Шевчук с.24-35

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

ніжінші. Тесаме стосується йпринципів, які покладено восновуфункціонування тих чи інших невід’ємних для демократії інститутів. Так, скажімо, у випадку інституту виборів ми зазначаємо, що для демократичних політичних систем це можуть бути як прямі, так і непрямі вибори. Чи, якмиспостерігаємо узначнійкількостівипадків, різніоргани державноївладиможутьформуватисьіззастосуваннямрізнихпроцедур, коли одні утворюються шляхом прямих виборів, а інші — непрямих. Але, якбитамнебуло, попривсівідмінностінарівніпроцедур, длявсіх демократій загальна інституційна структура забезпечення політичної участі становить ту основу, яка дозволяє висновувати про феномен демократичного правління й демократичного політичного режиму.

Такимчином, зважаючинаоб’єктивнеіснуванняпевноїуніверсальної, і одночасно — фундаментальної, інституційної основи демократії, варто замислитися не лише над змістом цих загальнозначущих інститутівдемократії, алейнадформоюїхіснування. Фактичнотакоюформою в усіх без винятку сучасних демократичних державах є правова. Тобто забезпечення нормального функціонування і розвитку того чи іншого демократичного інституту практично завжди (за винятком такого феномену, як «вкорінені в структурі політичної свідомості демократичні традиції») пов’язанозтим, яким чином йогозакріплено направовому рівні, чи гарантовано функціонування цього інституту діючою системою законодавства. Якприкладможнанавеститакийневід’ємний віддемократичного врядування інститут, яквибори. Відомо, щочимала кількість проблем, які виникають у зв’язку із належним функціонуванням цього інституту, а отже, і з реалізацією конституційного права громадян обирати і бути обраними, пов’язані саме з невідповідностями на рівні його правової регламентації. Підтвердженням цього можуть виступити парламентські вибори в Україні 2007 року, коли внаслідок непродуманих змін до закону про вибори народних депутатів, за різними оцінками фахівців, не змогло проголосувати від одного до півтора мільйонавиборців. Тесаместосується йіншихдемократичних інститутів, успішністьтаефективністьфункціонуванняякихнапрямузалежить від таких двох факторів, як: а) наскільки чітко ці інститути закріплені на рівнідіючогоправа; б) наскількисамеправовизначаєрозвитокдержави і суспільства. Останнє зауваження безпосередньо належить до досліджуваного нами принципу верховенства права, оскільки навіть факт формального існування відповідної кількості правовихнормщенеєзапорукою нормального розвитку демократії, якщо ці правові норми не дотримуються, якщо держава (чи навіть конкретні політичні сили, які

21

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

мають можливість використовувати державну владу в своїх вузькокорпоративних чи кланових інтересах) може на власний розсуд коригувати ці правові норми, не беручи до уваги вимоги Конституції, або ж інтерпретувати їх так, як того вимагає політична доцільність. Справді, якщо функціонування всіхбезвиняткуінститутів демократії (передусім мова йде про основні інститути демократії) залежить не від права, а від держави, то тоді суттєво трансформується й зміст демократії, оскільки

втакому разі замість реальної демократії, ми отримуємо «керовану демократію», таку демократію, в якій держава відділена від народу, в якій держава, аненарод, вирішує, щоможнаробити, ащо— ні, вякійпсевдомесіанськімаренняполітиківздатнізатьмаритиволюнароду. Внаслідок чого побудова (навмисна або ненавмисна) такої специфічної «демократії», в якій принцип верховенства права замінено принципом верховенства держави, обертається ні чим іншим, як нищенням демократичної ідеї, вихолощенням її змісту, спотворенням демократичних інститутів, і зрештою — її перетворенням на одну з форм авторитаризму1.

