22. Методи вправ і привчання

Вправляння — виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних навичок та позитивних форм поведінки.

Застосування їх у вихованні не можна ототожнювати з вправами в процесі засвоєння основ наук. Термін «вправи» стосовно виховання має умовний характер, означаючи багаторазове повторення вчинків або дій, в яких виявляється відповідне до норм моралі ставлення до людей, колективу, оточення. Смисл вправляння полягає не в тому, щоб учень запам´ятав послідовність етапів своєї діяльності, а щоб норми моральних стосунків стали його звичкою, він швидко і правильно реагував на життєві обставини не тільки внаслідок логічного їх аналізу, а й завдяки почуттям, усвідомленню добра і зла.

Вправляння у сфері поведінки, як і будь-якій іншій, мають анатомо-фізіологічну основу. Повторення протягом тривалого часу сприяє утворенню динамічного стереотипу, підтримання якого вимагає все менших зусиль. Стереотип закріплюється, і його важко змінити.

У школі учень щоденно вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, навчальній і трудовій діяльності. Якщо у кожній сфері життєдіяльності він відчуватиме чіткі вимоги щодо виконання своїх обов´язків, це створить умови для щоденного вправляння в позитивній поведінці, вироблятиме відповідні навички і звички.

На практиці неможливо заздалегідь змоделювати виховні ситуації на всі випадки життя. Але слід подбати про достатню кількість доступних вправ для формування потрібних навичок і вмінь поведінки.

У педагогічній практиці не завжди є можливість і потреба очікувати, поки учень сам почне свідомо виконувати вимоги, яких він повинен дотримуватись з першого дня перебування у школі. Поки він усвідомить доцільність, справедливість і необхідність вимог, почне дотримуватися їх, його слід тактовно і неухильно привчати належно поводитися в конкретних життєвих ситуаціях. На перший план у таких ситуаціях виходить метод привчання.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

Методи вправ і привчання взаємозв´язані, адже спрямовані на засвоєння школярами соціального досвіду, формування у них системи вмінь і навичок. Практика свідчить, що особистість швидко засвоює норми і правила поведінки у суспільстві, але в конкретній діяльності діти відчувають значні труднощі через брак умінь і навичок. Тому у вихованні потрібна система доцільних вправ, спрямованих на створення виховних ситуацій, які мають конкретний життєвий сенс. Наприклад, не можна виховати в дитини почуття сміливості лише через заучування поняття «сміливість». Потрібна система вправ, спрямованих на подолання внутрішніх бар´єрів страху в конкретних ситуаціях.

Вправляння учня в позитивних діях і вчинках відбувається і завдяки використанню доручень учням, виконання яких, потребуючи відповідних дій, вчинків, формуватиме в них відповідні навички і звички.

Застосування цього методу передбачає врахування індивідуальних особливостей учнів. Добираючи доручення, дбають, щоб його виконання сприяло розвитку у вихованців потрібних якостей. Наприклад, неорганізованим дітям доручають організувати справу, яка потребує ініціативи, зібраності. Одержавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість для колективу і для себе, його самоорганізації та самоактивізації. Але доручення має бути адекватним його можливостям. Надто спрощене завдання викликає надмірну впевненість, непосильне — підриває віру у власні сили і можливості. З часом доручення ускладнюють за змістом і методикою його виконання. Педагог не тільки доручає учневі певне завдання, а й допомагає йому їх виконувати, доводити справу до кінця.

За тривалістю доручення поділяють на постійні та епізодичні. Постійні доручення доцільно давати учням, які мають необхідний досвід у їх виконанні, розвинене почуття відповідальності.

Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Недостатній контроль сприяє формуванню безвідповідальності. Контроль може бути індивідуальним з боку педагога або фігурувати у формі звіту учня на зборах колективу, засіданні його активу. Важливо, щоб якість виконання доручення, старання учня при цьому були адекватно оцінені.

23. Освітня функція передбачає, в першу чергу, засвоєння наукових знань, формування спеціальних і загально-навчальних умінь і навичок.

Освітня функція : покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Освітня функція та її реалізація на уроках хімії:

• формувати пе­реконання, доводити і обстоювати ідеї;

• вивчати основні закони науки, що розкривають зв'язки й відношення між різни­ми об'єктами та явищами дійсності та теорії, що містять сис­тему наукових знань про певну сукупність об'єктів;

Освітня функція навчання повинна забезпечити: повно­ту знань, яка визначається засвоєнням передбачених нав­чальною програмою відомостей з кожної навчальної дисци­пліни, необхідних для розуміння основних ідей, істотних причинно-наслідкових зв'язків; системність знань, їх упо­рядкованість, щоб будь-яке знання випливало з попередньо­го і прокладало шлях для наступного; усвідомленість знань, Що полягає в розумінні зв'язків між ними, прагненні само­стійно постійно поповнювати їх; дієвість знань, що передба­чає вміння оперувати ними, швидко знаходити варіативні способи застосування їх із зміною ситуації. Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забез­печує формування в учнів умінь та навичок.

24. Сутність навчання . Основні функції навчання. Шляхи їх реалізації.

Процес навчання за своєю сутністю є рухом учня шляхом пізнання від незнання до знання, від неповного до повнішого, ширшого і точнішого знання. У процесі навчання формуються пізнавальні, практичні вміння і навички, відбувається розвиток і виховання учнів та студентів.

Виходячи з мети і завдань сучасної школи, процес навчання покликаний забезпечувати три функції – освітню, виховну, розвиваючу.

Освітня функція передбачає, в першу чергу, засвоєння наукових знань, формування спеціальних і загально-навчальних умінь і навичок.

Виховна функція. Процес навчання поряд з освітньою реалізує й виховну функцію, формуючи в учнів світогляд, моральні, трудові, естетичні, етичні уявлення, погляди, переконання, способи відповідної поведінки і діяльності в суспільстві, систему ідеалів, відношень, потреб, фізичну культуру, тобто сукупність якостей особистості

Розвиваюча функція. Як і виховна функція, розвиваючий характер навчання об'єктивно випливає з самої природи цього соціального процесу. Правильно організоване навчання завжди розвиває, однак розвиваюча функція реалізується більш ефективно при спеціальній спрямованості взаємодії учителів і учнів на всебічний розвиток особистості. Така спеціальна спрямованість навчання отримала назву "розвиваюче навчання".

25. Методи стимулювання діяльності поведінки.

Гра — один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними.

