об'єктивні суперечності в сфері економіки (суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, суперечності власності на засо­би виробництва, суперечності між соціальними спільностями, соціаль­ними верствами та ін.); суперечності в сфері політичній (ідеологічні суперечності). Що ж стосується антагоністичних і неантагоністич­них суперечностей, то вони відрізняються гостротою і характером вирішення. Механізм вирішення суперечностей різноманітний: усу­нення, зняття суперечностей, регуляція дій соціальних спільностей, взаємодія їх інтересів, потреб та ін.

Спільність і відмінність моралі і права

Основними факторами єдності суспільства виступають норми моралі і права, що є основними нормами поведінки людей,

індивідів. Право і моральність, вказував Еміль Дюркгейм, це сукуп­ність уз, що прив'язують один одного і до суспільства, створюють з маси індивідів соціальну спільність, суспільство. Встановлення за­гальнообов'язкових правил поведінки людей і індивідів, їх певної відповідальності на випадок недотримання норм і правил регулюється правом і мораллю. І хоча право і мораль — відносно самостійні регу­лятори поведінки спільності і індивідів в суспільстві, все ж .суттєво відмінні один від одного. Якщо мораль появляється з виникненням людського суспільства, в процесі становлення праці, то право — тіль­ки з появою держави. Якщо право з відмиранням держави зникне, то мораль одержує найповніший розвиток і в майбутньому стане загальнолюдською мораллю. Якщо право виражає державну волю, то мораль виражає волю окремих соціальних спільностей, угрупувань і суспільства. Якщо ж додержання норм моралі забезпечується внутрішнім переконанням в справедливості норм і силою суспільної думки, то додержання норм права, крім того, і силою державних владних структур і сил примусу. Та норми моралі не тільки внутріш­ні, що забезпечуються переконанням, а норми права не тільки зов­нішні, що забезпечуються примусом, насиллям, а й здійснюються і є переконанням, свідомістю. Правопорядок стійкий, стабільний, як­що опирається на свідоме здійснення норм як необхідних і спра­ведливих. Мораль опирається не тільки на переконання, свідомість, а й на громадський примус. По суті правові норми, як правило, відмінні від моральних своєю формальною визначеністю, встановлю­ються або санкціонуються державою в заздалегідь установленому певному порядку, мають певну форму (закон, указ та ін.). Норми ж моралі постійно формуються в суспільстві в міру його розвитку і поширюються в міру підтримки їх суспільною, громадською дум­кою. Норми ж моралі, як правило, мають загальні принципи пове­дінки. Тому одній моральній нормі: «не убий», «не зневажай особи іншого» відповідають багато правових норм, що карають за вбивс­тво, зневагу тощо.

Вимоги моралі ширші і необмежені, всеохоплюючі, аніж норми права. Мораль засуджує у всіх випадках погане, неуважність тощо, а право карає тільки за таке ставлення, за таку поведінку, що свідчать про ненадійність здійснення прав і обов'язків, передбачених законом. Якщо ж мораль засуджує всі випадки недобросовісності, халатності у здійсненні тих чи інших обов'язків тощо, то право ж переслідує тільки таке невиконання службових обов'язків, які завдають істотну шкоду державним, суспільним інтересам або оберігаємим законом правам та інтересам окремих осіб. Якщо ж мораль на відміну від права ганьбить байдужість, формальність у ставленні до людей, будь-які прояви егоїзму, цинізму, то право осуджує тільки особливо злісні випадки таких негативних явищ. Якщо ж право — це свобода, визна­чена законом, то моральність покладає на людину лише обов'язки, не визначаючи прав. Тим-то, за визначенням відомого російського теоретика права Бориса Чичеріна, право є закон правди, тобто юри­дичної справедливості, а мораль — закон любові. Нарешті, норми моралі гнучкіші норм права. В силу специфіки формування норми моралі швидше відображають нові потреби, йдуть ніби попереду, вказуючи шлях праву. Правові норми значно відстають від потреб і інтересів суспільства. Мораль відіграє особливу роль в забезпеченні соціальної солідарності, бо морально, вказував Еміль Дюркгейм, все те, що служить джерелом солідарності, все, що змушує людину раху­ватися з іншими, регулювати свої відносини, вчинки не тільки егоїс­тичними спонуканнями. Змінюються самі норми, змінюється і став­лення до них. Відхилення від норм таке ж природне, як і додержання їх. Повне прийняття норм виражається в конформізмі, а відхилення від норм — в різних видах відхилення поведінки від норм тощо.

