Розділ ііі. Реалізація аграрного питання

3.1. Прийняття Земельного закону Центральної Ради

Реалізація аграрної реформи відбувалася під час розпалювання війни УНР з більшовиками. Коли насланим агітаторам і більшовикам з місцевих елементів зрусифіко­ваних міст не вдалися підривні акції з середини, а й заслабі були си­ли місцевих більшовицьких організацій, щоб відвертим повстанням захопити владу, 17 грудня 1917 року Совнарком (більшовицький уряд у Петербурзі), за підписами Леніна й Троцького, переслав Україні ультиматум, який на другий день Генеральний Секретаріат УНР від­кинув. Бо й не вдався навіть скликаний більшовиками З'їзд робітни­чих, солдатських і селянських депутатів у Києві (16-19 грудня 1917), що на його підтримку вони покладали велику надію, але не змогли його цілковито опанувати, і з'їзд перед своїм закриттям висловив по­вне довір'я Центральній Раді і Генеральному Секретаріатові та видав відозву до народу, в якій заперечив і засудив більшовицькі безпід­ставні домагання й обвинувачення, подані в ультиматумі.[23, 43] Але сформована поза межами України більшовицька армія напали з північного сходу на кордони України й стала ширити терор і руїну. У самій Центральній Раді українські соціал-демократи, соціалісти-федералісти й українські соціалісти-самостійники, частина правих українських соціалістів-революціонерів і деякі представники національних меншин стояли рішуче за те, щоб нападові більшовиків дати відсіч війною. Тільки «ліве крило» партії українських соціалістів-революціонерів схилялося до компромісу. 9 січня (22 н. ст.) 1918 року Центральна Рада проголосила IV Універсал — акт суверенності й незалежності Української Народної Республіки. В універсалі між іншим заповідалося, що «в земельній справі комісія, вибрана на останній сесії Центральної Ради, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі....» [31, 321]

Новий земельний законопроект, як те і обіцяв IV Універсал, був винесе­ний на розгляд 9-ї сесії ЦР, яка працювала з 15 по 25 січня 1918 р. з перерва­ми у Києві. Це був надзвичайно складний для УНР час, бо ЦР не змогла вста­новити дієвого контролю за ситуацією на місцях, а на окраїнах УНР поступо­во стверджувалась радянська влада. У Харкові було проголошено створення Донецько-Криворізької республіки, точилась збройна боротьба за владу в Одесі, 16 січня під Крутами відбувся нерівний бій між переважаючими більшовицькими частинами і студентським українським куренем. Того ж дня у самому Києві спалахнув виступ частини міського гарнізону та робітників «Арсеналу» проти ЦР. Об'єднане засідання Ради робітничих депутатів, фабрично-заводських комітетів і профспілок Києва ухвалило розпочати загальний міський політичний страйк. Командувач Київською військовою округою М. Шинкар оголосив столицю на осадному становищі, а комендантом Києва призначив М. Ковенка, який близько 21 години із загоном «вільних козаків» з'явився у ЦР і заарештував групу лівих есерів: С. Бачинського, П. Любченка, Г. Михайличенка, П. Сіверо-Одоєвського, М. Полоза, О. Шумського та Ткаля, яких запідозрили у контактах з більшовицьким Петроградом. Частина з арештованих займалась розробкою саме земельного закону. 18 січня більшо­вицьке повстання поширилося по Києву, повстанці були на віддалі кілометра від будинку Педагогічного музею, де розташувалась ЦР. Розгляду земельного закону на сесії ЦР передувало звернення секретарства земельних справ до громадян УНР, насамперед селян, з інформацією про земельний законопро­ект та позицію секретарства. Вона полягала в пильнуванні інтересів широких народних мас. Відозва також застерігала селян від погромних дій, пропонува­ла їм «доказати, що вони свідомо ставляться до сучасних змін у земельній справі» [28, 267]. Відозва пропагувала колективні форми ведення господарства, за­кликала зберігати культурні та високопродуктивні великі сільськогосподар­ські маєтки.

Пленарне засідання сесії ЦР 18 січня 1918 р., на якому мав обговорюва­тися аграрний законопроект, розпочало свою роботу лише о 14 : 30. Відповід­но до тривожної і непрогнозованої ситуації, всі присутні у залі були у верх­ньому одязі і щохвилини були готові залишити будинок. У президії сиділи М. Грушевський, два секретарі та В. Голубович, який мав очолити новий український уряд, бо уряд В. Винниченка подав у відставку.

