56

Зміст
	стор
Вступ…………………………………………………………………………	3
Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО - ПРАВОВОГО СТАТУСУ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ………………………………………………
Концептуальні основи визначення адміністративно - правового статусу Міністерства освіти і науки України………………………………..	8
Науково-теоретичні засади адміністративно - правового статусу Міністерства освіти і науки України………………………….......................	11
Правові основи статусу Міністерства освіти і науки України………...	14
Розділ 2. АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ……………………………………………………………
2.1 Система та повноваження Міністерства освіти і науки України……….	19
2.2. Адміністративно-правове регулювання у галузі освіти і науки МОН...	22
2.3 Адміністративна правосуб’єктність вищих навчальних закладів Міністерства освіти і науки України ………………………………………...	30
Розділ 3. ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ ОСВІТИ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ….
3.1. Система органів державного регулювання у сфері освіти…….……….	34
3.2 Удосконалення адміністративно-правового регулювання організаційної діяльності у сфері освіти МОН України....…………............	36
3.3. Правове регулювання організаційних засад забезпечення фінансової діяльності у галузі освіти МОН України ……………………………………	41
3.4. Основні напрями розвитку права громадян на освіту в Україні……………………………….……………………………………….	47
Висновки……………………………………………………………..........	50
Список використаних джерел……………………....…..............	53
Додатки

ВСТУП

Актуальність теми. Аналіз будь-якої сфери суспільного життя свідчить про динамічний характер розвитку людства. Зміна ідей, знань, технологій відбувається швидше, ніж зміна людського покоління. А це означає, що при звичній, традиційній освіті навчити людину на все життя неможливо. Людство вступило на інноваційних шлях суспільного розвитку, коли мінливість стає ключовою рисою способу життя людини.

Різноманітні зміни, що вимагають світоглядних коректив в освітній сфері, відбуваються у взаємовідносинах людини і світу, держави і світу, людини і держави. З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства у Європейському Союзі указами Президента України затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. Основними напрямами культурно-освітньої і науково-технічної інтеграції визначено впровадження європейських норм і стандартів в освіті, науці і техніці, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС.

Освіта в сучасних умовах є могутнім чинником розвитку духовної культури Українського народу, відтворення інтелектуальних і продуктивних сил суспільства, запорукою громадянського миру і майбутніх успіхів у зміцненні й утвердженні авторитету України як суверенної, незалежної, демокра­тичної, соціальної та правової держави – повноправного члена європейської та світової спільноти. Освіта і майбутнє – два ключові аспекти, з позицій яких слід розглядати стан справ, що склався в галузі вищої освіти, та визначати її перспективи.

Огляд наукових праць з проблем функціонування галузі вищої освіти в Україні свідчить, що і вітчизняні вчені все більше починають приділяти увагу дослідженню даної проблематики. Питаннями організації та розвитку галузі вищої освіти займаються наукові установи Національної академії наук України, Національної академії правових наук України, галузеві науково-дослідні інститути і вищі навчальні заклади. Про це свідчать праці: Н. Абашкіної, І. Агафонова, Ю. Алексєєва, В. Андрущенка, О. Аніщенко, О. Бандурки, В. Бебика, Й. Бескида, В. Боброва, В. Богелюка, Т. Боголіба, В. Буковинського, М. Головатого, І. Голосніченка, О. Грішнової, В. Дуженкова, В. Журавського, Б. Данилишина, М. Євнуха, В. Євтушевського, І. Каленюка, О. Копиленка, К. Корсака, В. Кременя, А. Кузьмінського, К. Левченко, В. Лугового, О. Навроцького, С. Ніколаєнка, Н. Нижник, Т. Оболенської, О. Падалки, М. Панова, О. Сидоренка, О. Сухолиткого, Т. Фінікова, Г. Штейна, В. Юхименка, В. Яблонського та ін. Незважаючи на таке широке висвітлення проблеми науковцями та практиками, багато питань освітянської галузі досліджувалися фрагментарно і потребують комплексного дослідження, напрацювання концептуального підходу до адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні в сучасних умовах.

Зазначене свідчить про актуальність обраної теми дослідження та необхідність подальшого опрацювання організаційних, правових і наукових засад адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні.

Нормативно-правова основа магістерської роботи. Національна система освіти функціонує у правовому полі, що ґрунтуєть­ся на Конституції України, законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про охорону дитинства», «Про професійно-технічну освіту», Національній доктрині розвитку освіти.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Бакалаврська робота спрямована на реалізацію положень Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України вiд 03.11.1993 р. № 896; Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18.10.2001 р. № 992/2001; Національної доктрини розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України від 17.04.2002 р.

