Шевчук с.24-35

Отже, підсумовуючирезультатипроведеноговищедослідження, слід зафіксувати такі узагальнюючі положення. По-перше, спроба критикувати теорію Чистого Правознавства Г. Кельзена через ототожнення засадничої норми з нормою природного права (як це робить, наприклад, А. Д’Антрьов) не є обґрунтованою з тієї причини, що ці два поняття мають принципово відмінній зміст і у різний спосіб належать до позитивногоправа. Так, умежахтеоріїприродногоправа, йогонормивизнаються не лише основою чинності позитивного права, але й мають вирішальний вплив при визначенні його змісту. За цієї причини у межах теоріїприродногоправаєсправедливоютезапроте, щонормапозитивного права є чинною лише настільки, наскільки її зміст відповідає змісту природного права. Натомість, Чисте Правознавство приймає лише тезу про формальну визначеність позитивного права. Це означає, що запропонована Г. Кельзеном «засаднича норма» визначає лише основу чинності, але жодною мірою не зміст чинності позитивного права. По-друге, аналізуючимісцеЧистогоПравознавствастосовнотеорійприродного права та позитивного права, його можна визначити як реалістичний правовий позитивізм. Тобто, не ставлячи під сумнів існування позитивногоправаінепідпорядковуючийогобудь-якомуіншомуправу, Г. Кельзен намагається відмовитися від правового релятивізму, який бачить єдиною і достатньою підставою будь-якого позитивного права виражену в законі волю держави (безвідносно до того, сприяє ця воля встановленню дійового правопорядку чи ні). Тому в межах кельзенівськоїтеоріїЧистогоПравознавствазакладається теоретичниймеханізм, якийдозволяєзапобігатиякрелятивізаціїпозитивногоправа, такірізноманітним спробам підпорядкувати його певному трансцендентному принципу, який не належить позитивному праву. По-третє, у теорії Чистого Правознавства Г. Кельзен прагне подолати дуалізм позитивного права та основи його чинності (засадничої норми). Це досягається за рахунок того, що засаднича норма тлумачиться не як дещо відмінне від позитивного права, а як логічна умова його чинності, яка може бути виведена в процесі пізнання позитивного права.

Насамкінець, вважаємо за потрібне зазначити, що подальші студії теорії Чистого Правознавства матимуть значний теоретикометодологічний потенціал не лише з причин недостатнього рівня дослідження правової спадщини Г. Кельзена, але й з огляду на те, що вона дозволяєзапропонуватипевніальтернативнішляхирозв’язаннякласичної суперечки між теоріями природного і позитивного права.

231

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

В. Ковальчук, доцент кафедри дер- жавно-правових дисциплін, декан правничого факультету Національного університету «Острозька академія»

Проблема легітимності державної влади в контексті теорії народовладдя

Легітимністьєоднієюзосновнихвластивостейпублічноївлади, яка визначає її правову природу. Легітимна влада покликана служити ідеї права і зокрема одній з її складових — справедливості. Забезпечення принципу справедливості є основною метою легітимної влади. Так,

зонтологічного погляду легітимність слід розглядати як відповідність політичної влади принципу справедливості та іншим важливим принципам особистого і соціального буття, що конституюються на його основі — свободи, рівності, прав людини. Саме в такому контексті легітимність розглядає відомий німецький теоретик права та держави О. Хьоффе. На його думку, легітимність цілком виправдано порівнюватизісправедливістюсуспільногодоговору, напідставіякогореалізується дистрибутивна вигода кожного його учасника1. Поза справедливістю немаєлегітимності, вважаєщеодиндослідникцієїпроблеми, американський вчений Дж. Роулз. У своїй праці «Теорія справедливості» він сформулював два принципи справедливості. Відповідно до першого

зних, людина має право на свободу, сумісну зі свободою інших людей. Згідно з другим принципом наявні прояви соціальної нерівності у сфері влади та матеріальних благ справедливі лише тоді, коли вони дають користь всьому суспільству і, в першу чергу, найбільш незахищеним його верствам2.

