44) Українська філософія XX ст.

История философской мысли на Украине после Октябрьской /1917/ революции в России чрезвычайно сложна и во многом драматична. Украина стала одной из республик Советского Союза, где усилиями КПСС марксизм-ленинизм превратился в официальную государственную идеологию. Его тотальное насаждение и распространение могло сравниться лишь с тотальным распространением христианства в средневековой Европе. Судьба тех, кто не разделял марксизм-ленинизм и официально признаваемые «этапы его дальнейшего развития» КПСС и братскими партиями, точнее сказать, этапы фальсификации, была такая же, как и судьба средневековых еретиков, если не хуже. Наверное, большинство из них могло только завидовать узникам средневековой инквизиции. Естественно, подобные явления нельзя было списать только на счет политического господства КПСС. Для многих людей марксизм-ленинизм до сих пор привлекателен как учение о достижении социалистического идеала общественного устройства, провозглашенного еще первыми христианами. Но нельзя не видеть и того, что марксизм-ленинизм (особенно фальсифицированный) служил идеологическим оправданием небывалых массовых репрессий, преступных социальных экспериментов /типа тотальной коллективизации/. Всех, кто как-то пытался восстать против таких адвокатских функций марксизма-ленинизма, ждало не просто ошукивание.

Философская мысль на Украине в этот период фактически развилась теми, кто не хотел быть интерпретатором и пропагандистом политики КПСС и обращался к чисто философским проблемам.

В середине 20-х годов в Советском Союзе произошло размежевание философов на механистов (Л. Аксельрод, А.В. Варьяш, К.А. Тимирязев и др.) и на диалектиков во главе с А.М. Дебориным. «Механисты» стремились очистить диалектику Маркса от гегельянства, подменяли диалектическую концепцию развития теории равновесия. Диалектики С.Ю. Семковский /1882-1937/, В.О. Оринец /1891-1937/ отстаивали необходимость сближения философии и естествознания.

В 30-50-е годы украинские философы внесли определенный вклад в развитие диалектического материализма, философских вопросов естествознания, проблем историко-философской науки. Продолжая эту традицию, в 60-е годы философы Института философии АН УССР впервые в Советском Союзе осуществили разработку проблем логики научного исследования. К тому времени относится все возрастающий вес исследований истории философской мысли на Украине.

45) Духовне життя суспільства: поняття, сутність, структура.

Структура духовной жизни общества

Духовная жизнь общества -- сфера общественной жизни, связанная с производством духовных ценностей и удовлетворением духовных потребностей. Духовная жизнь общества представляет собой динамично функционирующую систему идеологических отношений и процессов, взглядов, чувств, идей, теорий, мнений, возникающих в обществе, а также особенности их функционирования, распространения, поддержания. Рассмотрим содержание духовной жизни общества, то есть выясним, какие основные элементы входят в нее.

Духовная деятельность (деятельность в сфере духовного производства) включает в себя духовно-теоретическую деятельность (выработка знаний, мнений, представлений) и духовно-практическую деятельность, представляющую собой деятельность по внедрению созданных духовных образований в сознание людей (образование, воспитание, выработка мировоззрения). Включает в себя и такой элемент, как духовное производство, которое осуществляется особыми группами людей и основано на умственном, интеллектуальном труде.

Духовные потребности. Потребность -- это состояние субъекта, при котором он испытывает недостаток в чем-либо, необходимом для жизни. Примеры духовных потребностей: образование, познание, творчество, восприятие произведений искусства и т. д.

Духовное потребление. Представляет собой процесс удовлетворения духовных потребностей. Для этого создаются специальные социальные институты -- учебные заведения различного уровня, музеи, библиотеки, театры, филармонии, выставки и т. д.

Духовное общение. Выступает формой обмена идеями, знаниями, чувствами, эмоциями. Осуществляется с помощью языковых и неязыковых знаковых систем, технических средств, печати, радио, телевидения и т. д.

Духовные отношения. Представляют собой взаимосвязи между субъектами в сфере духовной жизни (моральные, эстетические, религиозные, политические, правовые отношения).

Структура духовной жизни общества может быть рассмотрена и с других позиций.

Духовная жизнь выполняет различные функции, и на этом основании можно выделить три ее сферы: общественная психология, идеология и наука.

Сложны и многообразны у людей духовные потребности, которые формировались и формируются в ходе практической жизни. Для их удовлетворения в обществе возникают формы духовной жизни: мораль, искусство, религия, философия, политика, право. Рассмотрим специфику и функции сфер и форм духовной жизни общества.

46- Гуманістичний характер філософії Відродження

Важливе місце в історії філософії займає філософія Відродження. У цей час були намічені нові світоглядні і методологічні установки, що змінили уявлення про людину, її місце у світі й започаткували розвиток нової науки, що заклала основи секуляризації громадського життя.

Зародження епохи Ренесансу або Відродження пов'язане з багатьма факторами. Насамперед це викликано соціально-економічними перетвореннями, зародженням буржуазних економічних відносин. Але важливим є не тільки це. Винахід пороху, великі географічні відкриття розбудили інтерес до науки як найважливішого засобу людської діяльності, що сприяє успішному вирішенню практичних задач. Крім того, до XV століття у Європі відкрилося багато оригіналів античної філософії й античної культури взагалі. Уже діячам італійського Відродження був відомий в оригіналах не тільки Аристотель, що ототожнювався зі схоластикою, але і Платон, і Демокрит, й інші авторитети грецької філософії. Сукупність усіх цих факторів сприяла тій глибокій зміні у світорозумінні, що ми пов'язуємо з епохою Ренесансу.

У філософії Відродження виділяються два етапи: ранній, що пов'язується з іменами діячів італійської культури XIV-XV ст., з чиєю діяльністю і пов'язують зародження Ренесансу, що мав яскраво виражений гуманітарний ухил, гуманістичну спрямованість; пізній, що охоплює XVI і початок XVII ст., коли новий світогляд виходить за границі Італії, поширюється на інші країни Європи, характеризується перевагою природничо-наукових інтересів. Звичайно цей розподіл відносний, гуманістична і природничо-наукова лінії досить часто перетинаються і взаємодоповнюються.

