- •1. «Мовознавство загальне в часткове, теоретичне і прикладне»
- •2. Зв'язок мовознавства з гуманітарними науками
- •3. Зв'язок мовознавства з природничими науками
- •4. Методи і прийоми дослідження мовного матеріалу
- •5. «Синхронія і діахронія»
- •6. «Мова і мовлення»
- •7. Закономірності розвитку мов (дивергенція і конвергенція)
- •8 «Мова і мислення»
- •9 «Порівняльно-історичне мовознавство»
- •10. Словянські мови
- •11. Індоєвропейська родина мов (слов’янська, германська, романська групи)
- •12. Теорії походження мов. Моногенез та полігенез.
- •13. Генеалогічна класифікація мов
- •14. Типологічна класифікація мов.Мови флективні,аглютинативні,кореневі,інкорпоруючі
- •15. Типологічне і зіставне мовознавство
- •16. Критерії типологізації мов.
- •17. Флективні мови. Мови аналітичного і синтетичного ладу.
- •19. Мовна політика
- •20. Мова як особлива знакова система.
- •21.Синтетичні та аналітичні засоби вираження мовних значень
- •22. Система і структура мови
- •23. Звукова будова мови
- •24. Аспекти вивчення звукової будови мови
- •25. Артикуляційний аспект дослідження звукової будови мови.
- •26. Акустичний(фізичний аспект) у вивченні звуків
- •27. Лінгвістичний(функціональний) аспект у вивченні звуків
- •28. Фонема та її функції
- •29. Фонема і її алофони
- •30. Виділення фонеми представниками Московської та Ленінградської (Петербурзької) шкіл.
- •31. Супрасегментні звукові явища. Компоненти інтонації
- •32 «Наголос. Типологія наголосу»
- •33.Зміни звуків у потоці мовлення
- •34. Типи морфем (кореневі, дериваційні, флективні)
- •35. Поняття морфеми. Морфема та її аломорфи
- •36. Непохідні та похідні слова. Форматив(формант)
- •37. Граматичне значення, граматична форма, граматичний спосіб
- •38. Граматичне значення. Граматична категорія. Лексична і граматична семантика у мові
- •39. Граматичний спосіб. Внутрішня флексія, зміна наголосу, редуплікація, суплетивізм, афіксація, циркумфіксація.
- •40. Синтагматичний і парадигматичний аспекти вивчення мовних явищ
- •41. Слово як одиниця мови. Відмінність слова від морфеми і речення. Основні функції слова.
- •42. Лексема та її алолекси
- •43 « Типи лексичних значень. Денотативне, сигніфікативне, конотативне»
- •44.Лексичне і граматичне значення слова
- •47. Предикативність і модальність як основні ознаки речення.
- •48. Речення і словосполучення.
- •49. Граматичне та актуальне членування речення. «Дане» і «нове».Тема і рема.
- •50. Синтаксичні зв’язки та їх найважливіші типи
- •51. Частини мови. Принципи їх виділення
- •52. Фразеологічна підсистема мовної системи
- •53. Морфонологічна підсистема мовної системи
- •54. Письмо у його відношенні до усної форми мови. Основні етапи розвитку мови. Типи письма в сучаному світі.
- •55. Алфавіт. Графіка. Орфографія.
- •56. Принципи орфографії
- •57. Виникнення основних алфавітів.
- •58. Шляхи збагачення лексики
- •59. Типи запозичень. Транскрипція та транслітерація
- •60. Чинники мовного розвитку
- •61 «Мовні контакти. Типи запозичень»
29. Фонема і її алофони
Фонема-це найменша одиниця мови,яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ,будучи їх будівельним матеріалом. Фонема відмінна від звука:1-Звук є ширшою одиницею,а фонема вужчою; 2- фонема величина соціальна,а звук індивідуальна; 3-звук є одиницею мовлення,а фонема одиницею мови;4-фонеми виконують розрізнювальну,конститутивну функцію і перцептивну,а звуки тільки конститутивну і перцептивну; 5-звук-це величина конктерна,а фонема-абстрактна; 6-звук є залежною одиницею,фонема-незалежною. Алофони-звукові різновиди фонем,які реалізуються у її варіаціях і варіантах.Алофони наявні в таких випадках: 1)коли різні звуки взаємозмінні при збереженні значення слова(wechir-vechir); 2)коли різні звуки не є взаємозмінними.вони вживаються кожен у своїй позиції,і їх не можна поміняти місцями.3)коли взаємозмінність звуків теоретично можлива,але на практиці немає пари слів,де б вона реалізувалася. Головний алофон-найуживаніша варіація фонеми.Головний алофон фонеми визначають статично,тобто за частотою використання. Головним виявом фонеми є алофон,який уживається найчастіше.
Основні алофони:
для голосних — ізольована вимова;
для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;
для мяких приголосних — перед наголошеним «і».
Наряду з головным аллофоном існує сильна позиція звука. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних— перед голосним непереднього ряду.
Различаются комбинаторные и позиционные аллофоны.
Комбинато́рные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с определённым фонетическим окружением звуков.
Примерами могут служить:
назализация (носовое произношение);
лабиализация (огубленность).
Комбинаторные признаки могут распространяться на несколько слогов.
Позицио́нные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с их фонетической позицией. Под фонетической позицией принято понимать:
находится ли звук в абсолютном на самом деле это не так начале слова (после паузы);
находится ли звук в абсолютном конце слова (перед паузой);
положение звука по отношению к ударению.
Есть и другое разделение аллофонов:
Обязательные (реализуются в соответствии с нормами языка).
