1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;

– судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта

66 – Суспільство як надзвичайно складну відкриту систему умовно можна поділити на чотири сфери: економічну (виробничу), соціальну, політичну і духовну.

Економічна сфера є визначальною у структурі суспільства. Серцевиною цієї сфери є матеріальне виробництво, без чого людське суспільство не могло б існувати взагалі, тим більше — розвиватися. В процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби, необхідні для задоволення своїх потреб. Потреби завжди лежать в основі діяльності й поведінки людей, є рушійною силою і джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, до певних вчинків, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб.

Соціальна сфера — це складна система зв'язків між різними елементами суспільства — етнічними, класовими, іншими спільностями людей. В основі цієї сфери завжди лежить соціальна структура суспільства, яка залежить від панівного способу виробництва матеріальних благ і ним визначається.

Соціальна структура- це спосіб закономірних зв'язків між елементами суспільства на певному етапі його розвитку. Такими елементами є групи людей, які розрізняються економічними, професійними, національними та іншими ознаками. Найпоширенішими є теорії класової структури і соціальної стратифікації.

Соціально-класовий підхід до аналізу суспільства, поділеного на класи, є одним з корінних методологічних принципів марксизму. Поділ суспільства на класи — це результат розвитку його продуктивних сил. Його глибинною причиною був поділ праці в суспільстві. На завершальному етапі первісного суспільства виділилися в окремі галузі землеробство і скотарство, потім реміснича праця відокремилася від сільськогосподарської, розумова — від фізичної. Все це зумовило зростання продуктивності праці й появу додаткового продукту як економічної основи приватної власності, яка прийшла на зміну суспільній формі. Зауважимо, шо приватна власність виникла поетапно: спочатку вона поширилася на результат, продукт праці, потім - на засоби виробництва, а ще пізніше — на самих виробників. У результаті цього в суспільстві з'являються

соціальні групи, які займають неоднакове місце у виробництві, виникають класи. З'являється нерівність, суспільство починає ділитися на багатих і бідних.

Утворення класів відбувалося двома шляхами. Перший із них — виділення всередині общини родоплемінної верхівки, знаті; другий —повернення у рабство спочатку чужоплемінників, а потім і одноплемінників, які опинилися в борговій кабалі.

Політична сфера. З появою економічної й соціальної нерівності структура суспільного життя ускладнюється. На певному етапі розвитку суспільства неминуче виникають нові форми суспільних відносин — політичні й правові. Формується сфера політичного життя суспільства, зміст якої віддзеркалюється в політичній системі.

Політична система суспільства — явище історичне. Воно нерозривно пов'язане з виникненням політики і формуванням політичних відносин. Етимологічно слово «політика» означає мистецтво управляти державою. Це особлива форма діяльності, що регулює відносини членів суспільства, об'єднаних у різні соціальні групи з метою збереження певної суспільної структури й організації та подальшого її розвитку й удосконалення в інтересах панівних соціальних сил або суспільства в цілому.

Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. У ній найбільш повно й глибоко відображаються корінні економічні інтереси різних соціальних груп і передусім класів. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням. Політика здійснює великий вплив на економіку і всі інші сфери суспільного життя. Яскравим доказом цього є соціально-політичні процеси, які відбуваються на сучасному етапі становлення української державності.

Політика як суспільне явище виконує ряд важливих функцій. До них необхідно віднести:

вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб'єктів; управління соціально-політичними процесами в суспільстві; визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення у ході їх реалізації гармонії соціальних груп та окремих індивідів; узгодження інтересів різних соціальних груп населення і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.

Отже, політика — багатовимірне соціальне явище. В процесі суспільного розвитку змінюються суб'єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою і правління, характер політичних відносин,

67 – Система Готфріда Лейбніца склалася як підсумок двадцятирічної еволюції, у процесі якої критично переосмислювались основні ідеї Демокріта, Платона, Августіна, Декарта, Гоббса, Локка, Спінози та ін., систематизувалась усе раціональне у попередній філософії з новітніми науковими знаннями на базі запропонованої власної методології, найважливіша вимога якої — універсальність та чіткість філософських роздумів. Готфрід Лейбніц залишив велику філософську спадщину. Основні твори: «Міркування про метафізику», «Нова система природи» та ін., де розвивається вчення про буття у формі понять про субстанції. Але на відміну від попередників вважав, що кількість субстанцій не обмежена, тому що кожна річ є субстанцією. Кожна субстанція — це одиниця буття, чи монада, своєрідний духовний атом — Дзеркало Всесвіту. Первісні якості монади — самостійність, самодіяльність. Тому, завдяки монадам, матерія має здатність до вічного саморуху. Сила, що лежить в основі розвитку монад, — це сила уявлення, що називається перцепцією. Звідси висновок про одухотвореність усієї природи. Але Готфрід Лейбніц відмовився від погляду Рене Декарта про те, що душа завжди має свідомість, мислення, вважав, що свідомість властива лише тим монадам, що мають здатність до самосвідомості, чи апперцепції, тобто лише людині.

Методологія Гогфріда Лейбніца знайшла відображення в теорії пізнання. Перехід до пізнання зв'язаний з апперцепцією — усвідомленням особистого внутрішнього становища, тобто з рефлексією. У гносеології Готфрід Лейбніц прагнув подолати недоліки емпіризму (сенсуалізму) та декартівського раціоналізму, переконливо доводив, що пізнавальна діяльність людини, навіть в умовах найпростішого досвіду, потребує певних принципів, що роблять можливим осмислення. Звідси дотепне та влучне доповнення, яке Готфрід Лейбніц зробив до основного принципу сенсуалізму: немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях, крім самого розуму, який не можна вивести з ніяких почуттів.

Розвиваючи картезіанську концепцію уроджених найважливіших принципів пізнання, Готфрід Лейбніц, замість сенсуалістського образу людини як чистої дошки ввів порівняння її з глибою мармуру, прожилки якої намічають форму майбутньої статуї. Чуттєвий досвід обов'язково необхідний у пізнавальній діяльності душі, але лише для реалізації потенційних можливостей, що закладені в ній.

Отже, раціоналізм Готфріда Лейбніца, як і раціоналізм Рене Декарта та Бенедикта Спінози, зовсім не ігнорував досвід, без якого неможливі ні життя, ні пізнання, а розрізняв істини фактів та істини розуму (метафізичні, одвічні). Істини розуму не потребують виправдання досвідом: тільки істини фактів відшукуються завдяки досвіду, хоча й мають практичну цінність, але практика значно нижча, аніж теоретична цінність істин розуму. Між тим наукове осмислення досвіду все ж можливе, якщо ґрунтується на законі достатньої основи. За найважливішим законом, сформульованим Готфрідом Лейбніцем, усе відбувається внаслідок певної причини, має для існування якусь підставу. Завдання пізнання фактів — відкрити причинну залежність. Монадологія знайшла відображення й у вирішенні проблеми свободи. Готфрід Лейбніц, так само як Томас Гоббс і Бенедикт Спіноза, відмовився від поняття вільної волі. Людська діяльність завжди обумовлена зовнішніми й особливо внутрішніми причинами. Тому зовсім неможлива вільна воля, але можлива свобода, яка зв'язується з необхідністю. Новим у розумінні свободи є розкриття багатозначності поняття, що використовується у різних розуміннях, диференційоване необхідністю, встановлення того, що свобода є, по суті, свобода дій і має свої рівні та різновидності. За їх визначенням треба враховувати характер необхідності, з якою людина має справу, але якщо у людини залишається можливість вибору, то зберігається й свобода.

Широку популярність здобула розвинена Готфрідом Лейбніцем теорія оптимізму. У трактаті «Теодицея» («Виправдання бога») є намагання довести, що, незважаючи на безумовну наявність у світі недосконалості та морального зла, світ, створений Богом, усе ж таки найкращий з усіх можливих. Риси недосконалості та явища зла — необхідна умова гармонії світу. Заслугою Готфріда Лейбніца є і розвиток діалектичних ідей, хоча у вченні до кінця і не подолано механізм, властивий тоді філософії. Висунуто найважливіші діалектичні положення: ідея цілісності, тобто незводимості цілого до сукупності його частин, ідея розвитку випадковості мають інше визначення, аніж у сфері необхідності. Готфрід Лейбніц залишався до Іммануїла Канта найбільшим філософським авторитетом у Німеччині. Багато ідей знайшли позитивний розвиток у німецькій класичній філософії. У XX ст. ідеї «монадології» розвивають представники персоналізму та інших ідеалістичних філософських, теологічних шкіл.

69 - У працях філософів з феноменом правосвідомості ми найчастіше зустрічаємося в рамках проблематики суспільної свідомості. Тут правосвідомість розглядається як форма суспільної свідомості, яка регулює соціальні стосунки з позиції закону і постає як сукупність принципів і норм поведінки, санкціонованих державою. Правосвідомість на рівні індивіда є усвідомленням і відстоюванням своїх прав, визначенням і дотриманням відповідних обов’язків. Як форма суспільної свідомості, правосвідомість має певну структуру. За пізнавальними можливостями й особливостями відображення правового буття виділяють рівні правової свідомості - емпіричний (буденна правосвідомість, або здоровий глузд) і теоретичний (системна, теоретично оформлена сукупність правових ідей, поглядів, переконань). Відносно самостійними елементами правосвідомості є способи її функціонування в соціальній системі - суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія постає в контексті розглядуваної форми суспільної свідомості як масова правосвідомість, що включає в себе сукупність правових почуттів, настроїв, емоцій, навичок, звичаїв, особливих рис характеру, що притаманні певній групі людей або суспільству. Причому в суспільній психології різноманітні правові погляди, чуттєві стани містяться у розпорошеному стані. Фактично це сфера емоційної свідомості, яка безпосередньо мотивує правову поведінку людини.

А. Ільїна, Л. Й. Петражицького. І.А. Ільїн, досліджуючи правосвідомість, зосередив увагу на її світоглядній основі - духовності людини. Він зазначав, що в правосвідомості відображено все, що стосується взаємодії людей, правосвідомість є в кожній людині, але не всі це усвідомлюють. Ті, хто не усвідомлює наявність правосвідомості в правових ситуаціях діють відповідно до інстинктивних спонук. Правосвідомість, на думку вченого, не зводиться лише до "знання" взагалі, а включає всі основні функції душевного життя: волю, відчуття, уявлення тощо. І. А. Ільїн виділяв природну правосвідомість ("правові відчуття", "інтуїція правоти") і позитивне право (об’єктивне). Він наголошував на тому, що про зрілу правосвідомість можна говорити лише тоді, коли право є визнаним суб’єктом, причому за розумним переконанням, а не просто на основі знань про нього [15].

Одним з перших вчених, які стали розглядати право як психічний фактор, був Л.Й. Петражицький. Вчений показав взаємовплив права та суспільної свідомості ("народної психіки"). Ці два феномени, в його представлені, формують одне одного, а результатом такого взаємовпливу стане формування абсолютного соціального характеру. Філософ зазначав, що на кожному етапі розвитку людської психіки повинні змінюватися правові норми, які будуть відповідати актуальному рівню народної психіки й надалі формувати її. Крім того, Л. Й. Петражицький розкриває суб’єктність правових явищ, вказуючи на те, що правових явищ стільки, скільки живих істот, здатних переживати ці явища. До того ж він уточнює, що здатністю переживати психічні процеси правового типу володіє лише людина, проте не всі люди, а лише ті, які досягли певного віку й піддавалися відповідним виховним впливам. Хоча, уточнює вчений, люди, які не мають патологій і виховуються в буденних умовах, вже в доволі ранньому віці здатні до правових переживань [21].