Франческо Петрарка (1304-1374), Джованні Боккаччо (1313-1375), Лоренцо Валла (1407-1457), Піко делла Мірандола (1463-1494), П'єтро Помпонацці (1462-1524) - це далеко не повний перелік видатних італійських мислителів-гуманістів. У своїх працях вони покінчили з абстрактною схоластичною вченістю, з розумінням людини як аскета, що спрямував усі свої помисли у життя в потойбічному світі. У них прославляється земне життя, земна любов, діяльність у цьому світі, любов до природи, батьківщині, висміюється розпусне і брехливе духівництво. їхній ідеал людини -усебічно розвинена людина. Мабуть, найбільш ємко це виразив Піко делла Мірандола у своїй "Промові про людську гідність". Створивши людину, за словами Піко, Бог звернувся до неї зі словами: "Не даємо ми тобі,

0 Адаме, ні визначеного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і образ, і обов'язок ти мав за власним бажанням, відповідно до твоєї волі і твого рішення. Образ інших створінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не стиснутий ніякими межами, визначаєш свій образ за своїм рішенням, у владу якого я тебе передаю" (с. 507). Це вже новий гімн людині, слова якого відрізняються і від середньовічного уявлення про неї, і від античного уявлення, хоча епоха Відродження і називається так тому, що в ній відбувається відродження Античності. В Античності людина - природна істота, частка Космосу і щастя її пов'язане з пізнанням саме цієї своєї природної сутності. Середньовічна філософія, хоча і наділяє людину свободою волі, але головними у її діяльності бачить молитву, релігійний ритуал, збагнення священних книг. Тут же оспівується людина - діяч, людина-творець, творець цього світу, який своєю діяльністю уподібнюється до Бога. Вона не просто прагне наслідувати зразки Бога, вона, як і Бог, створює світ за своїми зразками.

Цей новий погляд на людину формує і нове уявлення про науку. Тут переборюється уявлення про науку як абстрактну вченість, споглядання

1 починає розмиватися межа між наукою і практичною діяльністю, тут зароджується експериментальне природознавство.

Леонардо да Вінчі (1452-1519), Микола Коперник (1473-1543), Галі-лей (1564-1642), Йоган Кеплер (1571-1630) заклали основи експериментального математичного природознавства. Об'єктом науки оголошується природа і людина, як її частина, релігія не повинна втручатися в справи науки. Звичайно, на становлення нової науки вплинули давньогрецькі теорії, зокрема атомістичне вчення Демокрита і філософія математики Піфа-гора і Платона. Але нове природознавство пориває з античною споглядальністю, націлене на досвід, експеримент, на вивчення конкретних природних явищ. Галілей не задовольняється аристотелівським поясненням падіння тіл, як їхнім прагненням зайняти своє природне місце, а дослідним шляхом доводить, що в безповітряному просторі всі тіла падають з однаковою швидкістю.

Величезне світоглядне значення мало вчення Коперника. Перехід від геоцентричної системи до геліоцентричної поставив людину в нове положення. Земля і людина були скинуті з п'єдесталу центру Всесвіту, а перетворилися в одну з її часток, границі Всесвіту розширилися до нескінченності. Але нова картина світу не тільки скинула людину з п'єдесталу виняткового створіння Бога і тим самим мов би понизила її статус, але і зрівняла Землю з небесними сферами, тим самим відкриваючи нові можливості для діяльності людини.

Епоха Відродження намітила і нове розуміння громадського життя. Це нове розуміння пов'язане з науковою діяльністю італійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469-1527). У своїх працях "Государ" і "Міркування про першу декаду Тіта Лівія" Макіавеллі викладає новий погляд на політику і владу. Він розриває традицію, що йде ще з Античності, пов'язувати політику з мораллю, вважає головною задачею політики утримання влади. Мета політики - прихід до влади і її утримання. Усе інше, у тому числі мораль і релігія, є лише засобами. Тим самим він відкриває дорогу для реально-практичного розуміння політики, її ролі і значення в житті суспільства.

47 - Філософський зміст категорії буття

Що таке буття? Буття — це все тс, що є, що існує. Німецький філософ XX ст. М.Хайдеггєр писав так: "Буття — це присутність у часі". У цьому визначенні вказується на динамічний і активний, дієвий характер буття. Філософське осмислення буття дається онтоло-гією. Онтологія — це вчення про суще, про першоосно-ви буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Термін "онто-логія" запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гок-лініус. Майже всі філософські системи минулого при-свячені розробці проблем онтології. Екзистенціалізм XX ст. розвинув суб'єктивну онтологію. У центрі філо-софії М.Хайдеггера стоїть проблема "сенсу буття", яке розкривається через аналіз суб'єктивного людського існування. Свою "феноменологічну онтологію" праг-нув створити і екзистенціаліст Ж.-П.Сартр. У 60-ті роки Т.Адорно — лідер старшого покоління Франкфуртської школи — розпочав діалог із неопозитивістами і запро-понував "негативну діалектику", котра тлумачила онто-логію як тотальну критику буття. Видатний угорський філософ Д.Лукач вважав, що для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв'язку онтології з життям є гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологіч-ної концепції. Будь-яка визначна філософія прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взає-мозв'язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. У характеристиці буття він акцен-тує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незво-ротним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існу-вання світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усі-ма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. У категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна цілісність;

природне і духовне, індивіди і суспільство. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різно-манітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За традицією їх можна назвати сущими, а світ у цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.

Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл) і процесів; 2) буття людини; 3) буття ду-ховного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділить-ся на буття індивідів і соціумів, спільнот.

