lekcii_z_kursu_universitetska_osvita.doc

11

Україні, вищою освітою якої найближчими роками так само буде охоплено переважну більшість молоді.

Події напередодні Болонського процесу

Узявши за певний зразок значним успіх у створенні європейського економічного простору, країни­лідери Європейського Союзу ­ Франція,

Німеччина, Італія і Великобританія ­ стали ініціаторами проведення в червні

1999 р. у Болоньї представницької наради 29 міністрів освіти європейських країн з метою проголошення утворення ​європейського простору вищої освіти ​і прийняття так званої Болонської декларації​.

Болонська декларація має на меті започаткування приблизно десятирічного процесу скоординованих реформ і змін в європейській вищій освіті. Цей процес має багато цілей, які зводяться до трьох:

1)значне підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти і освітніх послуг ВНЗ;

2)поглиблення науково­навчальної співпраці та координації,

подальше підвищення мобільності студентів, викладачів, дослідників,

адміністративного персоналу європейських ВНЗ;

3) підвищення якості європейської вищої освіти і здатності випускників європейських ВНЗ до працевлаштування.

Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли було підписано ​Європейську культурну конвенцію​, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.

Ідеї освітньо­культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у ​Великій Хартії університетів​, що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої

12

Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам.

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Болонський процес (БП) ­ це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти (​також

у документах зустрічається аналогічне поняття: європейський простір

вищої освіти​) до 2010 року.

Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 45 країнами, що беруть у ньому участь, у

співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

­учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) ­ з метою подальшого навчання чи працевлаштування;

­привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у Європу;

­Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а

висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

13

Болонський процес заснований на міжурядовій угоді. Міністрами,

відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи Болонський процес, є

проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект "взаємного міжнародного тиску" не можна недооцінювати.

Болонський процес не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи ­ баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше Болонський процес намагається створити зв'язки, що направлені полегшити перехід людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні подібності систем дипломів, характерні особливості кожної окремої системи освіти повинні бути збережені. Розвиток Болонського процесу повинен слугувати полегшенню „трансляції” однієї системи освіти до іншої і, таким чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити можливості працевлаштування по всій Європі.

Існує декілька рівнів застосування Болонського процесу: міжнародний,

національний, інституційний.

Щодо ​міжнародного рівня​, існує декілька видів співпраці і декілька структур, що розвивають Болонський процес. Серед структур, що спостерігають за розвитком Болонського процесу можна зазначити такі:

­ Група по перевірці виконання Болонського процесу, яка складається із:

а) усіх країн­учасниць; б) Європейської комісії; в) ​Ради Європи​.

­Асоціація Європейських університетів;

14

­Національні спілки студентів Європи;

­Європейська асоціація закладів вищої освіти;

­Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО;

­Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти;

­Освітня Міжнародна Пан­Європейська структура;

­Союз конфедерацій промисловців та роботодавців Європи.

До цього ж, організовуються чисельні семінари по всій території Європи, що проходять під офіційним знаком „Болонські семінари”. На них обговорюються різноманітні документи щодо Болонського процесу,

перепони на шляху його впровадження, можливості для співпраці.

Кожні два роки організовується Конференція міністрів, де збираються міністри, відповідальні за вищу освіту в усіх країнах­учасницях, щоб оцінити прогрес та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду.

На ​національному рівні здебільшого задіяний уряд, міністри,

відповідальні за вищу освіту, ректори конференцій та університетських організацій, студентські спілки, а також, у деяких випадках страхові агенції,

роботодавці. Багато Європейських країн вже змінило своє законодавство у відповідності з цілями Болонського процесу, а інші готуються зробити це. В

залежності від країни та ступеня розвитку її системи вищої освіти деякі країни вводять ​Європейську кредитно­трансферну систему (ЕCTS)​,

обговорюючи структуру своїх наукових ступенів та кваліфікацій,

фінансування та управління вищою освітою, програми мобільності тощо.

На ​інституційному рівні задіяні заклади вищої освіти, їхні факультеті та відділення, студенти, викладацький склад та багато інших діячів. Проте важливо відзначити, що без впровадження на інституційному рівні, мало чого можна досягти у Болонському процесу.

Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання

15

Болонської декларації​. 21 країна підписала декларацію 19 липня 1999 року у

Болоні (звідси і назва всього процесу). Декларація встановлює такі цілі:

­встановлення системи, заснованої на двох основних циклах:

студентському та післядипломному;

­введення системи кредитів ​ЕCTS​;

­сприяння мобільності шляхом подолання перешкод для забезпечення руху студентів, вчителів, дослідників, адміністративного складу;

­сприяння європейській співпраці у забезпеченні якості;

­сприяння необхідним європейським вимірам у вищій освіті.