Проблема соціального насилля

Будь-яке насилля — зло. Насилля породжує тільки насилля. Але насилля, що опирається на демократичні закони і міжна­родні правові норми — неминуча умова захисту прав людини, особи в світовій співдружності. Іншим шляхом не можна забезпечити додер­жання всіх законів, поки не досягнуто відповідного рівня свідомості громадян і політичних діячів. Без відповідного до закону насилля неможлива боротьба із злочинністю, присікання збройних конфлік­тів. Та мова йде не тільки про насилля проти тих або інших соціаль­них спільностей, верств, угрупувань, покарання індивіда або групи, що порушили закон, а також припинення міжнародної агресії. Іноді виникнення і задоволення суспільних потреб відбувається на основі відкритого конфлікту інтересів соціальних спільностей людей. Хоча насилля за певних умов та форм неминуче, все ж завдає шкоди мо­ралі суспільства, веде до потрясінь, руйнувань, а в крайніх формах — до масової загибелі людей. Тому-то в усі часи та періоди історії людства, різні класи і верстви населення поруч з використанням різ­них форм насилля намагались вирішувати суперечності не насиллям, що краще і для державної влади.

Практика життя показала, що багато авторитарних режимів у результаті концентрації засобів можуть добитися забезпечення тех­нічного розвитку, швидкого тимчасового успіху, але нездатні для перспективи і не відповідають вимогам сучасної цивілізації. В сучасних умовах ненасиллям здійснено об'єднання Німеччини, ненасильницьки­ми засобами, а шляхом тиску на метрополії здійснили антиколоні­альні демократичні революції і завоювали незалежність більшість колоніальних країн і народів. Важливу роль відігравали і відіграють референдуми за вирішення суперечностей тощо. В сучасних умовах навіть суперечності між робітничим класом і капіталом, зокрема, де­які з них, за досвідом соціал-демократичних урядів окремих країн Європи, вирішуються ненасиллям. Ненасилля — зовсім не обов'язко­во відмова від боротьби, угодовство. Ненасилля включає активну ді­яльність, хоча і не завжди виступає найефективнішим засобом до­сягнення соціальної справедливості. Методи ненасилля, що зв'язані з діяльністю державної влади в ім'я пошуків шляхів соціальної спра­ведливості є соціальні реформи.

Типи суспільства

У соціології суспільства розподіляються на традиційні та індустріальні.

Традиційне суспільство — суспільство з аграрним устроєм, з ма­лорухомими соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. Звичайно, традиційне суспіль­ство сприймається як родоплемінне, феодальне суспільство, примітивне і відстале. Дійсно, для традиційного суспільства характерні вкрай низькі темпи розвитку виробництва, що можуть задовольнити пот­реби лише на мінімальному рівні, а головне — велика інерційність, несприйнятливість нововведень, обумовлена особливостями його функціонування. У традиційному суспільстві регламентуються, суво­ро контролюються норми, соціальні структури, соціальні інститути, звичаї, поведінка індивідів тощо. Соціальні формування, утворення, освячені традиціями, вважаються непорушними і навіть думка про їх можливе перетворення, зміни вважалась крамольною. Будь-який про­яв свободи особи, що виступає новацією в суспільстві, глушиться, дотримується і культурою, і соціальними інститутами, владними струк­турами тощо.