«Виділяючи головні сфери буття (природу, суспіль-ство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духов-не, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філо-софії. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а та-кож життєвого подиху, початку нижчого і вищого жит-тя. Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття "дух" тлумачиться як притаманна людині здатність мислити, відчувати, вияв-ляти вольові зусилля. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що ото-чує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття

49 - Реформация

так называется одно из крупнейших событий всемирной истории, именем которого обозначается целый период нового времени, охватывающий XVI и первую половину XVII столетия ("реформационный период", 1517—1648). Хотя весьма часто событие это называется более определенно религиозной (или церковной) Р., но в действительности оно имело гораздо более широкое значение, являясь важным моментом как в религиозной, так и в политической, культурной и социальной истории Западной Европы. Самый термин Р., которым в XVI в. стали обозначать почти исключительно церковные преобразования, совершавшиеся в то время, первоначально, в XV веке, прилагался вообще ко всякого рода государственным и общественным преобразованиям; например в Германии, перед началом реформационного движения, были в большом ходу проекты подобных преобразований, носившие названия "Р. Сигизмунда", "Р. Фридриха III" и т. п. В XVI в., когда религиозные вопросы и церковные споры выдвинулись на первый план, термин Р. получил более узкий смысл. То же самое случилось и с изучением реформационного движения. Современники, писавшие об этом событии в разных странах, были всегда сторонниками того или другого из боровшихся между собой вероисповеданий и смотрели на события главным образом с церковной точки зрения, которая и утвердилась в последующей историографии реформационного движения. Лишь в середине XIX в. религиозная Р. стала изучаться с более правильной точки зрения. Почин в этом отношении был сделан немецкими учеными, обратившими особенное внимание на политическую, культурную и социальную сторону немецкой Р. первой половины XVI в. В своей "Немецкой истории в эпоху Р." (1839—1847) Ранке выдвинул на первый план политическое значение немецкой Р. Одновременно с ним Гаген, в своих "Литературных и религиозных отношениях Германии в эпоху Р." (1841—1844), изобразил культурную сторону Р., в связи с другим движением эпохи — гуманистическим. Наконец, тогда же Циммерман положил начало изучению Р. с социальной точки зрения, написав "Историю великой крестьянской войны". Однородные перемены во взглядах на реформацию произошли и в других литературах. В последнее время, с оживлением интереса к экономической истории и появлением так называемого экономического материализма, стали обращать специальное внимание и на экономическую сторону реформации, т. е. на её экономические причины и следствия. Уже из этого можно видеть, что реформация была явлением очень сложным и что ее причины не могут быть сведены, как это делалось прежде, к безнравственности католического духовенства или вообще к так называемой порче церкви. Как событие важное и в политическом, и в культурном, и в социальном отношениях, и притом событие с характером общеевропейским, Р. в истории нового времени может быть сопоставлена только с французской революцией; позволительно даже всю историю нового времени разделить на периоды реформационный и революционный. Если новейшая история Западной Европы начинается с великой революции 1789 г., по отношению к которой весь XVIII в. является эпохой подготовки, то и Р. с одной стороны наложила неизгладимую печать на всю историю XVI и первой половины XVII вв., а с другой подготовлялась всей историей XV и даже XIV столетий.