У такій напруженій ситуації, як твердить «Народня воля», відкривши за­сідання, М. Грушевський порадив зборам «без обговорення затвердити вне­сений напередодні проект земельного закону в цілому з тим, щоб потрібні дрібні поправки до цього закону потім зробити в Малій раді» [4, 43]. 17 січня в кінці пленарного засідання П. Христюк виступив від комісії, яка складала проект земельного закону. Свій виступ він почав із інформації, що «пояснювальна записка до законопроекту та майже всі матеріали щодо роботи комісії, яка законопроект розробля­ла, залишилась в заарештованих членів Центральної Ради й через те не можуть бути положенні зборам». Доповідач лише Коротко пояснив головні принципи та ідеї нового закону и зачитав його присутнім. Скористав­шись чи прислухавшись до поради, сесія одноголосно проголосувала закон. Як пізніше запевняв П. Христюк, він, О. Шумський та російські есери Пухтинський та Дешевой були фактичними авторами закону. За основу закону вони взяли проект закону, який розробила фракція російських есерів у Другій Державній думі. П. Христюк не приховував, що закон писався нашвидкуруч і основною його метою була ідея виключити всяку можливість експлуатації людини людиною за допомогою землі та землеробства. Отже, закон скасував право власності на всі землі й оголосив їх разом з водами та надрами «добром народу Української Народної Республіки» . На користування ним мали право всі громадяни УНР, верховне порядкування до Українських Установ­чих зборів покладалось на УЦР, а на місцях - на органи самоврядування. Розписувались основні засади користування землею, окремою статтею ви­значалась норма наділення трудового господарства землею, її кількість не повинна була перевищувати площу, яка «може бути оброблена власною пра­цею сім'ї або товариства» . Напевно, найбільшу актуальність і політичне навантаження мав останній, третій розділ, який визначав порядок вивласнення земель та їх перехід до нових користувачів. Вивласнення здійснювалося без викупу, за попередніми власниками й орендарями за їхнім бажанням та з постанови волосного земельного комітету залишались у користування сади, виноградники, хмільники в межах трудової норми. У розпорядженні колиш­ніх власників залишались також землі під оселями, господарськими будівля­ми, торговельними та промисловими закладами. За такою ж схемою розпо­ділявся живий та мертвий реманент.

8 січня (31 н. ст.) був прий­нятий Земельний закон, складений комісією, до якої обрано були багато членів, але в дійсності законопроект виробили: О. Шумський (український лівий соціаліст-революціонер, пізніше комуніст), П. Христюк (укра­їнський соціаліст-революціонер) та російські соціаліст-революціонер Пухтинський і Дешевой, як це підтвер­джує сам співавтор П. Христюк та каже, що в основу його «положе­но постанови селянських з'їздів в земельній справі, а за схему взято проект земельного закону, вироблений колись фракцією соціалістів-революціонерів у 2 Російській Державній думі».

Головні статі земельного закону Центральної Ради були такі:

І. Право власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами в межах Української Народної Республіки касується, — всі землі стають добром УНР, і користуватися цим добром мають право всі громадяни держави без різниці статі, віри й національності. Верховне порядкування усіма землями належить, до скликання Установчих зборів. Центральній Раді, а в межах закону — міськими землями органам міського самоврядування, іншими — сільським громадам, волостям, повітовим і губернським земельним комітетам у межах їх компетенцій.

II (§§ 6—19) Органам державної влади, органам міського самовря­дування і їх союзам та земельним комітетам закон давав право при­значати потрібні площі земель для громадського користування з метою: а) охорони природних багатств від виснаження й раціонального їх користування; б) визискування багатств землі й повернення при­бутків з них на загально громадські потреби; в) заведення дослідних і зразкових полів, розсадників, селекційних станцій, а також для са­нітарних, благодійних, освітніх та інших загальнокорисних установ; г) під будову залізниць та інших потреб громадського користування.

У приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам землю мали приділювати земські комітети та встановлювати правила господарчого вживання відведе­них земель у межах закону.

Нормою наділу для приватнотрудових господарств повинна бу­ла бути така кількість землі, на якій родина або товариство, про­вадячи господарство звичайним для своєї місцевості способом, могли б задовольняти свої споживчі потреби і підтримати своє господар­ство, але норма ця не повинна була перевищувати такої кількості землі, яка може бути оброблена власною працею родини або товари­ства. Додаткова примітка пояснювала, що у виняткових випадках наймана праця могла вживатися згідно з правилами, що їх встанов­лять земельні комітети. За користування землею не повинно було бу­ти ніякої плати. Оподаткуванню підлягали лише землі, надані поверх встановленої норми або надзвичайні доходи з землі, які залежать від природних вигідніших комунікаційних і соціально-економічних умов і незалежних від праці господарств.

Терміни користування землею мали громадам і товариствам встановити земельні комітети на підставі правил у межах закону (§ 13). Право користування могло переходити в спадщину за дозво­лом громад і земельних комітетів, бо тільки з їх дозволу відбувалася передача права користування (§ 14); наділи приватнотрудового кори­стування, на яких зовсім припинялося господарство або заводилося нетрудове, поверталися в розпорядження громад і земельних комі­тетів (§ 15).

