1. Предмет і завдання педагогіки. Основні категорії педагогіки.

Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання.

Загальним завданням педагогіки є виявлення, вивчення й обгрунтування законів і закономірностей формування та розвитку людської особистості, розробка на цій основі теоретико-методологічних і методичних основ виховання як спеціально організованого педагогічного процесу.

Тому конкретними завданнями педагогіки є:

• обгрунтування парадигми педагогічної теорії та практики, яка на сучасному етапі розвитку суспільства має бути тільки гуманістичною та забезпечувати особистісний розвиток вихованця;

• обгрунтування законів і закономірностей педагогічного процесу;

• вивчення і всебічне осмислення процесу розвитку особистості, а також залежностей між її формуванням, розвитком і вихованням;

• визначення мети, завдань, змісту і результатів виховання й навчання;

• обгрунтування сучасної ефективної та водночас гуманної педагогічної технології;

• вивчення й узагальнення практики та передового досвіду педагогічної діяльності;

• впровадження результатів і рекомендацій педагогічних досліджень у практику;

• прогнозування розвитку педагогічної теорії та практики.

Категорії — найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв'язки явищ об'єктивного світу.Найважливіші педагогічні категорії — виховання, освіта і навчання.

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.

Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.

2. Процес виховання, його специфіка , структурні елементи, рушійні сили.

Процес виховання - система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Щодо формування особистості структура процесу виховання має такі компоненти: свідомість особистості, емоційно-почуттєва сфера, навички та звички поведінки.

Свідомість — властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мис-ленному накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійсністю.

Структурними елементами свідомості є відчуття, мислення, емоції, воля, самосвідомість.

Почуття — психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб'єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію, раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

Звичка — схильність людини до відносно усталених способів дій.

Навички і звички поведінки формуються у процесі цілеспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій вони набувають необхідного досвіду поведінки.

Процес виховання — динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Розрізняють внутрішні й зовнішні суперечності.

Хоча зовнішні суперечності є тимчасовими, вони можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому виявлення їх і усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Але найважливіший чинник — профілактична робота щодо запобігання таким суперечностям.

3. Яку з пропонованих бесід можна віднести до методу науково – педагогічного дослідження?

А) бесіда з учніями на уроці, що має на меті підвести їх до розуміння процесу фотосинтезу.

Джерела розвитку педагогіки

Науково-природничою основою педагогіки на сучасному рівні її розвитку є вікова фізіологія та психологія. Джерелом розвитку науки про виховання є народна педагогіка як сума акумульованих, викристалізованих знань і вмінь у справі виховання підростаючого покоління. Хранителем народної мудрості виховання є усна народна творчість (казки, прислів'я, приказки, легенди, пісні, звичаї, обряди, традиції та ін.). Дбаючи про відродження духовного багатства українського народу, варто постійно звертатися до невичерпних джерел народної мудрості виховання. Іншими джерелами педагогіки є надбання вчених в галузі виховання (історія педагогіки), досвід творчої роботи педагогів нашого часу.    Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокріт (460—370 pp. до н.е.) на основі своєї атомістичної теорії висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості, вважаючи, що людину формує передусім життєвий досвід, Сократ (469—399 pp. до н.е.) і Платон (427—347 pp. до н. є.) обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що закладено в ній природою. Арістотель вважав, що виховання є державною функцією і зводиться до формування в особистості необхідних довершеностей, для чого слід використати три фактори: природні задатки, спроможність набувати звичку і здатність робити судження

Вершиною української народної педагогіки вважається козацька педагогіка, основою виховання в якій змалку були провідні ідеї козацького руху (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особи, народовладдя).

Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К.Д. Ушинський (1823—1871 pp.). У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвивального навчання, збагатив принципи навчання.    Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробив видатний український педагог А.С. Макаренко (1888—1939 pp.), ним розроблено і втілено в практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни.    Видатний український педагог В.О. Сухомлинський (1918—1970 pp.) досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності.

Структура педагогічної науки, її галузі

До педагогічних наук належать такі галузі педагогічних знань:

• § загальна педагогіка (загальні основи, історія педагогіки, теорія і методика виховання, дидактика, школознавство);

• § вікова педагогіка (педагогіка немовляти; переддошкільна й дошкільна педагогіка; педагогіка початкових класів; педагогіка школи, або загальна; педагогіка дорослих — вузівська);

• § професійна педагогіка (педагогіка профтехосвіти. військова педагогіка);

• § спеціальна педагогіка (сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка, логопедія, виправно-трудова педагогіка);

• § історія педагогіки;

• § методики викладання окремих предметів;

• § шкільна гігієна;

4. Самовиховання : суть, умови, етапи, прийоми.

Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Щоб збагатити учнів відповідними знаннями і вміннями, проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою.

Важливий аспект самовиховання — логічне мислення, вміння проаналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху в цій справі.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень.

Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся самовихованням?

На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання.

Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його.

Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою.

Прийом самопереконання

Прийом самонавіювання. Його пропонують використовувати у випадках, коли необхідно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість.

Прийом самопідбадьорювання. Він ефективний, коли учень губиться в складних ситуаціях, зневірюеться у власних билах та можливостях

Прийом самозаохочення. Застосовують у випадках, коли учень, долаючи певні труднощі, виконав складне завдання. До них вдаються, коли необхідно подолати негативні риси особистості

Прийом самопримусу. Допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням вчитися чи працювати, з лінощами

Прийом самоаналізу Йому належить вирішальна роль у самовихованні. Він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку,,

5. Яка група правельно показує найбільш істотні зв’язки педагогіки з іншими науками.

В) педагогіка, етика, філософія, соціологія, естетика, психологія, шкільна гігієна, анатомія і фізіологія.

6. Характеристика основних методів науково-педагогічних досліджень

Метод науково-педагогічного дослідження - це спосіб проникнення в сутність складних психолого-педагогічних процесів формування особистості з метою встановлення певних об'єктивних закономірностей виховання і навчання з метою практичного їхнього використання.

Найчастіше використовують у педагогічних дослідженнях такі методи: педагогічного спостереження, інтерв'ю, педагогічного експерименту, вивчення шкільної документації, вивчення результатів діяльності учня, психолого-педагогічного тестування, проективні методи, соціологічні методи (анкетування, рейтингу, узагальнення незалежних характеристик, соціометрії), математичні методи (реєстрування, ранжування, статистичні методи, метод вимірювань), теоретичні методи (аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, висновки, моделювання, індукції, дедукції, порівняльно-історичного аналізу).

7. Перевиховання, його функції , етапи, принципи.

Перевиховання - виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.

Важковиховувані діти байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки, дисципліну. Їм притаманні грубість, нечесність. Педагогічно занедбаніпідлітки негативно ставляться до навчання й суспільне корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну й норми моралі. Підлітки-правопорушники перебувають на обліку в Службі у справах неповнолітніх або направляються до спеціальних навчальних закладів для їх виправлення у спеціальних умовах. Неповнолітні злочинці — педагогічно занедбані підлітки та юнаки, які скоїли кримінальні злочини, порушили правові норми й за рішенням суду направлені до виховно-трудових колоній на виправлення.

Перевиховання здійснюють поетапно.

На першому (підготовчому) етапі детально вивчають і аналізують позитивні й негативні якості педагогічно занедбаного учня, умови, що призвели до їх виникнення, визначають шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання та зміст процесу перевиховання.

На другому (початковому) етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем: підліток долає помилкові погляди і переконання, негативні звички поведінки.

На третьому (переломному) етапі триває реалізація програми роботи з підлітком, але вже в умовах, коли він прийняв її, добровільно виконує свої обов'язки, виявляє самостійність і активність

На завершальному етапі створюють умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання.

Специфічними принципами перевиховання є:

Поєднання переконання з примусом. Передбачає використання методів виховного впливу на вихованця залежно від рівня розвитку його свідомості — що вищий рівень свідомості, то більша частка методів переконання, і навпаки.

Гуманне ставлення до важковиховуваних учнів. Вони не зможуть пізнати моралі гуманізму, якщо не відчують гуманного ставлення до себе дорослих і однолітків.

Об'єктивне ставлення до важковиховуваного учня у процесі його перевиховання. Передбачає виявлення в такого учня не лише негативних, а й позитивних якостей, на які спираються у процесі перевиховання.

Ставлення до важковиховуваного учня як до всіх школярів. Йому не слід дорікати перед колективом, що він не такий, як усі, гірший за інших, бо це озлоблює і викликає бажання стати ще гіршими, справдити "прогнози" вихователів.

Педагогічний вплив на важковиховуваного учня в неафектному стані. Виключає вплив на нього відразу після скоєння негідного вчинку, "по гарячих слідах", адже в такому стані ні педагог не може виявити об'єктивність, ні учень зрозуміти справедливість педагогічного впливу. У таких випадках А.Макаренко пропонував "відстрочену бесіду", яка дає вихованцеві можливість "охолонути", обдумати свій вчинок, а педагогові — підготуватися до розмови.

Випереджувальне формування позитивних якостей, а не боротьба з недоліками. Полягає у не "вип'ячуванні" негативних рис особистості, зосередженні уваги на формуванні позитивних якостей.