Справедливість є основоположним принципом спільного життя людей, основою реалізації суспільної сутності людини. Завдяки їй конституюються права та свободи людини. Останні стають правовою реальністю лише за умови, якщо кожен з членів політичної спільноти взаємно визнає право кожного володіти ними. Справедливим можна вважати суспільство, яке визнає права та свободи всіх членів спільноти і з особливою повагою ставиться до тих осіб, права яких найменш за-

1Див: Хеффе О. Политика, право, справедливость. Основоположения критической философии права и государства. – М., 1994. – C. 37.

2Див: Роулз Дж. Теория справедливости. – Новосибирск, 1996. – С. 66–67.

232

хищені. Вонаєобов’язковоюскладовоюдвохіншихпринципів, наяких формується легітимність — законності та доцільності. Якщо справедливість покликана наповнювати закони та політичні рішення влади моральним змістом, то законність легалізує дії чинної влади, надаючи їмнормативногохарактеру, утойчасякдоцільністьвизначаєпріоритетні напрямки діяльності публічної влади, надаючи їм вмотивованості.

Таким чином, влада є легітимною, якщо її дії узгоджуються з уявленнями людей про справедливість, законність та доцільність. У такому кон-

текстілегітимністьслідрозглядатиякадекватністьструктур, інститутів, норм державної влади, а також конкретних осіб, які є її носіями, уявленнюсуспільства просправедливість, законністьтадоцільність.

Легітимністьєрезультатомлегітимації, тобтопроцесу, задопомогою якогодержавна влада, їїдії, норми, інститути тапосадові особинабувають ознак легітимності. Легітимація влади, як слушно зазначає В. Сіренко, — це та соціальна динаміка, процеси, через які влада набуває властивості легітимності1. Вона утверджує правовий характер влади, обґрунтовує і виправдовує її рішення, створення владних структур, їх зміну й оновлення. Легітимація є процедурою визнання влади справедливою, законною та доцільною в першу чергу з боку тих, на кого ця влада поширюється, а також міжнародної спільноти.

Суспільне визнання є основою легітимації державної влади. Лише народ, що є єдиним джерелом влади, наділений правом визначати, які рішення чинної влади є легітимними. Легітимація як процес визнання владисправедливоюєколективнимактом, якийбезпосередньопов’язаний з народним волевиявленням. Легітимація можлива лише за умов, якщо закони та рішення чинної влади виражають волю народу, а це, у свою чергу, передбачає його активну участь у правовому та політичному житті держави. Ніхто краще за тих, для кого призначені закони, не знає, якимивониповиннібути, щобвважатисясправедливими. Формалізація волі народу, надання їй загальнообов’язковості потребує, як вважає Ю. Хабермас, «трансформації влади як панування у такий стан, коли самнароддаєсобізакони»2. Цестосуєтьсяіважливихполітичнихрішень державної влади, які набувають легітимності лише за умови, якщо громадяни беруть безпосередню участь у їх прийнятті.

Легітимація реалізується у формі народовладдя, тобто за участі народу в здійсненні влади. Лише на основі процедури народовладдя дер-

1Див: СиренкоВ. Ф. Олегальностиилегитимностигосударственнойвласти. –

К., 2006. – С. 13.

2Габермас Ю. Демократия, разум, нравственность. – М., 1995. – С. 215–216.

233

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

жавна влада набуває своєї реальної легітимності. Такий тип легітимності Ж.-Л. Шабо називає «демократичною легітимністю»1. Така легітимність є результатом дотримання формальної процедури і суттєвим доповненням онтологічної легітимності. Відповідно до такого розуміння легітимностінародєреальнимносіємвладиілишевіннаділенийправом обирати форму (безпосередню чи представницьку) здійснення народовладдя, визначати принципи функціонування державної влади, забезпечувати контроль за її діяльністю і врешті-решт змінювати владу, яка втратила своюлегітимність. Отже, легітимність єнаслідком легітимації, або, інакше кажучи, процесу трансформації волі народу в нову якість — суверенну волю держави, яка реалізується через справедливі, законні та доцільні рішення чинної влади.

Для того щоб народовладдя стало реальним джерелом легітимності, мають бути забезпечені щонайменше три умови. Зокрема необхідно: поперше, залучатиякомогабільшегромадяндовсіхстадійдемократичного процесу, починаючи від формування органів державної влади і аж до контролю за їх діяльністю; по-друге, забезпечити рівновагу між правами людини та народним суверенітетом, по-третє, гарантувати громадянам право опротестувати нелегітимні закони та рішення чинної влади.