Схвалення - найпростіший вид заохочення. Схвалення педагог може висловити жестом, мімікою, поглядом у вічі, фізичним дотиком, позитивною оцінкою поведінки чи роботи учня, колективу; використанням висловів, які передають щире захоплення вихованцями ("Мені подобається, як ти це зробив", "Дякую, що ти спробував", "Дякую!", "Дуже добре" і под.); висловів, що виражають співчуття й розуміння з боку педагога ("Я б теж пишався на твоєму місці!", "Я розумію, чому ти сумуєш", "Я міг би зробити таку ж помилку" тощо); висловів, які стверджують, що вихованець вчинив правильно ("Правильно", "Добре", "Саме так"); висловів, які заохочують цілу групу, не нехтуючи при цьому жодним учнем ("Ваша група робить успіхи!", "Мені приємно працювати з вами", "Я пишаюся тим, що Василь, один із ваших однокласників, виграв першу премію", "Я пишаюся тим, як ви всі його підтримували", "Ми всі так плідно працювали!"). Довір'я, повага вселяють впевненість у своїх силах, почуття власної гідності.

Змагання - це метод спрямування природної потреби учнів у суперництві й пріоритеті на виховання потрібних їм і суспільству якостей. Змагаючись, школярі швидко засвоюють досвід суспільної поведінки, розвивають фізичні, моральні, естетичні якості. З-поміж важливих вимог і умов організації змагання виділимо такі:

продумати організацію змагання. Необхідно визначити мету і завдання змагання, скласти програму, розробити критерії оцінок, створити умови для проведення змагання, підведення підсумків і нагороди переможців. Змагання повинно бути досить важким, захоплюючим, пункти змагання - конкретними, щоб результат їх виконання можна було оцінити і порівняти, критерії оцінок - простими і зрозумілими для всіх учасників;

встановити спрямованість і зміст змагання. Класичним видом змагань у школах було змагання за звання першого учня школи, класу, кращого знавця предмета. У наших школах протягом останніх десятиліть змагання за конкретним показником успішності не проводилося. Сьогодні з'явилися можливості відродити такі змагання між школярами. Звикати до активної боротьби за своє майбутнє людина повинна з дитинства і в реальних умовах. Усе, що є в житті, повинно бути в школі.

Ефективність змагання значно підвищується, якщо його ціль і завдання, умови проведення визначають саміучні. Вони ж підводять підсумки і визначають переможців. Педагог підтримує, спрямовує ініціативу вихованців, надає конкретну допомогу.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення. Полягає в тому, що відчуття задоволення, радості, зумовлені громадським визнанням зусиль, старань, досягнень зміцнює впевненість у своїх силах, викликає приплив енергії, піднесений настрій, готовність до роботи, забезпечує хороше самопочуття.

Покарання — осуд нєдостойних дій та вчинків з метою їх припинення, запобігання у майбутньому.

Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб.

26.Скласти правила реалізації принципу систематичності і послідовності

Реалізуючи вимоги принципу систематичності і послідовності, треба дотримуватись певних правил:

1. Не допускайте порушення системи як у змісті, так і в спо­собах навчання, а якщо система порушена, негайно ліквідуй­ те прогалини, щоб попередити неуспішність.

2. У кінці розділу, курсу обов'язково проводьте уроки уза­гальнення і систематизації.

3. Вимагайте від учнів засвоєння системи знань, умінь, навичок з кожного розділу і з усієї програми.

4.У процесі вивчення нового навчального матеріалу пропонуйте учням схеми, опорні сигнали, алгоритми, комп’ютерні програми.

5.Вивчайте з учнями навчальний матеріал від близького до далекого, від легкого до важкого, від простого до складного, від відомого до невідомого.

6.Плануйте засвоєння учнями провідних ідей, не перевантажуючи іх несуттєвими елементами.

7.Розділяйте зміст навчального матеріалу на логічно завершені частини, встановлюючи зв'язок між ними.

8.Перед вивченням нового навчального матеріалу актуалізуйте опорні знання.

9.Учіть учнів дотримуватися системи у самостійній роботі, озброюючи їх доступними алгоритмами.

27. Характеристика основних етапів процесу учіння

Учіння має структуру, яка зумовлена закономірностями пізнання й логікою навчального процесу. Основні етапи процесу учіння (оволодівання знаннями, уміннями й навичками)

Сприймання є початковою ланкою процесу учіння. Людина може сприймати явища і процеси навколишньої дійсності безпосередньо за допомогою органів чуття чи через інформацію про них у вигляді вербальної дії учителя або друкованого тексту чи ком

Рис. 2.6. Структура процесу учіння

п'ютерного відтворення. Для того, щоб процес був ефективним, необхідно, виходячи з логіки навчального процесу, забезпечити розуміння учнями необхідності тих чи інших знань. Тому вже на цьому етапі певну роль відіграє практика, виступаючи своєрідним поштовхом в організації процесу пізнання. Важливе місце тут посідає мотивація пізнавальної діяльності.

Наступний етап — розуміння. Це передусім проникнення в сутність явищ і процесів, установлення зв'язків між частинами цілого, між фактами й процесами, з'ясування причин, що зумовлюють те чи те явище. На цьому етапі формується свідомість учнів, розвиваються їхні інтелектуальні можливості та інтереси. З іншого боку, розуміння — важлива сходинка до успішності запам'ятання. По-перше, нерозуміння навчального матеріалу є значним психологічним бар'єром перед запам'ятовуванням, а по-друге, веде до догматизму у навчальній діяльності. Учнів необхідно спонукати пам'ятати не весь обсяг інформації, а найбільш суттєве, що становить основу оволодіння новим навчальним матеріалом і необхідне для формування наукового світогляду та конкретної практичної діяльності.

Завершується окремий етап учіння узагальненням і систематизацією. Узагальнення передбачає уявне виокремлення певних властивостей, що притаманні тому чи іншому класу предметів, явищ, процесів, перехід від окремого до загального.

Систематизація — мисленнева діяльність, у процесі якої знання про об'єкти, що вивчаються, організуються в певну систему на основі обраного принципу. Це можливо лише за умови достатньої розумової праці на попередніх етапах навчальної діяльності. Тут важливо сформулювати закони, правила, виокремити закономірності, бачити їх зв'язок з більш загальними явищами в логічній структурі навчальної дисципліни.

На всіх етапах процесу учіння практика є своєрідним психічним і логічним камертоном пізнавальної діяльності людини. Одночасно застосування знань, умінь і навичок є завершальним етапом певного циклу учіння стосовно конкретної теми чи розділу. Якщо учень не бачить перспективи застосування знань на практиці, то це породжує абсурдність учіння, гальмує пізнавальну діяльність.

28. Поняття колективу, його види та фактори розвитку.

Колектив - це відносно самостійна, організаційно оформлена група людей поєднаних загальною спільною діяльністю.

Основний колектив - колектив підприємства в цілому (наприклад колектив магазину, їдальні, ремонтної майстерні). Він являє собою більш широку категорію, в якій цілі, співвідношення і взаємовідносини ґрунтуються на більш глибокому соціальному синтезі.

Первинний колектив - найменша за чисельністю складова частина загального колективу підприємства, яку частіше називають групою.