Сложные причины, породившие Р., могут быть сведены к трем категориям. Во-первых, реформация была движением чисто религиозным, крупным событием в истории западного христианства, как вероучения и церковной организации. С этой стороны в ее основе лежали верующая совесть, оскорблявшаяся "язычеством" "вавилонской блудницы", и направленная на вопросы веры мысль, не сносившая ига непомерной власти "антихриста", как выражались в XVI в. о римской церкви и о папе; заявленными целями Р. были "возвращение христианства к апостольским временам", посредством "очищения веры от людских выдумок", и "освобождение духа от мертвящей буквы предания". Результаты Р. в этом отношении — разрушение религиозного единства Западной Европы, образование новых исповеданий и основание новых церквей, развитие мистического и рационалистического сектантства, перерешение догматических, религиозно-нравственных и церковно-практических вопросов, новое направление теологического мышления, развитие новых религиозных принципов, вольномыслие антитринитариев и деистов, учения которых представляли собой выход из исторического христианства в философию "естественной религии" — но вместе с тем и оживление умиравшего католицизма, пересмотр его догматов, починка всей его внутренней организации. Протест, рассматриваемый с этой точки зрения, истекал из глубины религиозного чувства и из недр пытливой мысли, не удовлетворявшейся традиционным решением религиозных вопросов. Во-вторых, средневековый католицизм не был только вероисповеданием: как царство от мира сего, он вызывал против себя протесты иного рода, из-за чисто светских побуждений, из-за отношений земной жизни человека и общества. Он был целой системой, налагавшей свои рамки на всю культуру и социальную организацию средневековых католических народов: его универсализм отрицал национальность, его теократическая идея давила государство, его клерикализм, создававший духовенству привилегированное положение в обществе, подчинял церковной опеке светские сословия, его спиритуалистический догматизм предоставлял мысли слишком узкую сферу, да и в той не давал свободно двигаться. Поэтому против средневековой католической системы давно боролись и национальное самосознание, и государственная власть, и светское общество, и усиливавшееся в последнем образование, — боролись не во имя чистоты христианского вероучения, не во имя восстановления Библии, как главного авторитета в делах религии, не во имя требований совести и религиозной мысли, а просто потому, что система на все налагала тяжелый гнет и втискивала всю общественную жизнь в свои рамки, мешая ее свободному развитию. Нападение на католицизм, как на вероучение и церковь, не согласные со Священным Писанием и с требованиями верующей совести — нападение, к которому подавало повод и противоречие между системой в идее и системой на деле, подрывавшее ее прежнюю власть над душами — объединяло, усиливало и направляло к одной цели элементы чисто светской борьбы с католицизмом во имя прав национальности, прав государства, прав светских сословий, прав образования, одним словом, прав, в основе которых лежали чисто мирские интересы. В свою очередь религиозное движение находило поддержку в этой оппозиции Риму, национальной и политической, в этой вражде к духовенству, социальной и культурной. Гуманизм также заключал в себе идеи, через которые эта чисто светская оппозиция могла бы объединиться. До известной степени он так и действовал, секуляризируя мысль и жизнь западноевропейских обществ: но значение Р. именно в том и заключается, что оппозиция против католической культурно-социальной системы во имя чисто человеческих начал интереса и права пошла под знаменем реформированной религии. В-третьих, наконец, развитие жизни выдвигало у отдельных наций разные другие вопросы политического, социального, экономического свойства, не имевшие сами по себе никакого отношения ни к "порче церкви", ни к гнету курии и клира. В разных странах западной Европы велась своя внутренняя борьба и подготовлялись свои домашние столкновения, которые могли (как это и случилось, например, в Испании при Карле V) разыграться вне всякой связи с реформацией церкви и с оппозицией против курии и клира, но могли и соединиться с движением чисто религиозным, с национальным, политическим, сословным и интеллектуально-моральным протестом против папы и католического духовенства. Это мы видим в Германии, где за реформацию схватились и гуманисты, незадолго перед тем окончившие победоносную кампанию против "обскурантов", и имперские рыцари, недовольные новыми порядками, заведенными в конце XV в., и крестьяне, начавшие волноваться еще раньше, и низший слой городского населения, среди которого происходило социальное движение против богатых, и князья, стремившиеся уничтожить последние признаки власти императора. Таким образом, религиозный протест против "порчи церкви", оппозиция курии и клиру по побуждениям чисто светского характера и местные политические и социальные вопросы — вот три категории элементов, участвовавших в реформационном движении XVI в. Где происходил религиозный протест, там проявлялась оппозиция против Рима и католического духовенства, и дело социально-политической реформы или революции велось под знаменем религии; но местная политическая борьба не вызывала, сама по себе, религиозной Р. (пример — Испания). С другой стороны, борьба против притязаний курии и привилегий клира могла идти под знаменем секуляризирующих мысль и жизнь идей гуманизма в широком смысле этого слова, под влиянием идей античной философии и науки, античной политики и римского права. Эти основные причины реформационного движения XVI в. были далеко неравномерно распределены по разным странам. Не говоря уже о том, что у каждого народа в его внутренней жизни была своя "злоба дня", отдельные народы, в своих массах и в своих правящих классах, были не одинаково религиозны в количественном и качественном отношении и различным образом должны были относиться к далекой курии и к своему собственному клиру. В разных народах курия вызывала разные чувства, и клир одной страны не был похож на клир другой. Мало того: в одной и той же нации Р. имела иногда совершенно разный успех у отдельных сословий и начиналась то снизу, от общества, то сверху, от власти; вопрос о том, пойдет ли правительство за народом или народ за правительством, решался, в общем и в подробностях, не везде одинаково. Вообще при изучении Р. в какой-либо отдельной стране нужно иметь в виду следующие четыре общих вопроса, ответы на которые заключают в себе все данные, необходимые для понимания причин и условий, внешнего хода и внутреннего характера, следствий и результатов Р. в данной стране. Первый общий вопрос относится к состоянию страны в отношениях религиозном, умственном, национальном, политическом и социальном. В связи с ним стоит второй вопрос: кому принадлежала инициатива реформационного движения и кто им воспользовался? Реформа могла идти снизу, от народа, или сверху, от власти, могла быть общенародной или сословной, могла содействовать усилению государственной власти или расширению народных прав. Третий вопрос касается момента, когда происходило движение в той или другой стране. В этом отношении важно различие между странами ранней Р. и странами Р. поздней: в первых все было внове, вторые получали многое готовым; движение, совершившееся в первых странах, застало католицизм врасплох, во вторых оно встретило сильное противодействие со стороны старой церкви. Четвертый вопрос касается характера учения, принятого той или другой страной, и учений, параллельно с ним развивавшихся. Личность главных реформаторов — Лютера, Цвингли и Кальвина — играет важную роль, но она не должна совсем заслонять ни второстепенных реформаторов, ни сектаторов вроде Фомы Мюнцера, Сервета или Социна.

50 - Последним великим представителем классической немецкой философии был Л. Фейербах. Его выдающаяся историческая заслуга состояла в том, что он подверг глубокой критике идеализм Канта, Гегеля и других философов и возродил, продолжил передовые традиции материализма XVIII в. В отличие от других представителей классической немецкой философии, которые были идеалистами, Фейербах — воинствующий материалист. Тем не менее материализм Фейербаха нельзя понять вне связи с предшествующим развитием классической немецкой философии.

Революционная ситуация, которая уже назревала в Германии в 30—40-х годах XIX в., с неизбежностью вела к усилению идеологической борьбы между буржуазией и феодальной реакцией. Правда, Германия все еще оставалась экономически и политически раздробленной страной, а немецкая буржуазия не была объединена в национальном масштабе. Тем не менее усиление противоречий между развивающимся капитализмом и устаревшими феодальными общественными отношениями оживляло буржуазную оппозицию феодальному режиму, абсолютизму. Этому же способствовало влияние на Германию соседних, более развитых в экономическом и политическом отношении стран, в особенности Франции, французского Просвещения. Буржуазное развитие Германии требовало ликвидации многочисленных королевств, княжеств, создания единого немецкого государства. Идеологи немецкой буржуазии, как глашатаи объединения Германии, были, таким образом, выразителями общенациональных интересов. Однако немецкие буржуазные идеологи, как правило, не отваживались на прямые выступления против феодального государства и его реакционных учреждений. Оппозиция абсолютизму выражалась главным образом в форме философской критики ортодоксального христианства. Но критика христианства означала, по существу, критику политической реакции, поскольку религия была господствующей идеологией, а феодальное государство официально именовалось христианским.

Углубление противоречий между буржуазией и господствовавшими феодальными сословиями нашло свое отражение в разложении гегелевской философской школы.

Противоречие между методом и системой в философии Гегеля имело глубокие социально-экономические корни. Не удивительно поэтому, что вскоре после смерти Гегеля выявился конфликт между консервативными и радикальными сторонниками его философии.

Правые представители гегелевской школы, так называемые старогегельянцы (Габлер, Гинрихс, Гёшель, Дауб), отстаивали гегелевскую консервативную систему. Левые представители его школы (Д. Штраус, Б. Бауэр, М. Штирнер и др.), так называемые младогегельянцы, отстаивали преимущественно гегелевский диалектический метод.