Отже, у межах філософського підходу розглядається сутність правової свідомості, визначаються її рівні, способи функціонування в соціальній системі. Філософія права зосереджує увагу на взаємовпливі права та психіки людини, визначаючи основи такої взаємодії. Поруч з тим, поза увагою філософів залишаються механізми формування і вияву правосвідомості, ряд чинників, які обумовлюють індивідуальну правосвідомість.

70 - Учение Локка о первичных и вторичных качествах (сенсуалист)

Английский эмпирик Дж. Локк вел борьбу с понятием декартовской философии теории врожденных идей. Он доказывал, что ни одна идея не врождена человеку. Например, в то время считалась, что людям врождена идея Бога, которая необходимым образом появляется на некотором этапе развития личности. Врожденными считались и некоторые математические идеи, а также нравственные качества. Локк детально показывает, что на самом деле это далеко не так. Врожденные идеи должны были бы разделяться всеми людьми. Например, такое нравственное правило, как "беречь своих детей", казалось бы, должно быть универсальным для всех родителей. Но Локк приводит пример из жизни индейцев Перу, где вожди, живя с рабынями, заставляли их рожать детей для того, чтобы употреблять их в пищу. Так, Локк показывает, что нравственной универсальности нет. Разбирая все возможные случаи, Локк доказывает, что ни одна религиозная, нравственная или математическая идея не может быть врожденной. Все эти идеи являются результатом какого-то очень долгого развития человека и, прежде всего, пыта.

Локк не только критикует учение Декарта, но и развивает идею о том, что человеческий разум - это механизм, который работает с ощущениями. Получив ощущения, разум производит их сравнение, классификацию и связывание друг с другом, получая в итоге все более абстрактное знание.

Создавая сенсуалистическую теорию разума, Локк начинает с прямо противоположного Декарту допущения: наша душа должна быть уподоблена чистой доске, письмена на которой способен оставить лишь опыт. Опыт и должен стать главным предметом философского исследования.

Наша душа отчетливо различает два вида опыта: опыт внутренний и внешний. Что касается достоверности знания,, то несомненное преимущество должно быть отдано опыту внутреннему, так как здесь мы имеем дело с непосредственно данным его содержанием. Как бы ни понимать разум, в нем не содержится ничего другого, что не содержалось бы в чувстве.

Ощущение=Идеи, по Локку, есть все то, что воспринимается душою в себе самой или является непосредственным объектом восприятия, мышления или интеллекта. Ум способен лишь к комбинированию идей, но независимо от его силы неспособен ни уничтожить, ни изобрести новые ("простые") идеи. В этом сказывается основополагающий смысл опыта как источника идей.

Достоверность внешнего опыта характеризуется меньшей надежностью. Локк даже уклоняется от твердого ответа на вопрос об источниках ощущений. Тем не менее он далек от скептицизма и развивает целую теорию о первичных и вторичных качествах, призванных ответить на вопрос: в каких отношениях чувственные восприятия адекватно представляют нам характер вещей, а в каких - нет? Так первичные качества - это математические и пространственно-временные характеристики фигуры, величины, положения и движения, а вторичные (неадекватные вещам) - цвет, вкус, запах и т.п.

Осознание Локком недостаточности эмпиризма для обоснования существования вполне определенной по своему характеру внеопытной реальности побудило его, во-первых, держаться границ опыта и воздерживаться от постановки вопросов, заведомо выходящих за его рамки, и, во-вторых, при определении условий истинности наших представлений говорить о согласии их не с вещами, а друг с другом. Заслуживает упоминания локковская теория абстракций, показывающая как из сопоставления чувственных данных возникают абстрактные (общие) понятия.

Теория первичных и вторичных качеств - существенный элемент не только понимания Локком природы, но и его гносеологии. Исходная идея этой теории такова: ряд качеств, и прежде всего механико-математические свойства тел - первичные качества (плотность, протяженность, форма, движение или покой, число), не только существуют объективно, но и "похожи" на порождаемые ими чувственные образы, в то время как такие качества, которые порождают ощущения цвета, вкуса, запаха, теплоты и т. п., не "похожи" на соответствующие ощущения и по своей природе являются "силами", возникающими в результате суммарного действия частиц материи - корпускул. Своеобразие различных комбинаций этих корпускул выражается в своеобразии порождаемых ими сил, которые вызывают у человека качественно различные ощущения.

Отправным пунктом является положение материалистического сенсуализма о том, что источником знания о материальных предметах, и в том числе об их качествах, служат ощущения.

Центральная проблема теории первичных и вторичных качеств, с самых различных сторон , рассматриваемая в "Опыте",- теоретико-познавательная проблема способов воспроизведения этих качеств субъектом. Локк признает два познавательных механизма ощущений:

1. такой, который дает образы качеств действительности,

2. такой, который, как он считает, дает необразную, знаковую информацию о качествах (ощущения вторичных качеств как бы обозначают свойства тел);

Объяснение причин возникновения цветовых ощущений предполагает, по Локку, учет трех взаимодействующих факторов: предмета ощущения (порфир), потока световых лучей, отражаемых порфиром, и органа зрения, воспринимающего отраженные лучи.