Державнавладаєнастількилегітимною, наскількиповновонавідображає волю всього народу і захищає його інтереси. Ця теза набуває свого практичного втілення лише за умови активної громадянської позиції і безпосередньої участі в правовому та політичному житті держави якомога більшої кількості громадян. У зв’язку з цим можна простежитипевнузакономірність — чимвищаактивністьгромадянуполітичному процесі, тим більша ймовірність того, що інтереси народу будуть повніше представлені в законах та рішеннях державної влади, а відтак і ймовірність легітимації суттєво зростає. Остання завжди пов’язана з інтересами різних верств суспільства. Але державна влада не може виражатиінтереси абсолютновсіх, оскількиінтереси тапотребирізних соціальних груп з огляду на обмеженість ресурсів та інших обставин можуть бути задоволені лише частково, повністю задоволені можуть бути потреби лише окремих груп. Легітимація державної влади в суспільстві не може мати всеохоплюючий, універсальний характер. Те, що єлегітимнимдляодних, можевважатисянелегітимнимдляінших. Саме тому легітимність влади зв’язана не з підтримкою всього народу (це

1 Шабо Ж.-Л. Основные типылегитимности // Полис. – 1993. – №5. – С. 137–

143.

234

буваєвдужерідкихвипадках), азвизнаннямїїбільшістюнароду, зурахуванням вимог та захистом прав меншості.

Однак арифметична більшість не завжди може служити основою справжньоїлегітимностівлади. Так, більшістьнімцівуперіоднацистського режиму підтримала політику експансіонізму та, «очищення раси», що пізніше призвело до негативних наслідків для всього німецького народу. Відповідноневсякаоцінкабільшостіробитьдержавнувладусправділегітимною. Частимиєвипадки, коливолябільшостіпороджуєквазілегітимацію. Поява цього суспільного феномену стає можливою, коли в ситуації насильства та обману, маніпуляції свідомістю громадян, переслідування опозиціїтавільнихЗМІ, іншихпорушень, значначастина, атойбільшість населення несвідомо підтримує державну владу, яка задовольняє його деякіпоточніінтересинашкодуфундаментальнимвимогам. Квазілегітимація або«несправжнялегітимація» державноївладибудестворюватисязавжди, коли остання формується всупереч реальному, дійсному волевиявленню більшостінароду. Тому, якслушнозазначаєВ. Чіркін, вирішальнимкритеріємлегітимаціїєїївідповідністьзагальнолюдськимцінностям, сформованимнаосновіпринципусправедливості1.

Легітимація державної влади оцінюється не за словами вищих посадовихосібдержави(хочаіцемаєзначення), незатекстамиприйнятих нею програм (хоча і це важливо), а за практичною діяльністю, за способамивирішеннянеюпершочерговихпитаньжиттясуспільстватакожної окремоїлюдини. Народзавждивідчуваєрізницюміжтимидіямивлади, які спрямовані на задоволення меркантильних інтересів окремих представниківвладичиполітичнихкланів, ікожногоокремогогромадянина тасуспільствавцілому. Розходженняінтересівполітичноїелітитабільшості народу завжди містить у собі загрозу делегітимації влади. Воно суттєво знижує рівень довіри до вищих органів державної влади. Це зокремадемонструютьсоціологічніопитуваннягромадянУкраїни. Якщо після «помаранчевої революції» в лютому 2005 р. ступінь повної (чи часткової) підтримкидійвладинаселеннямбувдостатньовисоким(Президент України — 46,7 % (26,9 %); Верховна Рада України — 28 % (43,9 %); Уряд України — 36, 4 % (35,3 %)), то в грудні 2007 року він суттєвознизився(ПрезидентУкраїни— 17,6 % (38, 8 %); ВерховнаРада України — 9 % (39 %); Уряд — 12, 2 % (37,8 %))2.

1Див: Чиркин В. Легализация и легитимизация государственной власти // Государство и право. – 1995. – № 8. – С. 63.

