Шевчук с.24-35

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

юристів, у трактаті «Оратор» зводить зміст справедливості до вимог здорового глузду: «Немає людини настільки сліпої чи нерозумної, аби цілковито не мати поняття про те, що таке посів і жнива, що таке підрізка дерев та лоз, в яку пору року та яким чином усе це робиться…» (І. 58)1. Для римської юридичної практики класичного періоду першочерговимкритеріємправильностіюридичногорішеннястаєнеформальнологічна несуперечливість, а очевидність практичного досвіду. При цьомуйдетьсянепроутилітарнийтавиключноіндивідуалістичний«глузд», але про розуміння загальносуспільної користі, типове для освіченого аристократа, представника римської інтелектуальної еліти й патріота своєїдержави, здатноговраховуватийбалансуватисуперечливіінтереси учасників суспільного життя.

Поняття natura та naturalis у римському праві. Виходячи із за-

садиєдностігреко-римськоїкультури, аналізосновнихзначеньримсько- готерміно-поняттяnatura можебутиздійснено, звідповіднимиуточненнями, на основі значень грецького поняття physis, виокремлених Арістотелем у «Метафізиці» (V, 4). Аналіз пам’яток римського права дозволяє виокремити такі групи взаємопов’язаних значень, на які вказують терміни natura та naturalis.

Органічні процеси породження, походження; процеси виникнення нового стану речі, зміни її стану або приналежності. При цьому необ-

хідні причинно-наслідкові зв’язки між явищами матеріального світу розглядаються як підстава для відповідних юридичних наслідків. Можна виділити дві підгрупи таких зв’язків: а) зв’язки між людьми та речами та б) зв’язки між людьми. Апелювання до зв’язків першої підгрупи використовується, зокрема, дляобґрунтуванняпринципу«прирощення» (Inst. ІІ. 73, 74), набуття права власності на «те, що додається нам «унаслідок річного наносу», Inst. IІ. 70)2, або ж на «камінчики, перлини та інше, якімизнаходимонаберезі» (D. І. 8. 3). Сюдижвідносятьвипадки, коли правовідносини виявляються пов’язаними з певними природними подіями, плином часу тощо.

До зв’язків другої підгрупи належать відносини, які поєднують батьків та дітей чи інших родичів (D. ХХV. 1. 5). Так, наприклад, по-

1Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. – М., 1972. – С. 125–126.

2Тут і далі посилання на твори римських юристів наводяться за виданням «Памятникиримскогоправа: ЗаконыХІІтаблиц. ИнституцииГая. ДигестыЮстиниана» (М., 1997). Інституції Гая позначатимуться Inst. із зазначенням номера книгитафрагмента, посиланнянаДигести– літероюD.; даліримськацифравказує на номер книги, арабські – на титули, фрагменти й параграфи.

51

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

силаннямнаприроднеправообґрунтовуєтьсяправовезначенняcognatio (кровного споріднення через осіб жіночої статі (Inst. І. 156)1, заборона інцесту (D. ХХІІІ. 2. 14). Такі відносини й відповідні норми можна віднести до «природничого» природного права, що ґрунтується на образі природи як об’єктивної біосоціальної необхідності. Із подібним розумінням природногопов’язана йновочасна ідея проприроджений, «вроджений» характер прав людини2.

Уширшому значенні поняття природи природність того чи іншого юридичногорішеннявизначаєтьсяйогозумовленістюнелишебіологічною, але й загалом будь-якою позаюридичною об’єктивною необхідністю (психофізіологічною, економічною, моральнісною тощо). Необхідністьвідповідногоправоположенняможеґрунтуватисьнатому, щоінше правило об’єктивно (фізично) неможливо виконати; воно явно суперечить психофізіологічним особливостям поведінки учасників правовідносин («першій природі» людини); усталеним моральним стандартам поведінки учасників відносин («другій природі» людини); звичайному перебігу суспільно-економічних подій («природі речей») тощо. При цьому достовірність зазначених обставин у конкретно-історичних умовах видається безсумнівною й, з огляду на це, не потребує пояснення та доведення.