Підписанню Болонської декларації передував інший документ,

прийнятий такими країнами: Францією, Німеччиною, Італією, Великою Британією ­ ​Сорбонська декларація​. Ця декларація забезпечила необхідний поштовх до створення Болонської декларації і визначила вже у 1998 році основні цілі Зони європейської вищої освіти.

Велика Хартія університетів ­ засіб об'єднання академічних ВНЗ

У червні 1987 р. представники 80 європейських університетів зібралися для обговорення пропозиції про підписання Великої Хартії університетів

(додаток А). На цій зустрічі ідея була підтримана і обрана рада з восьми членів. Це були керівники провідних європейських університетів і представники Ради Європи, які сформували робочу групу для розробки проекту Хартії. Проект тексту Хартії був затверджений на конференції в січні

1988 р. у Барселоні.

Офіційно Велику Хартію було прийнято 18 вересня 1988 р. ректорами

430 класичних університетів Європи у присутності багатьох представників освітньої і наукової громадськості, урядовців та духовенства.

16

Понад десять років Велика Хартія залишалася „документом про наміри” і не супроводжувалась активною організаційною діяльністю,

моніторингом виконання чи дотримання її положень тощо. Та після створення Болонської декларації про гармонізацію систем вищої освіти і формування на цій основі єдиного європейського простору вищої освіти ініціатори Великої Хартії вирішили створити спеціалізований орган. Майже за десять років після підписання Хартії Болонський університет і Конфедерація спілок ректорів Європейського Союзу заявили про намір заснувати Наглядову раду Великої Хартії університетів для контролю за виконанням цих принципів.

Сорбонська декларація 1998 р.

Наприкінці 90­х років у Західній Європі загострилася суперечність між вимогами об'єднаного ринку праці для осіб з найвищими кваліфікаціями,

необхідністю розширити мобільність студентів та молодих науковців і недосконалістю механізмів ­ старих угод і договорів, Великої Хартії університетів, Лісабонської конвенції та ін., ­ якими на практиці могли послуговуватися керівники держав та їх освітніх систем.

Отже, поява Сорбоннської декларації 1998 р. (додаток Б) є вимушеним кроком, спричиненим необхідністю інтенсифікувати освітньо­наукові обміни, а також краще узгодити роботу вищої школи.

У цій Спільній декларації про гармонізацію архітектури системи європейської вищої освіти міністри чотирьох політично і економічно найпотужніших держав Європейського Союзу констатували:

­Європа вступає в період великих змін в освіті й умовах праці;

­навчання впродовж усього життя стає очевидною необхідністю;

17

­ постала потреба розпочати побудову „європейського простору вищої освіти” як засобу синергетичного посилення досягнень і позитивних вимірів усіх європейських народів.

Болонська декларація від 19 червня 1999 р.

Існування певного консенсусу щодо необхідності освітнього об'єднання Європи уможливило розширення кола учасників цього процесу.

На пропозицію міністра освіти Італії в Болоньї 19 червня 1999 р. відбулася зустріч 29 вищих освітніх керівників з різних держав Європи, на якій обговорювалась можливість розширення ідей Сорбонської декларації на основі залучення даних і висновків європейських експертів з доповіді

„Тренди в європейських навчальних структурах”. До зустрічі був підготовлений відповідний проект тексту Болонської декларації (Додаток В).

2. Вища освіта в минулому

Найпримітивніші школи як навчальні групи постійного складу існували вже на першій стадії вирізнення людей з­поміж тваринного світу.

У племенах людей, що перебували на доаграрній стадії розвитку,

навчання відбувалось у групах ровесників, а наставниками були старі особи з великим життєвим досвідом. Звісно, у них не навчалися письменності, тому

„випускники” хоча й здобували своєрідну „освіту”, проте залишаються

„неписьменними”.

У процесі розвитку аграрних соціумів і формування великих територіальних угруповань з ієрархічною („пірамідальною”) системою управління при розподілі праці, а також виникнення великої кількості професій сформувався фах „писаря” ­ особи, яка мала графічні навички,

необхідні для формування на певних носіях текстів з ієрогліфів чи літер, а

18

також необхідних схем та малюнків.

За сприятливих обставин і у віддаленому минулому виникали осередки знань, які й справді були академіями чи подобою університетів, наприклад,

Мусейон в Єгипті часів Птоломеїв. Він розташовувався в місті Олександрія,

яке наказав спорудити своєму архітекторові Дейнократу всесвітньо відомий завойовник Олександр Македонський, спокушений поєднанням зручної гавані на березі Середземного моря, родючих земель і близькості виходу з глибини континенту Африки річкою Ніл. Олександру не судилося побачити завершення будівництва, бо він помер у Вавилоні й повернувся до Олександрії в золотому саркофазі.