Факультативные варианты (например, щелевой /г/).
Индивидуальные аллофоны (например, ошибки в произношении).
Дистрибуция фонемы — это совокупность всех возможных аллофонов данной фонемы. Аллофоны одной фонемы находятся в отношениях дополнительной дистрибуции.
Два разных аллофона одной фонемы не могут существовать в одной позиции
Питання 31. Суперсегментні звукові явища. Компоненти інтонації.
Між типами інтонаційних конструкцій і розмаїтими конкретними, мовленнєвими реалізаціями їх приблизно така ж різниця, як між фонемою і звуком. Це означає, що інтонацію і так само наголос можна, подібно до звуків, розділити між фонетикою і фонологією, виділити тут чисто мовленнєві фонетичні явища і такі речі, що мають мовну, фонологічну значимість. В останньому випадку, при розгляді інтонації та наголосу з лінгвістичної точки зору, їх прийнято визначати як супрасегментні фонологічні одиниці. Сегментні фонологічні одиниці — фонеми.
Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.
Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.
Словесний наголос "буває динамічним, музикальним і кількісним.
Динамічний (силовий, експіраторний) наголос — виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської,, французької, італійської, іспанської та багатьох Інших йов.1 Сила динамічного наголосу в мовах неоднакова. Так, в німецькій мові він сильніший» ніж у французькій.
Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської та інших мов.
Наголос на першому складі притаманний чеській, словацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чеченській, монгольській, дравідським мовам, на другому — лезгинській, на передостанньому — польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому — французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюркським мовам.
Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської абхазької та інших мов.
Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука — мука, замок — замок) і форморозрізнювальну (вікна — вікна, виходити — виходити) функції. Однак і в мовах із майже фіксованим наголосом у тих незначних випадках, де наголос є вільним, дистинктивна функція наголосу використовується.
У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Деякі слова можуть мати два наголоси — головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові, Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням ос-новного тону і Він властивий норвезькій, шведській, литовській;, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам. Дехто зараховує до таких мов китайську, дунганську, в'єтнамську, тайську, бірманську мови, що є некоректним. У цих мовах тон є невід'ємною якісною характеристикою слова, а не засобом виділення складу, оскільки кожен склад має свій тон, що історично зумовлений. Він (тон) тут не є музикальним наголосом.
Музикальний наголос буває політонічним: наголошений склад може мати різні інтонації. Так, в литовській мові, де є політонічний наголос, слово зїї(іуН "судити" вимовляється з висхідним тоном на першому складі. Політонія характерна також для словенської мови і деяких діалектів сербської та хорватської мов. Була вона в давньогрецькій мові та санскриті, а також, очевидно, в індоєвропейській прамові. Висхідний наголос називають акутованим (від лат. асиіиз "різкий, гост* рий"), а низхідний — циркумфлекс ним.
Рефлексами цих наголосів в українській мові є те, що в давніх словах, де був висхідний наголос, нині наголос нерухомий (горох, береза), а де був низхідний – рухомий (ліс, нога, рука, стіл). :
Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. диапіііаз "кількість"), наголос — виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах» де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній динамічного і музикального наголосів.
У більшості мов один із типів наголосу переважає, але є й елементи іншого типу. Так, динамічний наголос, як правило, є й довшим. Наприклад, у російській мові наголошені склади є і сильнішими, і довшими (дехто вважає» спершу довшими, а вже потім сильнішими). Тому, за останніми даними, наголос у російській мові є кількісно-динамічним. У німецькій мові динамічний наголос поєднується з тонічним, У норвезькій, шведській, литовській» латиській, сербській мовах підвищення тону супроводжується посиленням голосу.
Це спосіб фонетичного оформлення слова. У сучасних мовах трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і примикають до інших слів, об'єднуючись із ними спільним наголосом. Такі слова називають клітинами Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступних слів, називають проклітиками, а явище — проклізою Наприклад: переді мною, мимо Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище — енклізою (від гр. "відхиляю»)
Фразовий наголос —виділення певного слова у фразі
Фразовий наголос — посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.
Логічний наголос — особливе виділення якогось слова, чи кількох слів у всьому висловлюванні.
Емфатичний наголос (від ґр. "виразний") — емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина! Негід-д-дник ти!
Як бачимо, за позитивних емоцій розтягуються голосні, за негативних — приголосні.
ІНТОНАЦІЯ
Інтонація (лат. голосно вимовляю) — це. ритмомелодійна організація мовленнєвого потоку. Створюється вона зміною всіх акустичних параметрів звуків висоти, сили, довготи, тембру. Але визначальним показником інтонації є зміна основного й додаткових тонів, їх підвищення та пониження.
Інтонація властива будь-якому усному висловлюванню і виражає його настанову (розповідна, запитальна інтонація іт. д.), різні семантичні та емоційні відтінки. Кожна мова має невелику кількість типів інтонаційних конструкцій (російська — сім, французька — десять), до яких і зводиться все безмежне інтонаційне багатство живого мовлення. Центром інтонаційної конструкції є наголос фрази, і основу інтонаційного малюнка фрази створює пониження або підвищення тону складу, на який припадає фразовий наголос.
КОМПОНЕНТИ ІНТОНАЦІЇ
Мелодика мовлення (від гр. "мелодійний, пісенний") — зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).
інтенсивність — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).
Пауза (від лат. "припинення") — перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту.
Темп мовлення (італ. іетро від лат. іетриз "час") — швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе — швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.
Тембр мовлення — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.
Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність,
Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджувальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.
Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене.