Шевчук с.24-35

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

усфері правотворчості — професіоналізація законодавчої діяльності, надання населенню права реальної законодавчої ініціативи, поширення знань у галузі юридичної техніки, широке публічне висвітлення та обговорення законопроектів;

усфері правозастосування — ліцензування юридичних професій, розвиток судової системи, забезпечення прямої дії норм Конституції та доступу до правосуддя, проведення практичних семінарів для працівників державних органів, створення консультативних рад при юридичних відомствах, посилення юридичної відповідальності за порушення прав і свобод громадян;

усферігромадянськогосуспільства— розвитокмережігромадських організацій, активне відстоювання інституціями громадянського суспільства своїх прав, боротьба з будь-якими проявами беззаконня і сваволі;

усфері інформаційних технологій:

–ініціювання внесення поправок до Закону «Про телебачення і радіомовлення», вякихзаборонитидемонструватифільмичителепрограми з елементами насильства, жорстокості;

–створення громадської ради при Комітеті з телебачення і радіомовлення як у центрі, так і в регіонах з метою забезпечення контролю затим, щобЗМІсприялиформуваннюправовогосуспільства, безперечного дотримання морально-етичних норм;

–прискоренняствореннясуспільноготелебаченнявУкраїні, загальнонаціонального каналу під назвою «Право», а також постійно діючої програми (рубрики) з правових питань на обласних центрах телебачення із залученням до цього процесу провідних фахівців у галузі права — як учених, так і практичних працівників.

УКонцепціїпоставлениййобґрунтовановисвітленийтакийнапрям гуманітарної сфери, як формування нової якості життя, що включає збереженнягенофондунації, охоронуздоров’я, захист, вихованнямолоді, розв’язання гендерних проблем, збереження та розвиток духовних надбань тощо. Серед них не менш важливою для нашого суспільства, як наголошувалось і в Концепції, і на форумі, є демографічна проблема.

ВУкраїнісклаласятривожнадемографічнаситуація, наявнимєпевний спад, щорічно скорочується чисельність населення приблизно на 300 тис. осіб, спостерігається падіння народжуваності та висока інтенсивністьсмертності, зокремаупрацездатномувіці. Порушуєтьсястатевовіковаструктуранаселення. Знижуєтьсяпотенціалздоров’ялюдини. Для

11

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

значної частини населення характерним є нездоровий спосіб життя (гіподинамія, паління, надмірне вживання алкоголю, нераціональне харчування тощо). Зменшується тривалість життя, високими темпами збільшується кількість хронічних неінфекційних захворювань.

Особливу стурбованість викликають негативні процеси в дитячому тамолодіжному середовищі. Позасистематичним шкільним навчанням щороку залишається 30–35 тис. дітей різного віку. Бракує закладів ранньоїдіагностикийкорекціївадрозвитку(фізичногойпсихічного) дітей, охоплення їх дошкільним вихованням, професійно-трудовою підготовкою. ЗаданимиМВСУкраїни, зпочатку2001 р. українізабродяжництво булозатримано6,7 тис. дітей, зажебракування— 2,2 тис., запияцтво— 3,3 тис., за продаж наркотиків — 400. При цьому понад 90 тис. сімей не виконують своїх виховних функцій.

Певну увагу учасники форуму приділили обговоренню напрямку формуваннясуспільствазнань. УматеріалахдопідсумковоїколегіїМОН України «Вища освіта України — європейський вимір: стан, проблеми, перспективи» докладно викладено проблеми реформування освітньої сфери, особливо вищої освіти (див.: Спецвипуск «Освіта України» № 21–22 (905) від 19 березня 2008 р.).

Отже, форум української інтелігенції зупинився на пріоритетних завданнях суспільного розвитку, пов’язаних із системою національних інтересів, підвищенням якості життя та національної безпеки. Після обговореннянафоруміКонцепціюгуманітарногорозвиткуУкраїнибуло схвалено представниками української інтелігенції й визнано за основу плану дій уряду, (місцевих влад) органів місцевого самоуправління та громадських організацій.

