13. Зміст об’єктивного вчення Платона.

Платон був учнем давньогрецького мудреця Сократа, і в своїй філософії багато чого взяв від учителя. Останній назвав власний метод пізнання маевтикой, що можна приблизно перекласти як «допомога породіллі». Акушер допомагає матері народити дитя. Організм дитини вже сформований, а повитуха лише сприяє тому, щоб він з’явився на світ. У застосуванні до пізнання, на місці малюка виступає істина, яка нам заздалегідь відома, адже вона – родом зі світу ідей. Але оскільки наша душа перебуває під впливом матеріального розуму, потрібно зусилля – і навідні запитання мудреця-«акушера», щоб людський розум «народив», а насправді пригадав те, що вже знав раніше. Об’єктивний ідеалізм Платона виходить з сократовского вчення Маевтика і розвиває його.

Насамперед, філософ формулює вчення про передвічне та первинному по відношенню до матеріального світу царстві ідей, сутностей.

Людина, за Платоном, істота двоїсте. З одного боку, його тіло є частиною матеріального світу, а з іншого, він – суб’єкт і духовна сутність родом з вищого царства. Дивлячись на який-небудь предмет, ми, перш за все, фіксуємо в розумі його «ейдос».

Потрібно сходити від загального до приватного, і такий метод називається дедукцією. Тому ідеалізм у філософії передбачає наявність первинного Духа, який породжує видимий матеріальний світ, тобто якоюсь загальності, що створює конкретне.

Таким чином, справжнє пізнання – це робота з ідеями. Оперування з сутностями і встановлення взаємозв’язків між ними шляхом порівняння і аналогії отримало назву «діалектика».

14. Особливості духовних процесів та розвитку філософії в епоху Нового часу.

За часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст.; після цього починається період так званої "новітньої історії" що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

з'являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

народжуються роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

виникають національні Академії наук, зявляються перші газети та часописи, у тому числі — і наукові, з'являється міський транспорт. Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід постає основним суб'єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя. Тому показовою для епохи стає фігура Робінзона - відомого персонажа літературного твору Д. Дефо, бо ця людина на ділі продемонструвала, як це можна зробити, опинившись у ситуації повної відсутності соціальних умов людської життєдіяльності.

У духовний світ людини XVII - XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували італійський філософ Д. Віко (1668 - 1744), французький учений Ж. Тюрго (1727 -1781), німецький філософ Й. Г. Гердер (1744 - 1803).

Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії: -філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;

-філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів); виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін. ;

-розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації—утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи.

Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.