Висновки

В зв'язку з тим, що земельне питання займало чільне місце в Україні, Генеральний секретаріат УЦР своїм пер­шочерговим завданням вважав розробку плану земель­ної реформи для її «внесення на Українські Установчі збори, які мали остаточно вирішити земельну справу». Першим генеральним секретарем земель­них справ УЦР був обраний громадський і політичний ді­яч, вчений-економіст, (до 1917 р. — організатор коопера­тивних товариств) Б.М.Мартос, який був одним із авторів проекту земельного закону УЦР від 18 січня 1918 р.

Чергову резолюцію про соціалізацію землі було при­йнято на VIII сесії УЦР, те саме закріплювалось у III Уні­версалі, де проголошувалось скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств.

Після жовтневої революції 1917 р. продовольчі спра­ви погіршувались з кожним днем. Генеральний секрета­ріат УЦР оцінив становище як смертельно небезпечне і хліб проголосив власністю УНР з забороною торгувати ним приватним особам. Погіршувало ситуацію зволікан­ня з проведенням земельної реформи. 16 січня 1918 р. в періодиці з'явилося звернення секретарства земельних справ до українського селянства, селянських спілок, зе­мельних комітетів, кооперативних і просвітніх товариств за підписом головного секретаря народних земельних справ Б.Зарудного, в якому напередодні прийняття Тим­часового земельного закону акцентувалась увага на його необхідності для вирішення кагальних проблем УНР.

Тимчасовий земельний закон УЦР затвердила. 18 січ­ня 1918 р. Основні його положення відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду і Третього універсалу щодо власності на землю, води, ліси і надра, які до скли­кання Українських Установчих зборів взяла під свою опі­ку Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались органи місцевого самоврядування, іншими — сільські гро­мади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Го­ловним їхнім завданням було забезпечення прав грома­дянам на користування землею, охорона природних ба­гатств від виснаження, вживання заходів щодо збільшення цих багатств.

Земля надавалась для загальногромадського користу­вання, під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам, розміщення торговельних і про­мислових підприємств та для т.зв. приватнотрудового господарювання, яке мало вестись власною працею окре­мими особами, сім'ями або товариствами. Користування землею проголошувалось безкоштовним, оподаткуванню підлягали лише землі, надані понад вста­новлену норму, а також надприбутки, які залежали від родючості земельної ділянки, її розташування стосовно торговельних центрів та шляхів, інших соціально-економічних умов, що не залежали від праці землекорис­тувачів.

Право користування землею могло переходити у спад­щину, а строки встановлювалися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земель­ними комітетами згідно з законами.

Проголошення Четвертим універсалом повної незале­жності України М.Грушевський розглядав як тверду під­ставу «забезпечення нашої державності й нашого соціаль­ного будівництва, котрого йде від нас робочий народ». По­яснюючи історичну необхідність української самостійності, він одним з мотивів такого кроку Центральної Ради нази­вав «необхідність повної свободи в упорядкуванні соціаль­них, економічних і фінансових справ України».

9 лютого 1918 р. представники Центральної ради під­писали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можли­вість використовувати сировинні та продовольчі ресурси України. У Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розро­били і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпе­чити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й пере­слідувала далекосяжнішу мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її за собою.

Після повернення разом з німецькими військами в Україну Центральна Рада не відмовилася від попереднього свого курсу на проведення соціалістичних перетворень, хоч цей напрям був уже дуже дискредитований більшо­виками за короткий час свого правління. Проголошуючи незмінність старого курсу, Центральна Рада, за словами М.Грушевського, не врахувала, «яке велике витверезіння воно принесло і як багато людей позбулося соціалістич­них ідей».

Позиція М. Грушевського була дуже жорсткою і непо­ступливою особливо в питаннях аграрної реформи. Піс­ля приходу німецького війська почався рух серед замож­ного селянства в оборону власності на землю. 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся з'їзд, організований партією хліборобів-демократів. На цьому з'їзді зібралося біля 2000 селян, які ухвалили резолюцію такого змісту:

1. засудити політику Центральної Ради в аграрному питанні;

2. вима­гати повернення їм права на землю та збирати інвентар;

3. передати землю (понад певною нормою) в оренду селя­нам;

4. забезпечити рівні права соціалістам і несоціалістам і

5. вимагати ввести до Центральної Ради представ­ників всіх хліборобів.

Вислані з'їздом до Центральної Ради делегати нічого не добилися. Голова УЦР навіть не прийняв їх і не збирався приймати, як і змінювати курс Уряду. «В кожній справі, в кожній реформі чиїсь інтереси терплять», — писав пізніше М. Грушевський.

Під час підготовленого з допомогою німецької окупа­ційної адміністрації перевороту генерала П.Скоропадсь­кого було ліквідовано Українську Народну Республіку, ро­зігнано Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій частині те­риторії УНР депутатів Українських Установчих зборів.