12

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

О. Скрипнюк, докторюридичнихнаук, професор, академік Академії правових наук України

Верховенство права і демократія: концептуальні питання взаємозв’язку

«Право» условосполученні «верховенствоправа», крімнизкисвоїх важливихформальнихознак, виявляєтьсяпевнимчиномспіввіднесеним із суспільством. Засобом цього характерного для демократії співвідношення права і суспільства є легітимація, точніше — легітимація права суспільством. Наразівсуспільнійпрактицііснуєдекількаформподібної загальнонародноїлегітимаціїправа. Алечиненайбільшпоказовоюзних є легітимація права через всенародне прийняття (або через процедури своєрідного«освячення» волеюнароду) фундаментальнихзаконодавчоправових актів, якими в сучасному світі виступають конституції. Дослідження специфіки функціонування конституцій в демократичних державах дає підстави зробити висновок про те, що Конституція виступаєодночасноіОсновнимЗакономдержавийсуспільства, іформою вираження права як загальносуспільного уявлення про справедливе1. Урезультатічогонормативно-юридичнооформленевконституціїправо отримує свою легітимацію з боку суспільства. У цьому контексті важливим є з’ясування значення подібного способу легітимації юридично формалізованого в конституції права для визначення феномену демократії й демократичного правління.

Для аргументації цієї позиції варто нагадати традиційне розуміння «демократії». Одним із найвідоміших визначень демократії є дефініція, що належить А. Лінкольну, який у своєму славнозвісному Геттизберзькому зверненні 19 листопада 1863 року визначив демократію як таку системуправління, заякої«людиправлятьвім’ялюдейтазарадилюдей»

(«government of the people, by the people, for the people»)2. Не менш по-

казовою є й характеристика демократії лорда Актона, який писав: «Істинний демократичний принцип, згідно з яким ніхто не повинен мати владу над народом, має те значення, що ніхто не повинен бути в змозі обмежувативладународучиухилятисьвіднеї. Істиннийдемократичний

1Докладніше див.: Скрипнюк О. В. Конституція України та її функції: проблеми теорії та практики реалізації. – К., 2005. – С. 48–64.

2Майроф Б. Лики демократии. – М., 2000. – С. 123–127.

13

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

принцип, згіднозякимнароднеможнапримушуватиробитите, щойому не подобається, має те значення, що від народу не можна вимагати, аби він мирився з тим, що йому не подобається. Істинний демократичний принцип, згідно з яким воля кожної особи має бути якомога більш вільною, має те значення, що вільна воля всього народу нічим не може бути обмежена»1. Сьогодні ця «лінкольнівська» й «актонівська» ідея «правління народу» відбита практично у всіх без винятку доктринальних тлумаченнях демократії, незважаючи на всі відмінності між ними. Для прикладу наведемо лише декілька з них. Так, у визначенні О. Скакун демократія — це «політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь всіх і кожного в управлінні державними й суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб’єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини та меншості відповідно до міжнародних стандартів»2. Подібно до наведеної дефініції О. Скакун, демократія частотлумачитьсяяк«формаправліннявдержаві, якахарактеризується визнанням єдиним джерелом влади народу, рівноправністю громадян, домінуванням більшості при визнанні цінності інтересів та думок меншості, виборністю основних органів держави, дотриманням прав і свобод людини»3 або ж як політичний режим, якому властиві визнання народуджереломвладиісувереномудержаві, рівноправністьгромадян, підлеглістьменшостібільшостіпідчасприйняттярішень, повагадоправ таінтересівменшості, виборністьключовихорганівдержави4. ДлявідомогосучасногодослідникаР. А. Далядемократія— цереальновстановленийтипврядування, якийпередбачаєефективнуучастьвсіхгромадян, розуміння, заснованенапоінформованості, наявністьконтролютавключеність у життя суспільства (inclusion)5.

