Шевчук с.24-35

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

хідно вийти за межі нормативного порядку і звернутися до живої традиції, якайпороджуєсамнормативнийпорядок1. Зокрема, слідз’ясувати, які кінцеві аргументи посадові особи приймають як такі, що доводять дійсність конкретногоправила, іякікінцевіаргументинаводять, критикуючиіншихпосадовихосібчиіншіінституції2. Позитивістивважають, що авторитет правила визнання переходить на норми; їх законність залежить від того, що правило визнання надає їм юридичної чинності3. Іншими словами, правило визнання є засобом легітимації права: саме воно створює силу права як силу легітимну4.

Схожим чином пояснював обов’язковість права Г. Кельзен. «Те, що яка-небудь конкретна норманалежить докотрогоськонкретного порядку, — зазначав відомий австрійський правознавець, — ґрунтується на тому, що її остання основа чинності є засадничою нормою цього порядку. Саме ця засаднича норма й конституює єдність усієї множини норм, являючисобоюосновудлячинностівсіхнорм, якітількиналежать доцьогопорядку»5. Слідпідкреслити, щозасадничанормаєвигаданою, гіпотетичною, оскільки її неможливо вивести логічним шляхом з іншої — більш високої — норми. Для державного правового порядку як засаднича припускається така найвища норма: «треба поводитися відповіднодоприписівконституції», тобтододержуватисянорм, щовизначають, як (якими органами й через які процедури) належить виробляти загальнінормиправовогопорядку. «Засадничанорма, — вважавГ. Кельзен, — належить лишедотакоїконституції, щоєфактично запровадженою через законодавчий акт або узвичаєність і є дійовою»6. При цьому засаднича норма обмежується делегуванням «нормовстановчого авторитету», визначаючи лише спосіб створення норм в рамках певного правового порядку, а не їх зміст7.

Таким чином, сучасні позитивісти зазвичай дотримуються двох ключовихпоглядів: 1) те, щовважаютьзаправовкожномуконкретному суспільстві, є, по суті, питанням суспільного факту або традиції («сус-

1Див.: Баумейстер А. Філософія права. – С. 79.

2Див.: Дворкін Р. Серйозний погляд на права: Пер. з англ. – К., 2000. – С. 45.

3Див.: Коулмен Дж. Л., Лейтер Б. Юридичний позитивізм. – С. 159.

4Див.: Поляков А. В. Российская теоретико-правовая мысль: опыт прошлого

иперспективы на будущее // Наш трудный путь к праву: Материалы филос.- правовых чтений памяти акад. В. С. Нерсесянца / Сост. В. Г. Графский. – М., 2006. – С. 116.

5Кельзен Г. Чисте правознавство. – С. 217.

6Там само. – С. 234.

7Див.: Баумейстер А. Філософія права. – С. 92–93.

41

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

пільна теза»); 2) не існує необхідного зв’язку між правом і мораллю («теза про розмежування»)1.

У сучасному позитивізмі можна виокремити два основних напрямки: а) «м’який позитивізм» (інкорпоративізм, інклюзивний позитивізм) таб) «жорсткийпозитивізм» (ексклюзивнийпозитивізм). М’якіпозитивісти (зокрема, Г. Харт, Дж. Коулмен) вважають, що правило визнання можеміститияккритерійюридичноїчинностівідповідність доморальних принципів або змістовних цінностей2. Іншими словами, вони не заперечують можливість існування в конкретному суспільстві традиції вважати моральну вартість норми за умову її юридичної чинності. Усвоючергужорсткіпозитивісти(наприклад, Дж. Раз) наполягаютьна тому, що наявність у певної норми моральної вартості ніколи не може бути критерієм юридичної чинності даної норми; критерієм законності маєбутипростоякийсьвизначений соціальнийфакт, скажімо, те, щоця норма має конкретне суспільне джерело (наприклад, її ухвалив законодавчий орган)3.

Починаючи з другої половини ХХ ст. у західних суспільствах серед представників юридичної професії та населення формується communis opinio doctorum (авторитетна загальна думка), стійке переконання, що позитивне право має відповідати певним змістовним моральним стандартам — справедливості, рівності, свободі, гуманізму та ін. Ці засади знаходятьсвоєвідбиттявконституціяхіміжнароднихактах, щосвідчить просвоєрідну«конвергенцію» природногоіпозитивногоправавмежах сучасної правової системи. Таким чином, використовуючи різні підставидлялегітимації, прихильникипозитивізмуіприродногоправатимне менш можуть дійти згоди щодо переліку основоположних принципів сучасного права. Завдяки цьому за великим рахунком зникає підґрунтя для конфлікту при оцінці правового характеру тих чи інших норм.