Локк применяет для характеристики познавательных особенностей ощущений целый набор понятий- знаки как обозначения объективных свойств и качеств; следствие взаимодействия явлений внешнего

мира и органов чувств; соответствие ощущений или совокупности ощущений отдельным свойствам и предметам, явлениям внешнего мира. Характерно, что знаковая трактовка идей вводится у него не специально при обсуждении проблемы первичных и вторичных качеств, а применительно ко всем идеям, как чувственным, так и рациональным.

Локк стал основателем классического либерализма. Он поддерживает идею о том, что государство - это результат общественного договора. Исходя из эмпиризма, он считает, что человек изначально ни добр и ни зол, а каждый человек - результат опыта. Поэтому дальнейшее развитие человека и общества зависит от опыта, от того, как общество будет организовано.

72 - Ноосфера как сфера Разума

Человечество сплачивает не только производственные и экономические связи. Современные средства сообщения, в особенности авиация, делают в принципе легко и быстро достижимыми любой уголок Земли. Благодаря средствам сообщения непрерывно идет не только обмен товарами между государствами, но и обмен людьми, совершающийся в различных формах. Радио, телевидение и Интернет позволяют каждому видеть и слышать то, что происходит за тысячи километров от него.

Как и производство, наука в наши дни немыслима без интеграционных связей. Государство, оградившее себя от экономических и научных связей с остальным миром, обречено на прозябание. Наоборот, научные связи, выражающиеся, в частности, в международных конференциях, экспедициях, исследованиях, обеспечивают стремительный рост научной мысли – ноосферы.

Таким образом, зарождение ноосферы есть результат двух взаимосвязанных процессов: развития производства и научно – технической и социальной революцией. И то и другое рассматриваются В. И. Вернадским как неизбежный и прогрессивный процесс в эволюции органического мира Земли.

В становлении ноосферы огромная роль принадлежит науке и технике, этим проявлением человеческого разума. В таких условиях деятельность даже отдельных личностей ( ученых, изобретателей, государственных деятелей ) иногда приобретает очень большое значение.

С другой стороны, переход к ноосфере, становление этой новой оболочки Земли немыслимы без разумной организации жизни и труда огромных, миллионных масс людей. По убеждению В. И. Вернадского, социальные революции, переход от капитализма к социализму и коммунизму есть не менее важные предпосылки создания ноосферы, чем прогресс науки и техники.

В ноосфере надо различать ее вещественную сторону ( технику, человеческое общество, ту часть природы, которая уже затронута действиями человека ) и сторону идеальную ( мыслительная деятельность человека, его разум, его знания, иначе говоря – отражение в психике человека в отдельности и человечества в целом ).

И у отдельного человека, и в ноосфере идеальное неотделимо от вещественного. Мыслящий человек органически сочетает в себе идеальное ( мысль ) и вещественное ( мозг ). Идеальная часть ноосферы «овеществлена» в электромагнитных волнах, в книгах, в социальных и научных организациях, в технике, в нервной системе людей – во всем том, что мыслит или что является вещественным продуктом разума.

Примечательно, что вера в силу человеческого разума, в неодолимость пргрессивного развития человечества особенно сильно проявилась у В. И. Вернадского в годы Второй Мировой – Великой Отечественной войны. В самые тяжелые месяцы, когда положение на фронте было катастрофическим ( июль – ноябрь 1941 года ), В. И. Вернадский твердо верил в неизбежное поражение фашизма как силы, пытавшейся противодействовать всему ходу мирового процесса, повернуть течение истории в иное русло.

Несокрушимый оптимизм – характерная черта мировоззрения В. И. Вернпдского. Его источник – глубокое осознание неизбежно прогрессивного характера развития органического мира Земли, включая и развитие человечества. В ходе единого мирового процесса развития, нашедшего свое отражение и в человеческой истории, действуют глубинные силы, сметающие на своем пути всякое противодействие. С этой точки зрения всякие пессимистические прогнозы о неизбежности гибели земной цивилизации выглядят прежде всего как нечто антинаучное.

В биосфере организующий элемент – «живое вещество», в ноосфере – человеческое общество. Совершенно очевидно, что отношение общества к природе в очень сильной мере зависит от социальной структуры общества. Капиталистический строй, частная собственность на средства производства создают принципиальные трудности в формировании ноосферы.

Конечно, это не означает, что все совершенное в капиталистических странах неразумно и противоречит ноосфере или что социалистический строй сам по себе, без труда и усилий, автоматически породит ноосферу. Новая геологическая оболочка Земли рождается, как говорил В. И. Вернадский, в грозе и буре – буре социальной и научно – технической революции.

Современное понимание ноосферы

В конце двадцатого века, в начале двадцать первого века термин ноосфера как-то вышел из обихода, больше заговорили об информационном пространстве человечества, образованном современными телекоммуникационными системами. Считается, что это и есть разумная оболочка планеты, образованная в ходе научно – технического прогресса, и процессов глобализации.

Владимир Иванович Вернадский немного по иному представлял себе ноосферу. Он считал, что ноосфера – это венец развития биосферы и хода истории человечества, его «взросления». Ноосфера как точка отсчета совершенно другой, уже космической истории человечества, истории освоения Солнечной системы и путешествия к звездам.

И Циолковский, и Вернадский с разных исходных позиций подошли к единому мировоззрению – обязательному массовому расселению, сначала на околоземных орбитах, затем дальше, на других небесных телах.

В современном информационном пространстве человечества наблюдается не понимание происходящих глобализационных процессов на планете Земля и подмена понятий, что такое объединение человечества, зачем это необходимо. Считается, что современное информационное пространство и есть ноосфера.

Если Вернадский понимал значение космоса для человечества, понимал необходимость создавать и расширять «космические плацдармы» человечества, запускать в космос не единицы, а тысячи человек. Он считал это неизбежной закономерностью, дальнейшим ходом эволюции, но уже за пределами Земли, то сейчас в высоких научных и политических кругах раздаются призывы ограничиться пока, а то и навсегда земными рамками.

