VMB

проявляються схильністю до стафілококових, протейних та ешерихіозних інфекцій.

Набуті, або вторинні імунодефіцити є постійними супутниками інвазій, вірусних і бактерійних інфекцій, будь-якого хронічного процесу, тривалого прийому гормонів, антибіотиків, голодування тощо.

Імунокорекція. Для нормалізації функції імунної системи існують певні засоби й методи впливу. Для цього використовують різноманітні препарати: імуномодулятори, ад'юванти, імуностимулятори, імунодепресанти.

Імуномодулятори впливають на імунну систему як у позитивному, так і негативному напрямках, усуваючи її дисбаланс (гормони тимуса, монокіни, лімфокіни, інтерферони, нуклеїнат натрію).

Ад'юванти підвищують імунну відповідь при сумісному введенні з антигеном (вакцина БЦЖ, гідроксид алюмінію, латекс, ЛПС, ад'ювант Фрейнда).

Речовини, які пригнічують імунітет (імунодепресанти), набули особливої актуальності у зв’язку із збільшенням пересадок органів, тканин. До них належать алкілуючі препарати, антиметаболіти, цитостатики, стероїди. Останнім часом, із великим успіхом, у трансплантології використовується циклоспорин А, дія якого обмежується тільки імунокомпетентними клітинами. Вона зворотна, зникає при відміні препарату. Велику надію покладають на використання моноклональних антитіл, які дозволяють вибірково пригнічувати певні субпопуляції Т-лімфоцитів, видаляти клітини, що відповідають за відторгнення трансплантата, боротися з метастатичними клітинами.

201

Дослідження імунного статусу. Постійність імунологічного нагляду організму здійснюється зарахунок балансу між різними рівнями активності компонентів імунної системи. Але при різних патологічних станах показники імунітету можуть відхилятись від нормальних величин, що має як діагностичне, так і прогностичне значення й часто вимагає імунокорекції (медикаментозного втручання). Тому визначення стану окремих ланок імунної системи має велике значення.

Оцінку імунологічного статусу проводять при необхідності детального обстеження стану здоров'я, імунодефіцитних і алергічних станах, трансплантації органів і тканин, онкологічних та інших захворюваннях. ВООЗ рекомендує двоетапний принцип обстеження.

На першому етапі виявляють загальні характеристики або грубі дефекти гуморального й клітинного імунітету, а також системи фагоцитозу за допомогою простих загальнодоступних орієнтовних тестів: визначення відносного й абсолютного числа лімфоцитів у периферичній крові; визначення кількості Т- і В-лімфоцитів; визначення концентрації сироваткових імуноглобулінів (IgM, IgG, IgA); визначення фагоцитарної активності лейкоцитів. Більш детальний аналіз імунологічного статусу проводиться на другому етапі, якщо виявлено відхилення в результатах орієнтовних тестів або при наявності спеціальних показань. До аналітичних тестів належать: визначення кількості Т-хелперів і Т-супресорів; дослідження проліферативної активності Т- і В-лімфоцитів у реакції бласттрансформації на мітогени й антигени; визначення спонтанної міграції лейкоцитів і тест гальмування міграції лейкоцитів; поставлення шкірних тестів гіперчутливості; оцінка синтезу імуноглобулінів у культурі В-лімфоцитів; оцінка активності К-клітин і

202

ПК-клітин; визначення різних компонентів комплементу й оцінка окремих етапів фагоцитозу.

На підставі одержаних даних можна достовірно оцінити стан імунної системи організму й застосувати конкретні підходи для корекції. У даний час імунологами і клініцистами розробляються інші напрямки об'єктивної оцінки стану імунітету, які враховують функціональний стан системи й встановлюють рівень патогенетичного дефекту. Вважають, що в недалекому майбутньому буде застосовуватися кількісна оцінка розпізнавальних механізмів імунної системи, визначення генів, які контролюють силу імунної відповіді на будь-який антиген, генів імуноглобулінів та інше.