Звідси випливає гносеологічний аспект значення категорії «природного» — очевидність. Природне в даному випадку означає явне, «самособою» зрозуміле, безпосередньодостовірнедлядеякої«розумної людини». Прикладами використання принципу очевидності може виступати юридична оцінка обставин справи на основі безпосереднього сприйняття фактичної, не опосередкованої певними формальними процедурами поведінки особи (D. V. 1. 76, ХХІ. 1. 48, 1. 31).

Убільшості випадків поняття очевидного не має буквального сенсуалістичного значення, а вказує на достовірність інтелектуального, умоглядно-раціоналістичного типу. Як правило, така очевидність має суб’єктивно-об’єктивнийхарактер іґрунтується набезпосередньому та обумовленому попереднім практичним досвідом сприйнятті широким колом суб’єктів фактів соціального буття та зв’язків між ними.

Очевидність необхідності, корисності, доцільності того чи іншого явища, процесу, принципу для впорядкування відповідної сфери від-

1Див.: Санфилиппо Ч. Курс римского частного права: Учебник / Под ред.

Д. В. Дождева. – М., 2002. – С. 128.

2Пор. ч. 1 ст. 269 ЦК України: «Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом».

52

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

носин може виступати гносеологічним критерієм його «природності». Така очевидність зумовлюється насамперед їхтиповістю, поширеністю

увідповідній сфері відносин. Водночас варто зауважити, що вже сам факт державно-юридичного закріплення тих чи інших положень є свідченнямїхньоїнесамоочевидностійнезагальноочевидності— принаймні для частини їх адресатів. Неабсолютний характер «очевидності», її конкретно-історична, соціально-культурна зумовленість постійно враховувалась у практиці римських юристів.

Усучасному праві «очевидне» та «явне» виступають оціночними поняттями, котрізберігаютьгенетичнийзв’язокізприродно-правовими ідеями1. Нанашпогляд, вказаніпоняттявиступаютьприродно-правовими

увсіх випадках, коли правова оцінка певних фактів покладається на самихучасниківсуспільнихвідносиніґрунтуєтьсянастандарті«розумного» сприйняття (оцінка цільової спрямованості поведінки приватної особи, змісту правових актів органів влади тощо).

Із викладеним тісно пов’язане ще одне значення поняття природи

(речей) — сутність та призначення, «єство». У римському праві зга-

данетерміно-поняттястосуєтьсятихчиіншихюридичнихінститутівта окремих видів правовідносин.

Уцьому випадку слід звернути увагу на істотні відмінності між абстрактно-узагальненим (natura creatix, природа, яка творить) та індивідуалізуючим (природа речі, природа договору, природа позову тощо) значенням поняття природи. З урахуванням результатів антикознавчих досліджень значень поняття природи (А. В. Ахутін, О. Ф. Лосєв, Я. М. Боровський)2 природа конкретного інституту права може бути визначена як його основний юридичний зміст, завдяки якому забезпечується якісна визначеність цього інституту та його відмінність від інших інтитутів. Такий зміст задається особливостями оформленої юридичними засобами матерії. Таким чином, юридична природа того чи іншого інституту права ґрунтується на його загальносоціальній природі, на змістовних закономірностях тих соціальних процесів, котрі опосередковуються та оформлюються юридичними нормами.

1Для українського права найбільш характерним прикладом цього є положення ст. 60 Конституції України.

2Див.: Ахутин А. В. Понятие «природа» в античности и Новое время («фюсіс»

і«натура»). – М., 1988. – С. 111–120, 146–147; Боровский Я. М. О термине natura

уЛукреция// Вопросыграмматическогострояисловарногосоставаязыка// Ученые зап. Ленингр. гос. ун-та. – Л., 1952. – №161. – С. 223–238; ЛосевА. Ф. Историяантичной естетики. Высокая классика. – М., 1974. – С. 224; История античной эстетики: Итоги тысячелетнего развития: В 2 кн. – М., 1994. – Кн. 2. – С. 243–244.