В современном информационном пространстве все чаще рассуждают о громадной стоимости космических программ, и целесообразности ограничиться ближним космосом в виде ИСЗ для земных нужд. Пилотируемая космонавтика слишком затратна, опасна, и место человека на Земле.

Отцы космонавтики понимали, в отличие от нынешних людей, чей горизонт ограничен собственным ( или чужим ) банковским счетом, следующее: у природы нет любимчиков или изгоев, она слепа, но от этого не менее беспощадна. Биологический вид, который не стремится выжить всеми доступными способами, в частности – не стремится занять новые пространства, обречен.

Оставаясь на Земле, человечество обречено потому, что Земля – крохотная планета не самой большой звезды на окраине одной из множества галактик. Наша планета может столкнуться с астероидом, вероятность существует, наша звезда может погаснуть или вспыхнуть сверхновой. Таков масштаб проблемы: расселение Человека по КОСМОСУ, такова срочность – катастрофа может произойти и через миллион лет, а может буквально завтра, причем некоторые из космических опасностей технически предотвратимы.

Надо понимать, что уже сейчас нагрузка на биосферу отходами промышленности сильная, Земля способна прокормить 10 млрд. человек, причем в случае оптимальной социальной организации, от чего мы дальше, чем в прошлые столетия. О цифрах можно спорить, но важен сам факт: ресурсы Земли ограничены.

Освоение мирового океана и земной толщи, безусловно, необходимо. Зарождение информационного общества как часть ноосферы также важно, но само по себе проблему не решит: Земля остается замкнутой системой. Не следует уповать на энергосберегающие технологии – тоже важные. Их внедрение связано с выносом вредных и энергоемких производств в страны «третьего мира», тоже путь в никуда, так как биосфера не признает государственных границ.

Практически у человечества остаются два пути: ограничение и сокращение численности или масштабный выход в космос. Первый путь неприемлем. Так как означает отступление в борьбе за существование, что равносильно поражению и вымиранию, во вторых далеко не в последнюю очередь под это сокращение попадаем и мы «россияне».

Поэтому, на новом технологическом уровне развития человечества, учение Вернадского о ноосфере необходимо рассматривать не как учение, а как практическое руководство по выходу на принципиально новый тип цивилизации – космической цивилизации.

Выводы

Владимир Иванович Вернадский практически не раскрывал темы технической стороны выхода в космос, он касался скорее темы обоснования такого шага для человечества, как с точки зрения эволюции биосферы, так и неизбежности хода мировой истории.

Вернадский понимал неизбежность объединения человечества, понимал, что этот процесс необратим.

Вернадский верил в созидательную силу человечества, способную преодолеть врожденный вирус уничтожения себе подобных, и всей биосферы, считал, что только изменив себя здесь на Земле в лучшую сторону, сможет стать единой цивилизацией нового типа, уже космического, и проложить себе дорогу к другим мирам.

Независимо от политического строя, или правящей идеологии, сегодня человечеству еще предстоит осознать и заново пересмотреть труды Вернадского и создать действительно разумную оболочку Земли – ноосферу.

73 - Субъективный идеализм Беркли и агностицизм Д. Юма. Субъективный идеализм Беркли. Учение, созданное Беркли это - субъективный идеализм. Отвергнув бытие материи, оно признает существование только человеческого сознания, в котором Беркли различает «идеи» и «души» («умы»). Лучшие его труды, в которых он излагает свою философию, были написаны им в молодости, это «Опыт новой теории зрения», «Трактат о принципах человеческого знания», «Три диалога между Гиласом и Филонусом». В 1709 году Беркли публикует свой «Опыт новой теории зрения». При создании этого произведения Беркли больше всего волнует необходимость устранения идеи первичных качеств, независящих от нашего сознания, якобы подтверждающих реальность материи, а именно материи вне разума. А первичное качество, особенно после трудов Декарта, завоевавших всеобщее признание, и есть протяженность тел. Беркли публикует свой «Опыт…» специально с целью опровергнуть всеобщее предвзятое (по его убеждению) мнение. Результат, по мнению Беркли успешно достигнутый, состоял в том, чтобы доказать, что расстояние, величина и положение предметов вовсе не являются первичными, объективными (то есть независящими от субъекта) качествами предметов, а скорее, нашими истолкованиями. Итак, восприятие расстояния не отражает реального расстояния; подобное восприятие не передает образа реального мира, поскольку расстояние зависит от формы деятельности субъекта. Против этой теории зрения мы могли бы эффективно использовать правила геометрической оптики, для которой пространство, измеряемое с дистанции, должно было бы сочетаться с чем-то объективным. Однако Беркли напоминает, что если бы эти правила имели силу, то отсюда бы следовало, что восприятие расстояния у всех должно быть одинаковым. Но очевидно, что дело обстоит иначе. Желание объяснить зрение «через геометрию», по мнению Беркли, - всего лишь «фантазия» или «каприз». Так же ошибкой было бы полагать, что связь, объединяющая зрительные впечатления с осязательными ощущениями, относится если не прямо к внешним телам, то к природе этих вещей. Как считает Беркли, Связь меду разными типами ощущений относится к области логики и объективности: это только вопрос опыта. Только человеческая душа устанавливает связь между «подсказками» многообразного содержания разных типов ощущений. Таким образом, душа создает «вещи» и придает форму «предметам». Как осязательные ощущения, так и зрительные представления (образы) представляют собой знаки языка природы, которые Бог посылает органам чувств и рассудку для того, чтобы человек научился регулировать свои действия, необходимые для поддержания жизни, и сообразовывать их с обстоятельствами, дабы не подвергать свою жизнь опасности. Значит, зрение – это инструмент для сохранения жизни, но нив коем случае не средство доказательства реальности внешнего мира. Согласно Беркли, «объективная реальность возникает перед нами только на основании интерпретации, толкования «знаков» ощущениями, единственно известными первоначально. И лишь когда мы установим определенную связь между разными классами ощущаемых отображений и рассмотрим их соответственно сложившееся между ними взаимной зависимости, только тогда можно считать, что сделан первый шаг в построении реальности». Агностицизм Юма. Теория познания Юма сложилась в результате переработки им субъективного идеализма Дж. Беркли в духе агностицизма и феноменализма. Первичными восприятиями Юм считал впечатления внешнего опыта (ощущения), вторичными — впечатления внутреннего опыта (аффекты, желания, страсти). Считая проблему отношения бытия и духа теоретически неразрешимой, Юм заменил её проблемой зависимости простых идей (т. е. чувственных образов) от внешних впечатлений. Отвергая отражение в сознании объективных закономерностей бытия, Юм толковал образование сложных идей как психологические ассоциации простых идей друг с другом. С убеждением Юма в причинном характере процессов ассоциирования связан центральный пункт его гносеологии — учение о причинности. Поставив проблему объективного существования каузальных (причинных) связей, Юм решал её агностически: он полагал, что эта проблема недоказуема, т. к. то, что считают следствием, не содержится в том, что считается причиной, и не похоже на неё. Отвергая свободу воли с позиций психического детерминизма, Юм использовал этот вывод для критики понятия духовной субстанции. Личность, по Юму, есть «... связка или пучок... различных восприятий, следующих друг за другом...». Критика духовной субстанции перерастала у Юма в критику религиозной веры, которой он противопоставлял привычки обыденного сознания и расплывчатую «естественную религию». Агностицизм - это наиболее точное определение основного содержания философии Юма. Отклонение от агностицизма в "Трактате о человеческой природе", выразившееся в построении догматической схемы духовной жизни человека, было предпринято Юмом не с целью поколебать агностицизм, но, наоборот, с целью реализовать вытекающие из него рекомендации. А они состояли в отказе от попыток проникновения в объективную реальность и в познавательном скольжении по поверхности явлений, т. е. в феноменализме. По сути дела, это лишь иное название для агностицизма Юма, но рассматриваемого как метод