Тому, досліджуючиспецифікувзаємозв’язкупринципуверховенства праваідемократії, можнатвердити, щоцідвапоняттяпов’язані втакий спосіб, що одне з них передбачає існування та забезпечення іншого. Уцьомусенсівидаєтьсяцілкомобґрунтованим, щоНаціональнакомісія, утворенавідповіднодоУказуПрезидентаУкраїнивід5 липня2005 року, маєназву«Національна комісія іззміцнення демократії таутвердження верховенства права»2. Нагадаємо, що ця Комісія є постійно діючим консультативно-дорадчиморганомприПрезидентовіУкраїни, утвореним зметоюсприяннядосягненнюУкраїноювідповідностіКопенгагенським критеріям 1993 року щодо набуття членства в Європейському Союзі

вчастині забезпечення стабільності та ефективності функціонування відповіднихінститутів, якігарантуютьдемократію, верховенствоправа, додержання прав людини і захист меншин, виконання відповідних положень Плану дій «Україна — Європейський Союз». А її основними завданнями є: а) підготовка пропозиційщододосягнення Україною відповідностіполітичнійскладовійКопенгагенськихкритеріївтавиконання відповідних положень Плану дій «Україна — Європейський Союз»;

1Докладнішедив.: ЭндрейнЧ. Ф. Сравнительныйанализполитическихсистем. Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразова-

ния. – М., 2000. – С. 139–230.

2Про Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права: Указ Президента України від 5. 07. 2005 р. // Офіц. вісн. України. – 2005. – № 27. – Ст. 1543.

22

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

б) проведеннямоніторингуефективностіреалізаціїнормативно-правових актівстосовновідповідностівимогамполітичноїскладовоїКопенгагенськихкритеріївівідповіднихположеньПланудій«Україна— Європейський Союз» та підготовка проектів відповідних законодавчих, інших нормативно-правових актів; в) підготовка довідкових матеріалів, що стосуються питань відповідності вимогам політичної складової Копенгагенськихкритеріїв, виконаннявідповіднихположеньПланудій«Україна — Європейський Союз», вжиття заходів щодо висвітлення цієї роботи в засобах масової інформації; г) підготовка пропозицій щодо розвитку законодавства з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, реалізації конституційного принципу захисту судом прав і свобод людини і громадянина. Тобто вже в самій назві цієї Комісії ми бачимо взаємосполучення таких двох понять, як «демократія» і «верховенство права».

Такимчином, взаємозумовленістьпроцесівутвердженнядемократії в Україні та забезпечення принципу верховенства права пояснюється тим, щопринципверховенства права може бутизабезпечений іреалізований лише в умовах демократії, тоді як сама демократія стає реальністю (а не псевдореальністю, як це часто трапляється в Україні) лише за умов гарантування й дотримання принципу верховенства права. Причому цей зв’язок може бути обґрунтований як з позицій політикоправової теорії, так і завдяки зверненню до аналізу цієї ж політикоправової практики. Саме від усвідомлення специфіки цього нерозривного зв’язку демократії з верховенством права залежить майбутня перспектива не лише суто конституційного, але й загальносуспільного розвитку України, перспектива формування сучасної насправді демократичної системи управління, в основі якої лежить не тільки ефективна побудова системи державної влади, але й утворення стійкої системи взаємозв’язків між державою і громадянським суспільством.

23

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

С. Шевчук, професор Міжнародного Соломонового Університету, м. Київ, кандидат юридичних наук

Судова правотворчість та принцип поділу влади

Основний аргумент заперечення судової правотворчості, що наводиться у науково-практичних колах країн колишнього СРСР, зокрема в Україні, пов’язаний із принципом поділу влади — фундаментальний принцип демократичної організації держави, закріплений у статті 6 КонституціїУкраїни. Прихильникизапереченнясудовоїправотворчості посилаються не тільки на цей конституційний принцип, але й на ті конституційніположення, якіневизнаютьзасудовоювладоюправотворчої функції, а тільки правозастосовчу та інтерпретаційну1. Вони також розуміють конституційний принцип поділу влади як такий, що забороняє судовійгілцівладистворюватиправоякувиглядісудовоготлумачення, так і при прийнятті рішень contra legem, оскільки судді повинні застосовувати закони, а не створювати їх: «…механізм правової держави будується на принципі поділу влади. Судова влада не може займатися правотворчістю. Її функція — здійснення правосуддя»2. Особливо ці зауваження стосуються конституційних судів: «…поділ влади не дозволяє Конституційному Суду підміняти законодавця. І якщо він здатний знаходитиправо, відзначатиумежахчинноїКонституціїневідповідність закону, праву тощо, то творити право, встановлювати конституційні норми він не уповноважений»3.