8. Сутність виховання , його мета. Концепції національного виховання про завдання складових виховання.

   Всебічно і гармонійно сформована особистість є метою цивілізованого суспільства. Цей ідеал не втратив своєї значимості протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й зародилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної досконалості).

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.      Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до повноцінного суспільного життя, яке передбачає виконання ролей громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша.    Зміст національного виховання відображає в єдності його загальну мету, завдання й складові частини.

Основними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є: — громадянське виховання: формування громадянськості, яка дає змогу людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною; — розумове виховання: озброєння учнів знаннями основ наук, формування наукового світогляду та національної самосвідомості, оволодіння основними мислительними операціями, вироблення умінь і навичок культури розумової праці; — моральне виховання: формування в учнів загальнолюдських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозуміння, милосердя, віри у творчі можливості людини), моральних понять, поглядів, переконань, моральних почуттів, вироблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності; — трудове виховання: ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва, практична й психологічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії; — естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних смаків, вироблення вмінь і навичок привносити в життя красу, розвиток в учнів творчих здібностей; — фізичне виховання: виховання здорової зміни, підготовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.

   Завдання сучасної системи виховання, які випливають із суспільних потреб сьогодення, полягають у реальному переході до педагогічної творчості та індивідуального впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських колективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до учнів. Пріоритетним стає гуманістичне виховання — створення умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особистості, індивідуальності.

9. Методи навчання за рівнем самостійної пізнавальної діяльності

Репродуктивні методи характеризуються тим, що за їх допомогою учні засвоюють знання в готовому вигляді, виконуючи інтелектуальні і практичні дії по зразку, який надає викладач, майстер виробничого навчання.

Недостатньо високий рівень самостійної розумової діяльності учнів забезпечує використання пояснювально-ілюстративного методу, коли викладач пояснює, ілюструє навчальний матеріал. Учні отримують знання на уроці, з літератури, через екранний засіб у готовому вигляді.

Пояснювально-ілюстративний і репродуктивний – методи традиційного навчання, основна сутність яких зводиться до процесу передачі готових відомих знань студента.

Переваги пояснювально-ілюстративного і репродуктивного методів:

- економічність часу;

- можливість передачі знань, умінь за стислий час і невеликими затратами зусиль;

- міцність знань завдяки можливості їх багаторазового повторення.

Недоліки цих методів:

- уповільнений темп вивчення матеріалу;

- єдиний усереднений обсяг знань;

- передача знань в “готовому” вигляді призводить до того, що студенти «розучуються» думати;

- переважаюче навантаження на пам’ять студента.

Пошукові (продуктивні) методи передбачають послідовне і цілеспрямоване включення учнів у вирішенні завдань різної складності, в процесі якого вони активно засвоюють нові знання і уміння. Використання цих методів передбачає виконання таких вимог:

- висунення пізнавальних задач;

- висунення гіпотез;

- залучення учнів до активної пізнавальної діяльності;

- аналіз і оцінка результатів навчальної діяльності.

Залежно від рівня розумової активності учнів виділяють такі продуктивні (пошукові) методи:

Проблемний виклад передбачає створення вчителем проблемної ситуації, допомогу учням у виокремленні та прийнятті проблемної задачі, використання словесних методів (пояснення, розповіді, лекції) для активації розумової діяльності учнів, спрямованої на задоволення пізнавального інтересу, шляхом отримання нової інформації. Учні стають співучасниками наукового пошуку.

Частково-пошуковий (евристичний) метод спрямований на залучення учнів до пошуків шляхів, прийомів і засобів розпізнавання пізнавальної задачі.

Дослідний метод спрямований на залучення учнів до самостійного розв’язання пізнавальної задачі з використанням необхідного обладнання.

Переваги пошукових (продуктивних) методів:

- розвиток логічного творчого самостійного мислення і здібностей учнів, їх творчих умінь;

- засвоєні таким чином знання більш міцні;

- розвиток креативності;

- викликає позитивне, емоційне відношення до навчання і розвитку професійного проблемного мислення.

12. Закон України про « Освіту» про принципи освіти та завдання навчально-виховних закладів.

Основними принципами освіти в Україні є:

• доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

• рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

• гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

• органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

• незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

• науковий, світський характер освіти;

• інтеграція з наукою і виробництвом;

• взаємозв'язок з освітою інших країн;

• гнучкість і прогностичність системи освіти;

• єдність і наступність системи освіти;

• безперервність і різноманітність освіти;

• поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Головними завданнями середнього загальноосвітнього навчально-виховного закладу є:

• виховання морально і фізично здорового покоління;

• створення умов для здобуття загальної середньої освіти на рівні державних стандартів;

• розвиток природних позитивних нахилів, здібностей і обдарованості, творчого мислення, потреби і вміння самовдосконалюватися;

• формування громадянської позиції, власної гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свої дії.

