Шевчук с.24-35

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

Як наголошувалося, Ш. Монтеск’є сформулював свою теорію поділу влади, виходячи з аналізу політичної та правової системи Великої Британії, де судова правотворчість існувала завжди. Ідея судової правотворчості відповідає концепції системи стримувань та противаг гілок державної влади, що лежить в основі теорії поділу державної влади. Прецеденти, сформульовані судами в ході здійснення конституційного судочинства, стали могутнім чинником стримування й контролю за законодавчоютавиконавчоюгілкамивладизбокусудовоївлади, оскільки рішення суду прецедентного характеру з питань застосування основного закону стримує інші гілки влади та примушує їх дотримуватися Конституції.

Крімтого, усучаснихконституційнихсистемахпочинаєпереважати «м’яка» модель поділу влади, яка припускає часткове виконання «органічних» або «титульних» функцій однієї гілки влади іншими гілками як елемент розвитку системи стримувань та противаг. Виникають чисельнідержавніоргани, якимзакономдозволеноздійсненняквазізаконодавчої (нормотворчої) та квазісудової функції. Тому судова правотворчість з позицій такого підходу до розуміння принципу поділу влади не забороняється, а, навпаки, припускається з метою пошуку справедливості та гарантії свободи особи, включаючи політичну, а також забезпечує належневиконаннясоціальнихтаекономічних функційсучасної«адміністративної» держави (держави «загального добробуту»).

М’яка модель поділу влади є загальновизнаною у сучасних розвинутих демократичних країнах, що обумовлено тенденцією юридизації суспільного життя, зростанням ролі держави у соціально-економічній сфері, розширенням її функції щодо здійснення правосуддя, різким збільшенням обсягу нормативно-правових актів, що призводить до посилення судової правотворчості при їх застосуванні.

Згідно з «м’якою» моделлю поділу влади відповідні положення Конституції сприймаються лише як путівники практичної діяльності держави щодо досягнення «загального блага», тобто теорія поділу влади розглядається з погляду необхідності її застосування та практичних потребсуспільства. Атомузаразоднимізголовнихпитаньконтролюза державою, яка діє згідно з «м’якою» моделлю поділу влади, є питання судового контролю за здійсненням державної влади.

ЯкзазначаєМ. Віле, «тенденціязапереченнядоктриниподілувлади (у значенні жорсткої моделі. — С. Ш.) не може приховати того факту, що багато практичних проблем держави ХХ ст. є якраз тими проблемами, вирішення яких пропонує ця доктрина. Ось чому ми є свідками

31

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

дедалі частішого вживання термінів «квазісудовий», «делеговане законодавство», що являє собою спроби пристосування старих категорій до вирішення нових проблем»1.

ЗанепаджорсткоїмоделіподілувладиуХХст. обумовленийвпливом ідеології«колективної» діяльностідержави, щоспрямовананадосягнення«загальногоблага». Цепотребуєкоординаціїдійусіхгілоквладивтой час, коли «жорсткий» поділ робить неможливим здійснення складних та комплекснихдержавнихпрограмтафункцій, щоякіснозмінилисяуХХст. Як підкреслює з цього приводу російський науковець А. Осавелюк, «не випадково домінування першої частини принципу (жорсткий поділ влади) протягомвсьогоостанньогостоліття(ХІХ. — С. Ш.) танапочатку нинішнього збігається із пасивною роллю держави в управлінні»2.

Інший російський науковець В. Чіркін підтримує цю ідею, зазначаючи, зокрема, таке: «Історичний досвід свідчить, що теорія поділу влади не може бути реалізованою у вигляді непроникних перегородок між різними сферами діяльності держави. Якщо вести розмови не тільки про надзвичайні, а й про звичайні умови, то нормотворча (по суті, законодавча) влада належить не тільки парламенту. Тобто теорія поділу влади реалізується лише в плані загального принципу, яким слід керуватися при створенні структури державних органів та визначенні контурів їх повноважень»3.

