lekcii_z_kursu_universitetska_osvita.doc

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ:

„Університетська освіта”

2

3

ЗМІСТ

Вступ ТЕМА 1. Університетська освіта в контексті Болонського процесу

ТЕМА 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з вищою освіти

ТЕМА 3. Організація навчального процесу в університеті ТЕМА 4. Фахова підготовка у вищому навчальному закладі ТЕМА 5. Бібліотека академії і правила користування її фондами

ТЕМА 6. Студентське самоврядування як невід’ємна складова демократизації вищої школи

Додатки

4

5

ВСТУП

Дисципліна вивчається на освітньо­кваліфікаційному рівні «бакалавр».

Дисципліна “Університетська освіта” віднесена до циклу професійно­орієнтованих дисциплін. На її вивчення відводиться 72

навчальних години. Формою контролю є залік.

Структура занять з дисципліни „Університетська освіта” наступна:

–семінарських занять – 18 годин (9 занять);

–самостійна робота студентів – 54 години.

Мета вивчення курсу – ознайомлення студентів з особливостями організації підготовки фахівців у навчальних закладах III – IV рівнів акредитації в умовах Болонського процесу.

Завдання курсу​полягає у теоретичній підготовці студентів з питань:

­розвитку системи вищої освіти України в контексті Болонського процесу;

­організації кредитно – модульної системи навчання;

­створення студентського самоврядування як невід’ємної складової демократизації вищої школи;

­структури та класифікації бібліотечного фонду академії та правил

користування ними.

Тематична схема курсу:

Тема 1. Університетська освіта в контексті Болонського процесу Особливості розвитку системи освіти України в контексті

загальноєвропейського і світового освітньо­правового простору. Основні етапи формування та впровадження принципів Болонського процесу.

Принципи вищої освіти в Україні: фундаментальність, гуманізація,

системність і дієвість виховного процесу, демократичність. Стратегічні напрямки розвитку вищої освіти в Україні. Державна політика в галузі

6

освіти.

Тема 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з вищою III – IV рівнів акредитації. освіти

Підготовка фахівців у навчальних закладах III – IV рівнів акредитації.

Доступність і якість вищої освіти. Наука у навчальних закладах III – IV

рівнів акредитації. Науково дослідницька робота студентів. Оформлення результатів досліджень студентів у вигляді наукових статей та тез доповідей.

Участь студентів у науково – практичних конференціях.

Тема 3. Організація навчального процесу в університеті Європейська кредитно­трансферна система та система накопичення –

ЕСТS. Поняття кредиту та модулю. ЕСТS як основа кредитно – модульної системи навчання. Особливості організації навчального процесу в вищій школі. Структура и порядок формування індивідуального робочого навчального плану студентів. Система контролю знань і оцінка освоєння дисциплін студентами.

Тема 4. Фахова підготовка у вищому навчальному закладі Професійне й моральне становлення молоді. Єдність прав та обов'язків

українського студентства. Система професійної освіти в Україні.

Тема 5. Бібліотека академії і правила користування її фондами Поняття бібліотечного фонду. Структура та класифікація бібліотечного

фонду. Функції бібліотечного фонду. Універсальні, галузеві, багатогалузеві,

спеціалізовані бібліотеки. Формування бібліотечних фондів академії.

Організаційно­функціональна структура бібліотеки академії. Правила користування бібліотеками академії.

Тема 6. Студентське самоврядування як невід’ємна складова демократизації вищої школи

Поняття студентського самоврядування. Ефективність роботи органів

7

студентського самоврядування як виховного засобу в справі формування демократичного світогляду студентства. Мета студентського самоврядування. Напрямки розвитку студентського самоврядування.

Діяльність профспілкової організації студентів та аспірантів.

ЛЕКЦІЯ 1 (4 години)

Тема: ​Університетська освіта в контексті Болонського процесу

План.

1.Передумови виникнення Болонського процесу.

2.Вища освіта в минулому.

3.Система освіти і вища освіта в Україні.

4.Болонський процес і перспективи законодавчого регулювання розвитку вищої освіти в Україні.

1. Передумови виникнення Болонського процесу.

Вища освіта ​(англ. ­ ​higher education; ​фр. ­ ​enseignement supérieur) ­

порівняно нове поняття. Воно виникло в середині XIX ст. після формування в індустріальних державах повнорівневих систем освіти з пірамідальною структурою. Нижні рівні охоплювали всіх (або переважну більшість) дітей відповідного віку, а найвищий (власне вища освіта) — лише незначний відсоток молоді віком 18­23 роки.

Така структура системи освіти зумовила виокремлення в ній трьох рівнів:

1.Початкова освіта.

2.Середня освіта.

3.Вища (або „третинна”) освіта.

8

Також ця структура усталила загальне уявлення про вищу освіту як вершинну стадію тривалого формування працівника ­ професіонала у спеціальних установах ­ вищих навчальних закладах (ВНЗ).