Трудовий колектив підприємства, як правило, має складну структуру^.

Організаційна структура колективу складається з органів управління, функціональних і операційних підрозділів. Організаційна структура - це формальна структура колективу підприємства, в якій функції, права та обов'язки підрозділів і кожного працівника чітко визначені відповідним статутом, положеннями і посадовими інструкціями.

Соціальна структура характеризується складом працівників колективу підприємства за кваліфікацією (кількісне і якісне співвідношення між відповідними групами працівників); статевовіковою (співвідношення працівників колективу за віком і статтю); та культурно-технічними ознаками (співвідношення працівників за рівнем загальної і спеціальної освіти, оволодіння спеціальністю, досягненнями НТП).

Соціально-психологічна структура колективу - його неформальна структура, що базується на певних цінностях, нормах і очікуваннях, які поділяються усіма членами і мають форму міжособових відносин.

Кожен колектив у процесі своєї діяльності виконує певні функції:

- економічні - сприяння підвищенню продуктивності праці, підвищенню якості продукції і послуг, виконанню завдань, планів і досягненню певних цілей, раціональному використанню ресурсів, участі в управлінні підприємством;

- соціальні - сприяння покращенню умов і охорони праці, підвищенню життєвого рівня і соціально-культурних умов життя працівників, підвищенню кваліфікації працівників, розвитку творчої активності працівників, участі в управлінні соціальним розвитком;

- політичні - сприяння участі в управлінні державою.

29. Виховна функція

Виховний характер навчання — об'єктивна закономір­ність, що виявлялася в усі епохи. Водночас виховуючий характер навчання — важлива функція діяльності вчите­ля, який виховує підростаюче покоління насамперед у процесі навчання. Зрозуміло, що процес навчання переду­сім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на ос­нові засвоєння системи наукових знань про природу, сус­пільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і до самих себе.

Формування наукового світогляду є підґрунтям для ви­ховання моральних, трудових, естетичних і фізичних яко­стей особистості. У процесі навчання формуються такі мо­ральні якості, як почуття обов'язку і відповідальності, дружби й колективізму, доброти і гуманізму, активна по­зиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, не­обхідні майбутньому працівникові будь-якої галузі вироб­ництва: вміння планувати свою роботу, добирати прийо­ми її виконання, контролювати себе, раціонально викори­стовувати час.

30. Загальна характеристика догматичного та пояснювально-ілюстративного навчання.

Догматичне навчання характеризується такими особливостями:

викладач повідомляє студентам певну сукупність знань у готовому вигляді без пояснення;

студенти засвоюють знання без усвідомлення й розуміння і майже дослівно відтворюють завчене;

від студентів не вимагається застосування знань на практиці.

Цей тип навчання сприяє певною мірою розвитку механічної пам´яті, але не створює умов для розвитку інтелектуального потенціалу особистості, не забезпечує підготовку людини до практичної діяльності на основі набутих знань.

Пояснювально-ілюстративний тип зумовлений більш високим рівнем суспільно-виробничих відносин. Він характеризується такими особливостями:

викладач повідомляє студентам певну суму знань,

пояснює сутність явищ, процесів, законів, правил та ін. з використанням ілюстративного матеріалу;

студенти мають свідомо засвоїти пропоновану частку знань і відтворити її на рівні глибокого розуміння, застосувати знання на практиці в різноманітних видах.

Проте в цілому вказаний тип навчання стояв на заваді включення студентів у активну самостійну пізнавальну діяльність і розвитку інтелектуальних можливостей осо-бистості, оволодіння методами самостійного пізнання.

31. Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з форму­вання в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.

Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продов­жуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, мо­ральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у су­спільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високороз-виненим почуттям власної гідності, поваги до гідності ін­шої людини. Моральне виховання передбачає формуван­ня в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правди­вості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.

Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, мо­ральні переконання, почуття та якості.

Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведін­ки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

Мораль виконує пізнавальну, оціночну, виховну функ­ції, а її складовими є моральна свідомість, моральна діяль­ність, моральні відносини. Норми і принципи моралі, мо­ральні ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію особистості.

Моральний ідеал — образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є взірцем, до якого слід прагнути.

Це той взірець моральної досконалості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований ви­ховний процес.

Моральна норма — вимога, яка визначає обов'язки людини щодо навколишнього світу, конкретні зразки, які орієнтують поведінку особистості, дають змогу оцінювати й контролювати її.

Возведена в систему сукупність моральних норм утво­рює моральний кодекс.

Якщо мораль є суб'єктивним уявленням людини про добро та зло, то практична її діяльність щодо творення добра, спонукана внутрішніми мотивами («голосом совіс­ті») постає як моральність.

Моральність — втілення у практичній діяльності лю­дей моральних переконань, моральних ідеалів, норм, почут­тів та принципів. Моральні переконання — стійкі, свідомі моральні уявлення людини (норми, принципи, ідеали), від­повідно до яких вона вважає за потрібне діяти так і не інак­ше. Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових реакцій в різних ситуаці­ях, її суб'єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих явищ суспільного життя, суспільства загалом. Моральні якос­ті — типові риси поведінки особистості.

Основу морального виховання становить етика (від грец. еіпіка — звичка, звичай) — філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людь­ми. Вона досліджує моральні категорії, в яких втілені мо­ральні принципи, норми, оцінки, правила поведінки. Су­купність етичних проблем охоплюють питання про те, як має чинити людина (нормативна етика), а також теоре­тичні питання про походження і сутність моралі.

Характерною особливістю морального становлення осо­бистості є врахування її менталітету (ментальності) — специфічного світосприймання, світовідчуття, світогляду, бачення світу і себе у світі, національного характеру, вда­чі, які виробляються під впливом багатовікових культур­но-історичних, геополітичних, природно-кліматичних чин­ників.

Дисциплінованість, організованість — суттєві ознаки моральної вихованості та культури людини. Основою дисципліни є поєднання методів переконання з метою фор­мування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва передумова для опанування вміннями і звичками мораль­ної поведінки.

Основні якості моральності формуються в ранньому дитинстві на основі так званого «соціального успадкуван­ня». Вирішальною у цьому є роль батьків: їх поведінка, цілеспрямований вплив на особистість дитини. Особливо важливо задіяти в моральному вихованні можливості усіх соціальних інституцій:

— сім'ї, цілеспрямований вплив її на формування мо­ральних цінностей дитини;

— педагогічну діяльність дошкільних виховних закла­дів;

— освітньо-виховну діяльність загальноосвітніх навчаль­но-виховних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій);

— діяльність професійних навчально-виховних закла­дів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних за­кладів);

—  засобів масової інформації (радіо, телебачення, кі­но, газет та ін.);

— діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, кон­серваторій, клубів, будинків культури тощо);

— соціально-виробничу діяльність громадян на підпри­ємствах, в організаціях.