III. (§§ 20—33) 3 вивласнених земель без викупу за попередні­ми власниками й орендарями, на їх бажання й з постанови волосних земельних комітетів, залишалися в користуванні наділи землі з сада­ми, виноградниками, хмільниками і т. п. в такій кількості, яку вони власноручною працею і працею своєї родини могли б обробити. Землі під садибами, оселями й деякими господарськими підприємствами за­лишав закон у користуванні колишніх власників у кількості, встано­вленій земельними комітетами. Разом з нетрудовими землями в роз­порядження земельних комітетів переходив живий і мертвий сільськогосподарський реманент та будівлі колишніх власників, за винят­ком тієї кількості, яка потрібна для їх життя і ведення приватнотрудових господарств чи торгових або промислових підприємств.

З землі, призначеної для розподілу між приватнотрудовими гос­подарствами в першу чергу мали задовольнятися потреби місцевої малоземельної й безземельної хліборобської людності, у другу — потреби місцевої нехліборобської і немісцевої людності. Зрівнювання в користуванні землею мали здійснюватися шляхом:

1. опо­даткування лишків землі поверх встановленої норми, відповідно до чистого доходу з них;

2. оподаткування «диференційної решти» — до­ходу господарства, незалежного від праці господарів;

3. розселення й переселення або зміною між наділами та їх розмірів (§ 29).

Землі, потрібні для засіву буряків та інших рослин, за якими визнавалося особливе значення, повинні були приділюватися в приватнотрудове користування з умовою незменшення посівної площі цих культур. Висококультурні господарства мали передаватися цілими в користу­вання товариствам, науковим установам або сільським громадам з умовою, що вони будуть вести господарство на підставі планів, за­тверджених земельними комітетами.

Отже, закон вивласнював без викупу не лише нетрудові зем­лі, але й касував загально всяку й селянську (громадську, подвірну й індивідуальну, земельну власність) не лише на деякі надільні, але й на прикуплені частки. Хоч у законі не було згадки про соціалізацію, але тенденції її помітні подекуди в статтях закону (пор. хоча б §§ 13—15 чи 29, де говориться про передачу права користування, від­повідальність громад і земельних комітетів за догляд над умовно-терміновим користуванням і господарюванням у приватнотрудових господарствах та про зрівняння в певних випадках.) Такий погляд під­тверджує в своїй пізнішій інтерпретації земельного закону Ц. Ради й М. Шаповал. Він бачить у його постановах риси, що «нагадують непередільну общину (громаду), в якій робиться загальний переділ по споживчій нормі з хитанням її вгору аж до трудової норми, а далі го­сподарства фіксуються в користуванні за приватнотрудовими госпо­дарями і можуть переходити як спадщина». У цьому, на гадку цього інтерпретатора закону Центральної Ради, було «непризнання голов­ного принципу російської соціалізації — періодичної передільності і підкреслення нерівності наділів при загальному переділі (від спо­живчої до трудової норми)» ... Закон у цілому, каже той самий ав­тор, треба вважати реформою земельної власності, яка переносилася «на весь народ в абстракції», а практично розподілювалася по приватнотрудових господарствах у формі спадкового права на користу­вання землею; чи інакше — «титул земельної власності перенесено на державу, а її зміст — у приватно-індивідуальне спадкове право. Істотно, це є націоналізація землі з широким правом місцевого земле-порядкування (для сільської громади і земельних установ)». Закон створював лише «необхідну передумову дійсної соціалізації сільсько­господарської продукції скасуванням приватної власності» [23, 47].

Але ця оборонна інтерпретація хоч і змодифікованих елементів соціалізації, занесених з чужого поля, з «полону абстрактного політичного мислення» частини української інтелігенції, всупереч українсь­кій дійсності, не могла злагодити оспорювань прийнятого з поспіхом земельного закону Центральної Ради й пізніших проти нього закидів.

Таким, чином можна зробити наступні висновки. 9 січня 1918 року Центральна Рада проголосила IV Універсал — акт суверенності й незалежності Української Народної Республіки. Новий земельний законопроект, як те і обіцяв IV Універсал, був винесе­ний на розгляд 9-ї сесії ЦР, яка працювала з 15 по 25 січня 1918 р. з перерва­ми у Києві.

18 січня (31 н. ст.) був прий­нятий Земельний закон, який вивласнював без викупу не лише нетрудові зем­лі, але й касував загально всяку й селянську (громадську, подвірну й індивідуальну, земельну власність) не лише на деякі надільні, але й на прикуплені частки. Хоч у законі не було згадки про соціалізацію, але тенденції її помітні