Таку точку зору підтримує і голова Верховного суду Ізраїлю А. Барак, якийводномуізсвоїхрішеньзазначив: «Просвітницька (конституційна. — С. Ш.) демократія є режимом поділу влади. Поділ влади не означатиме, щокожнійгілцівладиналежитьверховенствобезурахування позиції інших гілок влади. Така перспектива може зруйнувати основи демократії, якщо це означає диктатуру кожної гілки у своїй сфері. Навпаки, поділ влади означатиме систему взаємних стримувань та противаг серед різних гілок — не стіни між ними, але мости, що забезпечують рівновагу та взаємний контроль»4. Отже, принцип поділу влади означатиме, що кожна гілка влади є незалежною у своїй сфері, й тому судам і тільки судам належатиме останнє слово у владних суперечках

1Vile M. Constitutionalism and the Separation of Powers. – Oxford, 1967. –

P. 10.

2Осавелюк А. Современный механизм системы сдержек и противовесов в зарубежных государствах // Сов. государство и право. – 1993. – № 12. – C. 106.

3Чиркин В. Элементы сравнительного государствоведения. – М., 1994. –

C. 19.

4H. C. 73/85, «Kash» Faction v. Chairman of Knesset, 39(3) P. D. 141, 158.

32

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

щодо конституційності та законності діяльності інших гілок влади. Тільки суди, шляхом тлумачення та застосування законодавства, вирішують владні конфлікти, зокрема, шляхом розширеного тлумачення положень конституції та законів, що призводить до судової правотворчості. Як зазначав свого часу голова Верховного суду США Д. Маршал, «це є категоричним призначенням та обов’язком суддів казати, що є право»1.

Слід також мати на увазі, що в державно-правовій практиці країн західної демократії періодично використовується і жорсткий, і м’який підхід до теорії поділу влади, що обумовлено різними соціальними, політичними та економічними чинниками.

Так, наприклад, Верховний суд США при прийнятті рішення по справі INS v. Chadna2 виявив жорсткий підхід щодо застосування принципу поділу влади. Суд визнав неконституційним з підстав суперечності принципу поділу влади існування законодавчого вето на акти виконавчоївлади, прийнятіврезультатіздійсненняделегованихзаконодавчих повноважень, оскількизаконодавчеветоєвинятковопрерогативоюпрезидента США.

В інших справах, як Нumpkreys Executor v. U. S. і Weiner v. U. S.3,

Суд прийняв рішення, застосувавши м’який підхід до теорії поділу влади: якщо посадові особи, котрі входять до складу виконавчої влади, виконують квазісудову або квазізаконодавчу роль, конгрес може обмежитиабоповністюскасуватиповноваженняпрезидентащодоусунення з посад цих осіб.

У будь-якому випадку в країнах англо-саксонської правової сім’ї судова правотворчість вважається припустимою у процесі здійснення правосуддя танесуперечитьтеоріїподілувлади. Цітенденції отримали визнання й у континентальній Європі, де послідовно набуває поширення думка, що судова правотворчість відповідає м’якому підходу до теорії поділу влади.

Це також пояснюється тим, що класична теорія поділу влади, як це було запропоновано Ш. Монтеск’є, у сучасних умовах є анахронізмом. НавітьуФранціївладанеподіляєтьсязгідноіззапропонованимідеалом. Відповідно до Конституції V Республіки 1958 року законодавчі повноваженняподіляютьсяміжзаконодавчоютавиконавчоювладою. Певним

1Marbury v. Madison, 5 U. S. (1 Cranch) 137, 177 (1803).

2INS v. Chadna, 462 U. S. 919 (1983).

3Humpkrey`s Executor v. U. S., 295 U. S. 602 (1935); Weiner v. U. S., 357 U. S. 349 (1958).

33

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

чином такий підхід щодо розподілення законодавчої компетенції відбиває також бонапартистську традицію, згідно з якою парламент розглядався як «джерело політичної нестабільності», тому його робота повинна бути «раціоналізованою», тобто передана під централізоване управління виконавчої влади.

Як зазначив з цього приводу Конституційний суд ФРН: «Моністична теорія влади, що некоректно виведена з принципу демократії, яка надає монополію на прийняття рішень парламенту, не повинна руйнувати реальний поділ та рівновагу політичної влади, яка гарантується Основним Законом»1.