У моральному, як і будь-якому іншому, вихованні не можна абсолютизувати або недооцінювати жодного із за­собів. Тільки оптимальне їх поєднання з урахуванням ін­дивідуальних особливостей учнів забезпечить очікуваний результат. Головне — забезпечити цілеспрямованість, єд­ність й узгодженість дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість.

32.Розвиваюча функція

Передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розви­ваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери; навчальних інтересів, мо­тивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі за­гальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають навчитися: структурування — встановлення найближчих зв'язків між поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі якого ви­значається структура знань; систематизації — встановлен­ня віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі якої вони організуються в певну систему; конкре­тизації — практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання — зміни неістотних ознак понять, їх властиво­стей, фактів тощо при постійних істотних; доведення — ло­гічного розмірковування; робити висновки — поступово спрощувати теоретичний або практичний вираз з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення — акцен­тування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час вивчення навчального матеріалу; класифікації — роз­поділу понять на взаємопов'язані класи за істотними озна­ками; аналізу — виокремлення ознак, властивостей, відно­шень понять, знаходження спільних і відмінних їх власти­востей; синтезу — поєднання, складання частин (дія, зво­ротна аналізу); порівняння — виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування — виділення істотних ознак понять відки­данням неістотних; узагальнення — виділення ознак, вла­стивостей, істотних для кількох понять.

Під час навчального процесу вчитель сприяє розвитко­ві в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції — здивування, радість, цікавість, парадоксальність, переживання (продумує, коли і як створити необхідні ситуації).

33. Загальна характеристика програмованого та проблемного навчання .

Проблемне навчання - система методів, засобів, що шляхом розв'язування проблемних завдань у процесі засвоєння нових знань формують в учнів творче мислення та пізнавальні інтереси

Воно має за мету одержання нових знань, формування теоретичних і практичних умінь учнів через розв'язування завдань, що виникають у проблемних ситуаціях. У ньому долаються недоліки методів, що передбачають стихійне тренування і механічне запам'ятовування навчального матеріалу без його розуміння. Тому проблемне навчання називають сократівським, евристичним методом, дослідницьким навчанням тощо.

Проблемне навчання передбачає імітацію творчого процесу пізнання, моделювання головних його ланок: створення проблемної ситуації та керівництва пошуком шляху у готовому вигляді, а здобуваються внаслідок самостійної пізнавальної діяльності у проблемній ситуації. Вчитель ставить учня в проблемну ситуацію, в якій наявні знання не дають йому змоги розв'язати завдання, що змушує актуалізувати своє мислення. Якщо учень засвоїв загальний спосіб розв'язання навчальних завдань цього класу, то завдяки репродуктивному мисленню легко знайде вихід з такої ситуації. Незнання такого способу робить для нього пізнавальну ситуацію проблемною

Програмоване навчання - система подавання теоретичного матеріалу та організованих форм навчальної роботи учня, що сприяють йому у самостійному здобуванні знань, оволодінні уміннями і навичками

Ґрунтується програмоване навчання на загальних і специфічних дидактичних принципах (послідовності, доступності, наступності, систематичності, самостійності), які реалізуються у процесі виконання головного його елемента- навчальної програми

Принципи програмованого навчання

а) поділ матеріалу на окремі порції-кадри, що відповідають одному кроку у процесі засвоєння;

б) активність процесу засвоєння (необхідність виконання завдань, запропонованих у кожному кадрі);

в) наявність зворотного зв'язку (самоконтролю) у виконанні кожного завдання;

г) можливість індивідуалізації процесу навчання.

34. Завдання,шляхи і засоби розумового виховання.

Розумове виховання —діяльність вихователя, спрямована на роз­виток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.

У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня — розумо­вий розвиток.

Розумовий розвиток — процес розвитку інтелектуальних сил, пі­знавальних здібностей мислення учнів.

Розумова діяль­ність є провідного в житті людини. Вона є найважливішою перед­умовою соціального становлення особистості, її морально-духов­ного збагачення. Розумове виховання спрямоване на розв'язан­ня ряду завдань.

1.Опанування системи знань про наукові засади розвитку природи й суспільства.

2. Розвиток потенційних інтелектуальних сил особистості.

3. Формування культури розумової праці.

провідним завданням розумового виховання є створення оптимальних умов для розумового роз­витку кожної особистості, максимальне використання потенцій­них можливостей людини для зростання її інтелектуальних сил.

У системі розумового розвитку людини важливе місце посідає мислення. Мислення — це процес опосередкованого відображення об'єктивної дійсності в зіставленнях, взаємозв'язках її структурних компонентів. Школа має закласти основи формування різних видів мислення — діалектичного, логічного, абстрактного, узагальненого, категоріального, теоретичного, індуктивного, дедуктивного, алгоритмічного, репродуктивного, продуктивного, системного.

Розумове виховання передбачає оволодіння людиною рядом важливих розумових операцій: аналізом, синтезом, порівнянням, систематизацією.

Важливим завданням є формування інтелектуальних умінь, до яких відносять: загальні вміння (читати, слухати, усно висловлювати свої думки, писати, працювати з книгою та іншими джерелами інформації) та спеціальні вміння (читати ноти, карти, схеми, слухати музичні твори, користуватися довідковою літературою). Всі ці уміння є важливою передумовою становлення культури розумової праці.

Процес розумового виховання людини супроводжує її впродовж усього життя. Можна виділити певні напрямки (шляхи) розумового виховання:

1) стихійне сприйняття явищ і процесів навколишньої природної та соціальної дійсності людиною з раннього віку;

2) навчання в загальноосвітніх навчально-виховних закладах, де відбувається оволодіння основами наук;

3) навчання у професійних навчальних закладах;

4) користування засобами масової інформації (книгами, газетами, журналами, радіо, телебаченням);

5) участь людини у продуктивній праці;

6) залучення учнів до позакласної і позашкільної виховної роботи;

7) організація досвіду поведінки особистості в соціальній діяльності;

8) включення людини у систему самоосвіти.

Засобами розумового виховання є широкий спектр предметів, які використовуються у системі пізнавальної діяльності людини: книги, комп'ютерна техніка, лабораторне обладнання, письмове приладдя та ін.

У системі розумового виховання широко використовуються різноманітні методи пізнавальної діяльності людини.Варто надавати перевагу тим методам, які сприяють включенню осо­бистості в активну самостійну пізнавальну діяльність.

35. Правила для реалізації активності і самостійності.