2Див: ЯкименкоЮ. Ставленнягромадяндосоціальнихіполітичнихінститутів та політичних лідерів // Нац. безпека та оборона. – 2007. – № 10(94). – С. 21–30.

235

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

Легітимністьнеєсталоювластивістюдержавноївладиітомувимагає постійногопідтвердження. ЩенапочаткуХІХст. одинзосновоположників ліберально-правовоїтеоріїФ. Гізовисловивтакудумку: «Жоднавладанад людьми не звільнена від обов’язку доводити свою легітимність... тією мірою, якоюзаконнавладамаєправонасвободулюдини, свободамаєправо вимагативідвладидоказівїїлегітимності»1. Владаєлегітимноюдоти, доки їївизнаютьтакоюті, кимвонауправляє. Легітимація— цепостійнийпроцес народовладдя, який не завершується на стадії делегування владних повноважень, апередбачаєправотаможливістьгромадянбратибезпосередню участь у прийнятті важливих правових та політичних рішень, а також контролюватипроцедуруреалізації прийнятихрішень.

Попри універсальний вплив народовладдя на суспільство, можна констатувати такі його легітимуючі функції: установчу, владноорганізаційну, контролюючу.

Установча функція проявляється в суверенному праві народу встановлювати правила співжиття членів спільноти всередині держави та визначати принципи, на яких повинна функціонувати влада. Це свого родудоговірміжусімазацікавленимичленамиспільнотипроспівжиття та владу, який найчастіше знаходить свій формальний вияв у вигляді конституції. Остання є колективним актом всього народу, в якому набувають юридичного закріплення узгоджені інтереси і воля всіх тих соціальнихгруп, включаючиетнічні, якіформуютьнароддержави. Тому лишенарод або тимчасово уповноважений ним представницький орган наділений виключним правом визначати і змінювати основи конституційноголадушляхомприйняття, внесеннязмінчидоповненьдоконституції. На це, власне, вказав Конституційний Суд України у своєму рішенні від 11 липня 1997 р.: «Це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами... Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття»2.

1Див: Гізо Ф. Политическая философия: о суверенитете // Классический французский либерализм: Сборник. – М., 2000. – С. 570–571.

2Див: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 КонституціїУкраїни(справащодоконституційностітлумаченняВерховноюРадою України статті 98 Конституції України) від 11 липня 1997 року // Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997 – 2001 / Відп. ред. канд. юрид. наук П. Б. Євграфов. – К, 2001. – С 30–33.

236

У конституції закріплюються як ті владні повноваження, що залишаються в компетенції народу і здійснюються ним безпосередньо, так і ті, які він делегує своїм представникам у вищих органах державної влади та місцевого самоврядування. Відтак можна виділити два рівні забезпечення легітимації — безпосередня та делегована легітимація. Перший рівень передбачає здійснення державної влади безпосередньо підвладним суб’єктом, наприклад через референдум чи плебісцит. Значення референдуму як однієї зформбезпосередньої демократії всучасному світі важко переоцінити. Усвітовій конституційній теорії та практиці референдум — це здійснюване шляхом таємного голосування утвердження (чи неутвердження) громадянами проекту якого-небудь документачирішення, згоди(чинезгоди) зтимичиіншимидіямиглави держави, парламенту чи уряду. Референдум застосовується для досягнення вищої легітимності у випадку прийняття доленосних рішень як длякраїнивцілому, такдлякожногоїїгромадяниназокрема(наприклад, прийняття конституції чи змін до неї, чи вирішення долі якої-небудь території). В Україні громадяни вже двічі використали своє право на референдум — 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт всеукраїнського референдуму був вдало реалізований і надав вищої юридичноїсилиісторичномуАктупроголошеннянезалежностіУкраїни, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і залишилося нереалізованим, що вказує на слабкість механізму правового захисту актів всеукраїнського референдуму1.

Другий рівень легітимації передбачає делегування підвладним суб’єктом своїх повноважень іншим суб’єктам політико-правових відносин. Делегована легітимація в Україні забезпечується, наприклад, Президентом України, Верховною Радою та органами місцевого самоврядування. Необхідність здійснювати делегування, тобто передавати владні повноваження на певний строк від одного суб’єкта — народу, іншому суб’єкту — державі, обумовлена тим, що політична влада потребує своєї реалізації на постійній та професійній основі. Народ навіть суто технічно не в змозі здійснювати владу, яка йому належить. Тому постає об’єктивна потреба, як зазначає Ш.-Л. Монтеск’є, щоб «народ робив через своїх представників усе те, що він не може зробити сам»2.