Закріплюючи (прямо чи опосередковано) ці принципи як орієнтири для позитивних законів, писані конституції доручають судам випробовувати відповідність цих законів засадничим положенням конституції4. Особливу роль у цьому процесі відіграють конституційні суди, які при тлумаченні конституційних норміздійсненні контролюзаконституційністю законів конкретизують вимоги природного права. Отже, конституції та інститут судового контролю дозволяють поєднати абстрактні

1Коулмен Дж. Л., Лейтер Б. Юридичний позитивізм. – С. 154.

2Hart H. L. A. The Concept of Law. – 2nd ed. – Oxford, 1994. – Р. 250.

3Див.: Коулмен Дж. Л., Лейтер Б. Юридичний позитивізм. – С. 156.

4Див.: Циппеліус Р. Філософія права: Пер. з нім. – К., 2000. – С. 42.

42

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

ідеали природного права з конкретними формальними приписами позитивного права1. Оскільки ці надпозитивні принципи записуються в конституції, вони набувають особливої переваги, і це дозволяє судам розглядати їх як такі, що мають вищу силу і пріоритет над будь-якими юридичними актами уразі конфлікту. Внаслідок цьогореальне (дійсне) право стає єдністю справедливості, яка утворює його сенс, і позитивності, що утворює його предметно-інституційну форму2.

Ця конвергенція дозволяє виділити два важливі шляхи легітимації сучасного права. По-перше, легітимація за змістом авторитет права забезпечується його сприйняттям як справедливого і корисного регулятора. Сьогодні на легітимність мають право претендувати ті і тільки ті правила, які могли би бути схвалені всіма можливими зацікавленими особамиякучасникамираціональногодискурсу3. Томусучаснесуспільствонасампередшукаєлегітимаційніпідстависвоїхправовихнормутих переконаннях своїх громадян, у яких всі або принаймні більшість досягає згоди (на нашу думку, ця згода може бути досягнута насамперед щодо основоположних принципів права).

По-друге, суспільство вдається також до легітимації права за допомогоюпроцедур. Правилавважаються авторитетнимичерезте, щовони є породженням певної системи, яка функціонує організованим чином. Правовінормиповиннімати«родовід», тобтосуспільствуслідпоказати, що вони йдуть від якогось офіційного джерела4. Так, коротше кажучи, виникає легітимність законності5. Цю думку можна простежити в ч. 1 ст. 19 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Іншими словами, переконаністьвобов’язковостіправазалежитьтакожвідавторитетності походження (джерел) його норм6.

Другий засіб підтримання обов’язковості права, на який зазвичай вказуютьвюридичнійлітературі, — можливістьзастосуваннядержавного примусу. При цьому підкреслюється, що в сучасному суспільстві відбувається зміщення акценту з фізичного на психологічний примус: влада демонструє свою силу, проте насамперед як загрозу, яку вона

1Див.: Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – К., 2001. – С. 47.

2Див.: Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысле-

ния. – Харьков, 2002. – С. 171–172.

3Див.: Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории: Пер.

снем. – СПб., 2001. – С. 409.

4Див.: Познер Р. А. Проблеми юриспруденції. – С. 36.

5Див.: Циппеліус Р. Філософія права. – С. 40, 80.

6Філософія права / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмена. – С. 11.

43

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

радше прагне не приводити у виконання1. Іншими словами, державний примус ніби стоїть за спиною норм права, вступаючи в дію у разі їх порушення. Отже, на думку багатьох фахівців, цей особливий засіб забезпечення відрізняє право від інших суспільних регуляторів, що дозволяє характеризувати останнє як «примусовий порядок»2.

