lekcii_z_kursu_universitetska_osvita.doc

21

вищої освіти і лише почасти наукових пошуків, оскільки, як зазначалося,

підготовка науковців­дослідників становила його основне завдання.

Розпад розпливчастих середньовічних імперій і формування в Європі національних держав висунули до університетів нові вимоги до підготовки чиновників і керівників вищих рангів.

З часом університети стали обов'язковим атрибутом кожної незалежної країни чи великого князівства. На жаль, разом з цим збільшилась також кількість відмінностей між ними, хоча латина ще довго залишалася міжнародною мовою всіх університетів. Дедалі частіше викладання переходило на державну мову, значніше виявлялися національні особливості й вимоги держави та розколотої на частини Церкви.

Третьою за часом створення була англійська модель

„університету­інтернату” з власними традиціями і оригінальною структурою.

її найзначніша особливість полягала в тісному, тривалому ​і неформальному спілкуванні студента з викладачем ­ тьютором (наставником). Ця взаємодія учня й вихователя є такою ж важливою для формування особистості молодої людини, як регулярне ​відвідування лекцій, підготовка та участь у семінарах і дискусіях. Внаслідок таких пріоритетів у британському університеті була особлива атмосфера, сформувався осередок виховання національної еліти,

що уособилось у стереотипі „англійського джентльмена”.

Хоча кількість університетів ​постійно збільшувалась, вони залишалися навчально­виховними і не перетворювалися на науково­дослідні заклади

(наукові пошуки були монополією тогочасних Академій наук). Зберігалася й висока елітарність:

­до них вступали лише діти представників панівних верств суспільства;

­програми​і стиль навчання не змінювалися сторіччями;

22

­зміст предметів щодалі відходив від реалій життя та ін.

Таку саму велику роль почали відігравати й не університетські вищі навчальні заклади ­ навігаційні (морські) школи, заклади для підготовки артилеристів, інженерів­будівельників (фортифікаторів) та ін. Усі вони входили в систему оборони відповідної країни і були не лише елітарними, а й закритими закладами.

Лише університети, поступово мілітаризуючись (вводилась уніформа,

була заборонена поява і праця в них жінок тощо​), ​залишалися доступнішими,

хоча схоластика і заскніння безупинно посилювались. У такому вигляді класичні університети втрачали багато позитивних рис.

Четверта модель університету була втіленням в освіті відомого принципу меритократизму. Нагадаємо, що цей принцип передбачає таке:

управляти суспільством і виконувати в ньому важливі функції мають право й повинні лише найталановитіші та найздібніші незалежно від їх соціального походження.

Для постачання у Великі школи відповідного контингенту молоді у Франції було реформовано нижчі рівні освіти, створено „репетиторську” 1 ­ 3­річну „після середню” ланку у вигляді „підготовчих класів”, розроблено ефективну систему заохочення учнів шкіл до докладання великих знань для досягнення максимальних результатів у навчанні.

І результати були вражаючі: більшість наукових досягнень Франції у

XIX ст. здійснили випускники Великих шкіл. І хоча під тиском потреби навчати широкі контингенти „менш талановитих” (вступ до Великих шкіл і досі відбувається шляхом наджорсткого конкурсу) уряд Франції відновив університети (вони навчають більшість студентів країни), проте Великі школи з їх „кореневою системою”, як засвідчують результати соціологічних опитувань, залишаються в уявленні французьких громадян найвищим

23

досягненням їх країни в освіті.

Втім, розвиток у сучасній Франції системи освіти і наукових досліджень спричинився до того, що нечисленні Великі школи втратили колишнє значення щодо підготовки науковців, зберігаючи його щодо формування національної адміністративної еліти.

Характерною ознакою саме європейського варіанта суспільного розвитку у другому тисячолітті нашої ери стало постійне підвищення відсотка освіченого населення, що виявлялось наслідком своєрідного поєднання впливу релігії і тиску господарських потреб у вигляді активізації торгівлі, удосконалення ремесел, технологій тощо.