Можна погодитися, що конституційні суди, як й інші суди не мають повноваженьвстановлювати, прийматиновіправовінорми, оскількице справа конституцієдавця (законодавця). Але чи можна категорично наполягати на тому, що судова правотворчість суперечить принципу поділу влади?

Для відповіді на це запитання слід врахувати основне призначення принципуподілувладиусучасномудемократичномусуспільстві, асаме

1Див.: Нерсесянц В. С. У российских судов нет правотворческих полномочий

//Судебная практика как источник права. – М., 2000. – С. 107.

2Общая теория государства и права. Академический курс: В 2 т. / Под ред. проф. М. Н. Марченко. – М., 1998. – Т. 2: Теория права. – С. 340.

3Хабриева Т. Я. Толкование Конституции Российской Федерации: теория и практика. – М., 1998. – С. 53–54.

24

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

забезпечення політичноїсвободитастабільногодемократичногорозвитку. Деконцентрація владивиключає небезпечне дляправлюдиниігромадської свободи надмірне зосередження влади в окремих державних органах, забезпечує недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади1. Виходячи з цього, державна влада не належатиме лише законодавчому органу, а деконцентрується між окремими її гілками, які взаємодіють між собою через систему стримувань та противаг.

Загалом усі підходи до розуміння та тлумачення цього принципу можназвестидотакоїуніверсальноїточкизору: щобзапобігтивстановленнютоталітарногоабоавторитарногорежиму, державнавладаповинна бути розподілена по різних центрах (гілках влади) прийняття рішень, що здійснюють тільки власні державно-владні повноваження. З юридичної точки зору реалізація цих владних повноважень має здійснюватися на підставі нормативно закріпленої за державними органами, що входять до різних гілок влади, компетенції, та, за загальним правилом, неповиннаперевищуватиїїмежі(доктрина«ultra vires»). Зіншогобоку, кожна гілка влади має виконувати свою основну функцію та кілька додаткових відповідно до механізму стримувань та противаг.

Цірізнігілкивладизадляспільнихцілей, спрямованихнадосягнення «суспільного блага», повинні ефективно взаємодіяти. У правовій державіцедосягається зарахуноквзаємодіїдержавнихорганівумежах їх компетенцій. Механізм взаємодії компетенцій є сугубо правовим та заснований на здійсненні різного роду юридичних процедур, перерозподіліпостійноїкомпетенції, дачідоручень, прийняттіспільнихрішень, делегуванні державних повноважень тощо.

Заборона судової правотворчості, якщо не пов’язувати це з марк- систсько-ленінською доктриною, яка загалом вважала принцип поділу влади «ворожим» щодо соціалистичної держави, походить з часів кодифікації Юстиніана та від принципу верховенства законодавчої влади у здійсненні правотворчості.

Імператор Юстиніан вважав, що судова правотворчість безпосередньо загрожує його владі2. Тому він прямо заборонив керуватися прецедентами: «Жоден суддя чи арбітр не повинен вважати себе пов’язаним правовою думкою, яка, на його погляд, є неправильною, а тим більше

1Конституція України: науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Редкол.: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Гро-

шевой та ін. – Х.; К., 2003. – С. 32.

2Allen C. Law In The Making. – 7th ed. – Clarendon Press, 1964. – Р. 172–173.

25

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

рішеннями вчених префектів чи інших суддів… Рішення повинні ґрунтуватися на законах, а не на прецедентах»1. Цей вираз Юстиніана можнаназватитаким, щозакладаєтьсяусучаснуідеологічнуосновузапереченнясудовоїправотворчостіутихправовихсистемах, які«генетично» пов’язані з римським правом.