ДИДАКТИКА - ГАЛУЗЬ ПЕДАГОГІКИ, ЯКА ДОСЛІДЖУЄ НАВЧАННЯ НА НАЙБІЛЬШ ЗАГАЛЬНОМУ РІВНІ - ТЕОРЕТИЧНОМУ. ЦЕ ПЕДАГОГІЧНА ТЕОРІЯ НАВЧАННЯ, ЯКА ДАЄ НАУКОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЙОГО ЗМІСТУ, МЕТОДІВ І ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ФОРМ.

Об'єктом дидактики є навчання як особливий вид діяльно­сті, спрямований на передачу підростаючим поколінням со­ціального досвіду, його засвоєння, творче відтворення. Над­банням учня стає та частина культури, яка входить до змісту освіти і складає змістову сторону навчання.

Дидактика розглядає змістову і процесуальну сторони навчання в їх єдності. Наприклад, знання вивчаються не ізо­льовано, не самі по собі, а разом з методами їх передачі і за­своєння.

Крім завдання описувати і пояснювати процес навчання й умови його реалізації, завданням дидактики також є перетво­рення та удосконалення практики. Вона розробляє більш до­сконалу організацію процесу навчання, нові навчальні систе­ми, нові технології навчання. Дидактика, як загальна теорія освіти і навчання, розглядає загальні положення й закономірності, властиві навчанню всіх предметів. Ці закономірності відображаються у викладанні конкретних навчальних дисциплін. Водночас викладання ко­жного предмета має свою, надзвичайно суттєву специфіку. Так, навчання біології, хімії, фізиці, математиці докорінно відрізняється від навчальної роботи з таких предметів, як іс­торія і література. Ще більш специфічним є вивчення музики чи проведення навчальних занять з фізичної культури і праці. На цій підставі виділяються окремі дидактики або предметні методики.

Завдяки цьому дидактика виконує дві головні функції:

1) теоретичну (головним чином, діагностичну, прогностичну)

2) практичну (нормативну, інструментальну).

Основними категоріями дидактики є: навчання, осві­та, викладання, учіння, знання, уміння, навички, зако­номірності, принципи, форми, методи навчання.

Навчання — процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання, набуває вмінь і навичок. Учитель може навчати учнів безпосередньо або опосе­редковано — через систему завдань. Метою навчання є свідоме засвоєння учнями знань з основ наук, набуття пев­них навичок і вмінь, всебічний розвиток на цій основі їх пізнавальних сил і здібностей.

Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формуван­ня на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних сил (мислення, уяви, пам'яті тощо) та результат цього процесу — досягнення пев­ного рівня освіченості. Залежно від мети, особливостей підготовки учнів розріз­няють загальну, політехнічну й професійну освіту. Загальна освіта є сукупністю основ науки про природу, суспільство, мистецтво, а також відповідних умінь і навичок, необхідних кожній людині незалежно від професії. Політехнічна осві­та — сукупність знань про головні галузі виробництва й набуття загально технічних умінь, необхідних для участі в продуктивній праці. її здобувають у процесі вивчення пред­метів політехнічного циклу: математики, фізики, хімії, біо­логії, географії, а також інших предметів — історії, основ держави і права, літератури, трудового навчання. Професій­на освіта є сукупністю знань, практичних умінь і навичок, необхідних для певної галузі трудової діяльності. Вона забез­печує глибоке вивчення наукових основ з обраного виду пра­ці, формування спеціальних практичних умінь та навичок, виховання майбутніх фахівців. Внаслідок професійного навчання особа набуває певну спеціальність і кваліфікацію.

Викладання — організація та управління вчителем пізнавальної діяльності учнів, в результаті чого відбувається розвиток і вихован­ня школярів. Полягає у формулюванні перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, управлінні їх засво­єнням, закріпленням та використанням, у перевірці якості знань, умінь, навичок.

Учіння — власна навчальна діяльність учня. Учіння є процесом пізнавальної діяльності учнів, за­вдяки якій вони засвоюють системні знання, здобувають індивідуальний досвід пізнання, вміння самостійно ними оперувати, застосовувати навички й уміння, розвиваючи свій навик спілкування з учителем і учнями в класному і загально шкільному колективах.

Знання — факти, відомості, наукові теорії, закони, поняття, систем­но закріплені у свідомості людини.