Младогегельянцы стремились делать из философии Гегеля атеистические и революционные выводы. Исходя из положения Гегеля о том, что философия в отличие от религии выражает истину в форме понятия, т. е. научно, и образует поэтому высшую форму самосознания абсолютного духа, младогегельянцы выступили с систематической критикой христианского вероучения. В отличие от Гегеля младогегельянцы выдвигали на первый план имеющуюся в философии Гегеля фихтеанскую идею о всемогуществе самосознания, преобразующего действительность. В этом смысле они определяли свое учение как «философию действия». Вскоре, однако, обнаружилось, что младогегельянский призыв к действию обращен не к народным массам, которые рассматривались как пассивный элемент истории, а к государственной власти, от которой младогегельянцы ожидали исторической инициативы в деле осуществления буржуазно-демократических преобразований.

Начало раскола в гегелевской школе связано с выступлением Д. Штрауса, опубликовавшего книгу «Жизнь Иисуса» (1835—1836). В ней Штраус критически исследует происхождение евангельских легенд и отвергает догмат об их сверхъестественном первоисточнике (откровение божье). Однако Штраус не рассматривает христианские легенды как простые выдумки, возникшие вне связи с исторической необходимостью и действительными потребностями общества. Евангельские чудеса представляют собой, с его точки зрения, мифы, бессознательное народное творчество, фольклорные произведения первых христианских общин, возникших в условиях глубочайшего кризиса и распада рабовладельческого общества. Эти мифы, писал Штраус, не сознательное и намеренное измышление отдельного лица, а продукт общего сознания, коллективного творчества целого народа или религиозной общины.

В объяснении религиозного мифотворчества Штраус исходил цз гегелевского понимания исторически развивающейся субстанции, проявляющей себя в виде народного духа. Та или иная форма религиозного сознания связана с определенной стадией развития народного духа и, следовательно, объективно обусловлена. Несмотря на то что Штраус не отрицал исторического существования Иисуса и считал христианство тождественным по своему внутреннему смыслу с высшей философской истиной, его книга способствовала активизации идейной борьбы в предреволюционной Германии.

Гораздо дальше Штрауса в критике христианской религии пошел Б. Бауэр, который вскоре стал признанным лидером мла-догегельянского движения. В качестве исходного пункта Бауэр взял не учение Гегеля о субстанции народного духа, а его учение о самосознании. Самосознание всесильно, утверждал Б. Бауэр, вся история человечества есть проявление его творческой деятельности, а все преграды на пути человечестра существуют не сами по себе, а лишь постольку, поскольку самосознание не осознало своей бесконечной мощи. Самосознание создает духовную действительность, соответствующую уровню его собственного развития, а затем уничтожает ее, подымаясь на новую, более высокую ступень. Эта фихтеанская субъективно-идеалистическая концепция применяется Бауэром для критики религии. В трудах «Критика евангельской истории Иоанна» (1840) и «Критика евангельской истории синоптиков» (1841 — 1842) Бауэр отрицал историческое существование Христа и рассматривал христианство как исторически изжившую себя форму «отчуждения» самосознания. Подобно Штраусу Бауэр полагал, что христианство (и религия вообще) есть необходимое порождение духовного развития человечества. Однако христианские легенды Бауэр считал не бессознательными мифами, а сознательными вымыслами, необходимость которых на определенной ступени развития самосознания вытекала из него самого.

Бауэр и его сторонники видели в религии главную угнетающую человека силу. Из религиозного гнета они выводили экономическое и политическое порабощение, феодальное право и нравственность. Поэтому младогегельянцы все социальные преобразования сводили к религиозной эмансипации, к отделению церкви от государства, к преодолению религиозного сознания, к критике религии и религиозных предрассудков. Младогегельянское движение, которое в 30-х годах играло прогрессивную роль, в первой половине 40-х годов стало постепенно сходить на нет.

52 - Філософія Нового часу утверджує свої засадничі принципи у боротьбі із середньовічною схоластикою, виступаючи як продовження і духовний спадок доби Відродження — Реформації. Становлення класичної західноєвропейської філософії XVII ст. стало кульмінаційним пунктом цієї духовної революції. Творці нової філософії — Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк — теоретично підсумували здобутки Відродження і Реформації. Однак нова філософія мала й власний зміст. Віддзеркалюючи нові реалії суспільного життя, вона не просто підсумувала духовний досвід попередніх століть, а й пішла значно далі, формулюючи власні проблеми і розв'язуючи власні завдання.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу — принципова орієнтація на науку, розв'язання проблем наукового пізнання. Якщо спробувати визначити центральну ідею нової філософії, то такою є саме наукове пізнання як головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження гідності й могутності людини, як джерело її свободи і щастя.

Подолання феодальних порядків, які, на думку ідеологів буржуазних революцій, спотворювали справжню природу людини, виступало як критика старих передсудів і забобонів, тієї несправедливості, що грунтувалася на омані й облуді. Створення нових суспільних умов життя людини розглядалося ними як утвердження вічної істини й справедливості, невід'ємних прав людини, що випливають із самої її природи. Але цю істину необхідно ще пізнати. Тому першочерговим завданням нової філософії стало пізнання сутності людини і природи. Привести соціальні відносини й закони у відповідність із нею — ось у чому полягав головний сенс революційних перетворень. Тому пізнання природи, людини і суспільного життя стає найважливішим об'єктом філософської рефлексії, а обгрунтування наукових засад пізнання і способів його отримання — її основним завданням.

Філософія Нового часу була реакцією на потребу прогресивного розвитку самої науки, результатом теоретичного осмислення тих революційних змін, що відбувалися у духовному житті суспільства. Промислова революція викликала до життя наукову революцію XVI — XVII ст., результатом якої була поява науки у сучасному розумінні. Почався бурхливий розвиток математики, механіки, астрономії, фізики. Видатний учений Міколай Коперник здійснив справжній переворот у системі наукового світорозуміння. Створена ним геліоцентрична система світу суперечила вченню Арістотеля — Птолемея, відкинула принцип телеології у поясненні природи, стверджувала ідею єдності й однорідності світу. Та найважливіше те, що було кинуто виклик теолого-схоластичному світогляду і висунуто питання про незалежність природознавства від релігії.