53

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

Поняття природи вживається у значенні сутності, єства при посиланні на відповідність тих чи інших відносин природі угоди: (D. ХХІІ. 5. 21), вказівках на сутність зобов’язання (Inst. III. 149), на «характер справи» (D. IV. 4. 1. 1), на природу плодів (D. VII. 1. 69), природу сервітуту (D. VIII. 1. 15, 2), зберігання (D. ХVІ. 2. 6), сутність доручення (D. ХІХ. V. 5), сутність товариства (Inst. ІІІ. 149), природу товариства (D. ХVІІ. ІІ. 63), природу позову (D. ХVІІІ. 1. 11). Згадані інститути права тут виступають тими «безтілесними речами», загальносоціальна та власне юридична природа яких із необхідністю породжує такі, а не інші юридичні норми.

Сучаснимижеквівалентамиподібноготерміновживаннявиступають використовуваніюридичноюдоктриноюйсудовоюпрактикоюзверненнядо«юридичноїприродиправочину» (зокремадоговору), природитих чи інших інститутів чи джерел права, характеру правовідносин сторін тощо.

На завершення слід вказати ще на один аспект поняття природного, відображений у посиланнях на «природний розум, який встановив право, спільне для всіх живих істот» (D. І. 1. 1. 2), а також на те, що «встановлено» природоюречей. Вочевидь, тутрозуміють«природу» якnatura creatix. Аналогічне значення мається на увазі й в соціально-утопічних образах«відповідногоприроді» способужиттяпервіснихнародів, чина «природний стан» «золотої доби». Вказане значення є умоглядним, філософсько-світоглядним елементом, який при виробленні індивідуальних юридичних рішень навряд чи відіграє яку-небудь практичнозначущу роль, а радше виступає лише риторичною фігурою.

Універсально-телеологічна інтерпретація поняття «природний розум» відповідала станутогочасноїнаукиіяктакаґрунтуваласьнестільки на містифікації «природного розуму» як джерела права, скільки на данихемпіричнихспостереженьзасамоорганізацієюбіологічнихспільнот. Водночас, із урахуванням даних сучасної порівняльної етології1 твердженняУльпіанапроправо, спільнедлятваринталюдей(D. І. 1. 1), сприймаються не такими вже «ексцентричними» чи «сміхотворними», як це може видаватись на перший погляд2.

Таким чином, «природа» у римському праві виступає як онтогносеологічне поняття, загальний огляд значень якого (часто викорис-

1Див., напр.: ДольникВ. Р. Непослушноедитябиосферы. Беседыоповедении человека в компании птиц, зверей и детей. – СПб., 2003. – С. 113.

2Пор: Бернацкий Г. Г. Вказ. праця. – С. 36; Санфилиппо Ч. Вказ. праця. –

С. 29.

54

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

товуваних одним автором в одному творі!) засвідчує їх різноякісність. Якщо«розумнаприрода» виступаєякумогляднаметафізичнаконструкція, як специфічно антична світоглядна категорія та об’єкт релігійнофілософськоїчивласнефілософськоївіри(Сic., De off. І. VII. 22, De leg., І. ХІІ. 33), топрирода, осмислюванаякєствотихчиіншихнормативних установлень (Сic., De leg. І. ХІІІ. 37, ХІV. 40–41), є предметом практичногосоціальногопізнання, асаміпошукиозначеноїсутностівиступають необхідною умовою останнього. Якщо в першому випадку розглядуване поняття є джерелом концепцій ідеального природного права, то друге значення виводить на соціологізовану версію природного права, у якій природне означає «сутнісне».

Висновки. Розглянутівищесмисловізначення«природного» використовуютьсявримськомуправінасампередутійчастиніюридичнихрішень, котру з сучасних позицій слід назвати мотивувальною. Сучасні ж правові системи західної традиції права послуговуються окремими смисловими еквівалентами римських природно-правових категорій в обґрунтуванні рішень конституційних чи міжнародних судів, у преамбулах нормативних актів, атакожвоцінювальнихнормах, розрахованихнасамостійнепізнанняправозастосувачем особливостейконкретноїситуації.

У західній традиції права юснатуралістичний метод римських юристів набув свого подальшого розвитку в конституюванні низки загальних та галузевих принципів права (розумності, очевидності, адекватності; «прирощення», загальногокористуванняприроднимиоб’єктами), вокремих інститутах (прав людини, прав природних спільнот (зокрема сім’ї), необхідноїоборони, натуральнихзобов’язань, конкубінатутощо), атакож в окремих природно-правових юридичних поняттях та конструкціях.