В іншому рішенні Суд далі розвиває свій підхід до розуміння цього принципу: «Але принцип поділу влади у Федерації не реалізується

учистому вигляді. Існують чисельні владні перехрещення і збалансування. ЗОсновногоЗаконуможнавивестинеабсолютневідокремлення, а протилежний контроль, стримування та врівноваження влад… Таким чином, сенс поділу влади не можна вбачати у чіткому поділі функцій державної влади, але, з іншого боку, все ж має залишатись проведений

уКонституції розподіл важелів між трьома гілками влади. Жодна гілка владинеповиннаотримуватинепередбачений Конституцією надлишок влади над іншими гілками влади»2.

Уцьому зв’язку професор Р. Циммерман зауважує: «Судова правотворчість praeter legem є не тільки загальноприйнятим феноменом, але й невід’ємною частиною officium iudicis у правовій системі, що ґрунтується на законодавстві. Доктрина поділу влади (як вона закріплена в статті 20 Основного Закону ФРН) не порушується в силу виникнення значногообсягусудовоїпрактикипризастосуваннікодексівтастатутів: оскільки судова правотворчість contra legem (прямо) не дозволяється, прерогативидемократично обраноїзаконодавчої владизалишаютьсяпо суті неушкодженими»3.

Віддзеркалюючи зазначені тенденції, сучасна конституційна теорія заперечує абсолютність принципу верховенства законодавчої влади, визнаючи правотворчі функції за органами правосуддя, що, як наголошувалося, не суперечить «м’якої» моделі поділу державної влади. Як

1Kalkar Case, Judgement of 8 Aug., 1978, 49 BVerfGE 89, цитованозаKommers D. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany. – Durham: Duke University Press, 1997. – Р. 150.

2BVerfGE 34, 52, 58 – Hessisches Richtergezetz.

3Zimmermann R. Statuta Sunt Stricte Interpretanda? Statutes and the Common Law: A Continental Perspective // Cambridge Law Journal. – 1997. – № 56. – Р. 321.

34

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

зауважує з цього приводу російський учений Є. Сем’янов, «визнаючи рівні права за всіма гілками влади, можна стверджувати, що судова влада правомочна здійснювати правотворчу діяльність»1.

Якщопринципподілувладирозумієтьсяякосновнагарантіясвободи, то судова правотворчість може бути виправдана і з цих позицій, особливо у сфері конституційної юрисдикції: «Поділ влади не є цінністю сам по собі. Мета поділу влади полягає в укріпленні свободи та запобіганніконцентраціївладиурукаходногодержавногодіячаутакий спосіб, що свобода індивіда буде знаходитися під загрозою»2.

1Семьянов Е. В. Судебное правотворчество (вопросы общей теории права):

Дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 01. – М., 2005. – С. 92.

2Morrison v. Olson, 487 U. S. 654, 727 (1988), (Scalia, J., dissenting).

35

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

С. Погребняк, доцентНаціональноїюридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Про засоби забезпечення обов’язковості права

Обов’язковістьправа— одназнайактуальнішихінайфундаментальнішихпроблем, щотурбуютьюриспруденцію. Вжекількатисячолітьце питання досліджується юристами і філософами, соціологами і політологами, які прагнуть знайти джерело обов’язковості права. Зазвичай підкреслюється, що обов’язковість права підтримується різними засобами, серед яких найчастіше звертають увагу на авторитет та примус. Іншими словами, підкреслюється, що право має бути одночасно і авторитетним, ісильним. Полемічнозагострюючицютезу, можнастверджувати: якщонемаєпершого, томимаємосправузісвавіллям, якщонемає другого — то з мораллю1.

Подібне поєднання авторитету і примусу можна побачити ще у Б. Паскаля. «Справедливість, яка не підтримана силою, немічна, — підкреслював видатний французький учений, — сила, не підтримана справедливістю, тиранічна. Безсилій справедливості незмінно будуть протиборствувати, оскільки погані люди ніколи не переведуться на світі, несправедливою силоюзавждибудутьобурюватися. Значить, слід об’єднатисилузісправедливістютачисправедливістьзробитисильною, чи силу — справедливою»2.