Лідерами в народній освіті були країни, які прийняли протестантизм,

що покладає на батьків практично всю відповідальність за ознайомлення своїх дітей зі Святим письмом, десятьма Заповідями і комплексом доволі­таки прогресивних принципів протестантизму.

3. Система освіти і вища освіта в Україні.

Після проголошення незалежності України в серпні та її підтвердження на референдумі у грудні 1991 р. реформи системи освіти дістали значного розвитку та інтенсивності. Протягом 1992­1993 рр. було розроблено і прийнято широку національну програму реформ „Освіта (Україна XXI ст.)”,

що передбачала підвищення стандартів освіти і досягненням європейської якості атестатів та дипломів.

Другий етап змін у системі освіти України розпочався в 1995 р. і

полягав насамперед у санації мережі закладів і подальшому вдосконаленні законодавчої бази. Початком його виявився Указ Президента України Л.

24

Кучми про розвиток вищої освіти (12 вересня 1995 р.). Цей документ викрив недоліки в роботі вищої школи і окреслив шляхи її поліпшення. Частину положень Указу було успішно реалізовано, зокрема реструктуровано систему професійної освіти. Важливу роль відіграти в цьому декрети уряду про глибоку реформу структури системи професійної освіти (23 травня 1997 р.) і

новий перелік профілів і фахів підготовки (24 травня 1997 р.).

23 березня 1996 р. Парламентом України було прийнято нову редакцію Закону України „Про освіту”. Вона майже не враховувала тенденції розвитку освіти в Європі.

В 1998­1999 рр. прийняті закони України „Про професійно­технічну освіту” і „Про загальну середню освіту”.

Наприкінці 1999 р. на базі двох міністерств створено об'єднане Міністерство науки і освіти; реформовано і підпорядковано новому міністерству мережу дослідних педагогічних закладів та ін., створено майже повну систему законів прямої дії для окремих рівнів системи освіти (закони про дошкільну підготовку, вищу школу, позашкільне навчання, навчання дорослих та ін.).

Структура і характеристики системи освіти України

Незважаючи на фінансові труднощі система освіти України зберігає великі масштаби і забезпечує задовільну якість навчання.

Дошкільна освіта і виховання

Конституція України і Закон України „Про освіту” проголошують доступність і безкоштовність дошкільної підготовки дітей у мережі державних і муніципальних закладів. За роки незалежності ця частина системи безперервної освіти України зазнала значних втрат.

25

Програми підготовки у цих закладах акцентуються на фізичному і психічному розвитку дитини, формуванні навичок особистої гігієни,

соціальної поведінки, оволодінні рідною мовою, навчанні читанню,

арифметиці і письму (курс підготовки до початкової школи). Ще до прийняття Закону України „Про дошкільне виховання і навчання” (11 липня

2001 р.) Міністерство освіти і науки України створило і затвердило Базовий компонент дошкільної освіти, що визначає мінімальний і достатній рівень навченості, розвитку й вихованості дитини на кожному віковому рубежі дошкільного дитинства. Протягом 3—5 років було заплановано створити програми навчання, що забезпечуватимуть досягнення зазначених цілей, а

також їх перевірку в дошкільних закладах. Міністерство науки і освіти України розробило програму розвитку і вдосконалення дошкільної підготовки дітей, що враховує світові тенденції, національний досвід і досягнення.

Джерела фінансування дошкільної освіти різноманітні, включаючи центральний, місцеві бюджети, підприємства і кошти батьків. Проте майже

93 % засобів системи дошкільної підготовки надходить з місцевих бюджетів.

Оскільки в деяких регіонах через повне зупинення підприємств припинилися надходження до місцевих бюджетів, спостерігається значна нерівномірність забезпечення дитячих садків.

Середня освіта

Як і в інших країнах, середня школа в Україні є ядром системи обов'язкового навчання і підготовки молоді. Конституція України і Закон України „Про освіту” проголошують безоплатність і доступність загальної середньої освіти для всіх громадян України, що має три рівні:

26

початковий ­3­4 роки; основний ­ 5 років; середній ­ 2 роки.