У свою чергу теоретичне підґрунтя принципу верховенства законодавчоївладивикладеноупрацяходногозавторівтеоріїподілувладиДж. Локка, який стверджував, що законодавча влада є першим та верховним наслідком суверенітету, що «тут може бути тільки одна верховна влада, яка називається легіслатурою, якій всі інші повинні підкоритися»2.

Під верховенством законодавчої влади Дж. Локк мав на увазі, що законодавча функція є пріоритетною щодо виконавчої, тобто остання повинна здійснюватися згідно з нормами — результатом діяльності законодавчої влади; а верховенство парламенту позначає верховенство закону. Дж. Локкбувприхильникомзаконодавчоїмонополіїпарламенту, забороняючиприцьомупередачу«праванавиданнязаконіввіншіруки, оскільки це право надано народом, а тому ті, кому воно належить, не можуть передавати його іншим»3. Крім того, виконавча влада має бути підпорядкована законодавчій, а тому їй не належать повноваження із прийняття законів: «Тому, хто встановлює закони для іншого, повинно належати верховенство»4. При цьому він визнавав, що, незважаючи на верховенство законодавчої влади, вона не є необмеженою, а підпорядкована праву справедливості та обмежена регламентом5.

Інший автор теорії поділу влади Ш. Монтеск’є хоча й відносив судовіорганидооднієїзгілокдержавноївлади, протеприцьомувінробив застереження, що судова гілка влади не є «владою» загалом: «З трьох гілок влади, про які ми ведемо мову, судова не є владою»6. Отже традиція розуміння ролі судді, який тільки застосовує правові норми, а не створює їх, ототожнюється не стільки з ідеологічними постулатами, на яких ґрунтувалося радянське право ХХ ст., скільки із загальноєвропейськоютенденцієюпосиленняцентралізаціїдержавноївлади, впливутеорії правового позитивізму та утилітаризму, занепаду теорії природного права, а також із тенденцією утворення політичних режимів парламент-

1Allen C. Law In The Making. – 7th ed. – Clarendon Press, 1964. – Р. 172–173.

2Локк Дж. Два трактата о правлении. – М., 1988. – С. 339–340.

3Там само. – С. 345.

4Там само. – С. 350.

5Там само. – С. 343.

6Монтескье Ш. О духe законов. – М., 1955. – С. 285.

26

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

ських демократій, що йшли на зміну королівському абсолютизму в ході ліберально-демократичних європейських революцій XVIII–XIX ст.

Така традиція, яка ще має назву традиції «Великої французької революції1789 року», ґрунтується напринципі«парламентського суверенітету» та теорії «жорсткого» поділу влади: судді не можуть визнавати нечинними акти парламенту — закони та займатися правотворчістю, оскільки вони повинні застосовувати, а не творити право, на підставі того, що вони не обираються народом та не відповідають перед ним за своюдіяльність. Виходячи зтакихміркувань, законякнормативнийакт найвищої юридичної сили був для суддів священним, а принцип парламентського суверенітету — непорушним.

Відтак, виходячизреволюційнихтенденційтогочасу, Ш. Монтеск’є не визнавав за судовою владою правотворчої функції, що повністю відповідаєйоготеорії, якадісталасинонімічнуназвутеоріїкласичногоабо «жорсткого» поділу влади.

Слід також зазначити, що за часів королівського абсолютизму судді були повністю під контролем монарха. Для прикладу можна навести наказ прусського короля своєму уряду 1780 року: «…ми не будемо дозволяти, щоб суддя інтерпретував, розширював або обмежував наші закони, й тим більше створював нові закони», а у статті 46 «Введення до прусського пандектного права» зазначалося, що «при прийнятті рішення зі спірних правових питань суддя не може надавати законам ніякогоіншогозмісту, крімтого, щочітковизначеноусловахтауїхзв’язку щодо предмета спору або походить з наступної безсумнівної суті закону»1. Тому у разі сумніву щодо застосування тексту закону суддя повинен поцікавитись позицією законодавця з цього приводу. Це пов’язано з панівною на той час думкою, яку висловив Ч. Беккаріа: «кращематиабсолютногоправителяукраїні, ніжопинитисяпідвладою великої кількості маленьких тиранів та напівправителів в особі суддів, що здійснюють тлумачення, тому незрозумілі закони повинен тлумачити законодавець, а не суддя»2.

