Етика нового часу.
3 основні течії етики: раціоналізм, натуралізм і пантеїзм.
Основні напрями сучасної етики:
екзистенціалізм;
прагматизм;
неотомізм;
психоаналіз;
постмодернізм.
Психоаналіз
– (від грецького
- душа та
- розтин), метод психотерапії і
психологічного вчення, які ставлять в
центр несвідомого психологічні процеси
і мотивації.
Був заснований у кінці 19 – початку 20 ст. Фрейдом. Від психоаналізу як конкретної теорії і методу терапії слід відрізняти фрейдизм, який звеличує положення психоаналізу в ролі філософських – антропологічних принципів. Психоаналіз виходить з того, що травматичні ситуації, аддективні переживання, нереалізовані бажання і т.п. не виходять з психічного, а витісняються у несвідому область, де продовжують активно діяти на психічне життя, проявляючись часто замасковано, в «закодованій» формі у виді невротичних симптомів. Останні розглядаються як компромісні психічні утворення.
З точки зору психоаналізу кожне психічне явище повинно бути розкрите в трьох аспектах – динамічному (як результат взаємодії і зіткнення різних психічних сил), енергетичному (розподілення зв’язаної і вільної енергії в тому чи іншому процесі) і структурному.
На першому етапі розвитку психоаналізу (кінець 90-х – початок 1990-х рр..) було розроблено вчення про різні форми і прояви енергії з акцентом на сексуальних захопленнях (лібідо).
Вчення про психічну структуру виникло в психоаналізі пізніше - «Я» й «Воно».
Психічна структура «Я» - «Ego» формується як відбиток зовнішньої реальності на початковій масі захоплень і імпульсів. Серед формув. «Я» - відіграє роль ідентифікація.
«Воно» - це резервуар психічної енергії, «кипящий котел» захоплень, прагнучих до миттєвого задоволення. Це частина психіки, залежна від контактів з реальністю і суб’єктивною сферою.
«Я» - посередник між зовнішнім світом. «Воно» - захоплення і задоволення.
Третя психічна структура «Над-Я» (Super-Ego) формується в результаті соціальних норм, виховних заперечень і виступає як джерело моральних установок індивіда. «Над-Я» функціонує більшою частиною несвідомого, проявляючи в свідомості сумління, визив. напруга в психічній структурі як почуття страха, вини, депресії, неповноцінності.
Сучасна психологія; психоаналіз ввів в наукове розглядання ряд важливих проявів людської психіки (несвідомі процеси і мотиви), приймає за перебільшене значення лібідо в формуванні психіки людини, за поєднання різнотипних і постійно змінюючи відношень між неусвідомлюючою вищою нервовою діяльністю і діяльністю свідомості до начального антагонізму свідомості і несвідомого, за універсалізацію психоаналітичних понять і механічне перенесення їх в сферу соціальних явищ.
Модернізм – (француз. modernisme, від moderne – новітній, сучасний).
Постмодернізм – поняття, що використовують у сучасній філософській рефлексії для позначення характерного для культури сьогоднішнього типу філософ., змістовно-аксиологічна дистанцир. Не тільки від класичної, але і від некласичної традицій і конституц. як постсучасне. Вед. представ.: Р.Бартр, Батай, Бодрийяр, Делез, Дерріда, Руно, Ліотар. Вперше цей термін був у книзі Р.Ранвица «Кризис європейської культури»(1917), 1934 – у Р. де Ониза для позначення авангардських поетичних досліджень почат. 20 ст. З 1939 по 1947 в працях Тойби – зміст поняття «П.» як сучасна епоха, радикально відмінне від епоху модерну. З 1960-1970 це поняття використовується для фіксації новацій них тенденцій в таких сферах – архітектура, мистецтво, і було анліцировано на такі сфери предметності: економ.-технолог. і соц.-істор. («Постмод. стан: доклад о реалии»). Затвердж. в статусі філософ. кат-ії, фіксуюч. ментальну специфіку сучасної епохи в цілому (Велиш, Стейнер, Уайльд, Рорворд, Халон).