Згідно з прийнятим у червні 1999 р. Законом України „Про загальну середню освіту” планується обов'язкова 12­річна середня освіта з циклами тривалістю:

чотири (початковий) роки; п'ять (основний) роки; три (старший) роки.

На останньому циклі законом проголошується профільне поглиблене вивчення групи предметів.

Професійно­технічна освіта

З поглибленням економічної кризи майже припинилося надходження ресурсів від підприємств, що раніше брали на роботу всіх або більшість підготовлених у системі професійно­технічного навчання кваліфікованих робітників. Система базової фахової підготовки опинилась у складному становищі. Уряд України почав рішучі кроки для виходу з кризи. Швидкими темпами було реформовано та оздоровлено мережу професійно­технічних закладів, зокрема Закон України „Про професійно­технічну освіту” від 10

лютого 1998 р. Нині, на відміну від дошкільних закладів, майже всі заклади системи базової професійної освіти фінансує центральний бюджет України.

Система вищої освіти

Як відомо, налічуючи понад мільйон студентів, вищі заклали освіти України утворюють мегасистему, що входить у групу найбільших у світі.

Найважливіша її структурна зміна полягає в розпочатому в 1992 р. процесі перетворення з одноступеневої з єдиним дипломом спеціаліста на чотириступеневу з чотирма дипломами.

27

Виші заклади освіти поділяються на чотири групи за рівнями акредитації (І—IV).

Нижчу групу системи вищої освіти України становлять заклади фахової підготовки І і II рівнів акредитації, що приймають на навчання як випускників середніх шкіл, так і осіб з неповною середньою освітою.

Тривалість навчання в них – 2­5 років. Велика частина цих закладів надає дипломи ​молодшого спеціаліста із зазначенням відповідного профілю ­ медицина, сектор виробництва та ін. Провідні заклади II рівня акредитації дедалі частіше змінюють назву „училище”, „технікум” або „коледж”,

дістаючи право (при забезпеченні належної тривалості й якості навчання)

видавати дипломи бакалавра.

Ядром системи вищої освіти України запишаються університети,

інститути, академії, консерваторії та ін. Це група вищих закладів освіти III і IV рівнів акредитації, що надають дипломи ​бакалавра ​(4 роки навчання на базі повної середньої школи), ​спеціаліста ​(5 років навчання) і ​магістра ​(5або

6 років навчання). Як і всюди у світі, лише для медичних профілів навчання триває довше.

Система післядипломного навчання

Створення і діяльність системи підготовки та вдосконалення кадрового потенціалу вищих шкіл і науково­дослідних закладів є однією з найважливіших і найскладніших завдань будь­якої розвиненої держави.

Успадкована Україною в 1991 р. система післядипломної підготовки не могла її задовольнити, оскільки була лише фрагментом цілісної структури СРСР. У період 1991­1995 рр. було зроблено організаційні та законодавчі кроки для консолідації й розширення наявної мережі підготовки вчених і викладачів вищих кваліфікацій, аз 1995 р. триває процес поліпшення її діяльності. У ньому беруть участь уряд, кілька міністерств, академії наук та

28

інші органи й об'єднання.

З 1991 р. розширились і диверсифікувались аспірантура (підготовка кандидатів наук) та докторантура. Практично всі вищі заклади освіти мають аспірантуру.

Створення Міністерства науки і освіти України шляхом злиття двох профільних міністерств передбачає подальше вдосконалення системи підготовки та атестації науково­викладацьких кадрів вищої кваліфікації. Ця система фінансується з ресурсів державного бюджету з подальшим використанням випускників у державному секторі, а також приватних фондів і ресурсів зарубіжних країн (останнє стосується підготовки вчених для інших країн).

Частиною системи післядипломного навчання є окремі заклади і підрозділи вищих закладів освіти та інститутів, призначені для стажування і підвищення кваліфікації працюючих дипломованих кадрів. В умовах скорочення бюджету відбувається санація цих структур, вони повинні розширити спектр своєї діяльності за рахунок надання платних послуг, брати участь у перепідготовці безробітних та ін.