За спостереженням Р. Циппеліуса, ідея примусової природи права дістала найбільшевизнанняуXVI таXVII сторіччях, тобтозадоби, яку шматувалирелігійнівійни, реформація, громадянськівійни3. Наприклад, М. Лютеррозглядавсвітськеправоякпримусове— «таке, щопримушує злих і захищає доброчесних». Він так зображує спосіб здійснення світськогоправа: людейпримушуютьмечем, оскільки, привсьомубажанні, вони не змогли б упоратися зі своєю злостивістю, і якщо вони її підкоряють, тороблятьценебезстраху, амоглибробитизмиромілюбов’ю, аналогічно до того, як людина накладає ланцюги та окови на дикого й лютого звіра, щоб він не зміг, як звичайно, ні покусати, ні розірвати, навіть коли йому цього дуже кортить4. Т. Гоббс підкреслював, що «закони безсилі захистити їх [людей. — С. П. ], якщо їм не допомагає меч у руках одного чи багатьох людей, щоб змусити виконувати закони»5.

Проте слід зазначити, що не всі правознавці визнають державний примус як засіб підтримання обов’язковості права. Наприклад, Л. Фуллер взагалі відмовляється бачити в примусі (застосуванні санкцій) специфіку правових норм. «Зважаючи на людську природу, цілком очевидно, — констатуваввідомийамериканськийправознавець, — щосистема правових норм може втратити ефективність, якщо сама дозволяє беззаконному насильству кидати собі виклик. Інколи насильство можна припинити лише насильством. Тож цілком природно, що у суспільстві має існувати певний механізм, готовий у разі потреби застосувати силу на підтримку закону. Однак це аж ніяк не виправдовує тлумачення застосування(абопотенційногозастосування) силияквизначальної характеристики права»6. У цьому ж дусі мислив Б. Леоні, підкреслюючи, що

вбудь-якій діючий правовій системі роль примусу в цілому є надзви-

1Див.: Карбонье Ж. Юридическая социология: Пер. с фр. – М., 1986. –

С. 169.

2Кельзен Г. Чисте правознавство. – С. 45.

3Див.: Циппеліус Р. Філософія права. – С. 34.

4Див.: Лютер М. О светской власти. В какой мере ей следует повиноваться // ЛютерМ. Времямолчанияпрошло: Избр. произведения1520–1526 гг.: Пер. снем. – 2-е изд. – Харьков, 1994. – С. 120.

5Гоббс Т. Левіафан. – С. 217–218.

6Фуллер Лон Л. Мораль права: Пер. з англ. – К., 1999. – С. 105.

44

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

чайно незначною; санкції і примусові заходи не створюють закону, а лише сприяють йому, причому в обмеженій кількості випадків1. За слушнимзауваженнямНгуєнаКуокаДіня, «застосуваннясанкційєумовою ефективності права, а не умовою його існування. <... > На відміну віддумок, щоінодізвучать, ознакоюправаєнесанкція-покарання, авідчуттязобов’язанняадресатаминормнезалежновідтого, яквониоцінюють обґрунтованість санкцій»2. Інакше кажучи, не примус підтримує авторитет права, а авторитет права легітимізує повноваження на примус.

Такий підхід дійсно є правильним, особливо, якщо ми поставимо запитання: що забезпечує обов’язковість права для вищих органів держави— наприклад, верховногосуду, конституційного суду, парламенту, глави держави? Зрозуміло, що в деяких випадках примус щодо цих суб’єктіввзагалінеможебутизастосований(ніюридично, ніфактично). Тому підпорядкування цих суб’єктів праву за великим рахунком може бутизабезпеченелишезавдякиїхусвідомленню, переконанню, щоздійсненняпевнихдійєобов’язковим, оскількицьоговимагаєправо(opinio juris sive necessitatis). Мабуть, ізцимпов’язане поширене включення до тексту присяги вищих посадовців публічного зобов’язання додержуватися конституції і законів3. Ці самі проблеми часто-густо виникають також у сфері міжнародного права. Тому в певному сенсі можна стверджувати, що право є там, де люди переконані в тому, що воно є4.

Цікаво, що в найрадикальнішій версії санкції зникають навіть як засіб забезпечення ефективності права. Так, на думку скандинавських реалістів, право взагалі є лише плодом уяви; воно порівнюється з королівськимвбраннямізказкиАндерсенапрогологокороля, якийпрямував голим поміж своїх захоплених придворних, що палко тішилися пишнотоютаелегантністюйоговбрання. Наприклад, КарлОлівекроназаявляє, що ідея існування правових норм, які певним містичним чином обов’язкові для всіх, є не що інше, як проста людська фантазія, створе-

1Див.: Леони Б. Свобода и закон: Пер. с англ. – М., 2008. – С. 220.