9.10. Імунопрофілактика та імунотерапія інфекційних хвороб

Ще в сиву давнину люди помітили, що мало хто повторно хворіє на чуму. Осіб, які перенесли цю хворобу й стали імунними, залучали до спеціальних загонів для поховання померлих під час епідемії, а також доглядати хворих. Відтоді, напевне, і виникла ідея цілеспрямовано заражати здорових від хворих з легким перебігом захворювання. Ще декілька століть тому в китайських і арабських письменах згадувалось про навмисні зараження здорових людей гноєм із віспяних пухирців. Таке зараження зумовлювало розвиток легкої хвороби, але створювало несприйнятливість до наступного зараження. Великого успіху в боротьбі проти віспи досяг англійський сільський лікар Е. Дженнер. Він помітив, що доярки, які перенесли коров'ячу віспу, ніколи не хворіли на людську віспу. За результатами численних дослідів Дженнер опублікував у 1798р. метод щеплення проти віспи. Матеріалом для щеплення служив вміст пухирців коров'ячої віспи.

203

Метод одержав широке розповсюдження в Англії, а згодом і в інших країнах Європи. Захворюваність на віспу значно зменшилась.

Майже сто років після цього людство чекало на створення нових засобів для боротьби з численними інфекційними хворобами. Це не дивно, якщо згадати, що основні збудники захворювань були відкриті лише наприкінці XIX століття.

Значний внесок у створення таких засобів зробив Л. Пастер. Він розробив основні принципи одержання профілактичних препаратів. Було доведено, що бактерії під впливом різних чинників, найчастіше несприятливих для них, можуть змінювати біологічні властивості і знижувати вірулентність. Якщо такі мікроорганізми ввести в організм тварини, вони не викличуть хвороби, а лише легку реакцію, в результаті якої виникає несприйнятливість до зараження вірулентною культурою. Л. Пастер запропонував три способи пониження вірулентності (атенуації) бактерій: 1) використання старих культур і вирощування мікробів на несприятливих живильних середовищах; 2) вирощування бактерій при неоптимальній для них температурі; 3) багаторазові пасажі збудника через організм малочутливих до нього тварин.

Першим способом він отримав і успішно використав препарат для профілактики холери курей. Завдяки другому способу було одержано ослаблену культуру збудника сибірки. Культивування його при 42 °С призвело до втрати капсули і зниження вірулентності. Такі атенуйовані бацили сибірки Л. Пастер використовував для щеплення тварин. Третім способом він одержав препарат для щеплення проти сказу. Це було найяскравішим досягненням знаменитого французького мікробіолога. Він вводив кролику суспензію з мозку скаженої собаки, і після його загибелі суспензію з мозку кроля вводив у мозок іншого кролика, від

204

нього - третьому і т.д. - всього 133 пасажі. Спочатку сказ у кролика виникав через 16-21 день, потім інкубаційний період скорочувався від пасажу до пасажу, на 133-ому зменшився до 6-7 днів і далі не змінювався. Вірус з таким фіксованим строком інкубації Л. Пастер назвав фіксованим (virus-fixe). Імунізація таким вірусом захищала тварин, а згодом і людей від сказу.

На честь Е. Дженнера препарати з ослаблених мікроорганізмів Л. Пастер запропонував називати вакцинами (vaccinus - коров'ячий).

Вакцинопрофілактика і вакцинотерапія. Вакцини - препарати,

одержані з бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів, їх хімічних компонентів, продуктів життєдіяльності або штучним шляхом, які застосовуються для активної імунізації людей і тварин з метою профілактики і лікування інфекційних хвороб.

Усі вакцини за способом одержання й характером антигенів, які до них входять, поділяють на живі, вбиті (інактивовані), хімічні, анатоксині, штучні, асоційовані. За кількістю антигенів розрізняють моно-, ди-, три-, тетравакцини тощо.

Для забезпечення виробництва нешкідливих, стандартних вакцин існує обгрунтована система їх випробування і застосування. Вона

Живі вакцини - біологічні препарати, виготовлені з живих бактерій або вірусів із зниженою вірулентністю, але вираженими імуногенними властивостями. Вони не здатні в звичайних умовах викликати захворювання, але слабкий інфекційний процес, при цьому, має місце. Тому, живі вакцини як найбільш ефективні препарати для щеплення, індукують довготривалий і напружений поствакцинальний

205

імунітет. Досить одноразового введення препарата, щоб розвинулась несприйнятливість до збудника.