Отже, як бачимо, у всіх без винятку визначеннях демократії (за бажанням їх можна наводити й далі, але в цьому, судячи з усього, немає нагальної потреби) присутнє посилання на те, що ця форма врядування має у своїй основі процес легітимації держави і державної влади народом. Більшетого, самадержавазаумовдемократії, якзазначалосявище,

1Цит за: Хайек Ф. Индивидуализм истинный и ложный // О свободе. Антология мировой либеральной мысли (І половина ХХ века). – М., 2000. – С. 408.

2Скакун О. Ф. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – С. 161.

3Политология: Крат. слов. – Ростов н/Д, 2001. – С. 75.

4Політологія/ М. І. Панов, Л. М. Герасіна, В. С. Журавськийтаін. – К., 2005. –

С. 124.

5Даль Р. А. О демократии. – М., 2000. – C. 42, 47.

14

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

перетворюється на інструмент забезпечення суспільної волі та суспільнихпотреб. СвогочасуцютезучудововисловивМ. Рейснер, якийписав, що в демократичній державі не лише влада існує для народу, а й «сам народстаєдержавою, народнеблагоздійснюється нетількидлянароду, а йчерез народ, сам народ стає владою»1. Уцьому розумінні фундаментом демократії виступає народовладдя, яке тлумачиться як належність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові, вільне здійснення народом цієї влади відповідно до його суверенної волі в інтересах якусьогосуспільства, такікожноїлюдини2. Тому, яксправедливо вказує В. Погорілко, головною передумовою утвердження демократії є народовладдя, наявність конституційно-правової основи демократичної держави і демократичного суспільства3.

По суті, зазначена влада народу реалізується завдяки специфічній системі правових норм, яка встановлює основні принципи, цінності та правила реалізації влади, визначає ті органи, що наділяються владними повноваженнями, окреслюють цілі процесів суспільного й державного розвитку. Основою зазначеної системи правових норм у сучасному світі виступають конституції, які проголошуються від імені народу і як реалізація народної волі. Тут доречно згадати перші рядки преамбули Конституції України, де сказано: «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян усіх національностей, виражаючи сувереннуволюнароду… приймаєцюКонституцію— ОсновнийЗакон України». Подібні положення можна знайти в конституціях інших держав. Так, упреамбулідоКонституціїВірменіївказується: «Вірменський народ, приймаючи за основу фундаментальні принципи вірменської державності та загальнонаціональні цілі… приймає Конституцію Республіки Вірменія». Конституція Болгарії починається словами: «Ми, народні представники Сьомого Великого народного зібрання, намагаючись виразити волю болгарського народу… проголошуємо рішучість створити демократичну, правову і соціальну державу, для чого приймаємо цю Конституцію». В Основному Законі ФРН зазначено: «УсвідомлюючисвоювідповідальністьпередБогомілюдьми, натхненнийбажанням служити справі миру у всьому світі як рівноправний союзник

1Рейснер М. А. Основные черты представительства // Конституционное госу-

дарство: Сб. ст. – СПб., 1905. – С. 122.

2Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2002. – С. 286.

3Погорілко В. Ф. Конституційні основи українського державотворення і розвитокбезпосереднього народовладдя вУкраїні // Вісн. Акад. прав. наукУкраїни. – 2005. – № 3 (42). – С. 54.

15

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

в об’єднаній Європі, німецький народ прийняв у силу своєї конститутивної влади цей Основний Закон». У Конституції Іспанії зазначається: «Іспанська нація, бажаючи сприяти справедливості, свободі і безпеці, а також забезпечити добробут усіх, хто її утворює, користуючись своїм суверенним правом, проголошуєпросвоєпрагнення гарантуватиспільне демократичне існування згідно з Конституцією і законами… Відповідно до цього Кортесами ухвалена, а іспанським народом утверджена ця Конституція».