Поняття ​„вищий навчальний заклад” ​(англ. ­ ​higher education

institution; ​фр. ­ ​établissement d'enseignement supérieur) ​y національних,

зарубіжних і міжнародних документах означає інституцію (установу,

юридичну особу), яка надає вищу освіту.

У Законі України „Про вищу освіту” встановлено, що „ВНЗ ­ освітній,

освітньо­науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо­професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо­кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково­технічну діяльність”. Створення, реорганізація, діяльність і ліквідація ВНЗ усіх форм власності здійснюються згідно з чинним законодавством України.

Прообрази ВНЗ існували в багатьох стародавніх цивілізаційних осередках як центри письменства, думок і знань, одне з основних завдань яких полягало в їх трансляції молоді.

Немає збіжності поглядів щодо появи перших „справжніх” ВНЗ.

Наприклад, претензії Іспанії на першість у створенні ВНЗ доволі вагомі

(заклади університетського рівня існували на її території не лише в арабську епоху, а ще за римських часів), але традиційно вважається, що перший університет сучасного європейського типу з майже повною самоврядністю студентів був створений в італійському місті Болонья далекого 1088 року.

Дещо пізніше почав функціонувати університет у Парижі, який став взірцем суто державної установи, пристосованої для підготовки когорт нових

9

службовців вищих рангів і професорів. Набагато пізніше в різних країнах з'явились професійні ВНЗ, що спеціалізувались з підготовки фахівців морської, військової та інших справ.

Глобального поширення у світі дістала „гумбольдтова” (або

„берлінська”) модель університету (1809/10 навчальний рік). Її автором був німецький гуманіст, філолог і філософ Вільгельм фон Гумбольдт.

Реформувавши гімназії, він поклав на новий Берлінський дослідний університет (названий згодом на його честь) основну відповідальність за наукові пошуки й розвиток фундаментальних знань. Особлива роль відводилась аспірантурі й докторантурі, які покликані були готувати науковців найвищої кваліфікації.

Ідея єдності навчання і досліджень швидко довела свою велику ефективність, позаяк студенти левову частку періоду навчання перебували в атмосфері наукового пошуку, в авангарді науки, адже їх професорами були творці нового знання.

Зауважимо, що аж до середини XX ст. вищу освіту в університетах та інших ВНЗ аналогічного рівня здобували лише кілька відсотків молодих людей, з яких згодом формувалася адміністративна, військова, технічна й наукова еліта індустріальних держав.

Початок другої половини XX ст. відзначився в розвинених країнах багаторазовим збільшенням студентського контингенту. Це супроводжувалося створенням великої кількості розташованих у невеликих містах „нових університетів” ​(пеw ипіversities), ​а також тисяч спеціалізованих професійних ВНЗ.

Урізноманітнення функцій, розмірів та інших характеристик ВНЗ супроводжувалося збільшенням кількості варіантів внутрішньої структури; розподілом повноважень в управлінні; форм фінансового, інформаційного і

10

кадрового забезпечення; підтримки якості навчального процесу, дипломів тощо. Незважаючи на різноманітність залишалися домінувати ієрархічна структура, поділ на частини за основними профілями підготовки фахівців.

Вочевидь, що не могло бути повної рівності й відповідності між різними ВНЗ у межах однієї країни, тому внутрішньодержавна система вищої освіти поділялась як за профілями підготовки ­ гуманітарна, технічна,

правнича, педагогічна, природничо­наукова та ін., так і за видами закладів ­ університетська, не університетська та ін. Окрему групу становили заклади,

що надавали елітарну вищу освіту: університети Оксфорд і Кембридж у Великобританії; Гарвард, Прінстон і Стенфорд у США; Великі школи у Франції та ін. Унікальність їх освітніх послуг пов'язана з жорстким відбором студентів із великої маси абітурієнтів, так і з великою тривалістю функціонування цих ВНЗ, що зумовило високий рівень професійності викладацького персоналу.

В останні десятиріччя XX ст. відбулися значні зміни в системі освіти,

насамперед у вищих її рівнях. Ринки праці змінювались так, що постійно зменшувалася потреба в залученні підлітків і молоді, підвищувались вимоги до тривалості навчання і щодалі більшою мірою від системи освіти вимагалося надання випускникам професійної кваліфікації.

Упродовж другої половини XX ст. навіть у розвинених країнах студентські контингенти зросли в десятки разів. Це виявилось можливим тому, що поряд зі столичними „старими” університетами з'явилися численні

„нові”, при цьому недосконалі заклади середньої і післясередньої професійної освіти трансформувались у політехнічні інститути чи вищі професійні школи.

В умовах загальності вищої освіти різко загострилися проблеми її якості й належного матеріально­технічного забезпечення. Актуальні вони й в