1Див: Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України:

Підручник. – К., 2006. – С. 47.

2Див: Шипілов Л. Про деякі питання теорії народовладдя // Вісн. Акад. прав.

наук України. – 2001. – № 4 (24). – С. 227.

237

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

Процедура здійснення такого делегування відбувається за допомогою політичних виборів, на основі яких формуються органи державної влади та місцевого самоврядування. Важливим є те, щоб ця процедура відображала реальну волю народу і зокрема тих, хто володіє активним виборчим правом. З цією метою в законодавстві країн світу, так само як і у вітчизняному законодавстві, передбачено низку принципів виборчого права. Зокрема вибори повинні бути: прямі, рівні, вільні, здійснюватися на основі змагальності і шляхом таємного голосування. У зв’язку

зцим хотілося б вказати на те, що чинне сьогодні в Україні законодавство, зокрема Закон України «Про вибори народних депутатів України» від25 березня2004 р. таЗаконУкраїни«ПровиборидепутатівВерховної РадиАвтономноїРеспублікиКрим, місцевихрадтасільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 р., суттєво порушує конституційне право громадян безпосередньо, на основі прямих виборів, формувати Парламент та місцеві ради. Запроваджена в 2006 р. пропорційна виборча система (з «жорсткими» списками) фактично призвела до того, що

упредставницькі органи потрапили депутати (принаймні більшість

зних), які жодною мірою не є виразниками волі Українського народу, ацезначить, щорівеньдовіридоцихорганівсуттєвознизився, таксамо як і їх легітимність.

Владно-організаційна функція являє собою спрямованість діяльності державного апарату (винятком є законодавча діяльність, суб’єктом якої може бути й безпосередньо народ) на здійснення народовладдя в країні. Як уже зазначалося, легітимована шляхом виборів влада парламенту та президента створює систему вторинного представництва. З метою ефективного функціонування та забезпечення реального народовладдя органи державної влади повинні неухильно дотримуватися певних принципів, визначених народом і закріплених у конституції. До останніх першочергово слід віднести: принцип верховенства закону (законності), який, за словами Д. Гаррінгтона, забезпечує «панування закону, а не людей»1; принцип розподілу функцій державної влади, за допомогою якого владні повноваження розподіляються рівномірно між різними органами держави; принцип вільного доступу до влади всіх громадян, які за своїми професійними та моральними якостями здатні ефективно і чесно виконувати управлінські функції.

Умовапануваннязаконумаєдвааспекти. Згіднозпершимаспектом закони повинні набувати певної форми, вони мають бути загальними

1Див: Harrington J. The commonwealth of Oceana and A System of Politics / Ed. J. G. A. Pocock. – Cambridge, 1992. – P. 81.

238

ізастосовними до кожного, в тому числі й самих законодавців. Їх слід оприлюднювати й наперед ознайомлювати з ними тих, до кого їх застосовуватимуть; закони мають бути зрозумілі, послідовні і не підлягати постійним змінам. І що найголовніше — закон повинен відповідати принципуверховенстваправа(правамлюдини) тасправедливості. Якщо закони не відповідають цим вимогам, тоді ті, хто творить, реалізує й застосовуєправо, можутьдужелегкочинитивладнусваволюнадіншими1. Другий аспект умови панування закону вимагає: там де публічна влада має вибір — діяти на правовій основі, тобто в межах чинного законодавства, і діяти, вдаючись до заходів, що не мають законодавчої опори, — вона повинна віддавати перевагу першому, принциповому підходу. Винятком з правила може бути лише ситуація, коли є всі підстави вважати, що чинне законодавство суперечить принципу верховенства праватасправедливості, причомутакепереконаннямаєспиратисяякна суспільну думку, так і на рішення відповідного органу, який наділений компетенцією визначати, легітимний чи нелегітимний характер закону (наприклад, таким органом може бути Конституційний Суд).