Метою бакалаврської роботи є те, що на основі аналізу теоретичних засад, системи правового регулювання та практики управління галуззю вищої освіти в Україні визначити адміністративно-правові засади функціонування вищої освіти в Україні; наукове обґрунтування основ загальної теорії адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні та формування процесів підвищення ефективності набуття якісної вітчизняної освіти, розроблення пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення галузі вищої освіти.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно було вирішити такі основні завдання:

1. охарактеризувати концептуальні основи визначення адміністративно - правового статусу Міністерства освіти і науки України;

2. з’ясувати науково-теоретичні засади адміністративно - правового статусу Міністерства освіти і науки України;

3. здійснити оцінку стану наукових розробок і визначити існуючі проблеми адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні;

4. розглянути систему та повноваження Міністерства освіти і науки України;

5. визначити адміністративно-правове регулювання у галузі освіти і науки;

6. визначити адміністративну правосуб’єктність вищих навчальних закладів;

7. встановити і охарактеризувати систему органів державного регулювання у сфері освіти;

8. окреслити удосконалення адміністративно-правового регулювання організаційної діяльності у сфері освіти;

9. визначити правове регулювання організаційних засад забезпечення фінансової діяльності у галузі освіти;

10. визначити основні напрями розвитку конституційного права громадян на освіту в Україні;

11. зробити відповідні висновки.

Об’єктом дослідження є відносини у сфері адміністративно-правого регулювання вищої освіти в Україні.

Предмет дослідження становить адміністративно-правовий статус Міністерства освіти і науки Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали сучасні загальні та спеціальні методи наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат. Порівняльно-правовий метод використано для дослідження суб’єктного складу галузі вищої освіти, характеристики правових засад адміністративно-правового регулювання МОН Україні, розгляду особливостей адміністративно-правового статусу вищих навчальних закладів, характеристики основних напрямків розвитку конституційного права на освіту. Системно-структурний метод використано для уточнення ролі вищої освіти, визначення сутності адміністративно-правового забезпечення її розвитку, вивчення організаційних засад науково-методичного забезпечення діяльності у сфері освіти.

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання бакалаврської роботи склали наукові праці фахівців у галузі загальної теорії держави і права, теорії управління та адміністративного права, інших галузевих правових наук, в тому числі зарубіжних вчених. Положення та висновки ґрунтуються на нормах Конституції України, законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які визначають правові засади регулювання вищої освіти в Україні.

Практичне значення полягає у тому, що:у науково-дослідній сфері ці результати, які у сукупності становлять основи загальної теорії адміністративно-правового регулювання галузі вищої освіти, можуть бути основою для подальшої розробки теоретико-правових та організаційних питань становлення, розвитку і функціонування освітянської сфери в Україні;, матеріали доцільно використовувати при підготовці лекцій «Адміністративне право України», а також курсових робіт.

Структура бакалаврської роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів‚ поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг бакалаврської роботи становить 49 сторінок друкованого тексту. Список використаних джерел складається із 56 найменувань.

Розділ 1. Теоретико-правова характеристика адміністративно - правового статусу міністерства освіти і науки україни.

1.1. Концептуальні основи визначення адміністративно - правового статусу Міністерства освіти і науки України.

Центральні органи виконавчої влади займають другий рівень в системі органів виконавчої влади. До системи центральних органів виконавчої влади України належать міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до п. 9–1 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. [9, с. 176]

Міністерство є найважливішим видом центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністерства є єдиноначальними органами. Міністр входить до складу Кабінету Міністрів України, а тому як політичний діяч (політик) не є державним службовцем.

У сучасному світі освіта є фундаментом розвитку людства, гарантом індивідуального розвитку особистості, сприяє формуванню інтелектуального, духовного і виробничого потенціалу суспільства. Тому розвиток держави, структурні перетворення мають гармонійно поєднуватися з модернізацією освіти, щоб задовольнити потреби і прагнення людей, особливо молоді,сформувати нову систему суспільних цінностей у сфері діяльності і в громадському, і в приватному секторах [1, c. 7].

У більшості аспектів освіта базується на науковому та педагогічному самоврядуванні начальних закладів та їх підрозділів, однак в Україні вагомим є і адміністрування вищої освіти, що здійснюється Міністерством освіти і науки України (МОН) та іншими державними суб’єктами владних повноважень, діяльність яких потребує розвитку і удосконалення.