74 – 1 - Закон взаимного перехода количественных и качественных изменений показывает, как осуществляются связи и происходит развитие, каков их механизм. Содержание действия этого закона раскрывается через категории: «качество», «количество», «свойство», «мера», «скачок».

Качество и количество - это противоположные и в то же время неразрывно связанные между собой характеристики предметов, что выражается понятием меры. Ничего слишком, все хорошо, что в меру, утверждал Хилон. Пользуйся мерой, настаивал Фалес. Платон видел в тезисе «ничего сверх меры» синоним мудрости. Гегель определил меру как единство качественного количества. Мера возникает благодаря двойному переходу (качества в количество, количества в качество)

Итак, рассматриваемый закон диалектики устанавливает, что количественные изменения на известной ступени скачком переходят в качественные различия с возникновением обладающего новой мерой свойств предмета. Вновь образованное качество, имея новые количественные параметры, делает возможным новый виток развития.

2 - Закон единства и борьбы противоположностей выявляет источник развития и связей всех природных, социальных и духовных объектов, раскрывается через категории: «противоположность», «противоречие», «единство», «борьба противоположностей», «тождество», «различие».

Объекты бытия представляют собой определенную целостность со своими противоположностями. Уже в древности утверждалось, что все существующее в мире есть результат столкновения противоположных сил: доброго и злого начал (в египетском мифе о борьбе Осириса и Гора); Инь и Ян (в китайской мифологии) - взаимодействия добра и зла, красоты и безобразия, мужчины и женщины, солнца и луны, небес и земли, наслаждения и страдания и т.д.

В целом, закон взаимопроникновения противоположностей вскрывает в развитии импульс, побудительную силу, указывает, что основой изменений является борьба противоположностей, а основой относительной стабильности — единство сторон, тенденций того или иного процесса, явления.

3 - Закон отрицания отрицания

Рассматриваемый закон характеризует направление и форму развития, поступательность и преемственность, относительную повторяемость определенных моментов старого. Основополагающей для данного закона является категория диалектического отрицания.

Реализуясь во взаимодействии противоположностей и переходе количественных и качественных изменений, развитие содержит в себе преодоление старого, преемственность и утверждение нового, что определяется законом отрицания отрицания.

75 - Постиндустриальное общество

Белл определяет постиндустриальное общество как «общество, в экономике которого приоритет перешел от преимущественного производства товаров к производству услуг, проведению исследований, организации системы образования и повышение качества жизни, в котором класс технических специалистов стал основной профессиональной группой и, что самое важно, в каком внедрение нововведений во все большей степени зависит от достижения теоретических знаний. Постиндустриальное общество предполагает возникновение интеллектуального класса, представители которого на политическом уровне выступают в качестве консультантов, экспертов или технократов » .

То есть, центральным признаком «постиндустриального общества», за Беллом - это господство науки, научных знаний. Белл отрывает науку от экономики, провозглашает ее автономность, рассматривает ее развитие как предпосылку новой организации и структуры общества. Основными элементами этой структуры станут университеты, научные институты, научно-исследовательские организации. Поскольку «большая наука» находится вне идеологии , то Белл пытается противопоставить ее «большому бизнесу».

Изменение социальной структуры общества меняет и характер противоречий. Белл писал: «Если для индустриального общества характерна борьба между капиталистом и рабочим на предприятии, то в постиндустриальном обществе конфликт проявляется в столкновении между специалистом и простолюдином в организациях и в обществе».