Яквідомо, авторитетєпідтипомвлади, приякомулюдизготовністю підкоряютьсянаказам, оскількивважаютьздійсненнявладилегітимним3.

Тому сприйняття права як авторитетного (легітимного) регулятора

породжуєвпевненістьлюдейунеобхідності додержанняправа. Іншими словами, нормативної(зобов’язуючої) силиправонабуваєзавдякитрансформації аксіологічного аспекту права в деонтологічний4. Історія доводить, що влада права не може здійснюватись ефективно без згоди

1 Див. з цього приводу: Ллойд Д. Идея права: Пер. с англ. – М., 2000. – С. 41–

42.

2Паскаль Б. Мысли: Пер. с фр. – СПб., 2005. – С. 97.

3Див.: Аберкромби Н., Хилл С., Тернер Б. С. Социологический словарь: Пер.

сангл. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2004. – С. 20.

4Див.: Тур М. Г. Некласичні моделі легітимації соціальних інститутів. – К., 2006. – С. 166.

36

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

збоку тих, хто їй підкорюється. Тому право може бути дійовим лише тією мірою, якою йому вдається отримати соціальне визнання (хоча би мовчазне чи часткове). У право треба вірити, інакше воно не буде працювати1. Це у свою чергу вимагає від представників юридичної професіїздійсненнязусиль, спрямованихнапостійнепідтриманняусуб’єктів права віри в юридичний порядок2.

Одне з найважливіших питань юриспруденції традиційно стосується джерела авторитетності права. Зрозуміло, що люди в повсякденному життізіштовхуютьсянасамперед зпозитивнимправом3. Прививаженому підході ми маємо сприймати позитивне право як витвір правової системи, як результат спільних зусиль суб’єктів правотворчості, осіб, що реалізують право, та його інтерпретаторів. Позитивне право, поза всяким сумнівом, створюється діями конкретних людей (органів), але промовляє від імені абстрактного, тобто незалежного від конкретних персон авторитету4. Яким же є це авторитетне джерело?

Вісторії філософії права сформувалися два головні напрямки, які даютьвідповідьнацезапитання. Згіднозтрадицієюприродногоправа, авторитет права врешті-решт неминуче спирається на зв’язок права

змораллю5. Прихильники природного права вважають, що посилання намораль(насампереднатуїїскладову, якуназиваютьсправедливістю) становить важливий елемент усякого пояснення, що таке право. Узагальнюючи традицію природного права, редактори найпопулярнішої в світі антології з філософії права зазначають: «Мораль — не просто бажана риса, яку треба запровадити в право, а радше суттєвий елемент

1Див.: Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования: Пер.

сангл. – М., 1998. – С. 17.

2Див. зцьогоприводу: БурдьеП. Социальноепространство: поляипрактики:

Пер. с фр. – М.; СПб., 2007. – С. 110–111.

3УII ст. н. е. латинськийграматистАвлГеллійпереклавгрецькітерміниphysei («за природою») та thesei («за обдуманим рішенням») як naturalis та positivus. Златинивониперейшливбільшістьєвропейськихмовякназвидвохвидівправа– природного і позитивного. Так, Дж. Остин пояснював позитивне право як право, щоіснуєвнаслідок утвердження, відрізняючи йогозацієюознакоювідправаприродного (див.: Хайек Ф. А. фон. Право, законодательство и свобода: Современное пониманиелиберальныхпринциповсправедливостииполитики: Пер. сангл. – М., 2006. – С. 39; ОстинДж. Позитивістськаконцепціяправа// Філософіяправа: Пер. з англ. / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмена. – К., 2007. – С. 42).

4Див.: РечицькийВ. ВідповідьВсеволодаРечицькогоМирославуМариновичу

// Права людини (ХПГ-інформ). – 2007. – № 11 (447). – С. 11.

5Філософія права: Пер. з англ. / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмена. – К., 2007. – С. 12.