У наш час це поняття стає спеціальним предметом рефлексії. Такі поняття як постмод. чувственность, це все є в постмодернізмі.
П. – епоха в розвитку свідомості. Сучасна культура осмислює себе як «постмодерн», П. реалізує себе в руслі магістральних направл.
Неотомізм – філософ. школа в католицизмі, виход. з вчення Ф.Аквінського і є сучасним етапом в розвитку томізма. З 1879 Неотомізм отримав офіційне визнання Ватикана. Представ Н. – Жильсон, Маритен, А.Сертийанж(франц.), В.Бруггер, А.Демпр, И.Лоц, М.Тройман, Й.де Фриз(ФРГ), Д.Мерсьє, А.Дондейн, Р.ван Стенберген (Бельгія).
Величезний центр по розвитку Н. є Вищий інститут філософії при Лубенському університеті, академія св. Фоми в Ватикані, Паризький католич. ін-т, ін-т в Мілані.
Неотомізм протистоїть як матеріалізму, так і суб’єктивному ідеалізму. Претендує на універсалізм, поєднання в цілісному синтезі віри і розуму, умобачення і емпірії, созерцательн. і практицизму, індивід. і соборності.
Філософія являється слугою богослов’я. Основна задача філософії розгляд. в раціональному розкритті і виправданні істин теології. Згідно з цим світ в Неотомізм є як створений Богом і ієрархічно розкладений на ряд ступенів. В основі онтології Н. – вчення про акт і потенцію, згідно цьому процеси явищ трактуються як виконання і актуалізація потенцій. Основу натурфілософії Н. склад. гілеморфізм – восходяще до аристотелізму вчення про форму і матерію, згідно якому матерія являється чисто пасивним началом набуває вид завдяки нематеріальній формі.
Вища форма (Н. – не зв’язана з матерією. Вона складає і первісну матерію, і все конкретне багато визначенні форм.
Такою вищою формою являється Бог. Смисл і призначення свідомості людини – трансцендентне і відчуттєве світосприймання. На відміну від сутності, буття завжди індивідуальне, а індивід. не може бути предметом логічного раціонального пізнання.
Мірою наукового пізнання Н. є запитання про сутність буття, які відносяться до сфери філософії і теології. Людський інтелект, щоб бути істинним, повинен поєднуватись, преображатись до божеств. інтелекту. Особистість в Н. є тверда і самодіяльна духовна субстанція. Атрибути особистості – свобода, самосвідомість, здатність проявитись у духовному акті творчої можливості – одержують, однак, свою цінність тільки в співвідношенні з Богом.
Згідно Н. три типи відношення особистості до Бога (до соціуму):
Індивідуалізм.
Колективізм.
Солідаризм.
Н. пропагандує соборність, засновану християнським принципом любові до ближнього.
Тема№3 Мораль,як предмет етики
План
1.Генезис моралі.
2.Функції та структура моралі.
3.Проблеми прикладної етики.
4.Етичні норми та етикет. Поняття та сутність етикету.
Моральні норми часто страждали від черезмірних претензій,пред’явлених їм.
Теоретичне осмислення явищ моральності і моралі почались в VII ст. до н.е., воно зв’язано з іменем Арістотеля. Арістотель помістив етику між вченням про душу(психологія) і вченням про суспільство (політика).Базуясь на душі ,етика служить державі.
Великий філософ говорив про етику 3-х змістів:
— про книги етики;
філософська теорія;
практична поведінка людини.
В ході історичного розвитку суспільства ці змісти втілювались в різні значення слова “етика”.
“Етика, або познай самого себе” П.Абеляр;
“Етика” Б.Спіноза;
“Етика” В.М.Вундта;
“Етика” Н.Гартмана;
“Етика, походження і розвиток нравственності” П.А.Кропоткін та ін.