Серед живих вакцин у медицині найбільш широко використовується протитуберкульозна вакцина БЦЖ (BCG - Bacterium Calmette, Guerin), запропонована французькими мікробіологами А. Кальметтом і С. Гереном. Вони отримали вакцинний штам шляхом довготривалого (13 років) культивування туберкульозних бактерій на картопляно-гліцериновому середовищі з жовчю. За цей час, вірулентність мікобактерій значно знизилась, і отриманий штам тепер використовують у всіх країнах світу для виготовлення вакцини.

У практиці ветеринарної медицини широкого застосування набули живі вакцини при псевдочумі курей, класичній чумі свиней, інфекційному ринотрахеїті великої рогатої худоби та ін..

Незважаючи на високу імуногенність, живі вакцини мають ряд недоліків: їх важко зберігати, стандартизувати, контролювати активність. У людей і тварин з імунодефіцитами живі вакцини можуть викликати захворювання.

Вбиті вакцини. На відміну від живих, вбиті (інактивовані) вакцини готують із вірулентних штамів із яскраво вираженими антигенними властивостями. Для інактивації мікроорганізми піддають дії різноманітних фізичних та хімічних чинників. Проте інактивація повинна бути бережливою, щоб не допустити руйнування найважливіших антигенів мікроорганізму. Вбиті вакцини переважно менш імуногенні. Для створення достатнього рівня імунітету вбиті вакцини потрібно вводити декілька разів. Вбиті вакцини містять значну кількість баластних речовин, які часто викликають небажані ускладнення при вакцинації. Проте нині запропоновано ряд надзвичайно активних ад»ювантів – речовин, які суттєво підвищують

206

активність інактивованих вакцин, в результаті чого імуногенність деяких із них не поступається імуногенності живих вакцин.

Хімічні вакцини. 3 метою введення в організм очищених антигенних препаратів, вільних від баластних речовин, із бактерій чи вірусів за допомогою хімічних методів aбo ультразвуку вилучають окремі антигенні компоненти. Вони й складають основу хімічної вакцини. Такі очищені антигени можна концентрувати й адсорбувати на різних основах, збільшуючи цим їх імуногенну активність. Сорбенти мають ад'ювантну дію. Вони викликають у місці ін'єкції легку запальну реакцію, що стимулює макрофагальну систему до переробки антигена. Такі сорбовані вакцини створюють в організмі депо препарату, з якого в кровотік поступово всмоктуються антигени, що забезпечує тривалу імуностимулюючу дію. До найбільш відомих сучасних вакцин належать черевнотифозна, пневмококова, менінгококова.

Анатоксини. При багатьох інфекційних захворюваннях вирішальну патогенетичну роль відіграють бактерійні токсини. Тому для їх попередження необхідно імунізувати організм препаратом, який одержують із токсинів. Анатоксини - препарати, які одержують із бактеріальних білкових токсинів при дії на них формаліну (0,3-0,5 %) протягом 3-4 тижнів при температурі 39-40 °С. Після такої обробки токсин втрачає отруйні властивості, але зберігає антигенні. Одержані анатоксини очищають, концентрують і адсорбують на гідроокисі алюмінію. Мікробіологічна промисловість випускає стафілококовий, правцевий, дифтерійний, ботуліновий та ін. анатоксини. При імунізації цими препаратами в організмі интезуються антитіла (антитоксини), які здатні нейтралізувати дію відповідних токсинів. Активність анатоксинів виявляють за їх здатністю вступати в реакцію

207

із специфічною антитоксичною сироваткою, їх виражають в одиницях зв'язування (ОЗ) і флокуляційних одиницях.

Силу анатоксину визначають у реакції флокуляції, яка за механізмом подібна до реакції преципітації. Флокуляція - феномен утворення каламутної хмаринки під час взаємодії розчинного антигена з антитілом. Початкова, ініціальна флокуляція відбувається при чіткій відповідності кількості антигена й антитіла. Кількість антигена (токсину або анатоксину), яка зумовлює з 1 МО (міжнародною одиницею) антитоксичної сироватки ініціальну флокуляцію, приймаютьзаодиницю флокуляції.

Анатоксини вживаються для активної імунізації людей і тварин з метою створення активного антитоксичного імунітету, їх також використовують для гіперімунізації коней для одержання відповідних антитоксичних сироваток.