2Нгуен Куок Динь, Дайе П., Пелле А. Международное публичное право: В 2 т.: Пер. с фр. – Киев, 2000. – Т. 1; кн. 1: Формирование международного права; кн. 2: Международное сообщество. – С. 46.

3Див., зокрема, текст присяги Президента України (ст. 104 Конституції України) та народних депутатів (ст. 79 Конституції України). Цікаво, що судді присягаютьсяпідкорюватисьтількизакону(див. ст. 10 ЗаконуУкраїни«Простатус суддів»).

4Див.: Поляков А. В. Российская теоретико-правовая мысль: опыт прошлого

иперспективы на будущее. – С. 116.

45

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

на забобонами, пересудами і магічними минулими віруваннями. Право в певному розумінні — лише слова, викладені на папері, вони викликають у певних ситуаціях думки, асоціації, міркування і можуть впливати на реальні вчинки. Право насправді — не більше ніж форма психології1.

Проте у більш поміркованому і близькому нам варіанті сучасна ідея права передбачає, з одного боку, легітимність самого правила, яка має створювати можливість додержання норм через повагу до них, з другого — легальність поведінки в сенсі середньостатистичного виконання норм, якого, якщо необхідно, досягають за допомогою санкцій, гарантованих державою2.

1Див. з цього приводу: Ллойд Д. Идея права. – С. 247.

2Див.: Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории. –

С. 403.

46

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

С. Рабінович, кандидатюридичнихнаук, провіднийнауковийспівробітникЛьвівськоїлабораторіїправлюдиниігромадянинаНДІдержавногобудівництватамісцевогосамоврядування АПрНУкраїни

Нормативні образи «природного»: римське право і сучасність

Природно-правові положення римського права вже неодноразово привертали увагу вітчизняних та зарубіжних дослідників — філософів, теоретиків та істориків права1. Вказана проблематика розглядалась і в працях істориків-романістів, присвячених історичним та теоретичним аспектам суспільно-політичної думки давнього Риму2.

1Див.: ЯрошК. Н. Идеяестественногоправа. – Ч. І: «Естественноеправо» угрековиримлян. – СПб., 1881. – С. 238–264; ХвостовВ. М. Опытхарактеристикипонятий aequitas i aequum ius вримской классической юриспруденции. – М., 1895; Палиенко Н. И. Учение о существе права и правовой связанности государства. – Харьков, 1908. – С. 13–22; УдальцоваЗ. В. ЗаконодательныереформыЮстиниана// Византийскийвременник. Т. XXVI / АНСССР, Ин-тистории. – М., 1965. – С. 3–45; ИоффеО. С. Избранныетрудыпогражданскомуправу: Изисториицивилистическоймысли. Гражданскоеправоотношение. Критикатеории«хозяйственногоправа» // www. elib/books/3/ page_4. html; Нерсесянц В. С. Правопонимание римских юристов // Сов. гос-во

иправо. – 1980. – №12. – С. 83–90; УчениеоправеизаконевДревнемРиме// Право

изакон. Из истории правовых учений. – М., 1983. – С. 128–173; Черниловский З. М. Римскоечастноеправо. Элементарныйкурс. – М., 1997; БернацкийГ. Г. Естественное правовисторииправовыхучений. – СПб., 2001. – С. 32–38; ПідопригораО. А., Харитонов Є. О. Римське право. – К., 2003. – С. 43–47, 59–64; Сливка С. С. Природне та надприроднеправо: У3 ч. – Ч. 1: Природнеправо: історико-філософськийпогляд. – К., 2005. – С. 82–83; Ярославцев В. Г. Нравственное правосудие и судейское правотворчество. – М., 2007. – С. 48–78; Аксенова О. В. Принципы римского права // Вестн.

ТИСБИ. – 2007. – №1 //http://www. tisbi. ru/science/vestnik/2007/issue1/Low2. htm Voigt. Das Ius naturale, aequum et bonum und ius gentium der Romer. Bd. I-II. – 1858;

Adams J. L. The Law of Nature in Graeco-Roman Thought // Journal of Religion, 25 (April, 1945). – P. 97–118; Grant R. M. Miracle and Natural Law in Graeco-Roman and Early Christian Thought. –Amsterdam, 1952; Chroust A. -H. Natural Law and 'According to Nature' in Ancient Philosophy // American Journal of Jurisprudence, 23 (1978). – P. 73–87.