Справу М. Коперника продовжили Йоганн Кеплер, який відкрив закони руху планет Сонячної системи, привівши тим самим геліоцентричну теорію в струнку систему, і Галілео Галілей (І564—1642) — один із засновників сучасного природознавства.

Утвердження природничо-наукового підходу, якісно нових уявлень про світ, основоположних принципів нової науки відбувалося в атмосфері гострої ідейної боротьби. Показовою щодо цього була доля Галілея, який у 1633 р. був притягнутий до суду інквізиції. Філософія ж не лише підсумовувала чи теоретично узагальнювала ті процеси, що відбувалися у царині природничої науки, але й брала безпосередню участь у формуванні нового природознавства. Не випадково творці нової' філософії здебільшого були й видатними природознавцями.

Функції філософії щодо цієї науки полягали у її світоглядному і методологічному обгрунтуванні, виробленні відповідної онтології, принципово нових уявлень про природу як основи її конкретно-наукового пізнання, Були закладені основи детерміністської картини світу та матеріалістичного розуміння природи. На противагу античним та середньовічним уявленням про довершений, гармонійний, живий і одухотворений космос природу починають уявляти як безмежну, однорідну тілесну субстанцію, різноманітні властивості якої можна визначити суто кількісними методами. Природні процеси розглядаються як дія сліпих механічних сил. Такий механістичний матеріалізм стає ворожим людині, приходить у суперечність з гуманістичними уявленнями про світ.

Філософи XVII ст. починають розуміти неможливість наукового пізнання природи і людини на таких засадах. Відтак визначаються істотні світоглядні колізії, що характеризують філософію Нового часу: метафізичне протиставлення матеріального і духовного світів, проблема співвідношення душі й тіла, антиномія сцієнтизму і гуманізму, природної необхідності та людської свободи.

Не менш важливою для філософії Нового часу була проблема методологічного обгрунтування науки. Вчені обстоюють незалежний характер наукового пізнання, необхідність пояснення явищ природи, виходячи з неї самої. Важливим досягненням на цьому шляху стає розуміння об'єктивності природних процесів, вироблення самого поняття об'єктивного закону природи, пізнання якого оголошується метою природничої науки. Особливого значення набуває проблема вірогідності знання і методів її досягнення. І якщо у визначенні мети наукового пізнання майже всі філософи XVII ст. сходяться, то філософське осмислення його способів, методів, шляхів набуває двох крайніх форм — емпіризму і раціоналізму.

Пошуки відповіді на питання, що постали перед філософією Нового часу, відбуваються у безперервному обміні думками, співставленні й навіть зіткненні протилежних ідей. Лише у творчій атмосфері спілкування вчених багатьох країн і національностей, різних напрямів і орієнтацій виникла ціла низка оригінальних філософських систем.

53 - Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним.

Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється. Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна. Рух – це зміна взагалі.

Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:

1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);

2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);

3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);

4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);

5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?

Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).

Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час без матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).

Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.

Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.

Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.

Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта Ейнштейна (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.

Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:

54 - Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.

55 - Фрэнсис Бэкон: учение об идолах и основные черты его методологии.

Ф.Б.- представитель Эмпиризма. «Новая» философия была во многом ориентирована на науку, т.е. на опытное освоение мира, эксперимент. Ф.Б. говорит, что чтобы взглянуть на природу глазами знания («Знание- сила»), нужно очистить наш затуманенный разум. Он пишет работу «Новый Органон». Там Б. Разрабатывает теорию идолов: заблуждение, призрак, который мешает нам в исследовательской деятельности. Некоторые из призраков укоренены в нашем сознании, и от них необходимо избавиться.

1. Идол Рода.

По Б., Идол Рода – искажения, проистекающие от соотнесения окружающего с человеком, мнимые подобия, которые возникают в сознании человека и который стремится их распространить на мир (например, полоски на Марсе, которые считаются каналами и, следовательно, ставят вопрос о существовании жизни).

Идол Пещеры.

Это искажения за счет индивидуальных особенностей: привычки, среда, воспитание, психологические особенности человека. «Не важно, что ты хотел сказать, важно, как тебя поняли».

Идол Рынка.

Искажения за счет нелепых штампов словоупотребления, плохого категориального аппарата, плохого языка, искажений языка. Т.о. Б. Призывает следить за языком.

Идол театра.

По Б., это самый жестокий идол, который проистекает из надуманных теорий, раздутых авторитетов, неверных доказательств.

Все моменты привели к тому, что Декарт сказал: « Мы с веруланцем дополняем друг друга». Ф.Б. призывал опираться метод индукции – от частного к общему.

57 -

Серед глобальних соціально-економічних проблем актуалізуються енергетична проблема і проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом. Відомо, що ефективність сучасного виробництва перебуває у прямопропорційній залежності від рівня енергоозброєності праці. Але саме виробництво енергії є чи не найбільш екологічно небезпечним: теплові станції викидають у повітря тисячі тонн отруйних газів та твердих пилових відходів. Ядерні станції небезпечні через радіацію, а також необхідність захоронення відходів ядерного палива. Енергетика також є найпотужнішим чинником створення "парникового ефекту9. Намагання використовувати природні джерела енергії (сонячне випромінювання, вітер, припливи) поки що неефективні.

Загострились також проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом, із створенням різного роду штучних матеріалів. Без останніх неможливі ні сучасне виробництво, ні сучасні медицина та обчислювальна техніка. Але

штучні матеріали не піддаються природній утилізації, а тому створюють небезпеку для довкілля та здоров'я людини.

Демографічна проблема пов'язана з перенаселенням певних регіонів Землі. Загалом населення планети збільшується відчутними темпами. Тому виникають проблеми забезпечення людства продовольством, житлом, одягом, медичним обслуговуванням, проблеми, пов'язані з легальною та нелегальною еміграцією.

Серед глобальних соціально-політичних проблем на перший план висуваються проблеми війни та миру, зумовлені нагромадженням зброї масового знищення людини. Хоча після розпаду СРСР за умов відсутності протистояння двох світових соціальних систем загроза світової ядерної війни ніби відсунулась на другий план, проте, вона не зникла. Ніхто не гарантує людству захист від ядерного шантажу, політичного авантюризму як із боку певних політичних режимів, так і певних злочинних груп і навіть одинаків. Крім того, ядерної зброї нагромаджено так багато, що серйозну загрозу становить її зберігання; знищення її — складна і дорога процедура.