Асоційовані вакцини - препарати, до складу яких входять декілька антигенів, одержаних із мікроорганізмів і токсинів; їх переваги перед вакцинами, що містять антигени одного збудника, в тому, що вони забезпечують імунітет проти декількох інфекцій при одномоментному їх введенні. Випускають такі асоційовані вакцини: АКДП (містить коклюшні бактерії і два анатоксини - дифтерійний і правцевий, які адсорбовані на гідрооксиді алюмінію), ДТ-Polio (дифтерійний, правцевий анатоксини та інактивовані віруси поліомієліту), Пентакт-ХІБ (полісахарид збудника інфлюенци, зв'язаний з правцевим протеїном, очищені правцевий і дифтерійний анатоксини, інактивований збудник коклюша, інактивована вакцина поліомієліту І, II, III) та інші. У ветеринарній медицині широко використовуються асоційовані вакцини, що створюють імунітет проти грипу коней і правця, інфекційного ринотрахеїту великої рогатої

208

худоби, парагрипу та пастерельозу, а також – проти сказу, аденовірозу і лептоспірозу собак та ін..

Штучні вакцини. Здатність імунокомпетентних клітин реагувати на різноманітні антигени залежить від спадковості, статі та віку. Відомо, що рівень імуногенезу залежить від генів імунної відповіді кожної особи, а через них від Т-системи імунітету. Ця проблема особливо актуальна при малярії, чумі, грипі, венеричних захворюваннях, вірусних гепатитах. Більшість із цих збудників мають, так звані, слабкі антигени і на них не розвивається виражена імунна відповідь. Тому, потрібні нові принципи створення вакцин. Крім того,

всучасних вакцинах надто багато баластних речовин. У той же час, для створення імунітету необхідні одна-дві антигенні детермінанти, а

ворганізм із звичайними вакцинами вводиться багато складних антигенних комплексів.

Штучне копіювання антигенів і детермінант методами генної інженерії може сприяти створенню вакцин без баластних домішок. Для отримання антигенів із необхідними детермінантами без сторонніх субстанцій існує два напрямки: 1) виділення високоочищеного антигена із природнього матеріалу методами препаративної біохімії або генної інженерії; 2) хімічний синтез антигенних детермінант. Як правило, виділяють або конструюють протективні антигени, адгезини, ферменти, протеїни оболонки, токсини. Незабаром будуть створені вакцини, які забезпечать імунітет до збудників, проти яких, поки що, надійного захисту немає. Такі препарати можна створити на базі рекомбінантних ДНК, хімічного синтезу й антиідіотипних антитіл.

Основою таких рекомбінантних вакцин є перенесення в плазміду або вірус гена, відповідального за продукцію необхідного антигена. Такі

209

препарати поділяють на генно-інженерні вакцини з антигенів, синтезованих у рекомбінантних бактеріальних системах; генноінженерні живі вакцини на основі вірусу вісповакцини; рекомбінантні вакцини на основі дріжджів.

Упрокаріотні системи (кишечна паличка, сінна паличка) внесені плазміди з генами, які контролюють синтез антигенів менінгококів, гонококів, холерних вібріонів, малярійних плазмодіїв.

Угеном вірусу вісповакцини включають гени вірусів сказу, грипу, СНІДу, гепатиту В, простого герпесу тощо. Такий вірус здатний налагодити продукцію відповідних антигенів при його внесенні в організм.

Однак, у деяких бактерій антигени не мають білкової структури, що не дозволяє одержати їх генно-інженерним способом. Тому наукова думка була спрямована на створення, так званих, антиідіотипних вакцин. Антиідіотипні вакцини – це антитіла (антитіла другого порядку), які несуть справжній внутрішній образ детермінант антигена і викликають при його відсутності адекватну імунну відповідь.

Зараз розробляють такі вакцини проти стрептококової інфекції та гепатиту В. Вони матимуть перевагу перед іншими препаратами, тому що не зможуть викликати захворювань і ускладнень.

Відкрито і вивчено новий клас імунопотенціаторів - синтетичних поліелектролітів, які активують клітини імунної системи й зумовлюють при їх введенні разом з антигенами сильну імунну відповідь навіть у осіб з генетично детермінованою низькою відповіддю на ці антигени.

Вакцинотерапія. Вакцини для лікування інфекційних хвороб застосовують обмежено, в основному, для лікування хворих із

210