2Див.: Егоров А. Б. Добродетели щита Августа // Античный мир: проблемы истории и культуры: Сб. ст. / Под ред. И. Я. Фроянова. – СПб, 1998. – С. 280–293; Немировский А. И. Идеология и культура раннего Рима. – Воронеж, 1964; Чернышов Ю. Г. Социально-утопические идеи и миф о «золотом веке» в Древнем Риме: В2 ч. – Новосибирск, 1994; УтченкоС. Л. Двешкалыримскойсистемыценностей

// Вестн. древней истории. – 1972. – № 4. – С. 19–33.

47

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

Проте деякі аспекти давньоримського юснатуралізму залишаються маловивченими чи дискусійними. Зокрема, поки що є недостатньо з’ясованим питання про те, яку роль відігравали природно-правові ідеї та концепції в практичній діяльності римських юристів.

У літературі немає одностайності щодо юридичного значення природно-правовихідейуримській юриспруденції. Так, наприклад, дореволюційнийроманістК. Ярошусвоїйпраці«“Природнеправо” угреків і римлян» (1881) стверджував, що саме ідея природного права «зробила римських правознавців юристами в істинному значенні цього слова»1 (цейпоглядзгодомпідтримуваввидатнийрадянськийдослідник історії держави і права З. Черниловський)2. У цей же період інша точка зору обстоювалась О. фон Гірке, Р. Франком, С. Муромцевим, М. Палієнком, які схилялися до висновку, що філософська ідея природного правазагаломмаловплинуланарозвитокпозитивногоримськогоправа: «слід визнати більш справедливою думку тих учених, котрі вважають, що природне право відігравало в римських юристів якщо не «майже виключно» (О. фон Гірке), то величезною мірою лише роль зовнішньої прикрасиінезачіпаловнутрішньоїструктуриїхнаціональногоправа»3. СхожупозиціюсьогодніобстоюєйросійськийправознавецьГ. Бернацький, приєднуючись до думки Б. Ніколаса та Г. Йоловича, що виражені Ціцерономприродно-правовіідеїстоїцизму, можливо, фігуруваливримській юриспруденції як своєрідні «декоративні елементи»4.

А. Косарєв, схильнийдопозитивноїоцінкироліприродно-правових ідейукласичнийперіодримськогоправа, зауважив, щовпосткласичний період римської юриспруденції «неодноразові заяви в законах про вірність«природномуправу» і«справедливості» стаютьпереважнозасобом соціальної демагогії та декоративною частиною права»5.

Суперечності між наведеними вище позиціями значною мірою усуваються, якщо відокремити питання про значення умогляднометафізичних природно-правових ідей від питання про роль природноправового методу розробки права. Такий підхід видається допустимим виходячи зтого, щовримському правіius naturale булопредставлене на двох рівнях: теоретичному та цивільно-прикладному6. Відтак можна

1Ярош К. Н. Вказ. праця. – С. 263.

2Черниловский З. М. Лекции по римскому частному праву. – М., 1991. – С. 3, 4, 8, 13,15,23, 31, 34.

3Палиенко Н. И. Вказ. праця. – С. 20, 22.

4Бернацкий Г. Г. Вказ. праця. – С. 36.

5Косарев А. И. Вказ. праця. – С. 81.

6Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Вказ. праця. – С. 59.

48

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

виокремитидварівніпроявуюснатуралістичнихпідходівдоправавримлян: першомурівнювідповідатимефілософсько-метафізичнеосмислення природногоправа; другому— юснатуралістичнийметоданалізуконкретних юридичних відносин, який полягає у зверненні до їх матеріальних (соціально-економічних, політичних, моральнісних) аспектів— сутності, призначення, змісту, що виступає необхідною умовою визначення відповідної їм юридичної форми — прав та обов’язків їх учасників. Відповідно, у римській правовій культурі й зокрема, у творах римських юристів можнавиокремитиа) ідеологічніконцепції, котрівсилусвогосоціальноутопічногохарактерунемоглиматибезпосередньоюридичногозначення1, таб) практичнозначущіприродно-правовіконструкції, розроблюванідля розв’язання конкретних юридичних питань.

Метоюпропонованоїстаттієз’ясування практико-юридичногозна- ченняприродно-правовихпонятьівідповіднихюридичнихконструкцій

уримському праві та виявлення їх логіко-історичних зв’язків із відповідними положеннями сучасного права.