Центральним органом виконавчої влади у сфері управління освітою та наукою є Міносвіти і науки України. Діяльність Міністерства освіти і науки України спрямовується Кабінетом Міністрів України.

Повноваження МОН у сфері науки:

- розробляє основи наукового та науково-технічного розвитку України;

- забезпечує розвиток наукового і науково-технічного потенціалу України;

- організовує та координує інноваційною діяльністю;

- координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації;

- координує діяльність органів виконавчої влади з розробки загальнодержавних наукових і науково-технічних програм і контролює їх виконання;

- здійснює керівництво системою наукової і науково - технічної експертизи;

- забезпечує інтеграцію вітчизняної науки у світову [11, c. 123].

Повноваження МОН у сфері освіти:

- аналізує стан освіти в державі, прогнозує і планує його подальший розвиток з урахуванням потреб особистості, суспільства, держави;

- розробляє нормативно-правову базу функціонування системи освіти,

- здійснює експертизу проектів загальнодержавних, відомчих, інших рішень і програм у частині, яка стосується освіти і науки, готує проекти законодавчих актів і урядових рішень;

- розробляє пропозиції щодо переліку спеціальностей, кваліфікацій , вчених звань і наукових ступенів;

- забезпечує виконання вузами, які перебувають в його управлінні, державного замовлення та договорів на підготовку фахівців, науково-педагогічних кадрів;

- визначає вимоги до змісту, рівня і обсягу соціально необхідного державного мінімуму освіти;

- забезпечує безперервність освіти, інтеграцію навчання з наукою і виробництвом,

- розробляє і затверджує відповідні типові навчальні плани, програми для навчально-виховних закладів;

- розробляє умови прийому до державних навчально-виховні заклади;

- забезпечує видання відповідної літератури з питань освіти та ін. [11, c. 114].

Для узгодженого вирішення питань, які віднесені до компетенції МОН, обговорення найбільш важливих напрямків діяльності та розвитку освіти в МОН створюється відповідна колегія.

Для вирішення практичних питань забезпечення потреб системи освіти при МОН функціонують акредитаційні органи, інспекція, науково-методична рада, Атестаційна колегія, інші наукові та методичні підрозділи, організації та установи, повноваження яких визначаються Міносвіти і науки України.

Основні риси сучасної парадигми освіти визначено в Загальній декларації прав людини, проголошеній і затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН, де відзначається, що освіта має бути спрямована на загальний розвиток людини. Це принципове положення присутнє майже у всіх сучасних зарубіжних програмах розвитку освіти, і в Україні також.

Основна мета освіти полягає в тому, щоб засобами різних форм та методів навчання і виховання підготувати студентів до активної участі в соціальному житті; створити умови для розвитку особистості, здатної не тільки практично оцінювати ситуацію і адаптуватися до соціальних змін, а й оригінально мислити, генералізувати і реалізувати ідеї, продукувати власні, визначати шляхи позитивних перетворень, проявляти ініціативу і творчість.

Окрім першої складової – від’їзд фахівців за кордон, існує й значна за обсягом друга - фахівці з системи освіти переходять до інших сфер діяльності, зокрема комерційної. Для вищої школи найпробленішим є те, що залишають її найчастіше молоді та обдаровані особистості.

Також існує класифікація основних функцій вищої освіти: гуманістична, аксіологічна, соціокультурна, соціально-адаптивна, соціально-мобільна (стратифікаційна), інноваційна, соціально-інтегративна, прогностична. Вища освіта зорієнтована на людину, забезпечення її існування, розвитку, самореалізації; є цінністю світової і національної культур; допомагає людині оволодіти культурою свого народу на основі врахування зв’язків з національними культурами інших народів і світової культури загалом; сприяє адаптації людини до соціуму, що динамічно змінюється, а також до професійної діяльності; змінює статусно-рольові форми взаємодії людей; оновлює арсенал знань і способів діяльності людини, формує базис її науково-дослідницької діяльності; залучає людей до інтегративної освітньо-науково-виробничої діяльності, надає досвід інтеграції навчальних, наукових, практичних знань і вмінь, відкриває значні потенційні можливості цього процесу; розкриває сутність майбутньої професії, стабілізує потребу людини в її отриманні, сприяє прояву перспективи професійного розвитку і особистісного зростання людини.