Принцип активності в навчанні інформатики передбачає розумову активність учнів у процесі оволодіння діяльністю. Цей принцип має велике значення для правильної організації процесу навчання В методиці навчання інформатики розрізняють інтелектуальну, емоційну активність Інтелектуальна активність забезпечується постановкою проблемних завдань, які стимулюють пізнавальні процеси Емоційна активність пов'язана з питанням цікаво чи не цікаво учням вивчати ті чи інші питання Позитивне емоційне ставлення до предмета відіграє велику роль у досягненні успіхів Негативні емоції блокують активність учня.

Форми прояву активності можуть бути різними, наприклад самоконтроль через рефлексію власної діяльності, контроль за роботою товариша, модифікація готових і розробка власних алгоритмів та програм, участь в проектній діяльності. Активність природно виходить з інтересу до навчання, але при цьому вчителеві важливо чітко сформулювати, які результати навчання контролюються.

Навчання ефективне, коли учень розуміє необхідність свого навчання, ставить чи приймає цілі заняття, бере участь у плануванні й організації своєї діяльності, в її розумінні, самоконтролі і самооцінці.

Для реалізації принципу активності вчителю доцільно:

1   Учити дітей ставити запитання.  Запитання важливіше за відповідь, оскільки відкриває, а не закриває пізнання.

2   У навчанні завжди використовувати альтернативні підходи, позиції і точки зору до будь-якого суттєвого питання.

3   Відшукувати з учнями причини того, що вивчається Спонукати гіпотези учнів, працювати з їхніми версіями як з особистісним змістом освіти.

4   У процесі навчання робити зупинки і пропонувати учням проаналізувати їхню діяльність Рефлексивна позиція потребує часу, але збільшує результативність засвоєння курсу інформатики.

Способи реалізації принципу самостійності і активності учнів у процесі навчання: — посилення соціально-педагогічної мотивації уміння та набуття освіти учнями; — раціональний вибір змісту, методів, засобів навчання та форм організації самостійної навчально-пізнавальної діяль¬ності учнів; — максимальне включення учнів на уроці в різні види самостійної діяльності щодо оволодіння і застосування знань, умінь та навичок; — формування в учнів умінь та навичок бачити пробле¬му, осмислити її суть, розробляти гіпотези та знаходити раці¬ональні шляхи її розв'язання; — озброєння учнів навичками самостійного одержання інформації, обробки та її аналізу, використання в практичній діяльності; — формування в учнів стійкої потреби у самоосвіті та оволодінні способами її здійсн

Самостійність учня також є метою і умовою успішного вивчення інформатики Вона слідує за активністю учень може активно сприймати лекцію проблемного типу, а  це ще не самостійність. Можливі етапи зростання самостійності від повною управління вчителем через оперативну допомогу до самоуправління пізнавальною діяльністю за допомогою комп'ютера. При переході до творчої діяльності самостійність реалізується повністю. Звертання учня за допомогою є вже проявом активності, але це ще не самостійність.

Активності та свідомості в навчанні можна досягти шляхом: – створення в учнів позитивного уявлення про майбутню професійну діяльність; – формування розуміння учнями смислу професійної освіти й, відповідно, на цій основі інтересу до професійних знань, навичок і вмінь; – вироблення мотивації учіння та майбутньої професійної діяльності; – спонукання учнів до правильної оцінки власних дій, вчинків, виховання у них звичок самоаналізу й самоконтролю та потреби самовдосконалення; – створення під час навчання проблемних ситуацій, які потребують самостійних, творчих і активних дій, та залучення учнів до їх розв'язання; – використання діалогічних методів навчання, які формують і розвивають самостійність, творчість і активність учнів; – стимулювання колективних форм роботи, взаємодії учнів в учінні; – організації навчання в умовах змагання, стимулювання ініціативи і творчості; – проблемності викладання навчального матеріалу; – використання отриманих професійних знань, навичок і вмінь у практичній діяльності; – диференціації навчального матеріалу відповідно до розумових і фізичних можливостей і здібностей учнів; – уміння педагога відчувати психічний стан учнів тощо.

36. Поняття про навчальний модуль

Модуль (modulus) – міра. У педагогіці модуль – це функціональний вузол навчально-виховного процесу. Модульне навчання – це пакет науково-адаптованих програм для індивідуального вивчення, що забезпечує навчальні досягнення студентів з різним рівнем попередньої підготовки. Навчальний модуль – це система занять у вигляді сукупності систем знань, норм цінностей. Це поетапне відкриття студентом під впливом викладача цієї системи у ході пошукової пізнавальної активності.

Модульне навчання зародилося в кінці 60-х років у англомовних країнах. Принцип його полягав у тому, що студент більш самостійно може працювати із запропонованою йому індивідуальною навчальною програмою , яка включає цільовий план дій, банк інформації і методичне керівництво щодо досягнення поставлених дидактичних цілей.

Основні принципи модульності:

- Наявність самостійної групи ідей (знань), якими оволодівають студенти за допомогою дидактично доцільних засобів.

- Формування самостійно спланованої, цілісної одиниці навчальної діяльності, яка сприяла б досягненню студентом чітко визначених цілей. Складаються автономні порції навчального матеріалу для студентів. За умов модульності студент дістав право вибору шляхів індивідуального навчання.

Чим відрізняється модуль від кроку?

Крок – це частина матеріалу від програмного навчання. Модуль – це частина матеріалу з відповідним ростом знань. Так пропонується семестровий лекційний курс розподілити на 10-12 модулів. Наприклад, викладач з сестринської справи складає алгоритм практичного навичка “Приготування і застосування дезінфікуючих розчинів”, повинен починати з правил математики (скласти рівняння).

Реалізація принципу модульності забезпечує оптимізацію психосоціального росту студента і викладача.

2. Сутність модульно-розвиваючого навчання

Зміст модульно-розвиваючого навчання визначається цілісною системою змістових модулей, що зафіксована у модульній програмі того або іншого навчального курсу.

Принципи формування модульних програм:

1. Цільове призначення інформаційного матеріалу;

2. Поєднання комплексних інтегруючих і окремих дидактичних цілей;

3. Повнота навчального матеріалу в модулі;

4. Відносна самостійність елементів модуля;

5. Реалізація зворотного зв’язку;

6. Оптимальна передача інформаційного і методичного матеріалу.

Умови модульно-розвиваючого навчання:

1. Зменшення щоденного навчального навантаження (замість 5-7 предметів вивчають 2-3, максимум 4).

2. Впроваджено гнучкий розклад і скорочено заняття до 30 хв. – 3 міні-модуля. Міні-модуль (30 хв.) - Матеріал, що має смислову і логічну завершеність кожного.

Навчальна технологія, адаптована до основних завдань старшої школи та психолого-фізіологічних особливостей учнів, називаємо модульно-рейтинговою.

Модульний процес і структура навчального модуля: Основним дидактичним засобом реалізації модульної програми повинні стати міні-підручники.

37. завдання,принципи,шляхи,засоби трудового виховання

Трудове виховання — виховання свідомого ставлення до праці че­рез формування звички та навиків активної трудової діяльності.