Дидактика виділяє такі види знань: 

основні терміни і поняття. Забезпечують розумін­ня, тлумачення, сприйняття наукових положень;

факти щоденної дійсності й наукові факти. Допо­магають пізнанню законів будь-якої науки, формуванню переконань, формулюванню, обстоюванню ідей; основні закони науки. Розкривають зв'язки і відно­шення між різними об'єктами та явищами дійсності;

теорії. Містять систему наукових знань про певну сукупність об'єктів, про методи пояснення та передбачен­ня явищ конкретної предметної галузі;

знання про способи діяльності. Вони є сукупністю методів, набуття і нагромадження знань;

оцінні знання. Відомості про норми ставлення до різних явищ життя.

Характерними особливостями повноцінних знань учнів є: повнота знань (кількість передбачених програмою знань про об'єкт вивчення); глибина знань (кількість усвідомле­них істотних зв'язків певного знання з іншими, що до нього належать); оперативність знань (готовність і вміння учня застосувати їх у конкретних ситуаціях); гнучкість знань (швидкість знаходження варіативних способів застосування їх за зміни ситуації); конкретність та узагальненість знань (розуміння конкретних виявів узагальненого знання, здат­ність підводити конкретні знання до узагальнень); систем­ність знань (сукупність знань, яка за своєю структурою від­повідає структурі наукової теорії); усвідомлення знань (ро­зуміння зв'язку між ними через уміння їх застосовувати).

Знання про навколишній світ поділяються на теоре­тичні знання (поняття, системи понять, теорії, гіпотези, закони і методи науки) і фактичні знання, одиничні по­няття (знаки, цифри, букви, назви, події).

Уміння — здатність свідомо діяти на основі засвоєних знань. Передбачають використання набутих знань. Формуван­ня їх складним процесом аналітично-синтетичної діяль­ності, яке проходить кілька стадій: усвідомлення, оволо­діння, реалізація.

Навички — автоматизовані, звичні, безпомилково виконувані дії (доведені до автоматизму уміння). Уміння і навички можуть бути теоретичними (в їх основі — правила оперування поняттями, вони є резуль­татом аналізу-синтезу) і практичними (дії, що регулю­ються за допомогою формул, моделей).

Згідно з національною доктриною головна мета української систе­ми освіти — створити умови для роз­витку і самореалізації кожної особис­тості як громадянина України, фор­мувати покоління, здатні навчатися впродовж життя, створювати й розви­вати цінності громадянського сус­пільства.

Система   освіти   мас   забезпечувати: формування особистості те професіонала — патріота України, який усвідомлює свою належність до сучасної європейської цивілізації, чітко орієнтується в сучасних реаліях і перспективах соціокультурної ди­наміки, підготовлений до життя і праці у XXI столітті; збереження і продовження ук­раїнської   культурно-історичної тра­диції, виховання шанобливого став­лення  до державних святинь, ук­раїнської мови і культури, історії і культури народів, які проживають в Україні, формування культури між­етнічних відносин; виховання людини демократич­ного світогляду і культури, яка до­тримується прав і свобод особистості, з повагою ставиться до традицій на­родів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору особис­тості,   виховання   культури   миру   і міжособистісних відносив; формування у дітей  і  молоді цілісної наукової картини світу і су­часного світогляду, здібностей і нави­чок самостійного наукового пізнання; розвиток у дітей і молоді твор­чих здібностей, підтримку обдарова­них дітей і молоді, формування нави­чок самоосвіти і самореалізації особи­стості; виховання   здорового   способу життя, розвиток дитячого і юнацько­го спорту; формування трудової і мораль­ної життєтворчої мотивації, активної громадянської   те   професійної   позицій; навчання основних принципів побудови професійної кар'єри і навичок поведінки в сім'ї, колективі та суспільстві, системі соціальних відносин і, особливо, на ринку праці; підготовку людей високої освіченості   й   культури,  кваліфікованих спеціалістів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, мо­більності в освоєнні та впровадженні новітніх наукомістких й інформа­ційних технологій; екологічне виховання; етичне та естетичне виховання і формування   високої   гуманістичної культури особистості, здатності про­тидіяти проявам бездуховності; організацію навчально-виховного  процесу з урахуванням сучасних досягнень науки, педагогічної теорії, соціальної практики, техніки і техно­логії; наступність рівнів освіти і непе­рервність   навчання;   створення   та впровадження  інформаційних  техно­логій навчання; різноманітність типів і видів за­кладів освіти, варіативність навчаль­них   програм,   індивідуалізацію   на­вчання і виховання; академічну мо­більність учителів і викладачів, учнів та студентів; підтримку   професійного  зрос­тання педагогічних та науково-педа­гогічних кадрів.