Доречі, уконтекстідослідженнязв’язкународовладдяіКонституції якОсновногоЗакону, якийлегітимованийнародноюволеюієреальним втіленням народного суверенітету, варто згадати Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та законституційнимзверненнямгромадянГалайчукаВ. С., ПодгорноїВ. В., Кислої Т. В. про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від5 жовтня 2005 року, дезазначалось, щочиннаКонституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей (преамбула Конституції України)1. Тобто при прийнятті 28 червня 1996 року Конституції України суверенна воля народу була опосередкована Верховною Радою України. Разом з тим із нормативно-правового змісту положень частин другої, третьої статті 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України.

Таким чином, виходячи вже із самого змісту процедури легітимації правових норм, які згодом формують основу конституційного ладу і конституціоналізму в цілому, можна твердити про існування безпосереднього зв’язку між вимогою легітимного характеру права (як зазначалось вище, ця вимога становить невід’ємну частину змісту принципу

1 РішенняКонституційногоСудуУкраїниусправізаконституційнимподанням 60 народнихдепутатівУкраїнипроофіційнетлумаченняположеньчастинипершої статті103 КонституціїУкраїнивконтекстіположеньїїстатей5, 156 тазаконституційним зверненням громадян Галайчука В. С., Подгорної В. В., Кислої Т. В. про офіційнетлумаченняположеньчастиндругої, третьої, четвертоїстатті5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 5. 10. 2005 р. // Офіц. вісн.

України. – 2005. – № 41. – Ст. 2605.

16

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

верховенства права) і становленням демократії. Однак, чи є цей зв’язок між правом і демократією випадковим, і чи можливо розбудувати таку систему демократичного врядування, яка б не спиралася на принцип верховенстваправа? Вищенамибулоаргументованолишете, щоверховенство права передбачає формування демократичного політичного режиму. Тож, чиєсправедливоюформулазворотногозв’язкуічиможемо ми з поняття демократії вивести принцип верховенства права?

Складність відповіді на це запитання зумовлюється полісемантичністю самого поняття «демократія». Вище ми вже наводили декілька визначень демократії. Але, доклавши мінімум зусиль, майже будь-хто зможе легко знайти десятки інших дефініцій. Тому, відповідаючи на сформульоване нами запитання, варто акцентувати увагу не стільки на конкретних визначеннях (адже тоді ми стикатимемося з необхідністю критичного висвітлення чималої кількості теорій, авторство яких належить авторитетним вітчизняним і зарубіжним фахівцям і потребує такого ж змістовного і фахового аналізу), скільки на тих універсальних властивостях, якими наділяється демократія.

Одним з найбільш поширених способів аналізу демократії є те, що можна описати поняттям «процесуальна матриця», коли сама демократія характеризується не стільки як певний результат суспільного і державного розвитку, скільки як процес. У цьому плані, розуміючи під демократичнимпроцесом«сукупністьдійсоціальнихакторівуполітичній та соціальній сферах, спрямовану на здобуття чи втримання влади тавтіленнякурсудемократичноїполітики»1, микажемонасампередпро такі явища, як виявлення й задоволення потреб та інтересів, урегулюванняконфліктів, подолання криз, реформування тихчиіншихсуспільнихвідносин, здійснення державної політикитаконтрользбокугромадян за виконанням державою (а також якістю цього виконання) властивих їй функцій. Більше того, реальний демократичний процес завжди описується як поєднання двох базових функцій: а) реалізація влади; б) обмеженнявлади. Доречі, самевцьому, якнамвидається, відбивається вся специфіка демократії, оскільки будь-яка інша держава (така, що не

єдемократичною) завждидієзапринципомекспансії, оскількиїїметою

єсамавлада. Демократіяжєєдиноюформоюздійсненнявлади, яканесе обмежувальний принцип. Інакше кажучи, навітьякщозанаявності всіх зовнішніх атрибутів демократії ми пересвідчуємося в тому, що ця влада не заснована на принципі самообмеження, вона у жодному разі не повинна вважатися демократичною. Разом з тим витлумачена в про-

1 Основи демократії / За заг. ред. А. Колодій. – К., 2002. – С. 30.