Воєначальник Птоломей захопив владу в Єгипті і оголосив новою столицею країни недобудоване місто, архітектура якого була типово грецькою і значно переважала багато в чому всі колишні столиці цієї держави. Династія Птоломеїв багато зробила для перетворення Олександрії на ще одне диво світу.

Відгукнувшись на пропозицію вигнаного з Афін філософа, історика й непересічного оратора Деметра Фалерського, Птоломей І (Сотер І), який незадовго до того написав книгу „Історія Олександра”, розпочав створення в Олександрії центру культури і наук ­ Храму Муз (Мусейону). План Деметра полягав в акумулюванні в Бібліотеці Мусейону найважливіших документів різних країн світу, їх вивченні, перекладі грецькою й поширенні світових знань.

Храм Муз почав функціонувати 307 року до н. є. і ще понад 20 років успішно розвивався, оскільки Птоломей І, що було рідкістю серед тогочасних можновладців, усвідомлював значення письма, грамоти і наук, а тому витрачав на Бібліотеку багато коштів. Ще більшою мірою опікувався Мусейоном його син Птоломей II, період царювання якого виявився

19

порівняно спокійним і тривав майже 40 років.

Пік розвитку Мусейону припав на царювання Птоломея III ­ фанатика письменності, наук і образотворчого мистецтва. Йому вдалося зібрати в Бібліотеці все, що на той час існувало грецькою мовою.

На момент прибуття в Олександрію наприкінці минулої ери Цезаря та взяття ним шлюбу з Клеопатрою в Бібліотеці налічувалося близько 700 тисяч рукописів ­ безпрецедентний для Стародавнього світу приклад. У Мусейоні постійно працювало до 100 науковців і писців, продукція яких поширювалася на всю територію Середземномор'я і, на щастя, багато здобутків наук греків та інших тогочасних народів збереглося й донині.

Кілька сторіч в Олександрії успішно розвивалися філософія, історія,

географія, астрономія, фізика, медицина, математика, філологія, літературна критика, понад усе ­ поезія. Було перекладено Біблію і багато інших видатних творів. Найвідомішим з олександрійських математиків був Евклід,

який надав високої довершеності геометрії, а з фізиків ­ Герон, чиї термодинамічні експерименти були перевершені лише за два тисячоліття у Франції і Великобританії. Різнобічність знань Ератосфена допомогла йому обчислити діаметр Землі з похибкою менше 100 км.

Першу велику шкоду Бібліотеці заподіяли солдати Цезаря, який змушений був відшкодовувати збитки. Але цілковито знищив її халіф Омару

641 р., керуючись логікою: „Якщо у книгах йдеться не про те, що в Корані, їх треба знищити. А якщо ж те, що в Корані, то вони не потрібні”.

Лише 1988 року було зроблено спробу відродити Олександрійську бібліотеку у вигляді будинку діаметром 60 м зі зрізом, зверненим у бік моря,

що уособлювало сонячний диск ­ давнє традиційне єгипетське божество.

Олександрійський науковий центр не вважається першим університетом, оскільки підготовка нових науковців і професіоналів

20

різнобічної компетентності не входила в його пріоритетні завдання. Тому на появу перших університетів довелося очікувати ще понад тисячу років, коли постала потреба у високоосвічених фахівцях для виконання різноманітних державних та інших функцій.

За визнання першості у створенні закладів вищої освіти університетського рівня сперечаються кілька країн Західної Європи, зокрема Італія, Греція, Іспанія і Франція. Схоже, суперечки триватимуть і в новому тисячолітті, а от щодо погодження шляху формування ​моделейуніверситетів

досягнуто консенсусу, оскільки переважна більшість дослідників систем вищої освіти вважають, що найпоширеніша нині „базова” (чи „класична”)

модель повного університету як групи вищих шкіл (факультетів, коледжів,

інститутів, департаментів, „навчальних одиниць” тощо) походить з Франції і тому часто називається „паризькою”. Принагідно зауважимо, що сучасні університети мають мало спільного в організації та функціях не тільки з найвіддаленішим „предком”, а й з його численними „нащадками” ­

університетами початку XIX ст.

Однак термін „університет” походить все ж не з Парижу, а з італійської Болоньї, в якій майже на століття раніше (з 1088 р.) існувала подібна гільдія з викладачів (майстрів) та студентів (учнів), де, однак, пріоритет у найважливіших рішеннях належав студентам, які спочатку об'єднувались у чотири спілки (або universitet​), ​сформовані за місцем народження їх членів і призначені для вирішення гостріших „непорозумінь” з місцевим міським населенням і питань взаємодії з власними викладачами.

Від початку „університетизації” Європи перша модель закладу як

„Болонської студентської республіки” виявилася нежиттєздатною, друга ж за часом виникнення ­ стійкішою. Тому Паризький університет був взірцем для запозичення кілька сотень років. Це був доволі інтернаціональний заклад