Римська юриспруденція започаткувала два типи таких конструкцій, якіумовноможнапозначитиякгносеологічнітаонтологічні. Гносеологічнимивиступаютьюридичніконструкції, яківказуютьнабезпосередністьвиявленнятієїчиіншої«природності» («явно», «очевидно», «звісно», «безсумнівно», «безперечно», «відповідає природному розуму», «випливає з суті договору (відносин, зобов’язання, з поведінки особи, з обстановки)», «випливає з суті закону», «є розумним припустити» тощо). Використання таких юридичних конструкцій має на меті засвідчити безпосередню достовірність та безспірну переконливість тих чи інших правових положень. Онтологічними ж є юридичні конструкції, які вказують на ту чи іншу «останню» буттєву підставу правотворчого, правотлумачного чи правозастосувального рішення («зміст права», «ідея» чи «дух закону», «сутність (суть) правовідносин», «зміст право-

55

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

чину», «природа договору»; «природа людини», «природа речей» тощо).

Юснатуралістичні положення римських юристів дають підставу виокремити двааспекти юридично значущої «природності» — онтологічний (виявляється насамперед у самоорганізаційному характері біологічнихчисоціальнихявищтапроцесів) тагносеологічний(виявляється в самоочевидності змістових аспектів правових явищ, яка, у свою чергу, ґрунтується на типовості, повторюваності, тобто на закономірностітихчиіншихфактів, зв’язків, властивостейтощо). Такаумогляднотеоретична «самоочевидність» є інтелектуальним відбиттям зазначеної закономірності, типовості.

Нарешті, слід особливо наголосити ще на одному висновку. Одним із важливих уроків римської юриспруденції посткласичного періоду є той, що саме по собі використання природно-правових категорій вюридичнійаргументаціїможевтратитисвоєсправжнєпризначення— обґрунтуваннясправедливихтарозумнозбалансованихрішень— якщо таке використання не буде водночас виражати результат проникнення правотворця чи правозастосовувача в сутність відповідного юридичногоявища. Натомістьвумовахкорумпованостіправозастосовчоїсистеми просте риторичне, декларативне посилання на вказані категорії може стати лише ще одним із засобів виправдання бюрократичного свавілля, зловживання правом і зрештою, юридичним оформленням феномену «неправа». Слушність такого уроку підтвердила й уся подальша історія державного розвитку.

56

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

М. Хаустова, доцент кафедри теорії державиіправаНаціональноїюридичної академії України імені Ярослава Мудрого

До поняття правової системи

Категорія «правова система» широко запроваджена в науковий обіг з 80-х років XX ст., хоча зарубіжні дослідники вже давно й активно оперують цим поняттям. Автори монографії, спеціально присвяченої дослідженню правової системи, включали до складу правової системи нормийінститути, принципи, юридичніустанови(правотворчійправозастосовчі), правову свідомість, правову культуру, правотворчість, правореалізацію, правопорядок1.

Становленню теорії правової системи у вітчизняній юридичній науціпередуваладискусіяпро«широке» та«вузьке» праворозуміння, коли представникиширокого«праворозуміння» всупереч«вузькому» (правосукупність норм, встановлених чи санкціонованих державою) запропонувалирозумінняправаякєдностіправовихнорміправосвідомостіабо єдності правових норм, правосвідомості та правовідносин. Як підкреслює М. І. Матузов, саме висунення ідеї правової системи об’єктивно стало свого роду мовчазним компромісом між прихильниками вузького й широкого розуміння права, тому що ті, хто прагнув включити в нього крім норм низку інших елементів, одержували можливість усі ці реалії відбити. У такому контексті концепція правової системи становила вдалий«вихідзістановища», оскількидлябільшоб’ємноїінтерпретації права треба було розробити нову категорію2. Так, П. М. Рабінович вважає, що для більш адекватної характеристики права як складного соціальногоутвореннямоглоббутивикористанопоняттяправовоїсистеми. Із цього висновку випливає, що правова система — це якийсь аналог, синонім права в його широкому трактуванні3. Найбільш широке розумінняправовоїсистемиобстоюєіВ. С. Нерсесянц, якийвизначаєправо-

1Правовая система социализма: В 2 кн. – Кн. 1: Понятие, структура, социальные связи / Под ред. А. М. Васильева. – М., 1986. – С. 14.