Концепция Белла о постиндустриальное общество по сути частично раскрывает концепцию Тоффлера о волновой характер развития общества . По которой есть три волны развития общества: первая волна - аграрное общество , вторая волна - индустриальное общество , третья волна - постиндустриальное общество. И концепция постиндустриального общества органично вписывается в волновую концепцию Тоффлера.

76 – Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у більшості країн Європи відбуваються нові соціокультурні зміни у суспільному житті, що знаменували початок нової епохи — епохи Просвітництва. Філософи епохи Просвітництва виступали з різкою критикою феодального ладу та релігії, вимагали встановлення нових прогресивніших суспільних відносин, вірили у Людину, її високе покликання та розум з його безмежними можливостями, вважали, що поширення освіти, пропаганда наукових знань, ідей добра та справедливості виступають універсальними засобами суспільного прогресу. Оптимізм Просвітництва історично обумовлений бурхливим розвитком капіталізму, науки, її виходом за межі університетів та дедалі більшого перетворення на реальну соціальну силу.

Французьке просвітництво

Проблеми людини займає одне з центральних місць у філософії французького просвітництва. Зважувалася вона переважно з позицій відкритого матеріалізму (Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах) чи ж з позицій деїзму точніше деїстської форми матеріалістичної філософії (Вольтер, Руссо).

Своє розуміння людини французькі матеріалісти протиставили релігійно-філософській антропології, рішуче відкидали дуалістичне трактування природи людини як сполучення тілесної, матеріальної субстанції і нематеріальної, безсмертної душі. Що стосується філософів-деїстів, так Руссо, наприклад, допускав безсмертя душі і загробна відплата, тоді як Вольтер заперечував, що душа безсмертна, а з приводу того, чи можлива "божественна справедливість" у загробному житті, волів зберігати "побожне мовчання".

У тлумаченні людської природи Вольтер виступив супротивником Паскаля, відкидаючи не тільки його дуалізм, але і головну думку філософа, що людина - одне з найбільш слабких і незначних істот у природі, свого роду "мислячий очерет". Люди не так жалюгідні і так злі, як думав Паскаль, підкреслює Вольтер. Ідеї ж Паскаля про самітність і занедбаність людей він протиставляє свою тезу про людину як суспільну істоту, яка прагне створення "культурних співтовариств". Неприйнятне для Вольтера і паскалівский осуд людських пристрастей, егоїзму. "Любов до себе", інші потяги і пристрасті є, відповідно до Вольтера, першопричиною всіх людських діянь, тим імпульсом, що поєднує людей, приводить до утворення процвітаючих міст і великих держав.

Прагнення до послідовного матеріалістичного вирішення проблеми людини одержало яскраве вираження в творах Ламетрі, Дідро і Гельвеція, витяги з яких публікуються в сучасному виданні. Лейтмотивом їхньої філософської антропології є положення про матеріальну єдність людини, найтіснішої залежності "здібностей душі", усіх психічних процесів, починаючи з відчуття і кінчаючи мисленням, від нервової системи і мозку, від станів "тілесної субстанції". Відповідно до такої точки зору смерть тіла розглядалася як причина припинення всієї психічної діяльності людини, як природне і закономірне завершення земного життя, єдино можливе і реальне.

Матеріалістичне рішення психофізичної проблеми, що відкидало теологічний спіритуалізм і релігійно-філософський дуалізм, відрізнялося разом з тим механіцизмом. Найбільше він виступає у творі Ламетрі "Людина-машина". Однак механіцизм французьких матеріалістів не слід трактувати буквально, спрощувати їхнього погляду на людину.

Останній розумівся не як звичайний механізм чи машина, а як інструмент природи, наділений здатністю відчувати, почувати і мислити. Тому особливий інтерес виявляли філософи-матеріалісти до фізіології, до вивчення нервової системи і мозку як матеріального субстрату психіки.

У ще більшому ступені, ніж Вольтер, французькі матеріалісти підкреслювали чуттєво-емоційну природу людини, роль особистого інтересу в діяльності людей. Особливо характерно це для Гельвеція." Почуттєві враження, самолюбність, насолода і правильно зрозумілий особистий інтерес, писав Маркс про Гельвеція, - складають основу всієї моралі. Але було б помилкою вважати, що людина Гельвеція - це закоренілий егоїст і самолюб. Адже мова йшла в нього про "правильно зрозумілий особистий інтерес", що припускає розумне сполучення інтересу окремої особистості чи "частки інтересу", з інтересом суспільства, чи "суспільним інтересом".

Подібний "розумний егоїзм" зовсім не виключав прагнення людини до "загального блага", до "суспільного щастя". Таким чином, "егоїстична мораль" французьких матеріалістів XVІІІ в., як нерідко її іменують, не тільки не була далека загальнолюдським моральним цінностям, а навпаки, припускала гуманізацію міжособистісних відносин.

Дідро займав у цьому питанні трохи іншу позицію. Він розділяв теорію уродженого морального почуття, примикаючи до сенсуалістичної й альтруїстичної етики англійського просвітителя Шефтсбері. Найважливішим проявом морального почуття, яким природа наділила людину, Дідро вважав прагнення до чесноти, до взаємної любові і підтримки. Але природжена схильність до добра не виключає, на його думку, необхідність морального виховання. Останнє розвиває та зміцнює "природну "чесність, формує в людей високі моральні якості.

У цілому вчення французьких філософів-просвітителів про людську мало гуманістичну і демократичну спрямованість, плинуло на подальший розвиток матеріалістичної антропології.

77 - Категории диалектики

Категории диалектики как отражение универсальных связей бытия и как всеобщие формы мышления.

