Розділ 1. Історіографія, джерельна база та методи дослідження аграрної політики Центральної Ради

1.1. Історіографія аграрної політики Центральної Ради.

Історія боротьби України за незалежність та й історія української революції взагалі як будь-який переламний етап в історії країни давно привер­тає увагу істориків і тому не обділена літературою. Характерною рисою революційних подій в Україні було тісне поєднання національного та соціального моментів, які фокусувалися на постаті україн­ського селянина. Кожна з політичних сил, що претендували на політичне лідерство в Україні, особливо на владу, мали в той чи інший спосіб вирішува­ти селянську проблему. Особливе значення для постановки в історичній науці аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні мала епоха Центральної Ради України.

Початок історіографії проблеми було закладено ще на початку 20-х рр. одразу після, а часом ще й до завершення са­мої революції і громадянської війни. Першими істориками революції стали самі її учасники, що воювали як на боці Центральної ради, так і на боці більшовиків. Фактично це була історіографія воюючих сторін.

Одним з перших, хто звернувся до проблеми вирішення аграрного питання, був М. Грушевський.

Конкретний опис встановлення аграрних проблем революції у М. Грушевського мало чим відрізняється від оцінки будь-яким правлячим класом усіх ре­волюційних виступів. М. Грушевський визначив, що механізм реалізації аграрної програми залишився невизначеним, переймаючи основні риси пропагованої Українською соціал-демократичною робітничою (УСДРП) націоналізації землі. Він зауважував, що найбільш консервативних позицій дотримувалася Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), аграрна програма якої включала примусове відчуження за певний викуп надлишкових земель з метою передачі їх малоземельним верствам селянства, скасування приватної власності відкладалося на майбутнє. Альтернативний шлях розв’язання аграрного питання, запозичивши основні програмні положення (зрівняльно-передільний принцип) у соціалістів-революціонерів, запропонували українські більшовики. М. Грушевський зазначав, що першим кроком у напрямі розв’язання аграрного питання став кооперативний з'їзд Київщини 14-15 березня 1917 р. З'їзд, за спогадами М. Грушевського, за маніфестував себе не в ролі фахової організації, а насамперед «представництва землі, села і селянства». З одного боку, кооперативний з'їзд не оминув можливості солідаризуватися з револю­ційною Росією, а з іншого - і це було головним - продемонстрував україн­ські домагання федеративної перебудови Росії із забезпеченням національ­но-територіальної автономії України.

М. Грушевський зазначив, що резонанс, який мав кооперативний з'їзд не лише в київському політич­ному середовищі, змусив українських діячів звернути особливу увагу на се­лянство. Це треба було зробити й тому, що серед російських політичних сил з перших днів революції розпочалася справжня боротьба за селянські маси. Перед тут вели російські есери, які ініціювати створення в селах «крестьянс­ких союзов»

М. Грушевський прямо визнає, що націо­нальний конгрес не розглядав спеціально аграрне питання. Проте в доповідях з приводу різноманітних аспектів автономії висувались питання перерозподілу повноважень між центральним та українським урядами, обговорювалась проблема місцевого самоврядуван­ня, права та повноваження територіальних громад, творення територіально-національного війська, яке б несло службу виключно в Україні. Такі питання не могли не зачіпати селян, і вони активно підтримали конгрес. Газета «Киев­ская мысль», яка стримано ставилася до українського руху, все ж не могла приховати захоплення масовою демонстрацією національного почуття, но­сіями якого були делегати.

Закладені Д. Дорошенком принципи вивчення аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні ста­ли основними для істориків так званої державницької школи, що зайняла панів­не становище серед дослідників української діаспори.

Д. Дорошенко зазначав, що важливе значення у аграрній політиці ЦР мала також резолюція «Про Центральний Українсь­кий земельний комітет», де було сформульовано кілька важливих вимог в аг­рарній сфері до Тимчасового уряду. По-перше, створити Центральний Укра­їнський земельний комітет, видати закон про передачу в Україні земельних справ у руки цього комітету та місцеві земельні комітети, а також заборонити продаж та довгострокову оренду землі, її роздрібнення. Визнати всі земельні угоди, укладені від початку революції, недійсними, вжити жорстких заходів проти вирубки лісу. Цікавим був пункт резолюції щодо Донецького басейну. З'їзд висловився проти його монополізації Тимчасовим урядом і зазначив, що використання урядом Донбасу «можливе тільки за угодою Центрального Українського земельного комітету»

Основи радянської історіографії аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні були закладені на початку 1920-х рр. Миколою Скрипником.