2Див.: Матузов Н. И. Право как центральный элемент и нормативная основа правовой системы // Вопр. теории гос-ва и права: Личность, право, правовая система. – Саратов, 1988. – С. 20.

3Див.: РабиновичП. М. Основизагальноїтеоріїдержавитаправа. – К., 1995. –

С. 147.

57

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

ву систему як наукову категорію, що надає багатомірне відображення правової дійсності конкретної держави1.

Підводячипідсумокрізнимпідходам, С. С. Алексєєввпершезазначив, що правова система: а) є частиною суспільної системи; б) є єдністю позитивного права й тісно пов’язаних і взаємодіючих з ним юридично значущих реалій — юридичної практики, правової ідеології тощо. У цьому розумінні правова система є частиною більш широкого поняття — «правовадійсність», якеохоплюєвсібезвиняткуіснуючівсуспільствіправові явища; в) існує в суспільствах з більш-менш розвинутою державною організацією, які можна вважати націями в сучасному їх значенні і де відповідно встановлюється своє, національне право; г) має суттєве значеннядляхарактеристикиправатієїчиіншоїкраїни, маєтериторіальний вимір, обумовлений тим, що за загальним правилом чинність правової системи окремої країни обмежується певною територією, на яку поширюється суверенітет цієї держави; д) є історичним правовим явищем2.

У правовій системі необхідно бачити соціальний, конкретноісторичний і політичний зміст. Тому в рамках загальної теорії права правову систему розуміють передусім як одну з підсистем суспільства поряд з економічною, політичною, релігійною та ін. Такий кут зору зумовлює вивчення її у зв’язку і взаємодії з зовнішнім середовищем (тобто соціальними чинниками, що визначають його розвиток і функціонування). З огляду на це термін правова система є загальноприйнятим в історичних, політичних, правових дослідженнях, у порівняльному правознавствіминулогойсьогодення, депорівнянняякосновнийметод дослідження припускає погляд на інші, «зовнішні» стосовно даного правові системи або їх елементи.

Соціальна сутність правової системи полягає в тому, що вона виражає баланс інтересів різних соціальних груп, прошарків суспільства, які дістають відбиття у праві, законах та інших її частинах у вигляді узгодженої волі учасників суспільних відносин, що спирається на можливість владного примусу до належної поведінки й покарання порушників юридичних приписів. Ось чому правова система виступає найважливішим стабілізуючим та організуючим чинником3. Важливою за

1Див.: напр.: Проблемы общей теории права и государства / Под ред.

В. С. Нерсесянца. – М., 2002. – С. 243–248.

2Див.: Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М., 2001. –

С. 168.

3Див.: Тацій В. Я. Значення юридичної науки у формуванні правової системи України // Вісн. Акад. прав. наук України. – Х., 2002. – № 26. – С. 5–26.

58

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

сучасних умов стає здатність правової системи до накопичення, зберіганняйпередачі відповідної інформації, щодаєпідстави стверджувати, що вона є особливим різновидом соціально-правової пам’яті1.

Категорія «правова система» була впроваджена в юридичну науку для позначення права як системного явища з метою його аналізу у взаємозв’язку і взаємодії складових структурних елементів. Із найширших теоретичних позицій правова система характеризувалася насамперед як складне збірне поняття, що відбиває всю сукупність існуючих у суспільстві юридичних явищ, весь арсенал правових засобів2. Поняття «правова система» сформувалось як результат застосування системного підходу до дослідження правової реальності. Як зазначає Н. М. Оніщенко, «використання системного методу в юридичній науці зумовлене загальною потребою аналізу й узагальнення складних соціально-правовихявищзурахуваннямособливостейнетількисамого предмета дослідження, а й цілої низки суміжних понять. Значний обсяг наукової інформації у багатьох галузях знань потребує комплексності досліджень, ретельноїсистематизаціїнауковогопізнання»3. Взаємозв’язок елементів правової системи, їх функціонування зумовлюють існування правової системи, адже в розрізненому вигляді вона існувати не може. Томупридослідженніцієїкатегоріїдоцільнимиєзастосуваннясистемноструктурного підходу, вивчення правової системи як у цілому, так і по частинах. Системний підхід у такому випадку є одним з інструментів дослідження об’єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв’язок між якими забезпечує їх цілісність.