Завдання трудового виховання зумовлені потребами існування, самоутвердження і взаємодії людини в сус­пільстві та природному середовищі. Воно покликане за­безпечити:  психологічну готовність особистості до праці (ба­жання сумлінно та відповідально працювати, усвідомлен­ня соціальної значущості праці як обов'язку і духовної потреби, бережливість щодо результатів праці та повага до людей праці, творче ставлення до трудової діяльності);  підготовка до праці (наявність загальноосвітніх і політехнічних знань, загальних основ виробничої діяль­ності, вироблення умінь і навичок, необхідних для трудо­вої діяльності, підготовка до свідомого вибору професії).

Трудове виховання ґрунтується на принципах:  єдності трудового виховання і загального розвитку особистості (морального, інтелектуального, естетичного, фізичного);  виявлення і розвитку індивідуальності в праці;  високої моральності праці, її суспільно корисної спрямованості;  залучення дитини до різноманітних видів продук­тивної праці;  постійності, безперервності, посиленості праці;  наявності елементів продуктивної діяльності дорос­лих у дитячій праці;  творчого характеру праці;  єдності праці та багатогранності життя.

У трудовому навчанні учні одержують загально трудову (оволодіння знаннями, уміннями і навичками з плану­вання, організації своєї праці), загальновиробничу (осво­єння науково-технічного потенціалу основних галузей ви­робництва, основ економіки та організації праці, природи й навколишнього середовища), загальнотехнічну (оволо­діння знаннями з урахуванням специфіки галузі, в яку входить обраний профіль трудової підготовки) й спеціаль­ну підготовку (передбачає формування початкових умінь і навичок праці з обраної спеціальності).

Зміст трудового виховання визначається навчальною програмою для кожного класу. Його особливості відобра­жають поняття «трудова свідомість», «досвід трудової ді­яльності», «активна трудова позиція».

Трудова свідомість особистості містить уявлення про ставлення до праці, участі у суспільно корисній праці, усвідомлення необхідності трудового самовдосконалення, систему знань, трудових умінь і навичок, з'ясування ролі праці у виборі майбутньої професії. Досвід трудової діяльності означає систему загальних умінь і навичок, необхідних у повсякденному житті, пра­ці, об'єктивного оцінювання результатів своєї праці та самооцінювання, умінь і навичок систематичної, організо­ваної, посильної суспільно корисної праці, узагальнення набутого досвіду. Активна трудова позиція зумовлюється системою тру­дових потреб, інтересів, переконань, ціннісних орієнтацій, уподобань, прагненням до обдуманого вибору професії, про­довження освіти у відповідному навчальному закладі. Формування готовності до праці поділяють на етапи — своєрідні ступені трудового становлення особистості.

На всіх етапах трудового виховання учнів необхідно формувати потребу в праці, творче ставлення до неї, залу­чати до реальних виробничих відносин і формувати роз­винуте, зорієнтоване на особливості ринкового господа­рювання, економічне мислення, розвивати загальні (інте­лектуальні, психофізіологічні, фізичні та ін.) і спеціальні (художні, технічні, математичні тощо) здібності, відроджу­вати національні традиції, народні промисли та ремесла, виховувати культуру особистості в усіх її проявах.

38. Принцип індивідуального підходу до учнів, шляхи його реалізації

Важливим моментом у процесі навчання є індивідуальний підхід до учнів. Існують такі способи індивідуалізації навчання: під час пояснення нового матеріалу вчитель зважає на учнів, для яких він може бути незрозумілим; під час самостійної роботи частіше підходить до відстаючих учнів, допомагає і підбадьорює їх; індивідуалізує домашнє завдання; частіше здійснює вибіркову перевірку зошитів учнів, яким важче дається навчання. Ця форма роботи на уроці дає змогу враховувати темпи роботи кожного учня, його підготовленість, створює можливості для диференціації завдань, контролю й оцінювання результатів, забезпечуючи відносну самостійність. Але потребує значних затрат часу і зусиль учителя. В індивідуальній виховній роботі використовують позакласне читання, колекціонування, гру на музичних інструментах, вишивання, малювання тощо. Індивідуальні форми роботи нерідко пов’язують з груповими і фронтальними. — знання і врахування в процесі навчання психофізіоло¬гічних вікових та індивідуальних особливостей учнів; — диференційований відбір змісту, методів і засобів на¬вчання, форм організації навчально-пізнавальної діяльності учнів; — стимулювання самостійної індивідуальної навчально-пізнавальної діяльності учнів; — здійснення професійної орієнтації учнів на уроці з вра¬хуванням їх інтересів, нахилів, здібностей; — організація навчально-пізнавального процесу з макси¬мальним залученням учнів до участі в ньому (з врахуванням їх індивідуальних можливостей та бажання); — виявлення творчого потенціалу учнів і забезпечення умов для його реалізації в навчальній діяльності; — реалізація індивідуального підходу до оцінки знань, умінь та навичок учнів. Принцип свідомості і міцності засвоєння знань, умінь та навичок учнів

39. принципи і закономірності навчання.

Закономірність навчання — об'єктивний, стійкий і істотний зв'язок у навчальному процесі, що зумовлює йото ефективність.

Закономірності процесу навчання умовно поділяють на об'єктивні і суб'єктивні.

Об'єктивні закономірності породжені суттю процесу навчання. До них належать:

- виховний і розвивальний характер навчання: у процесі навчання на основі засвоєння системи наукових знань формується науковий світогляд, моральні, трудові, естетичні та фізичні якості учнів (студентів), виробляється їх ставлення до навчання. Водночас здійснюється і розвиток особистості — пізнавальних процесів, уваги, мовлення, емоційно-вольової сфери та ін.;

- зумовленість навчання суспільними потребами: кожен етап розвитку людської цивілізації потребує певного рівня вихованості й освіченості людини, що забезпечується навчанням; - залежність ефективності навчального процесу від умов — навчально-матеріальної бази, наявності висококваліфікованих педагогічних кадрів, зацікавленості навчально-виховним. процесом громадськості;

- залежність процесу навчання від вікових і реальних навчальних можливостей учнів — рівня розвитку інтелектуальної, емоційно-вольової сфери, вміння вчитися, працездатності, ставлення до навчання та ін.;

- навчання передбачає цілеспрямовану взаємодію вчителя (викладача), учня (студента) і об'єкта, що вивчається: вчитель (викладач) повинен спрямовувати пізнавальну діяльність учня (студента), контролювати її навіть тоді, коли той опановує предмет самостійно;

- навчальний процес ефективний лише за умови активності учнів (студентів); результативність його залежить від різноманітності, інтенсивності видів навчальної діяльності.