Класичне розуміння принципу поділу влади (жорстка модель) полягає в тому, що державна влада поділяється на три гілки, кожна з яких виконує різні функції: законодавчу (парламент), виконавчу (президент та уряд) та судову (суди) з метою уникнення узурпації державної влади

1Цит. за: Книпер Р. Толкование, аналогия и развитие права: проблемы разграничения судебной и законодательной власти // Государство и право. – 2003. –

№8. – С. 5.

2Цит. за: Hirsch G. Zeitschrift fur Wirtschaftsrecht. – Bremen, 2002. – S. 502.

27

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

(концентрації владних повноважень) в одному державному органі. Як вважав Ш. Монтеск’є: «Коли законодавчі та виконавчі повноваження об’єднані в одній особі або в одному органі магістратури, тут не буде свободи, оскільки виникнуть зловживання; об’єднані в одній особі монарх або сенат будуть приймати тиранічні закони та виконувати їх тиранічним чином»1.

В українському науковому середовищі принцип поділу влади розуміється у параметрах жорсткої моделі. Відповідно до неї судова правотворчість, у тому числі як результат заповнення прогалин у законодавстві, заборонена. На такі позиції став і Конституційний Суд України: «Заповнення прогалин у законах, окремі положення яких Конституційним Судом України визнані неконституційними, не належить до його повноважень. Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада вУкраїніздійснюєтьсяназасадахїїподілуназаконодавчу, виконавчута судову. Виходячи з цього і відповідно до частини другої статті 19 Конституції України вирішення зазначених питань є прерогативою органу законодавчої влади — Верховної Ради України»2. На думку прихильниківжорсткої моделі, будь-яке відхилення упроцесі здійснення судочинства від буквального значення норми права вважається «підміною» законодавцятапідлягаєбезумовномузасудженню, авідповіднадіяльність Конституційного Суду — неконституційною.

ПрихильникижорсткоїмоделіподілувладивУкраїнітакожпосилаютьсяйначастинупершустатті129 КонституціїУкраїни, згіднозякою судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Це — данина «традиції» Великої французької революції та загальної тенденції, що склалася в європейських країнах у XVIII–XIX ст. Так, російський дослідник Г. Демченко на початку XX ст. здійснив відповідний аналіз цього принципу у контексті тогочасних європейських конституцій та російського законодавства, на підставі якого дійшов таких висновків: 1) суд не може тлумачити закон, а зобов’язаний застосовуватийогобуквально, таусумнівних випадках звертатися завказівками до законодавця (декрет 24 серпня 1790 року у Франції, звод законів 1786

1Монтескье Ш. О духe законов. – М., 1955. – C. 290.

2Див.: Частина 3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 березня 1998 р. у справі за конституційним поданням Центральної виборчої комісії України щодо офіційного тлумачення положень частин одинадцятої та тринадцятої статті 42 Закону України «Про вибори народних депутатівУкраїни» (справапротлумаченняЗаконуУкраїни«Провиборинародних депутатів України»).

28

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

вАвстріїта1813 рокууБаварії, статті52 та65 ОсновногозаконуРосійської імперії тощо); 2) суд ніколи не може заповнювати прогалини у законі, а творчий елемент загалом виключається із судової діяльності; 3) судове рішення не може мати ніякої загальної сили або загального значення, оскільки право аутентичного тлумачення складає виключну властивість верховної законодавчої влади (конституція бельгійська, італійська, грецька тощо, статті 49, 52, 55, 61 та 69 Основного закону Російської імперії)1.