Міністерство освіти і науки України вирішує низку питань освітнього характеру разом з Академією педагогічних наук України, яка займається координацією та розвитком наукових досліджень з педагогіки, впровадженням їх у практику.

1.2. Науково-теоретичні засади адміністративно - правового статусу Міністерства освіти і науки України.

За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, до якої належать такі закони України: від 23 травня 1991 р. «Про освіту» (в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 13 травня 1999 р. «Про загальну середню освіту», від 17 січня 2002 р. «Про вищу освіту», від 10 лютого 1998 р. «Про професійно-технічну освіту», від 4 листопада 2001 р. «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» тощо, Указ Президента України від 7 червня 2000 р. №773/2000, яким затверджено Положення про Міністерство освіти і науки України [17,с. 125].

Міністерство освіти і науки України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міносвіти України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Міністерство освіти і науки України очолює міністр, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України. Міністр має своїх заступників, між якими розподіляє обов’язки, визначає ступінь відповідальності.

Основними завданнями Міністерства освіти і науки України є:

1. участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності;

2. створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої освіти;

3. забезпечення розвитку освітнього, наукового та науково-технічного потенціалу України;

4. визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти та інших споріднених сферах;

5. сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації;

6. забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки у світову систему зі збереженням і захистом національних інтересів [17,с. 125].

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання [3, с. 89].

Окремі аспекти, які так чи інакше стосуються адміністративно-правового статусу суб’єктів публічної адміністрації, які регулювання діяльність вищої освіти в Україні, були предметом дослідження таких учених, як Я. Я. Болюбаш, М. К.Горбатової, М. Ю. Гриценко, Н. Б. Кириченко, В. Г. Кремень, М. Н. Курко, Н. С. Лазарєвої, В. Л. Ортинський, Н. С. Ракши, Р. В. Шаповал, С. О.Шевченко та ін. Проте, вони розкрили лише окремі аспекти, у зазначеній сфері досліджуючи більш загальні чи спеціальні проблеми [3, с. 89].

Отже, одне з головних завдань роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу теорії адміністративного права, думок на цю проблематику вчених та сучасного законодавства розкрити зміст адміністративно-правового статусу Міністерства освіти і науки України.

1.3. Правові основи статусу Міністерства освіти і науки України

Міністерство освіти і науки України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство освіти і науки України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення формування та реалізації державної політики у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, інформатизації, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, створення умов для розвитку інформаційного суспільства, а також у сфері здійснення державного нагляду(контролю) за діяльністю навчальних закладів незалежно від їх підпорядкування і форми власності. Одним із основних завдань Міністерства освіти і науки України є формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері вищої освіти т науки [3, с. 121].

При цьому треба зазначити, що спеціальна юридична відповідальність Міністерства освіти і науки України за порушення прав та законних інтересів вищих навчальних закладів законодавством не визначена. Лише у Наказі Міністерства освіти і науки України від 20 липня 2007 р. № 643 «Про порядок надання адміністративних послуг МОН України», визначено, що відповідальність за надання послуги несе службова чи посадова особа. При цьому пропонується розробити документ, який має передбачити відповідальність посадових чи службових осіб у разі відмови від виконання передбачених послугою процесів, або порушень їх регламентів виконання [4, с. 176].

Таким чином, в діючому законодавстві не передбачена адміністративна відповідальність Міністерства освіти і науки України (як юридичної особи) за порушення прав та законних інтересів вищого навчального закладу, що не відповідає стандартам Європейського союзу.

В умовах сьогодення за відповідальність та протиправну (неналежну) діяльність в цілому в МОН несуть посадові і службові особи Вона встановлюється загальними правилами Кодексу законів про працю України та спеціальними Законами України «Про державну службу» [5, ст. 69]. У відповідності до п. 9 ст. 3 Закону України від 17 листопада 2011 р. № 4050-VI «Про державну службу», визначена персональна відповідальність державного службовця. Він визначив, що: дисциплінарна відповідальність полягає у накладенні на державного службовця дисциплінарних стягнень за вчинення дисциплінарних проступків; підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку.