Суб'єктивні закономірності процесу навчання залежать від особливостей діяльності вчителя (викладача), його характеру тощо. їх формулюють так:

- поняття можуть бути засвоєні лише тоді, коли пізнавальна діяльність учнів (студентів) спрямована на визначення чітких і зрозумілих співвідношень між ними;

- навички формуються лише за умови відтворення операцій і дій, взятих за їх основу;

- міцному засвоєнню навчального матеріалу сприяє його систематичне повторення і включення в систему вже засвоєного раніше змісту;

- опанування складних способів діяльності залежить від успішного оволодіння простими видами діяльності, що належать до складних, і від готовності визначати ситуацію, в якій ці дії можуть бути виконані;

- рівень і якість засвоєння знань за різних умов і здібностей учнів (студентів) залежить від урахування вчителем (викладачем) ступеня значущості для них засвоюваного змісту;

- використання варіативних завдань передбачає застосування знань у важливих для учнів (студентів) ситуаціях, сприяє формуванню готовності до перенесення засвоєних знань і пов'язаних із ними дій у нову ситуацію.

Принципи навчання. Принцип навчання (дидактики) — твердження, що визначає зміст, організаційні форми і методи навчальної роботи школи.

Принцип науковості. Він передбачає вивчення учнями системи наукових тверджень і використання у навчанні методів, близьких до тих, які застосовуються в певній науці. Вимагає розкривати причинно-наслідкові зв'язки явищ, подій, процесів, проникати в їх сутність, демонструвати могутність людської думки, ознайомлювати з методами науки, розкривати історію її розвитку, боротьбу тенденцій, взаємозв'язок наук.

Принцип систематичності і послідовності. Зумовлений він логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, яка протікає відповідно до вікових закономірностей розвитку особистості. Передбачає системність роботи вчителя, врахування пройденого матеріалу при вивченні нового, розкриття нового матеріалу частинами, фіксування уваги учнів на вузлових питаннях, продумування системи уроків, показ внутріпредметних і міжпредметних зв'язків. Не менш важлива системність у роботі учнів, студентів (систематичне відвідування занять, послідовність виконання домашніх завдань, постійне повторення навчального матеріалу тощо).

Принцип доступності. Означає, що навчання успішне і ефективне за умови, коли його зміст, форми і методи відповідають віковим особливостям учнів (студентів), їх розумовим можливостям. Реалізація цього принципу передбачає дотримання правил «від простого — до складного», «від відомого — до невідомого», від «близького — до далекого».

Принцип зв'язку навчання з життям В основі поєднання навчання з життям — об'єктивні зв'язки, що встановилися між наукою і виробництвом, теорією і практикою. Реалізовують цей принцип, спираючись на життєвий досвід учнів, застосовуючи набуті знання у практичній діяльності, розкриваючи практичну значущість знань. Неабияке значення мають і звернення в процесі навчання до краєзнавчого матеріалу та безпосередня участь школярів (студентів) у громадському житті.

Принцип свідомості й активності учнів. Випливає і мети і завдань національної школи і тих особливостей, які передбачає осмислений і творчий підхід до опанування знань.

Свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності. Свідомому засвоєнню знань також сприяє роз'яснення мети і завдань навчального предмета, значення його для вирішення життєвих проблем, для власних перспектив. Не меншу вагу мають позитивна мотивація до навчання; раціональні прийоми праці на уроці; критичний підхід учителя (викладача) до змісту навчального матеріалу, належний контроль і самоконтроль у навчанні.

Активізують пізнавальну діяльність позитивні емоції, викликані інтересом до навчального матеріалу, навчальною діяльністю; розуміння практичної значущості знань, їх зв'язку з життям; єдність між розумінням навчального матеріалу і його викладом в усній чи письмовій формі. Підмогою є й доброзичливі стосунки між учителем і учнями, уміння вчителя враховувати психічний стан учнів і стадії їх психічного розвитку. Корисне є й використання сучасних технічних засобів навчання.

Принцип наочності. Він вимагає будувати процес навчання на основі живого сприймання учнями (студентами) предметів і явищ об'єктивної дійсності. Адже чуттєве сприймання навчального матеріалу, що становить основу наочності, сприяє формуванню чітких, точних образів уяви, активізує розумову діяльність, є дієвим засобом усвідомлення матеріалу.

Принцип міцності засвоєння знань, умінь і навичок. Знання, уміння та навички можуть бути міцними за умі ви, що вони утворюють систему, яка постійно оновлюється, уточнюється і закріплюється.

Принцип індивідуального підходу до учнів. Цей принцип дає змогу в умовах колективної навчальної роботи кожному учневі, студентові йти своїм шляхом. Реалізуючи його, враховують рівень розумового розвитку кожної дитини, її знання і вміння, пізнавальну та практичну самостійність, інтереси, наполегливість, працездатність. Учителю треба не тільки добре знати особливості навчально-пізнавальної діяльності своїх учнів, а й уміти надати їм допомогу, організувати індивідуальну роботу з тими, хто її потребує.

Принцип емоційності. Ґрунтується він на тому, що у процесі пізнавальної діяльності в учнів (студентів) виникає певний емоційний стан, почуття, які можуть сприяти або заважати успішному засвоєнню знань. Сприяють активізації процесу пізнавальної діяльності жвавий, образний виклад навчального матеріалу; оптимістична довершеність і логічність подання інформації, використання цікавих прикладів; застосування наочності і комп'ютерної техніки; почуття виконаного обов'язку; мова, ставлення вчителя до учнів, його зовнішній вигляд та ін.

40. Основні елементи системи професійної орієнтації молоді

Професійна орієнтація, як вже зазначалось вище, являє собою цілісну систему, яка складається із взаємопов’язаних компонентів, з’єднаних спільною метою та єдністю управління:

А) Професійна просвіта передбачає надання молоді певної сукупності знань про особливості різних професій, умови правильного вибору однієї з них; виховання позитивного ставлення молоді до різних видів професійної та громадської діяльності; формування мотивованих професійних намірів, в основі яких лежить усвідомлення соціально-економічних потреб суспільства та психофізіологічних особливостей особистості. Без професійної просвіти неможлива ефективна підготовка молоді до свідомого вибору професії. Важливість цього компонента з соціальної точки зору полягає в тому, що завдяки йому розширюються межі свободи вибору професії: чим більше знає молода людина про різноманітні види виробництва та професії, про умови праці, про те, де можна навчитися тій чи іншій спеціальності, і т. ін., тим більш свідомим буде її вибір.

Професійна просвіта у свою чергу включає професійну інформацію, професійну пропаганду та професійну агітацію. Ці елементи також внутрішньо зв’язані між собою. Їх мета – надання молоді певного кола даних про найбільш поширені професії, інформування про способи та умови оволодіння ними, пропаганда суспільної значимості тих професій, у яких в даний час відчуває гостру потребу суспільство. Однак знання про професії молоді люди отримують не лише в школі.