Отже, можна дійти висновку, що заперечення судової правотворчості в Україні походить із традиції публічного права тогочасної Європи та Росії. Але навіть у той період вважалося, що такі висновки базуються на непорозумінні, що тільки закон створює правові норми, що є неправильним на практиці, те саме стосується й принципу поділу влади. Цей авторнаводитьцитатузроботиіталійськогодослідникаМайорані, який ще у 1889 році вважав: «Принцип поділу влади між законодавчою та судовою не має значення безумовного ідеалу, а змінюється разом із зміною життя народів; зокрема, вже зараз можна стверджувати, що вже спостерігаються зародки розкладу цього принципу, що невідворотно призведуть до часткової передачі у руки суду влади законодавця»2. Так сталосяуЄвропіуХХст., зокрема, уйогодругійполовині, післяДругої світової війни, коли за судами, зокрема конституційними, було по суті визнано здійснення правотворчої функції. Це був вимушений крок, що спричинилонаданняконституційним нормам, зокреманормампроправа та свободи, характеру прямої дії.

Жорстка модель поділу влади була вперше максимально втілена у тексті Конституції США 1787 року. Видатний діяч періоду американської революції Дж. Медісон у своїй статті, що побачила світ у період обговоренняКонституціїСШАібуланадрукованаузбірці«Федераліст» за № 47, зазначив, що навіть Ш. Монтеск’є в основу своєї теорії заклав принцип, якийзводивсядотого, щоякщовсіповноваженняоднієїгілки влади здійснюються органом, який належить до іншої гілки влади, тоді знищуються основні принципивільноїполітичної системи, йнебільше того. Аналізуючи слова Дж. Медісона, можна дійти висновку, що французькийфілософприпускаввзаємнийчастковийвпливтаконтрольгілок державної влади, який закладається в основу системи стримувань та

1Демченко Г. В. Судебный прецедент // Журн. М-ва юстиции. – 1903. – № 3. –

С. 99.

2Там само. – С. 101.

29

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

противаг, і полягає у частковому виконанні функцій іншої гілки влади1.

Ідея Дж. Медісона полягала у тому, що одна гілка влади може наділятися допоміжними функціями, які належать до відання іншої гілки влади, алеприцьомуповноваженняокремоїгілкивладинеможутьбути передані повністю. Передусім та головним чином, на думку Дж. Медісона, це стосується часткового надання законодавчих повноважень виконавчій гілці влади, причому і законодавчій, і виконавчій гілці влади належатиме автономія. Такий висновок можна поширити й на судову гілку влади щодо здійснення судової правотворчості, особливо у США, де судовий прецедент завжди був джерелом права.

Автори «Федераліста» доповнили та остаточно сформульовали сучасну теорію поділу державної влади. На думку М. Віле, «в Америці в1787 роцідоктринаподілувладибуламодифікованайзміненатеорією стримуваньтапротиваг, якавипливалаізстароїанглійськоїконцепції»2. Як вважає українська дослідниця Н. Жук, стримування — це технікоправовізасоби, щодозволяютькожнійгілцівпливатинасферуфункціонального призначення інших гілок влади, а противаги, у свою чергу, покликані забезпечити максимально рівну значущість гілок у різних сферах відправлення державної влади3.

За сучасних умов розвитку демократичних правових систем судова правотворчість вже не визнається як така, що суперечить принципу поділу влади. Більше того, її навіть можна вважати сучасним елементом теорії стримувань та противаг як результат заперечення монополії парламенту на правотворчість. Як зауважує сучасний російський учений В. Четвернін, що, виходячи з вимог цього принципу, неприпустимо об’єднувати законодавчу та судову владу, але ця вимога не заперечує можливість прецедентного права. При встановленні прецеденту суд створює норму, але у подальшому судді зв’язані цією нормою4.

1Федералист. ПолитическоеэссеАлександраГамильтона, ДжеймсаМэдисона

иДжона Джея. – М.: Прогресс, 1993. – С. 325.

2Vile M. Constitutionalism and the Separation of Powers. – Oxford: Clarendon Press, 1967. – Р. 120.

3Див.: Жук Н. А. Стримування і противаги в системі поділу влади в Україні (загальнотеоретичніпроблеми): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 01 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2006. – С. 15–16.

4Проблемы общей теории права и государства: Учеб. для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д-ра юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянца. – М., 2004. –

С. 578.

30