Юснатуралістичний метод у римській юриспруденції. Як вида-

ється, відповідь на поставлене питання є можливою на основі аналізу ролі зазначених елементів у римській правовій системі, насамперед,

управотворчій та правоперетворювальній (В. Нерсесянц) діяльності римськихюристів. Якісноюособливістюцієїдіяльностіставметодрозробки позитивного права, який у романістиці дістав назву «натуралістичного» (В. Хвостов)2. У чому ж полягав вказаний метод?

РоманістамиХІХст. сутьостанньоговизначаласьяквиробленнянорм права на основі дослідження суттєвих властивостей людини як учасника правовідносин, природиоб’єктів юридичних відносин тазмісту йсутностісамихрегульованихправомвідносин3. Ізсучаснихпозиційюснатуралістичний метод римської юриспруденції виступає насамперед методом правотворення(якевпевнихвипадкахподавалосьякправозастосування). Властивий зазначеному методу спосіб аналізу юридичних проблем та пошуку правових рішень полягає у виявленні зв’язків системи права із матерієюправовихвідносин, ізантропологічними, соціально-політичними й економічними факторами. На основі узагальнення таких чинників ви-

1З огляду на мету й обмежений обсяг статті зазначені концепції в ній не розглядатимуться.

2Для уникнення можливих непорозумінь, пов’язаних із багатозначністю поняття «натуралізм», надалі ми користуватимемося терміном «юснатуралізм».

3Ярош К. Н. Вказ. праця. – С. 253; Хвостов В. М. Опыт характеристики понятий aequitas i aequum ius в римской классической юриспруденции. – С. 270.

49

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

являються значення окремих норм та інститутів права, встановлюються смислові зв’язки всередині системи права (змістово-смисловий аспект методу). Прицьомувбільшостівипадківприродно-правовааргументація виступала раціоналістичним оформленням результатів інтуїтивного вибору й конструювання правових рішень як найбільш оптимальних варіантів врегулювання конкретних суспільних відносин1.

Зовнішнім вираженням юснатуралістичного методу виступає специфічне обґрунтування правових рішень, в якому використовуються ті чи інші аргументи «ad naturam» (апелювання до «природи», «природи речей», «природних міркувань», «природного розуму», «природного права»), котрі виражають формальний, логіко-юридичний та юридикотехнічний аспекти методу.

Характеристикаюснатуралістичногометодувимагаєрозкриттязначення використовуваних вище понять, насамперед, понять природи (natura) й природного (naturalis). За посередництвом зазначених понять здійснювались посилання на ті чи інші фактичні підстави й джерела правового рішення, на противагу джерелам формально-інституційним (формально-генетичним)2. Відтак загальний процес диференціації соціонормативної сфери, який призвів до поняттєвого відокремлення права, моралі й релігії, знайшов своє продовження у поняттєвій диференціації джерел права.

Конструкції «природилюдини», «природиречей» таінші, аналогічніїмзазмістом, відображають пошукримськимиюристаминеобхідних підстав для розв’язання тієї чи іншої суспільної проблеми в емпіричній дійсності3; знаходженнявсуспільній(економічній, політичній, культурнорелігійній, соціально-психологічній тощо) реальності таких фактів та уявлень, які є найбільш типовими, а відтак і найбільш ймовірними й вірогідними для надання їм юридичного значення (D. І. 3, 4, 8, 10; IV. 4. 8. 17, ХІХ. V. 15, ХХІ. І. 1, І. 11, І. 31, ХХІІ. ІІІ. 25, VІ. 6, 9, VІ. 2, ХVІІ.

І. 80). За словами римського юриста Цельса-сина (перша пол. ІІ ст.), «право повинно відповідати радше тому, що відбувається часто і природно, аніж тому, що трапляється винятково рідко» (D. I. 3. 5, пер. В. Дождєва)4. Ціцерон, погляди якого вплинули на світогляд римських

1Див.: Брунс-Ленель. Внешняя история римского права. – М., 1904. – С. 107.

2Див.: Палиенко Н. И. Вказ. праця. – С. 19–21; Плахов В. Д. Социальные нормы: философские основания общей теории. – М., 1985. – С. 164.

3Див.: ХвостовВ. М. Историяримскогоправа: Пособиеклекциям. – 2-еизд. –

М., 1905. – С. 195.

4Антология мировой правовой мысли: В 5 т. – Т. 1: Античный мир и Восточные цивилизации. – М., 1999. – С. 309.

50