• Професійна інформація – система заходів щодо накопичення і розповсюдження відомостей про зміст і перспективи сучасних професій і вимоги, що висуваються до особи, яка бажає їх набути; форми та умови оволодіння різними спеціальностями, можливості професійно-кваліфікаційного зростання; стан і потреби ринку праці; формування професійних інтересів, намірів і мотивації особи. Неправильне інформування призводить до моральних втрат. Якщо людина отримує хибну орієнтацію, яка не відповідає її можливостям, але вибере у відповідності з цим професію, вона ніколи не буде робити свою справу так, як належить.

• Професійна пропаганда. У зв’язку з різноманітністю професій дуже важко рекомендувати які-небудь конкретні професії та й навряд чи це доцільно. Можна відмітити лише деякі напрямки професійної пропаганди – це формування любові до будь-якого виду діяльності, ознайомлення спочатку з простими професіями, а потім і з більш складними в залежності від віку та знань молодої людини, з урахуванням потреб суспільства та країни в цілому. Важливо також, щоб пропаганда була глибокою по змісту, володіла силою емоційного впливу, піднімала престиж непопулярних в очах молоді професій (сфери обслуговування, комунального господарства, легкої та харчової промисловості, деяких сільськогосподарських спеціальностей).

Б) Професійна консультація – науково організована система взаємодії профконсультанта і особи, яка потребує допомоги, на основі вивчення індивідуально-психологічних характеристик, особливостей життєвої ситуації, професійних інтересів, нахилів, стану здоров’я особи та з урахуванням потреб ринку праці. Професійна консультація має на меті встановлення відповідності індивідуальних психологічних та особистісних особливостей специфічним вимогам тієї чи іншої спеціальності.

В) Професійний підбір – система профдіагностичного обстеження особи, спрямована на визначення конкретних професій, найбільш придатних для оволодіння ними конкретною людиною. Професійний підбір носить організуючий характер, його метою є виявити і оцінити індивідуальні особливості людини, які й визначають її придатність до однієї, або кількох професій.

Професійний відбір – система профдіагностичного обстеження, спрямованого на визначення ступеня придатності особи до окремих видів професійної діяльності згідно з нормативними вимогами. При цьому, якщо у претендента на даний вид професії з’ясовується відсутність хоча б однієї професійно важливої якості, йому відмовляють у працевлаштуванні. Таким чином, професійний відбір носить констатуючий характер і передбачає вирішення питання про придатність чи непридатність до професії тієї або іншої особи у формі "придатний" - "непридатний" Але це не означає, що профвідбір слід розглядати як негуманний акт, який обмежує соціальну свободу особистості.

Г) Професійна діагностика. Її метою є вивчення особистості молодої людини з метою профорієнтації. В процесі профдіагностики вивчають характерні особливості особистості: ціннісні орієнтації, інтереси, потреби, нахили, здібності, професійні наміри, професійну спрямованість, риси характеру, темперамент, стан здоров’я. У школі існують лише окремі елементи попередньої діагностики з метою профконсультації, і у цьому випадку профдіагностика є складовою профконсультації.

Д) Професійна адаптація – комплексна система заходів, покликана сприяти процесу пристосування особи до психологічних і організаційно-технічних особливостей професійної діяльності на виробництві, нового соціального оточення, умов праці, успішному професійному становленню працівника. Успішність професійної адаптації – один із головних критеріїв правильного вибору професії, оцінка ефективності усієї профорієнтаційної роботи. Успішна професійна адаптація характеризується збереженням та подальшим розвитком нахилів до конкретної професійної діяльності, співпаданням суспільної та особистісної мотивації праці.

Е) Професійна активізація (розвиток інтересів і здібностей особистості в різних видах професійної діяльності) складається з таких важливих елементів, як виховання і формування професійних інтересів, виховання поваги до даної професії, любові до праці, психологічної готовності до роботи. Проте для ефективності даної діяльності особливу увагу слід звертати на індивідуальну роботу з молодою людиною: необхідно кожному знайти певне заняття, яке максимально відповідає його особистісним якостям і можливостям.

Є) Професійне виховання молоді є одним із головних компонентів системи профорієнтації. Під професійним вихованням розуміється виховання у молоді професійно важливих якостей особистості. При цьому професійні інтереси повинні переростати у відповідні спрямування, нахили, ідеали та покликання. Професійне виховання повинне стати невід’ємною частиною навчального процесу і починатись вже у молодших класах.

41. Принцип наочності в навчанні вважається похідним від принципу доступності: чим насиченішим є унаочнення заняття, тим доступнішим буде пояснення нової теми. Сутність цього принципу можна передати висловом: «краще один раз побачити, ніж сто разів почути». Він спирається на провідну роль зорових аналізаторів у сприйманні зовнішнього світу (адже за їхньою допомогою людина отримує від 80 до 90 відсотків інформації). Тому навчальний матеріал потрібно подавати в найбільш унаочненій формі.  Засновник цього принципу Я. В. Коменський стверджував, що необхідно здобувати мудрість не з книг, а з неба, землі, дубів і буків, а якщо ми маємо намір передавати учням істинні й достовірні знання, то повинні навчати за допомогою особистого спостереження і чуттєвої наочності.

Під час навчання необхідно застосовувати різні види наочності – натуральну, образну, словесно-образну наочність (динамічну і статичну, пласку і об'ємну).

Наочність виконує такі функції:  – сприяє розумовому розвиткові суб'єктів учіння;  – допомагає виявити зв'язки між науковими знаннями й життєдіяльністю, теорією і практикою;  – полегшує навчально-пізнавальну діяльність учнів і сприяє формуванню у них інтересу до професійних знань;  – допомагає сприймати предмет, що вивчається, у його розмаїтті;  – сприяє формуванню мотивації пізнання довколишньої дійсності тощо.

Способи реалізації принципу наочності навчання: — вибрати необхідні засоби наочності (ТЗН, таблиці, гра¬фіки, схеми, малюнки, транспаранти, комп'ютер) і раціонально використати їх на уроці з мстою оптимального розвитку слухових, зорових, тактильних та інших відчуттів учнів, — раціонально використовувати засоби наочності для концентрації уваги учнів на основному, істотому у навчаль¬ному матеріалі, — засобами наочності формувати і розвивати конкретне та образне мислення учнів у процесі навчання, — забезпечити раціональне поєднання в процесі навчан¬ня різних засобів наочності (натуральні об'єкти, образотворчі, схематичні, аудіовізуальні тощо), — забезпечити педагогічно доцільне поєднання слова вчителя і наочності.

Отже, принцип наочності можна визначити як «сукупність норм, які випливають із закономірностей процесу навчання і стосуються пізнання дійсності на основі спостережень, мислення і практики на шляху від конкретного до абстрактного, і навпаки».