Неформальна і безперервна освіта

Успадкована Україною система неформальної і безперервної освіти була інтегральною частиною доволі розвиненої та узгодженої системи Радянського Союзу. Ця система складалася з двох великих частин ­ для дітей і дорослих. У першу входило багато державних позашкільних закладів. Усі діти були учасниками позашкільної діяльності, понад 30 % навчалися в особливих закладах (музичних, спортивних та інших школах).

Ліберальнішою була діяльність неформальною сектора з дорослими.

Відвідування занять було добровільним, але часто керівництво примушувало своїх працівників старанно вчитися в неформальному секторі. Важливу роль

29

у цьому відігравали так звані народні університети, курси, гуртки, лекторії,

центри навчання і творчості. Загалом у цих заняттях брали участь мільйони громадян України.

На початку 90­х років в Україні діяли понад 2200 позашкільних закладів, більшість з яких орієнтувалася на розвиток інтересу молоді до науково­технічної творчості, близько третини ­ на спортивну підготовку, не такими численними були музичні та інші школи мистецтв. Загальний контингент перевищував 1,9 млн. осіб (близько 30 % загальної чисельності школярів). У період 1992—1993 рр. лібералізація законодавства надала можливість заснувати недержавні позашкільні заклади (мовні курси, лекторії з фінансів і бізнесу та ін.), що деякою мірою підвищило можливості неформальної освіти.

Відбулася значна деідеологізація всієї позашкільної роботи з дітьми,

створено й упроваджено нові концепції і програми діяльності закладів різного підпорядкування. Було утворено нові об'єднання, серед яких найвідоміша всеукраїнська Мала Академія наук України. До традиційних напрямів діяльності додався великий сектор, пов'язаний з екологією, участю школярів у поглибленому вивченні стану навколишнього середовища та його захисті.

На жаль, скорочення можливостей державного бюджету негативно вплинуло на фінансування мережі позашкільних закладів. Відбулося скорочення мережі позашкільних закладів, а із середини 90­х років їх існування підтримується не так центральним бюджетом, як зусиллями місцевих органів і оплатою частини послуг батьками дітей.

Значних втрат зазнала система безперервного навчання дорослих.

Майже припинило лекційну і видавничу діяльність таке потужне об'єднання викладачів і вчених, як товариство „Знання” (підприємства і заклади не

30

мають можливості оплачувати його послуги), зникли пов'язані з вищими закладами освіти „народні університети” (лекторії і курси для працюючих осіб) та ін. Одночасно розширили активність державні та приватні курси іноземних мов, лекторії з використання комп'ютерів тощо. Сформовано систему надання дорослим нового фаху за їхні власні кошти або кошти підприємств чи фондів (зокрема, зарубіжних).

Забезпечення якості освіти

Протягом 90­х років в Україні було сформовано цілісну систему оцінювання і визнання навчальних закладів, а також контролю їх поточної діяльності. Розв'язання першого завдання покладено на Державну Акредитаційну Комісію (ДАК), другого ­ на інспекторів при міністерствах,

яким підпорядковані певні навчальні заклади. Для атестації кадрів створено аналогічні структури (Вища Атестаційна Комісія та управління при міністерствах).

Збільшення кількості приватних ВНЗ ­ а їх понад 188 ­ створює певні утруднення щодо контролю і забезпечення якості навчання в них. Якщо вони претендують на видання дипломів державного зразка, то повинні дотримуватися всіх вимог, передбачених для державних вищих закладів освіти.

Викладацький персонал системи освіти

В Україні підвищення освітньої кваліфікації і фахової компетентності вчителів вважається одним з найважливіших завдань державних органів.

Вимоги до кандидатів у вчителі шкіл і викладачі ВНЗ включені в закони України, втім, як і положення про їх соціальний захист та фінансову винагороду.

Результатом подібного підходу є наявність спеціальної професійної і психолого­педагогічної підготовки переважної більшості персоналу всіх