37

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

права, яким воно є насправді. Жоден адекватний критерій слушності певної правової норми або існування певної правової системи, мабуть, не може бути нейтральним щодо змісту, бо здебільшого саме зміст нормивизначає, справедливавоначині, розумначинерозумна… Бабільше, залежить не тільки від змісту права, а й від нашої моральної оцінки цього змісту»1.

Часто-густо родовід цієї теорії ведуть від трагедії «Антігона», написаної Софоклом ще в V ст. до н. е.2 Обґрунтування вчення про природне право можна знайти у працях Арістотеля, Цицерона, Августина,

1Філософія права / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмена. – С. 14.

2За сюжетом цієї трагедії правитель міста Фіви Креонт ухвалює наказ, згідно

зяким Полініка, який загинув під час віроломного нападу на місто, слід покарати, відмовивши йому в праві бути похованим з пошаною. Тим часом брата Полініка Етеокла, який поліг у бою, захищаючи місто від зрадника, поховали з великими почестями. Міркування, якими керується Креонт, є зрозумілими та ефективними: роблячи покарання якомога жахливішим, він прагне стримувати людей від зради

йутакийспосібубезпечитидержаву. Антігона, сестраЕтеоклатаПолініка, захищає альтернативну концепцію, за якою право має відповідати велінням природи, а відтак, вона вирішує організувати для брата належний похорон – хоча він і був зрадником (див. з цього приводу: Познер Р. А. Проблеми юриспруденції: Пер.

зангл. – Х., 2004. – С. 16–17).

Наведемо фрагмент трагедії: «КРЕОНТ

<…>

А ти – пряму й коротку дай нам відповідь. Ти знала, що робить це заборонено? АНТІГОНА Так... Як не знати? Скрізь це оголошено. КРЕОНТ

Івсе ж наказ переступить посміла ти? АНТІГОНА Його ж не Зевс з Олімпу сповістив мені,

Іне богів підземних правда вічная,

Що всі закони людям установлює.

Не знала я, що смертних розпорядження Такі могутні, щоб переступать могли Богів закон одвічний, хоч не писаний. Його не вчора, не сьогодні створено, Коли з’явивсь він – вже ніхто не відає. Не хтіла я, людських велінь страхаючись, Відповідати потім перед вічними Богами».

(Софокл. Антігона: Пер. з давньогрец. // Давньогрецька трагедія. – К., 1981. –

С. 134–135).

38

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

Томи Аквінського, Г. Гроція, С. Пуфендорфа, Дж. Локка та ін.1 Вислів «lex iniusta non est lex» (несправедливий закон не закон) часто приписуютьТоміАквінському(хочібезпідставно, оскількивінніколиневживав саме цих поданих вище слів2) і часто трактують як підсумок його поглядів і позиції природного права взагалі3.

Юридичний позитивізм дотримується іншої думки щодо цього питання, виходячи з того, що необхідного зв’язку між правом і мораллю не існує. Від Т. Гоббса, який сказав, що закон не може бути несправедливим4, зусилля позитивістів були спрямовані на дискредитацію концепції справедливості як провідного принципу, який визначає, що таке закон5. Відтоді Гоббсівська формула «Auctoritas, non veritas facit legem» (влада, а не істина породжує закони) протиставляється девізу природ-

ного права «veritas, non аuctoritas facit legem» (істина, а не влада поро-

джуєзакони). Іншимисловами, позитивістивважають, щовусіхправових системах немає необхідності в моральній вартості (на кшталт справедливості), якамаєбутивластиванормі, щобцянормабулаправовою6. Наприклад, Г. Кельзен зазначав, що будь-який правовий порядок може бути визначений як несправедливий, якщо його розглядати з позицій

1Викладення їх поглядів див., наприклад: Баумейстер А. Філософія права. –

Вінниця, 2007. – С. 109–160.

2Проте у Томи Аквінського можна знайти дуже схожі твердження: «Кожен людський закон має природу закону тією мірою, якою походить від природного права. Але якщо він десь відступає від природного права, це вже не закон, а перекрученнязакону»; «він[несправедливийзакон] маєприродунезакону, анасильства певної особи»; «як говорить Августин, законом, здається, не є те, що не справедливе» (див.: Аквинский Фома. Сумма теологии // Антология мировой правовой мысли: В5 т. / Рук. науч. проектаГ. Ю. Семигин. – М., 1999. – Т. 2: Европа: V–XVII вв. –

С. 590, 593).