17

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

цесуальний спосіб демократія постає перед нами у формі послідовної змінистанів, уякихсвоєїреалізаціїнабуваютьцінностісвободи, рівності, солідарності, конституціоналізму, відповідальності, прав людини, людської гідності тощо. Тому, згадуючи етимологію поняття «процес» (від латинського «processus», що означає проходження, просування), можна сказати, що демократія тлумачиться як просування в напрямі втілення демократичногоідеалу, якийпостаєяксинтезтрьохосновоположнихідей: а) гарантування прав і свобод людини; б) залучення якомога більшої кількостілюдейдоучастіудержавномууправліннітавирішенніспільних проблем; в) забезпечення процедури мирної передачі влади, приходу до влади нових політичних еліт, ефективного врядування.

Очевидно, що подібне «процесуальне тлумачення» демократії (засноване на застосуванні того чи іншого типу «процесуальної матриці») від самого початку передбачає апеляцію до принципу верховенства права. Це пояснюється тим, що будь-який процес (у тому числі й демократичний, а також будь-які процеси демократичного розвитку) пов’язаний із реалізацією влади. Тому базові властивості демократичного врядування стосуються насамперед того, яким чином суспільство та окремі індивіди вступають у відносини з владою. Цікавий перелік таких властивостей пропонує К. Стром. Посилаючись на дослідження С. Ліпсета, він зазначає, що система демократичного врядування стає можливою лише у разі, якщо забезпечуються три вимоги: а) осмислена та широка змагальність серед індивідів та їх груп (насамперед політичних партій) за можливість впливати на прийняття державних рішень; б) високий рівень впливу тих, хто бере участь у політичному житті на вибір політиків (і відповідно — на вибір того політичного курсу, який представляютьціполітики); в) належнийрівеньзабезпеченостіполітичних та громадянських свобод1. Отже йдеться про те, що демократичне врядування постає як синтез змагальності та участі (такого погляду дотримуються також Ф. Шміттер, А. Пшеворський, Г. О’Доннелл, Л. Даймонд) за умови, якщо ці два процеси тривають у рамках чітко встановлених правил, які не можуть порушуватись ані державою, ані індивідами чи їх групами. Тобто вже в самому понятті демократичного процесу міститься імпліцитна ідея його нормативної урегульованості, оскільки всі вимоги до демократичного процесу (дотримання прав і свобод людиниігромадянина, політичнаучастьімирніспособиротаціїполітичних еліт) передбачають наявність правової основи, яка дозволяє визначити

1 Reexamining Democracy / Еd. by G. Marks, L. Diamond. – Newbury Park: Sage Publications, 1992. – P. 42.

18

ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ ВІСНИК

права і свободи людини і громадянина, закріпити механізми політичної участійзабезпечитипроцедуримирноїпередачівлади. Водночасзазначена правова основа повинна встановлювати норми, які є рівною мірою значущими для всіх учасників демократичного процесу, незалежно від того, чи вони представляють державу, чи громадянське суспільство. А це, по суті, єнещоінше, якоднеізвизначеньпринципуверховенства права.

Отже, кажучи про «процесуальну матрицю» у тлумаченні демократії, ми практично завжди можемо пересвідчитися в тому, що будь-який демократичний процес передбачає певний рівень правової урегульованості, оскількивиникненняфеноменуправовоговакуумузнеобхідністю призводить до охлократичного хаосу (який не має нічого спільного з демократією) або до трансформації демократії на один із різновидів авторитарного політичного режиму (це може бути так званий «м’який авторитаризм» чи його крайній вияв, який межує з тоталітаризмом). Причому «демократизм» цього процесу підтверджується передусім наявністюуніверсальних, єдинихдлявсіхтазагальнообов’язковихправових норм або, інакше кажучи, — принципом верховенства права.