Збиранням джерел до історії революції в Україні зайнялися спеціально створені Комісії з історії Жовтневої революції та Комуністичної партії (Істпарти). Центральна з них була заснована у вересні 1920 р. у Москві при Наркомосі РСФРР, а згодом підпорядкована ЦК РКП(б). 13 лютого 1921 р. було створено Всеукраїнський істпарт, що з січня 1922 р. було підпорядковано ЦК КП(б)У. В тому ж 1922 році Всеукрістпарт почав видавати свій журнал "Летопись революции" (перший номер вийшов до 5-ї річниці Жовтня). Такі ж комісії були створені при всіх губернських і окружних комітетах правлячої партії. Протя­гом 20-х - початку 30-х рр. вони зібрали й опублікували величезну кількість спогадів безпосередніх учасників революційних подій 1917 - 1920 рр. В Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі тощо.

М. Скрипник, зазначав що М. Грушевський розглядав механізм реалізації аграрної програми ЦП переймаючи основні риси пропагованої Українською соціал-демократичною робітничою (УСДРП) націоналізації землі, а альтернативний шлях розв’язання аграрного питання, запозичивши основні програмні положення (зрівняльно-передільний принцип) у соціалістів-революціонерів, запропонували українські більшовики. Проте з часом КП(б)У відступила від визнаної раніше концепції соціалізації землі, еволюціонувавши до запровадження пріоритетності громадського обробітку землі.

Однак, після утвердження наприкінці 20-х - початку 30-х рр. сталінського режиму умови для дослідження революції 1917 р. різко погіршуються. Біль­шість керівників більшовицьких організацій України 1917- 1918 рр. було в 30-х рр. оголошено "ворогами народу" й розстріляно. М. Скрипник в умовах пуб­лічних наклепів і цькування у 1933 р. застрелився. Цей постріл став своєрідним завершенням цілого періоду української радянської історіографії.

Оскільки доступ до архівних джерел і навіть більшості публікацій 20-х для широкого загалу було перекрито, то годі було говорити про якісь наукові здобутки. В кращому випадку автори 30-х - першої половини 50-х рр. просто переписували із незаборонених книжок 20-х те, що було дозволено й укладало­ся в офіційну схему внутрішньої політики Центральної Ради з аграрного питання на Україні.

Аграрною проблемою революції і громадянської війни в Україні в 60-х плідно займався І. Витанович. Він зазначає, що перші місяці праці й змагань Центральної Ради (обраної 20 берез­ня 1917) виповнені мобілізацією українських національних сил та спробами насамперед добровільного домовлений з Тимчасовим уря­дом про передання їй справ організації автономної влади на Україні та проведення економічної політики, в тому числі з аграрного питання. Потім щораз більше загострювалися відносини й домагання. Взагалі, за думкою дослідника, до середини літа Центральна Рада віддавала всі свої сили передусім справі національного самовизначення і визнання та закріплення своєї позиції найвищого політичного органу на Україні — виразника волі народу творити своє власне життя. Виявом змісту тих прагнень були універсали Центральної Ради: перший від 10 (23 н. ст.) червня і дру­гий від 3 (16) липня 1917 року. Важливе значення для підтримки й роз­витку прагнень Ц. Р. мали перший і другий Військові з'їзди числен­них делегатів фронтових і запільних частин (18-25 травня і 18-23 червня 1917), Всеукраїнський селянський з'їзд (10-16 червня), попе­реджений селянськими обласними з'їздами, Всеукраїнсь­кий робітничий з'їзд (24 липня), з'їзди, установчі збори політичних партій та ін., де розглядались аграрні питання діяльності уряду.

З 1972 р. із призначенням першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицького в історичній науці України розпочався період застою. Ідеологічний диктат значно посилюється. На певні імена, теми, явища знову було накладено табу. Сумлінне дослідження джерел і чесне поводження із фактами стають досить рі­дкісним явищем. Від окремих замовчувань та перекручень лише головних ви­сновків, радянська історіографія поступово переходить до фальсифікації усіх подробиць і деталей.