Індустріальне (промислове) суспільство — суспільство, що безпо­середньо визначається рівнем технічного, індустріального розвитку. Індустріальне суспільство — один з двох основних типів суспільства (поряд з капіталістичним, суспільством) аналізується соціологами За­ходу для порівняння природи сучасних суспільств з походженням і природою традиційних (родоплемінних, феодальних) суспільств. По­няття індустріальне (промислове) суспільство введено в соціологію, ще Сен-Сімоном. З'ясування природи і характеру індустріального суспільства здійснювали Огюст Конт, Герберт Спенсер, Карл Маркс, Макс Вебер, Еміль Дюркгейм та ін. В 50 —60-х роках XX ст. в США і Західній Європі в соціології висунута соціологами Ральфом Дарендорфом, Раймондом Ароном, Уолтом. Ростоу, Даніелем Беллом та ін. концепція індустріального суспільства. «Індустріальне суспільство» як більш загальне поняття конкурувало з марксистським поняттям «капіталістичне суспільство», щоб уникнути протиставлення капіта­лізм і соціалізм розглядались як різновиди одного типу індустріаль­ного суспільства, що має функцією розвиток продуктивних сил і нагромадження суспільного багатства. З точки зору сучасних теоретиків індустріальне суспільство, капіталізм — його верхня, перехідна фор­ма, обмежена суспільствами Європи XIX і початку XX ст., тоді як соціалізм — пережиток системи раннього індустріалізму, обмежений перелицьованими феодальними відносинами і мілітаризованим ла­дом життя. Для сучасного розвинутого індустріального суспільства характерний перелив самодіяльного населення з первинного (сільського господарства) і вторинного (промисловість) в третій сектор господарства — послуги. Це виключає постійне масове безробіття, забезпечує поступове вирівнювання доходів і споживання продукції первинного і вторинного секторів (бо в випереджаючих темпах зрос­тають ціна і оплата послуг, що вживають найбагатші через малу доступність сфери технічного прогресу) і знижує небезпеку соціаль­них потрясінь (теорія Фурастьє).

У сучасних постсоціалістичних суспільствах поки зберігається ста­ре співвідношення секторів господарства. Але загальна «логіка ін­дустріалізації» веде всі суспільства до збільшення подібності (кон­вергенції) основних інститутів та способів організації господарства. І чим вище рівень індустріалізації суспільств, тим сильніше тенденція одноманітності. Концепція індустріального суспільства — невід'ємна частина теорії конвергенції, модернізації і технократичної революції менеджерів. Капіталізм як зникаючий етап індустріального суспіль­ства—це суспільство, де промислове виробництво майже цілком зна­ходиться в приватній власності і підприємець водночас і власник, і головний управляючий виробництвом. Із зростанням масштабів ін­дустріальних об'єднань власність на капітал не гарантує контролю над системою влади і управління на підприємствах, яка переходить до спеціалістів управління, менеджерів, які більше схильні створювати загальнонаціональні системи «соціального ринкового господарства». Влада такого «нового правлячого класу» значно більше заснована на експертному контролі над інформацією, аніж на праві власності. Тут маємо продовження утопії Сен-Сімона про управління промисловим суспільством радами вчених і технічних експертів. Політичне зна­чення в теорії індустріального суспільства мають процес демократи­зації, знищення традиційних станових привілеїв, ієрархій, формування рівних громадянських прав (юридичних, політичних, соціальних), і загальної рівності перед законом, які йдуть ще від Токвіля. Саме в розвитку системи громадянських прав, що протидіє системі класово­го поділу, західні соціологи Толкотт Парсонс, Томас Маршалл та ін. шукають пояснення відсутності непримиримої поляризації класів (про­летаріату і капіталістів) і насильної соціальної революції на заході, передбаченої Марксом. Класові відносини стали джерелом гострих насильних конфліктів лише на ранніх етапах індустріального суспільства. Класові конфлікти, характерні для XIX ст., послідовно пом'якшали, набрали розвитку загальноприйняті форми трудових угод, колективних договорів і узаконення робітничих організацій тощо. Загальна тенденція розвитку сучасного індустріального суспільства — прогресуюче усунення соціально закріплених нерівностей, щоб сис­тема соціальної стратифікації максимально опиралась на внутрішні нерівності, що виходять з відмінностей природних здібностей і про­фесійних якостей. Такі завоювання захищає національна лібераль­но-демократична держава.

Прихильники теорії індустріального суспільства визначають ос­новні положення: найзначніші історичні зміни в сучасному світі зв'язані з переходом від традиційних аграрних суспільств до індустріаль­них, заснованих на машинному виробництві, фабричній організації і дисципліні праці, національній системі господарства з вільною тор­гівлею і спільним ринком. Тому поняття індустріальне суспільство зв'язано з теорією модернізації як провідною концепціїєю суспіль­ного розвитку. В індустріальному суспільстві станові перегородки зникають і завдяки росту мобільності соціальної, на базі широкої доступності освіти починає переважати рівність можливостей. Різ­номанітність у ході і наслідках соціально-політичних процесів індус­тріалізації на Заході і в країнах вторинної модернізації пояснюється тим, що в Англії і США ідея громадянських прав (тобто принцип політичної свободи), прав людини і ідея нації як різноетнічного співгромадянства в межах єдиної державності утверджувалися ще до початку першої промислової революції, а в Україні ці політичні проб­леми не вирішувались і за далеко йдучої індустріалізації.