За допомогою правової системи розширилися можливості на шляху до цілісного пізнання правової реальності на основі включення у цей процес світоглядного пізнання4. Інша справа, що складники правової системирозглядаютьсяякнеоднаковізасвоєюпитомоювагою, значенням, роллю, функціями, ступенемсамостійності5. Вартопідкреслитийнаступне, певною мірою телеологічне визначення правової системи, в якому останнюрозуміютьякціліснусукупністьвзаємозалежнихівзаємодіючих

1Див.: Карташов В. Н. Введение в общую теорию правовой системы обще-

ства. – Ярославль, 1996. – Ч. 2. – С. 61.

2Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,

О. В. Петришина. – Х., 2002. – С. 211.

3Див.: ОніщенкоН. М. Правовасистема: Проблемитеорії. – К., 2002. – С. 46–51.

4МірошниченкоМ. Системно-інформаційнийпідхідуконтекстіметодологічного забезпеченнянауковогоаналізупроблемтеоріїправовоїсистемиУкраїни// Право. – 2007. – № 6. – С. 22–25.

5Матузов Н. И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С. 13.

59

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

правовихявищ, щоформуютьсясуспільством, принеобхідностіопосередковуваних державою, покликаних особливими засобами й методами поєднуватилюдейуєдинийсоціумірегулюватиїхвідносинизметоюсамозбереження суспільства і його прогресивного розвитку1.

Існуєпевнаспецифікаінтерпретаціїпоняття«правовасистема» зарубіжнимиправознавцями. Розглядаючиознаки, щовідрізняютьправовусистему відіншихсистем, англійськийюристД. Ж. Рацвважає, що, по-перше, правові системи мають загальний характер, і по-друге, що вони є відкритими, оскількимістятьнорми, метаяких— уведеннявдіюсоціальнихнорм, якіне єчастиноюправовоїсистеми2. Значногопоширеннявзарубіжнійлітературі набулаконцепція самореферентних закритихправовихсистем, особливість якихвбачаєтьсявтому, щовонинеможутьбезпосередньорегулюватисоціальнуповедінку, анатомістьформулюютьправилайрішеннящодовнутрішньоїправовоїрепрезентаціїсоціальноїреальності3.

Цікаву характеристику правової системи дає американський юрист Л. Фрідмен, переконуючи, що не проходить і дня й навіть години без взаємодії людини з правом у найширшому значенні слова4. Правова система всюдисуща, хоча найчастіше її присутності ми не помічаємо. Вона безперервно змінюється, однак її складові частини зазнають змін з різними швидкостями, і жодна з них не змінюється настільки ж швидко, якінша. Втіміснуютьякісьпостійні, довгоживучіелементи— принципи системи, які були присутні в ній завжди (і в минулі століття) і будуть такими впродовж тривалого часу, надаючи їй необхідної форми й визначеності в цілому5.

Однак кожне з цих трактувань зумовлене класичним розумінням правових систем. Тому не випадково, що різноманітні концепції правових систем активно використовують ідеї, концепції й поняття, запроваджені в науковий обіг видатним французьким компаративістом Р. Давідом, який розглядав правову систему як однопорядкове за ознакою системності, взаємопов’язане з іншими суміжними системами явище6.

1Российское государство и правовая система: Современное развитие, проблемы, перспективы / Под ред. Ю. Н. Старилова. – Воронеж, 1999. – С. 310.

2Цит. за: Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток / В. С. Журавський, О. В. Зайчук, О. Л. Копиленко, Н. М. Оніщенко; За заг. ред.

В. С. Журавського. – К., 2003. – С. 24.

3Див.: Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право. – Х., 2004. –

С. 54–60.

4Див.: Фридмэн Л. Введение в американское право. – М., 1992. – С. 7–8.

5Там само.

6Див.: ДавидР., Жоффре-СпинозиК. Основныеправовыесистемы современ-

ности. – М., 1999. – С. 177.

60