Крім того, до глобальних проблем сучасної цивілізації належать проблеми людини, тобто такі, що пов'язані з масовим розповсюдженням деяких хвороб (СНІД, онкологічні, серцево-судинні захворювання, діабет та ін.); проблеми збереження культурної спадщини людства, взаємин між людьми, матеріальної і духовної незабезпеченості життя, обмеження прав і свобод громадян, боротьби з міжнародним тероризмом, наркомафією та ін.

Якими ж можуть бути шляхи та умови розв'язання глобальних проблем? До них можна віднести:

* масове роз'яснення значення та масштабів глобальних проблем;

* обов'язкове введення в освіту знань, пов'язаних із глобальними проблемами сучасності;

* міжнародну співпрацю у справі розв'язання глобальних проблем на різних рівнях;

* міжнародне запровадження в економічні показники виробництва таких норм, що забезпечують фінансування, спрямовані на розв'язання глобальних проблем.

Загалом глобальні проблеми сучасності вимагають від людства нового рівня міжнародної інтеграції. Велику роль у розв'язанні глобальних проблем відіграють громадська думка та такі громадські організації, як "Зелений світ", "Грінпіс" та ін.

58 - Томас Гоббс (1588 — 1679) продовжив матеріалістичну традицію в англійській філософії, започатковану Ф. Беконом. Його вважають засновником новоєвропейського атеїзму. Гоббс систематично застосовував принципи фізики і механіки в етиці й соціальній філософії. Він привернув до себе увагу як соціолог Нового часу, політолог, що розкрив анатомію диктатури як форми політичної влади.

За своїми філософськими поглядами Т. Гоббс був послідовним і рішучим матеріалістом. Він зайняв рішучішу, ніж Бекон, позицію в питанні про розмежування філософії і теології. Якщо Ф. Бекон дотримувався концепції двоїстої істини, то Гоббс відкинув будь-який компроміс із релігійною вірою. На його думку, філософія виключає теологію, оскільки предметом теології є віра, яка не підлягає раціональному аналізу і не потребує його. Мислитель піддав критиці християнську релігію, хоча її існування, на його думку, і виправдане соціальними причинами.

Т. Гоббс створив систему механістичного матеріалізму, який через абстрактність і однобічність вступав у суперечність з ренесансним гуманізмом. Матеріалізм стає ворожим людині як універсальній у своїй чуттєвості істоти. Однак саме вона знаходиться у центрі його філософської системи. І тут немає парадоксу. Адже буття людини, її моральність, суспільну, політичну діяльність він намагався пояснити, виходячи з принципів сучасної йому науки, на засадах механістичного матеріалізму.

Т. Гоббс заперечував існування безтілесної субстанції, душі, стверджуючи, що реально існують лише матеріальні тіла, головною властивістю яких є протяжність. Тіла, за Гоббсом, бувають двох видів: створені природою, тобто природні, і створені людиною, або штучні. До останніх належить і таке утворення, як держава. Відповідно до цього філософія складається з двох частин: філософії природи і філософії держави. До першої входять онтологія, або перша філософія, а також окремі науки (фізика, геометрія, механіка та ін.). Онтологія вивчає найзагальніші визначення тіла як такого. Серед окремих наук найважливіше значення має геометрія. Людина як предмет філософії об'єднує філософію природи і філософію держави, оскільки, з одного боку, вона є природна істота (природне тіло), а з іншого — як громадянин належить державі. Свої погляди мислитель виклав у філософській трилогії "Про тіло", "Про людину", "Про громадянина", а також у відомій праці "Левіафан".

За своєю сутністю людина у Т. Гоббса — матеріальне, фізичне тіло, яке підпорядковане дії тих самих механічних законів, що й інші природні тіла. Таке тлумачення в цілому близьке до декартового. Однак тут заперечується існування окремої від тіла нематеріальної душі. Психофізичну проблему Т. Гоббс намагався вирішити на засадах механістичного матеріалізму. Чуттєвість розглядалася ним як результат фізичної взаємодії людського тіла з іншими матеріальними тілами. Всі види чуттєвості (відчуття, уявлення, фантазія, пам'ять та ін.) інтерпретувалися з допомогою механічних понять. Так, відчуття — це результат механічної дії на органи людського тіла зовнішніх тіл. Така дія викликає протидію, реакцією органа на зовнішню дію і є чуттєвий образ. Уява — це рух органа за інерцією тощо.

Щодо проблеми співвідношення мислення й чуттєвого досвіду у пізнанні, то Т. Гоббс став на точку зору емпіризму і сенсуалізму. Будь-яке пізнання, на його думку, починається з чуттєвості. Він цілком визнавав основну формулу сенсуалізму, згідно з якою "немає жодного поняття в людському розумі, яке б не було породжене спершу, цілком або частково, в органах відчуття" (10, т. 2, с. 50]. І в цьому він продовжив лінію емпіризму, започатковану Ф. Беконом. Проте Гоббс орієнтувався не лише на емпіричне дослідження природи, а й на математизоване природознавство. Він ототожнював наукове знання з математичним. Математика, геометрія не просто головна наука, вона — уособлення науки як такої. І тут Гоббс розходився з Беконом, наближаючись до раціоналізму Декарта.

Для пояснення специфіки теоретичного мислення і особливостей математичного знання мислитель звертався до мови. Точність і доказовість математичних побудов, гносеологічна істинність наукових понять пояснюються особливістю мовлення у цій сфері. Т. Гоббс розробив надзвичайно цікаву теорію мови як знакової системи. Однак мова не лише відіграє надзвичайно важливу гносеологічну роль, вона також головний культуротворчий чинник. Саме мова виводить людину з тваринного стану. Без цієї здатності неможлива суспільна організація людей, громадське життя і творення держави. Без здатності мовлення у людей не було б ані держави, ані суспільства, ані договору, ані миру так само як цього немає у левів, ведмедів і вовків.