Найяскравішим прикладом дослідження тих часів може бути праця І.С. Хміля "Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад" [42], де автор склав таблицю губернських та повітових селянських з'їздів в Україні наприкінці 1917 - початку 1918 рр. За підрахунками І.С. Хміля, з 6 губернських та 51 повітових селянських з'їздів цього часу всі губернські та 41 повітовий з'їзд Рад підтрима­ли ЦВК Рад України і засудили Центральну раду. При цьому автор довільно об'єднав 4 з'їзди кінця 1917 р. та понад 50 з'їздів січня-березня 1918 р., які від­булися вже після збройного розгрому Центральної ради, що не могло не впли­нути на перебіг з'їздів. Сам І.С. Хміль відзначає, що в декількох губерніях і по­вітах "у листопаді 1917 - березні 1918 рр. відбулося по два-три губернських і повітових з'їзди, які нами свідомо не включені у названу кількість з'їздів, оскі­льки рішення їх були майже ідентичними"[42, 7]. Наскільки це відповідає дійсності показують приклади Глухівського повітового селянського з'їзду 14-16 листопа­да 1917 р. та Харківського губернського селянського з'їзду 6 грудня 1917 р., які висловили підтримку Центральній раді, але про ці рішення автор не згадує взагалі, а з восьми селянських з'їздів, що відбулися в Україні в грудні 1917 р., до своєї таблиці включив лише три [41, 28]. Характерно, що посилання на джерела І.С.Хміль дає не на кожен з'їзд окремо, як це робили наприкінці 1960-х - почат­ку 1970-х рр. Ж.П. Тимченко та П.М. Тригуб, а загальним списком на всі 57 згадуваних ним з'їздів. Природньо, що перевірити достовірність його тверджень в цьому випадку значно важче. Такої потреби й не виникало в радянських істо­риків, які користувалися цими висновками у 80-ті роки [4]. І.С. Хміль відзначає, що упродовж березня-квітня організаторам селянської спілки вдалося про­вести близько 14 повітових селянських з'їздів, інформація про які друкува­лася в «Народній волі». Всі вони, як правило, підтримували в своїх постано­вах аграрну політику ЦР, ідею соціалізації землі та земельний закон 18 січня 1918 р.

Між тим час розкидати каміння минув, а зібрати його за допомогою та­кого закону було непросто. Закон був досить радикальним, тож не міг сприя­ти стабілізації політичного становища в нових умовах, не викликав він сим­патій і у командування німецьких та австро-угорських військ, що розглядали Україну передусім як джерело додаткової сировини та хліба, які вкрай були необхідні членам Четверного союзу для продовження війни.

Наукові дослідження дещо активізувалися лише в другій половині 80-х рр. - в період горбачовської "перебудови". До 70-річчя Жовтня Інститут історії партії при ЦК КПУ підготував і видав енциклопедичний довідник "Великий Жовтень і громадянська війна на Україні". Зібраний там величезний фактичний матеріал було ретельно підібрано і підігнано під суворо виважену партійну тезу: "Встановлення Радянської влади на Україні було не­від'ємною складовою частиною перемоги загальноросійської соціалістичної ре­волюції. Воно було результатом самовідданої боротьби робітників, солдатів і селян України під керівництвом партії більшовиків і братерської допомоги тру­дящих Росії"[6].

Значні зрушення у підходах до висвітлення української революції 1917-1921 рр. і її аграрної історії відбулися після проголошення незалежності України в 1991 р. В історіографії незалежної України з початку 90-х панівні позиції зайняла сформована в еміграції державницька школа.

Особливе місце в українській історіографії останнього десятирічча XX ст. займають праці Валерія Солдатенка.

Історична концепція В.Ф. Солдатенка щодо аграрної політики Центральної Ради найбільш близька до поглядів В. Винниченка. Дослідник піддає критиці істориків державницької школи, насамперед Д. Дорошенка.

Цей етап розвитку вже власне української історіографії характеризується появою загальних праць з історії України¹⁸, в яких зроблено спробу вивчення деяких аспектів аграрної політики національних урядів. Безпосередньо аграрної політики ЦР стосуються останні роботи вітчизняних істориків. З нових позицій висвітлює становище у сільському господарстві України на рубежі XIX та XX ст. С.В.Сусоров. У контексті історії селянської кооперації розглядається аграрна політика українських урядів у монографії В.І.Марочка. Основні віхи земельної політики Директорії в 1919 р. знайшли відображення в статті В.С.Лозового - автор грунтовно характеризує суть концепції соціалізації землі. Доповнює здобутки національної історіографії низка праць російських та західних дослідників, які стосуються аналізу концепцій аграрного розвитку Російської імперії першої чверті ХХ ст.

Таким чином і радянська, і зарубіжна, і пострадянська українська історіо­графії мають певні здобутки у вивченні різних аспектів українського Жовтня. Проте політичні обставини й особистий фактор на давали змоги жодній з них досі відтворити повну й об'єктивну картину історії встановлення Радянської влади в Україні, проаналізувати весь комплекс наявних джерел.