Розвитком системи ідей індустріального суспільства стали теорії постіндустріального суспільства. Концепція постіндустріального сус­пільства сформульована Даніелем Беллом. Своєрідність історико-культурного розвитку капіталізму обумовило формування різноманітних варіантів концепції постіндустріального суспільства (ліберальне, що спирається на американську модель капіталістичного розвитку і ра­дикальне, що базується на європейській моделі). В основі концепції постіндустріального суспільства лежить поділ всього суспільного розвитку на три етапи: доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне. Поява концепції постіндустріального суспільства обумовлена структурними змінами в економіці і культурі найрозвинутіших кра­їн. Різко зростає роль знань і інформації, індивід одержує переваги в просуванні по сходинках соціальної ієрархії. Плідна творча пра­ця — дитина свободи — стає основою успіху і розквіту людини в суспільстві тощо.

Існують в соціології найрізноманітніші варіанти традиційного і індустріального суспільства.

Звичайно, соціологічний аналіз суспільства (генезис, концепції, формування і функціонування, тенденції та ін.) показують, що суспільство є сукупність всіх методів, способів взаємодії і форм об'єд­нання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного. Суспільство — важлива категорія соціальної філософії і тео­ретичної соціології. Сучасне суспільство — сукупність систем соціальних і державних владних інститутів, взаємодія яких забезпечує можливість функціонування і розвитку базових і надбудовних сус­пільних відносин. Соціальні інститути, державні владні системи, струк­тури і політичні інститути взаємодіють у суспільстві, виступаючи ру­шійною силою прогресу і руху, вдосконалення суспільних відносин. Соціальний інтерес органічно зв'язаний з потребами і цінностями особи, суспільства. Власні потреби і інтереси людини, інтереси і пот­реби суспільства виступають джерелом і першопричиною суспільно­го, соціального прогресу. Звичайно ж, в сучасних умовах політизації і демократизації суспільного життя в Україні соціології належить провести науковий аналіз реальної соціальної структури суспільства сучасної України, розкрити джерела та шляхи її майбутнього суспільного прогресу. Етатизм, тобто засилля держави в економічному, соціальному і культурному житті, праці та ін., що лежить в основі створення системи нових суспільних — економічних та політичних відносин в Україні характерний тим, що стратегічною метою виступає розбудова державності — головного джерела економічних, соціальних, духовних реформ. Процес перетворення в Україні ставить ряд проблем реконструкції і вдосконалення політичної системи, упорядкування економічних і формування ринкових відносин, удосконалення соці­альних і культурних сфер суспільства.

Література

Вебер М. Избранные произведения. М, 1990.

Д юркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. М, 1991.

К у д р я в ц є в В. Н. Правовое поведение. М., 1982.

Кочетов А. Истоки «новой» социальной структуры. Свободная мысль, 1993, №9.

Пр и г о ж и н А. Нововведение, стимулы и препятствия. М., 1989.

П а р с о н с Т. Современное состояние и перспективы системати­ческой теории в социологии М., 1968.

С м е л з е р Н. Социология М., 1995.

Туга р и н о в В. П. Теория ценностей в марксизме. Л., 1968.

Социология /Под. ред. Г. В. Осипова М., 1990.

Основы социологии. Курс лекций /Под ред. А. Г. Эфендиева, М., 1993.

Тёр нер Дж. Структура социологической теории. М., 1975.

Я д о в В. А. Социологические исследования. М, 1987.

Я к у б а Е. А. Социология. Харьков, 1995.

Питання для повторения

В чому суть поняття суспільство?

Чому суспільство — соціальна система? Які характерні риси і особливості суспільства, типи суспільств: традиційне та індустріальне суспільство, їх суть і відмінності?

Основні компоненти суспільства як соціальної системи. Критерії соціального суспільства.

Суспільний, соціальний прогрес: критерії та тенденції.

В чому суть суперечності розвитку сучасного суспільства? Чим відрізняються один від одного норми права і моралі?

Дьячук