Адміністративно-правовий статус Міністерства освіти і науки України характеризується наступними рисами:

- це центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, він є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики, зокрема у сфері вищої освіти;

- у сфері вищої освіти Міністерство освіти і науки України зобов’язане: визначати перспективи і пріоритетні напрями розвитку вищої освіти; здійснювати в ній нормативно-правове регулювання; забезпечувати інтеграцію вітчизняної освіти і науки до стандартів Європейського Союзу; визначати стратегію моніторингу якості вищої освіти; забезпечувати функціонування системи атестації науково-педагогічних кадрів; забезпечувати єдність вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів та вчених звань; координувати діяльність органів виконавчої влади та здійснює керівництво роботою з присудження наукових ступенів кандидата і доктора наук, присвоєння вчених звань; доводити до підпорядкованих навчальних закладів державне замовлення на підготовку фахівців для державних потреб; встановлювати порядок замовлення, видачі та ведення обліку документів про освіту державного зразка; реалізовувати державну політику в частині стипендіального забезпечення;

- по виконанню поставлених обов’язків МОН має право: здійснювати державний нагляд (контроль) за діяльністю вищих навчальних закладів незалежно від їх підпорядкування і форми власності; розробляти та затверджувати державні стандарти освіти; розробляти та затверджувати умови прийому до навчальних закладів; визначати порядок державної акредитації фізичних і юридичних осіб на право проведення наукової і науково-технічної експертизи; здійснювати ліцензування та акредитацію вищих навчальних закладів; присвоювати вчені звання старшого наукового співробітника, доцента, професора, видає відповідні атестати, затверджувати перелік документів,необхідних для розгляду питань щодо позбавлення (відновлення) вчених звань; призначати на посади директорів, заступників директорів державних навчальних закладів; здійснювати стимулювання працівників освіти і науки, інших учасників навчально-виховного процесу та ін. [17, с. 135].

В діючому законодавстві не передбачена адміністративна відповідальність МОН (як юридичної особи) за порушення прав та законних інтересів вищого юридичного навчального закладу, що не відповідає стандартам ЄС.

Правовою основою публічного адміністрування у сфері освіти є: Закон "Про освіту", закони України від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту", від 11 липня 2001 р. "Про дошкільну освіту", від 22 червня 2000 р. "Про позашкільну освіту", від 13 травня 1999 р. "Про загальну середню освіту", від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту" тощо.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти.

Основним джерелом фінансування наукових розробок є державний бюджет України, який приймається Верховною Радою України.

Правовою основою публічного адміністрування у сфері науки нарівні із законодавчими актами у сфері освіти є закони України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову і науково-технічну діяльність" (в редакції Закону від 1 грудня 1998 р.), від 23 березня 2000 р. "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України", від 11 липня 2001 р. "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" (в редакції Закону від 9 вересня 2010 р.), від 15 листопада 1996 р. "Про космічну діяльність", від 4 липня 2002 р. "Про інноваційну діяльність", від 16 січня 2003 р. "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні", від 25 червня 2009 р. "Про наукові парки", численні укази Президента України тощо [17, с. 135].

Основними складовими нормативної бази реформування вищої освіти в Україні є: Конституція України, Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»), Національна доктрина розвитку освіти та Закон України «Про вищу освіту»

Науковці неодноразово звертали увагу на те, що ряд положень зазначених законів залишаються невиконаними. Зокрема, не відбулося децентралізації управління освітою. Через недосконалі правові умови приватний сектор розвивається повільно, а отже, не створює альтернативи та конкуренції державним закладам освіти. Державні стандарти освіти до сих пір не є гнучкими та не враховують регіональних особливостей.

Не створено також умов для участі громадськості в процесі розробки та прийняття рішень в сфері підвищення якості освіти, забезпечення її доступності. Незважаючи на те, що Програма «Освіта» передбачає впровадження державно-громадської системи управління нею, за якої громадськість і держава рівноправні партнери, й досі не існує механізмів громадського контролю за діяльністю навчальних закладів, звітності державних органів управління освітою перед суспільством [17, с. 135].

Отже, адміністративно-правовий статус Міністерства освіти і науки України як головного органу виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти характеризується сукупністю обов’язків та прав стосовно розвитку вищої освіти, правового виховання населення, створення умов для здобуття вищої освіти, розробки державних стандартів, розробки та затвердження умови прийому до вищих навчальних закладів, моніторингу якості вищої освіти та забезпечення її проведення здійснення ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів, затвердження мінімальних нормативів матеріально-технічної і фінансової діяльності вищих навчальних закладів та спеціальної юридичної відповідальні посадових у цій сфері (адміністративної відповідальності МОН та спеціальної дисциплінарної відповідальності його посадових осіб). Проте в діючому законодавстві поки існує прогалина стосовно адміністративної відповідальності Міністерства освіти і науки України за порушення прав та законних інтересів вищого навчального закладу.