Соціальне буття людини, проблема суспільства і держави є однією з центральних у філософії Т. Гоббса. Кожен народ, вважав він, проходить у своєму розвитку дві стадії. Державній, або громадянській, стадії передує так званий природний стан. Це такий період, коли природна сутність людей виявляється повною мірою і нічим не обмежена. У тлумаченні цієї сутності мислитель виходить з натуралістичної точки зору. Він не погоджується з Арістотелем, який вважав, що людина за своєю природою є суспільною (політичною) істотою. На думку Гоббса, вона від природи егоїстична. "Людина людині — вовк" — ось містка формула, що характеризує взаємини на першій стадії. Головною характеристикою природної людини є прагнення до благ і власного самозбереження. Оскільки всі люди від природи рівні, вони з однаковим правом можуть претендувати на якесь благо для себе. Звідси неминуче зіткнення їхніх інтересів, стан війни "усіх проти всіх". На першій стадії панує так зване природне право, тобто право кожної людини задовольняти власні потреби і боронити своє життя, Природа дала кожному право на все. Це означає, що у суто природному стані або до того, як люди зв'язали один одного договорами, кожному було дозволено робити все, що завгодно і проти кого завгодно, а також володіти і користуватися усім, що він бажав і зміг здобути.

60 - Філософія історії перебуває на стику філософії та історії. З одного боку, вона є беззаперечною і повноправною складовою системи філософського знання. З другого – входить в число форм історичного пізнання і є в певному розумінні найдавнішою з усіх теоретичних дисциплін історичного напрямку.

Термін філософія історії виник досить пізно. Його сформулював і запровадив у науковий обіг французький філософ-просвітник Вольтер. Проте сам Вольтер в поняття “філософія історії” вкладав зовсім інший зміст, ніж вкладають у нього сучасні філософи. Він тлумачив цей термін відповідно до умов свого часу й тогочасного ступеня розвитку історичного пізнання, тобто значно скромніше, ніж його наступники. Під філософією історії Вольтер розумів усього-на-всього наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних, часто-густо не тільки неперевірених, а й взагалі напівлегендарних, або й відверто міфічних відомостей і переказів. Але вже протягом досить короткого відтинку часу значення цього терміна істотно змінюється. Після Вольтера Гегель та інші мислителі кінця XVIII починають вживати його в іншому значенні – як універсальну історію людства. Ще одну трансформацію терміна ми спостерігаємо у XIX ст. в працях позитивістів, які застосовували філософію пізнання як теорію історичного пізнання, як форму історичного світогляду та методології історії.

Сьогоднішня філософія історії – це галузь філософського пізнання. Вона розглядає історичний світ як предметне довкілля не лише таким, що існує незалежно від суб’єкта, а, навпаки, у його взаєминах, взаємозумовленостях і взаємодіях з людиною, своєрідність яких спричинюється особливостями та характером перебігу історичних подій і явищ на певному етапі, з одного боку, неповторними здатностями та здібностями тієї чи іншої особистості – з другого.

61 - Рене Декарт

декартівського сумнів покликане знести будівлю колишньої традиційної культури і скасувати старий тип свідомості, щоб тим самим розчистити грунт для спорудження нової будівлі - культури раціональної у своєму істоту. Сам він був видатним математиком, творцем аналітичної геометрії. Саме Декарту належить ідея створення єдиного наукового методу, який у нього має назву "універсальної математики" і з допомогою, якого Декарт вважає можливим побудувати систему науки, що може забезпечити людині панування над природою. Наукове знання, як його передбачає Декарт, це не окремі відкриття, а створення загальної понятійної сітки, в якій вже не становить жодних труднощів заповнити окремі осередки, тобто виявити окремі істини. Згідно Декарту, математика повинна стати головним засобом пізнання природи. Створений світ Декарт ділить на дві роду субстанцій - духовні і матеріальні. Головне визначення духовної субстанції - її неподільність, найважливіша ознака матеріальної - її подільність до нескінченності. Основні атрибути субстанцій - це мислення і протяг, інші їх атрибути похідні від цих: уява, почуття, бажання - модуси мислення; фігура, положення, рух - модуси протягу. Нематеріальна субстанція має в собі, згідно Декарту, "вроджені" ідеї, які притаманні їй від початку, а не придбані в досвіді. Дуалізм субстанцій дозволяє Декарту створити матеріалістичну фізику як вчення про протяжної субстанції і ідеалістичну психологію як вчення про субстанцію мислячої. Сполучною ланкою між ними виявляється у Декарта бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.

64 - Философские взгляды Спинозы.

На нидерландского мыслителя Бенедикта Спинозу (1632-1677 гг.) огромное влияние оказала философия Декарта. Спиноза решился построить философию на достоверных началах. Как считалось в то время, достоверность и строгую доказательность дает математика. Поэтому Спиноза использовал геометрию с её аксиомами в качестве формы, в которой излагает свой главный труд "Этика".

Основу философии мыслителя составляет учение о субстанции. Спиноза понимает субстанцию как единую, вечную и бесконечную природу. Она есть причина самой себя, она не нуждается ни в чем другом, чтобы существовать. Философ отождествляет природу и Бога. Центральная формула его метафизики такова: Бог, или субстанция, или природа. Бог Спинозы иной, чем в теологии, он не есть личность и творец природы. Он - безличная сущность, начало и причина всего существующего. Природа творящая.

Спиноза наделяет такие свойства бога-субстанции, как неделимость и вечность, то есть безначальность и бесконечность во времени и пространстве. От субстанции природы творящей, философ отличает природу сотворенную - конечные вещи.

Учение Спинозы о субстанции определяет и его концепцию детерминизма. Звеном мировой детерминации является человек. Он - существо особого рода, поскольку помимо телесности обладает атрибутом мышления, разумом. И свобода человека, по существу, сводится к определенной степени его разумного поведения. Спиноза не признавал свободы воли человека потому, что "человеческая душа не является самостоятельной субстанцией, она есть осознанная необходимость" - утверждал Спиноза.

65 – Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.

Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.

Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.

Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.

Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення.

Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.