Етикою називається:
1) етикою називається деякі чаші проявлення моральності або моралі, наприклад етика щастя, любові, дому;
2)етикою називають поведінку представників деяких груп, наприклад - етика студента;
3) називають систему норм моральності якого-небудь суспільства (китайського, індійського);
4) систему норм моральної релігії(християнська,мусульманська етика);
5) систему норм політичної партії або громадської організації(партійна етика);
6) систему норм моральності представляють професійні групи(етика торгівлі, педагогічна етика,адвокатська етика).
Предметом фундаментальних досліджень являється мораль і моральність як властивості діючих індивідів,малих і великих соціальних груп.
Л.А.Гусейнов писав: “Моральність,розглянута в самому загальному виді,існує в 2-х формах”:
1) як визначені суспільні відносини,які виражаються в сукупності норм, тинічних мотивів,реальних проявів;
2) як деякий стан людської особистості.
Історія первісного суспільства розкриває ряд етапів становлення людського суспільства, показує різні форми спілкування людей. Всім їм присутня належність жорстких систем регуляції зв’язків між індивідами. Елементами таких систем виступали норми(правила)поведінки людей.
Норми формувались об’єктивно,незалежно від волі і свідомості людей(хоч і проходять через їх свідомість).Ні одна людина не змогла б своєю волею відмінити яку-небудь з норм або не допустити й виникнення.
Норми були породжені слідуючими факторами:
потребами або важливими бажаннями людей;
умовами середовища людей, в першу чергу природними умовами;
індивідуальними або колективними можливостями членів первісного суспільства.
Дані фактори породжують норми.
Моральність – це безумовний збіг суспільних правил і безумовний збіг фактичної поведінки людей, загальна впевненість в правильності установлених порядків.
Індивід поступає несвідомо встановленому закону життя, по звичці, не задумуючись над правильністю закону.
Якщо всю почасову протяжність історії – за 100%, то 99,9% часу належить на нероздільне господство моральності в регулюванні суспільних відносин.
Моральність – система норм поведінки членів даної общності людей в далекий час.
Виникнувши, моральність проявляє себе у відношеннях людей.
Моральні відносини – це дії людей, направлені один на одного по спостереженню або порушення моральних норм, це відношення значення діяльності людей з точки зору функціонування моральності.
Норми, з яких складається моральність:
1) Первинні норми моральності.
Характерні найбільш. ступін. абстракти: не вбий, не вкради, не обмани.
І.Кант: относись к другому человеку не только как средству, но в тоже время и как к цели.
Порушення веде до деградації.
2) Норми даної історичної епохи.
Конкретизує первинні норми до обставин місця і часу, до рівня культури і до географічного середовища.
Наприклад, ідеал механізму в епоху Відродження.
Норми, котрі представляють повагу до власного майна, законам держави, чоловіка до жінки.
В наш час важко втілюється свідомість, терпимість до сексуальних меншиств і однопалих браків.
3) Етичні форми. Етикет – практичне втілення моральності прим. до тої чи іншої ситуації.
Якщо душа предків не відала ніяких сумнівів, то “нова” людина починає замислюватись.
Сором виступає як би мірою явища між мораллю і моральністю, то
Сумління – чисто моральне явище.
“Совесть – тысяча свидетелей”.
Мораль – це внутрішній світ людини, її діалог з самою собою, особисте бачення і оцінка суспільної регуляції поведінки людей.
Відносячись до природи, через призму індивідуальності, особистість виробляє індивідуальне уявлення про відносини.
Зв’язок моралі і моральності виявляється в 3-х аспектах:
1) Мораль і моральність взаємно предполож. один одного, оскільки немає суспільства без індивідів і індивідів без суспільства;
2) Мораль і моральність заперечують одна одну, так як виражають(“ми” і “я”);
3) Мораль і моральність переходять одна в одну взаємно.
Таким чином: Кожен розвинений індивід володіє світоглядом, в якому важливе місце займає особисте розуміння норм відношень між людьми.