3Бікс Б. Теорія природного права // Філософія права: Пер. з англ. / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмена. – К., 2007. – С. 22–23.

4«Закони – це правила, які визначають, що справедливо й несправедливо, бо несправедливим вважається лише те, що суперечить будь-якому закону» (див.: Гоббс Т. Левіафан: Пер. з англ. – К., 2000. – С. 255).

Деякі дослідники вбачають витокиюридичного позитивізму впозиціїФразимаха, який, дискутуючи із Сократом, виходив з того, що «в усіх державах справедливістю вважається одне й те ж, а саме те, що придатне для існуючої влади», те, щовигідне, корисненайсильнішим(див.: Платон. Государство// Соч.: В3 т.:

Пер. с древнегреч. – М., 1971. – Т. 3, ч. 1. – С. 107).

5Див.: Хайек Ф. А. фон. Право, законодательство и свобода: Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики. – С. 217.

6Див.: КоулменДж. Л., ЛейтерБ. Юридичнийпозитивізм// Філософіяправа: Пер. з англ. / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмена. – К., 2007. – С. 156.

39

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

певної норми справедливості. Але те, що зміст чинного правового порядкуможебутивизначенийякнесправедливий, ужодномуразінеможе служити підставою того, щоб не вважати його правовим1.

Іншийвидатний позитивіст ХХст. Г. Хартпевноюміроюпом’якшив важливийпостулаткласичногоправовогопозитивізмупровідокремлення прававідморалі2. Вінвизнававдеякуслушністьідеї, згіднозякоюправова система мусить виявляти певну узгодженість з мораллю і справедливістю, не заперечував того, що на практиці закони нерідко відтворюють абозадовольняютьпевнівимогиморалі. Г. Харттакожпідкреслював, що насправдієвсіпідставидлятого, щобсправедливістьпосідаланайвизначніше місце вкритиці правових заходів, іхарактеризував справедливість як найбільш громадську й найбільш правову з усіх чеснот. Проте наполягав на тому, що критерії юридичної чинності окремих законів не обов’язково мають містити посилання на мораль та справедливість3.

Класичнийпозитивізмпояснювавобов’язковістьпозитивногоправа існуваннямупереважноїбільшостічленівсуспільствазвичаюкоритися примусовим наказам певного суверена4. Сучасний позитивізм зазвичай пов’язує обов’язковість позитивного права з так званим «правилом визнання». Це правило визначає умови, які слід виконати, щоб певну нормуможнабуловважатичастиноюправасуспільства. Г. Хартназиває його «правилом остаточної ідентифікації первинних правил». Він підкреслює, що в кожній правовій системі правило визнання може набувати самобутньої форми. Наприклад, юридична чинність норм може бути пов’язана з тим фактом, що їх затвердив конкретний орган, або з їхнім давнім існуванням у формі звичаю, або їхнім зв’язком із судовими постановами5.

Прицьомуслідрозуміти, щоправиловизнанняіснуєлишеякскладна, але зазвичай узгоджена діяльність судів, офіційних і приватних осіб щодовстановлення того, щоєправомнаосновідеякихкритеріїв. Отже, його існування — це факт6. Оскільки воно вкорінене в практиці, необ-

1Див.: КельзенГ. Чистеправознавство: Здод.: Проблемасправедливості: Пер.

знім. – К., 2004. – С. 63.

2Нагадаємо, що цей постулат сформульований у відомій першій лекції Дж. Остина (див.: Остин Дж. Позитивістська концепція права. – С. 41–53).

3Див.: Харт Х. Л. А. Концепція права: Пер. з англ. – К., 1998. – С. 156, 166, 183–184.

4Див.: Остин Дж. Позитивістська концепція права. – С. 56.

5Див.: Харт Х. Л. А. Концепція права. – С. 97.

6Див.: Моисеев С. В. Философия права: Курс лекций. – 2-еизд., испр. идоп. – Новосибирск, 2004. – С. 42.

40