Укази чи постанови, які ухвалені без законодавчої основи, майже завжди визначені сваволею тих, хто їх ухвалює, натомість актами, які спираються на закони, маніпулювати не так легко. Ця теза особливо актуальнадлясучасноїУкраїни, де«указнеправо» сталотимнегативним елементом правової системи, яке веде до її руйнування.

При класичному розподілі функцій державної влади кожен державнийорганздійснюєлишеоднузтрьохфункцій(законодавчу, виконавчу, судову), при цьому тісно взаємодіючи з іншими державними органами. Усі разом вони обмежують і стримують один одного. У сучасній інтерпретації цейпринципнабуває такогозвучання: поділ, єдність, взаємний контроль, взаємодія влад. Таке розуміння цього принципу дозволяє народузберігатизасобоюповнотувладиідостатньоефективноконтролювати організацію та діяльність усіх гілок влади шляхом демократичних виборів, референдумів, механізмів опосередкованого народовладдя

іпублічної відповідальності влади перед громадянами.

Коли ми говоримо про вільний доступ громадян до влади, то мова йдепроте, щолюди, якізавдякисвоїмталантаміпрацелюбствудосягли значних успіхів у тій чи іншій сфері суспільної життєдіяльності, ті, хто за всезагальним визнанням складає еліту нації, могли б брати активну участь у здійсненні публічної влади. Саме сьогодні, коли у зв’язку

1 Див: Петтіт Ф. Конституціоналізм і демократичне опротестування / Демократія: Антологія. – К., 2005. – С. 438.

239

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

зускладненнямпроцесівсоціальногоуправління, зростаєпотребавприйнятті на державному рівні відповідальних і компетентних рішень, особливонеобхіднасистемазаходів, якабзабезпечилапостійнуізначну,

зточки зору чисельності, присутність в органах влади осіб, у чиїх високих інтелектуальних і моральних якостях не було б сумніву. Звісно, що така система має бути закріплена законодавчо (бажано на конституційному рівні).

Безсумніву, щотакаідеязнайдесвоїхкритиків. Так, свогочасувідомий французький конституціоналіст А. Есмен вказував на те, що неможливо знайти достовірні ознаки для виявлення тих, хто в соціумі вважається найрозумнішим1 (відповідно, і найбільш гідним, кращим і т. ін.). Проблема справді існує. Хто і за якими критеріями повинен і може встановлювати інтелектуальну, моральну і духовну перевагу одних над іншими? І тим не менш очевидно, що це можливо. У цьому питанні необхідно прислухатися до думки народу, який неодноразово демонстрував свою здатність нехай не завжди на основі раціонального вибору, а швидше на чуттєвому, інтуїтивному рівні, виділяти людей розумних та обдарованих. Особливе місце в цьому питанні належить інтелігенції, яка у всі часи була «честю та совістю епохи».

Контрольнафункція полягає впоінформованості народущодоздійснення делегованої влади та здатності її переделегування у разі втрати легітимності чинної влади2. Контроль — одна з основних функцій народовладдя, а відтак і легітимації, оскільки її реалізація покликана забезпечити легітимність державної влади. Контроль з боку суспільства за діями влади здійснюється як за владою в цілому, так і за окремими її органами та політичними діячами. Для останніх контроль є джерелом їх прав та обов’язків, завдяки реалізації та виконання яких ці політичні діячі зберігають свою легітимність, набуту в ході обрання чи призначення. Держава, вякійвідсутнійконтрользавладою, вказуєД. Валадес, приречена бути непередбаченою і тому створює постійну загрозу свободі суспільства та індивідів3.

Управовій та політичній теорії відомі різні практики забезпечення такого контролю. Він може здійснюватися як безпосередньо народом (можливість проведення референдуму за ініціативою громадян, всена-

1Див: ЭсменА. Общееоснованиеконституционногоправа/ Пер. сфр. Н. О. Бер. –

СПб., 1909. – С. 199.

2Див: Шипілов Л. Про деякі питання теорії народовладдя // Вісн. Акад. прав.

наук України. – 2001. – № 4 (24). – С. 227.

3Див: Валадес Д. Контроль над властью. – М., 2006. – С. 43.

240