Любая наука, какую бы область материальной действительности она ни изучала, представляет собой не только систему законов, но и определенных категорий, то есть наиболее общих понятий, которые вырабатываются в ходе развития каждой науки и являются ее фундаментом, основой. В механике, например, такими категориями являются понятия массы, энергии, силы; в политической экономии - товара, стоимости денег и т. д. Обобщая достижения науки и практической деятельности людей, философия выработала свою систему категорий.

Философские категории - это такие понятия, которые отражают общие черты и связи, стороны и свойства действительности. Это, прежде всего категории материи и сознания, а также движения, пространства и времени. Такие категории, как противоречие, количество, качество, скачок, отрицание, отдельное и общее, содержание и форма, сущность и явление, причина и следствие, необходимость и случайность, возможность и действительность. Изучение этих категорий существенно дополняет наши представления о всеобщем развитии и связях материального мира, об основных законах диалектики.

Законы и категории диалектики взаимосвязаны. Изучая основные законы диалектики, мы видим, что они представляют в сущности отношение, связь категорий. Например, закон перехода количественных изменений в качественные выражает определенную связь категорий количества и качества. Поэтому без знания категорий невозможно уяснить и законы. С другой стороны, знание законов позволяет понять сущность категорий диалектики. Так, закон единства и борьбы противоположностей дает возможность раскрыть действительный смысл таких противоположных категорий, как содержание и форма, необходимость и случайность, возможность и действительность и т. д. Категории диалектики являются итогом, обобщением многовекового опыта людей, их трудовой деятельности и познания.

Соприкасаясь в процессе практической деятельности с предметами и явлениями мира, познавая их, человек выделял в них существенное общее, а результаты выделения фиксировал в категориях, понятиях. Категории причины и следствия, содержания и формы и другие формировались в сознании по мере того, как человек миллиарды раз практически сталкивался с объективно существующими причинами и следствиями, содержанием и формой конкретных материальных тел и другими важнейшими сторонами действительности. Таким образом, категории представляют результат практической и познавательной деятельности человека, являются ступеньками познания человеком окружающего мира.

Являясь итогом практики и познания, категории материалистической диалектики имеют огромное значение для практической и познавательной деятельности. Будучи ступеньками в познании, они помогают людям разобраться в сложной сети явлений природы и общества, раскрыть взаимную связь и зависимость вещей, определенный порядок, закономерность их развития и в соответствии с этим успешно действовать на практике.

Диалектика, раскрывая сущность категорий, источники их возникновения, прежде всего, подчеркивает их объективный характер. Источником категорий являются вне человека существующие предметы и явления, наиболее общие, существенные черты которых они и отражают. Так, категории причины и следствия отражают такую объективно существующую связь предметов и процессов, при которой одни из них вызывают к жизни другие предметы и процессы, а эти другие являются их порождением. Одной важнейшей чертой категорий с точки зрения марксистской диалектики является их взаимосвязь, изменчивость, подвижность. Эти черты категорий отражают единство самого материального мира, всеобщую связь и взаимодействие его предметов и явлений. Связь категорий настолько тесна, что при некоторых условиях они могут переходить, превращаться друг в друга: причина становится следствием, а следствие - причиной, необходимость становится случайностью, а случайность - необходимостью. Но категории не только взаимосвязаны, но и изменчивы, подвижны. Отражая постоянно развивающийся материальный мир, они и сами изменяются. Метафизики извращают диалектическую природу категорий. Они обычно отрывают категории друг от друга, игнорируют роль одних категорий и абсолютизируют значение других. А это приводит к искажению действительности, к реакционным политическим выводам. Только с позиций диалектического материализма можно понять подлинную природу категорий, использовать их как орудие научного познания и практической деятельности. В дальнейшем при рассмотрении отдельных категорий мы попытаемся показать их научное и практическое значение.

При изучении материального мира человеку прежде всего бросается в глаза бесчисленное множество отдельных, единичных предметов и явлений. Затем, сравнивая, сопоставляя их, человек выделяет в них общие, сходные черты и связи. Рассмотрим категорию единичное и общее. Всякий предмет обладает рядом особых, только ему присущих черт. Возьмем, к примеру, рябину, который растет возле нашего дома. Ему присущи свои размеры, определенное количество ветвей и их расположение, особая конфигурация корней и некоторые другие признаки. Свои особые, неповторимые черты, способности и привычки, интересы и склонности, походку и манеру говорить имеет данный конкретный человек. Они - то и выделяют этого человека из сотен миллионов других людей, населяющих нашу планету. Данная конкретная рябина, этот человек, индивидуальный предмет или явление материального мира и есть единичное, или отдельное. Однако любое отдельное, единичное не существует само по себе, вне связи с другими предметами и явлениями. Тот же самый человек живет на Земле, где множество других людей. Будучи связан с этими людьми тысячами самых разнообразных нитей, он имеет с ними много общего. Данный человек имеет ту или иную профессию, а это значит, что он обладает некоторыми чертами, присущими всем людям данной специальности. Человек принадлежит к определенному классу, нации, а потому ему присущи известные национальные и классовые особенности. Что касается анатомо-физиологического строения, а также способности чувствовать и мыслить, трудиться и говорить, то эти черты присущи всем людям.

Точно так же и каждый предмет, кроме индивидуальных, только ему присущих признаков, имеет и признаки, общие с другими предметами. Общее и составляет то, что присуще множеству единичных, отдельных предметов. Если индивидуальные черты отличают данный предмет от других, то общее как бы сближает его с этими другими предметами, связывает их друг с другом, обусловливает их принадлежность к определенному виду, классу однородных предметов. Диалектический материализм считает, что всякое отдельное есть, так или иначе общее. Единичное и общее не только взаимосвязаны, но и постоянно изменяются. Граница между ними подвижна. В процессе развития при известных условиях они превращаются друг в друга: отдельное становится общим и наоборот.