Утім, яквідомо, крімпроцесуальногоспособутлумачення демократіїнеменшширокозастосованимєйіншийпідхід. Зааналогієюз«процесуальноюматрицею» йогоможнаописатияк«інституційнуматрицю». Її сенс полягає у виділенні ряду базових інститутів (ці інститути мають якполітичний, такіправовийхарактер1), щовизначають демократію як специфічний порядок організації держави і суспільства. Тому, з огляду на сформульовану нами проблему, слід з’ясувати чи є принцип верховенства права таким же необхідним з точки зору інституційних інтерпретацій демократії, як це було щойно продемонстровано на прикладі процесуального способу тлумачення сутності феномену демократії і демократичного врядування.

Напершийпогляд, відповідьнацепитаннястановитьзначнобільше труднощів, оскільки перелік тих інститутів, які є необхідними для демократії, може бути предметом змістовних науково-правових дискусій. Але насправді, на наше переконання, є всі підстави для того, щоби виділити певний «інституційний мінімум», який уможливлює вжиток

1 Хоча, на думку ряду дослідників, у процесі аналізу становлення і розвитку демократіїнеобхідноприділятиувагунелишеполітико-правовимінститутаміпро- цесам, але й тому, як функціонує економіка країни, як і на яких принципах вона організована. У цьому сенсі варто згадати змістовну працю А. Пшеворського «Демократія та ринок» (див.: Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке. – М., 2000).

19

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

поняття «демократія» стосовно того чи іншого політичного режиму. Як свідчитьісторичнийдосвід, демократіяякодназформполітичноїпрактики, здійснюється завдяки таким інститутам, як загальне виборче право, представництво, правління більшості тощо. Усі ці інститути є тісно взаємопов’язаними і взаємозалежними. Тому, якщо спробувати виділити певну інституційну основу демократії, то її становлять передусім ті політико-правові інститути (цікаве визначення політикоправовихінститутівпропонуєМ. Панов, надумкуякого, цепоняттяслід визначатияк«одинізвидівсоціальнихінститутів», щоє«виокремленою організаційно-функціональноюструктуроювсистемі державного регулювання, яка діє на підставах легальності та публічності за участю спеціальних професійних групдержавних службовців»1), щопокликані сприятизабезпеченнюполітичноїучасті, завдякиякійгромадянимають змогу обирати для себе такі дві важливі речі, як: а) загальний напрям суспільного розвитку; б) тих, хто здійснюватиме політичне управління (тобто ту чи іншу політичну еліту, партію тощо). У цьому плані демократична ідея є не що інше, як вимога участі в процесі управління всіх тих (зараз ми не беремо до уваги конкретні форми цієї участі), на кого це управління (влада) поширюється. Інакше кажучи, сам вжиток поняття демократії передбачає переконання в тому, що всі можливі зміни чи модифікації на рівні інституційної структури, які відрізняють одну модель демократії від іншої, спрямовані тільки на забезпечення ролі громадян у процесі формування і здійснення державної влади.

Зрозуміло, щоцяучастьможереалізовуватисьзавдякирізниммеханізмам (пряма участь, представництво інтересів, делегування інтересів тощо). Більше того, самі демократичні процедури у різних країнах можутьсуттєворізнитися. Наприклад, наголошуючинатому, щодемократія — це завжди вільний вибір, ми визнаємо, що сама процедура проведення виборів може набувати найрізноманітніших форм. Причому виборча система як така (у даному випадку під «виборчою системою» маєтьсянаувазівстановленийзакономчиіншимнормативно-правовим актом спосіб визначення результатів голосування та порядок розподілу мандатів між партіями і кандидатами) не є певною єдиною та універсальною моделлю для всіх демократій, оскільки на сьогоднішній день існують принаймні такі три поширені види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна та змішана, і ми не можемо однозначно вказати, що якась одна з перелічених виборчих систем є більш демократичною,

1 Політико-правові інститути сучасності: структура, функції, ефективність / За заг. ред. М. І. Панова, Л. М. Герасіної. – К., 2005. – С. 11.

20