Питання для самоконтролю

1. Єдність та відмінності понять «людина», «особистість», «громадянин».

2. Інститут громадянства України.

3. Міжнародні стандарти в галузі прав людини.

4. Європейський механізм захисту прав дитини.

5. Функціонування правозахисної системи для іноземних громадян у країнах ЄС.

6. ЄС та проблеми миротворчості.

7. Законодавство ЄС щодо забезпечення прав людини та громадянина.

8. Шляхи усунення правопорушень в системі роботи інституцій ЄС.

9. Система прийняття рішень щодо прав людини у європейській багаторівневій системі управління.

10. Трудове законодавство у країнах ЄС.

11. Європейське законодавство про соціальний захист і охорону здоров’я особистості.

12. Житлове законодавство у країнах ЄС та в сучасній Україні.

13. Кримінальне законодавство країн – учасниць Європейського Союзу.

Бібліографічний список

Обов’язкова література: [13, 16, 19, 20, 22, 26, 39, 40, 62].

Додаткова література: [3, 50, 52, 56, 73, 74, 75, 77, 78, 80, 84, 85].

Тема 6. Особливості способу життя і стилю мислення українців та європейців (історико-порівняльний аналіз)

Мета: розкрити особливості європейського способу життя та стилю мислення європейців, висвітлити унікальність українського характеру та європейські впливи на трансформацію етично-моральних цінностей, своєрідності характеру українського етносу.

План вивчення теми

1. Україна як багатонаціональна та етноконфесійна держава: минуле і сьогодення.

2.Особливості національного характеру українців та європейців.

3.Образ майбутньої України як активного учасника ЄС.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

У першому питанні слід зупинитися на аналізі історичного минулого українського народу, становлення якого відбувалося під впливом іноземних держав, що в свою чергу й обумовило багатонаціональний склад населення сучасної України. Говорити про історичність українського характеру — це значить підкреслювати його мінливість, змінюваність, рухливість. Так уже відбувалося впродовж століть, що український етнос втрачав і відновлював свою еліту, втрачав і відновлював свою єдність. Він то звужувався, то розширювався в географічному, демографічному, політичному, соціальному, духовному просторах. І кожного разу це спричиняло певні метаморфози його духовності. Якщо звернутися до сучасних умов розвитку українського етносу, для буття якого характерні відчутні зрушення в усіх сферах (політичній, соціально-економічній, інформаційній, духовній, культурній), то особливого значення набуває проблема формування духовного світу особистості. Поняття «характеру» етносоціальної спільноти розкривається рядом зарубіжних та вітчизняних вчених, як своєрідний духовний феномен, який відображає особливості прояву духу народності в способі життя її суб’єктів. Дух народності, на нашу думку, формує спільні характерні риси суб’єктів етнічного, єднає і утримує «народ» як цілісну духовну спільноту, забезпечуючи збереження й розвиток її «духовного укладу»: мови, релігії, мистецтва, історичної пам’яті, звичаїв й світоглядних переконань. Особливості характерних рис світогляду українців аналізується в працях М. Костомарова, П. Чубинського, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, В. Антоновича, І. Франка, М. Драгоманова, М.Грушевського. У своїх працях вони досліджують й аналізують проблему особливостей виявлення основних світоглядно-ціннісних засад українського характеру, осмислюють українську народну творчість, релігійні почуття, етичні погляди суб’єктів, їх суспільні відносини, політичні ідеали, а також природу джерела, під впливом якого сформувалася самобутність українського народу.

На сучасному етапі розвитку, коли українська влада обрала європейський шлях розвитку, необхідно задуматися над наступним: чи являємося «ми» – сучасні громадяни України – цілісною духовною етнонаціональною спільнотою, саме «українським народом», чи усвідомлюємо ми себе носіями неповторної та духовно-багатої «народності» із багатовіковою історичною традицією, що витворила наш самобутній духовний уклад, чи зможемо ми в майбутньому подолати духовну кризу. Відповіді на ці питання допоможуть усвідомити українцям, як представникам «корінного етносу», значення збереження історичної цілісності буття власної етносоціальної спільноти, адже саме український етнос як головний носій «духу української народності», має реалізувати націотворчу місію.

На сучасному етапі розвитку, правлячі кола розвинутих європейських держав (Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції, Великобританії, Фінляндії, Швеції, Данії та інших) своє головне завдання вбачають в тому, щоб забезпечити всі умови для того, аби їхні громадяни мали можливість та бажання принципово змінити свій світогляд, зміст якого не може бути зведений лише до нового політичного мислення: це й нові світовідчуття, світопочуття, світосприймання, світоуявлення, ставлення до світу тощо. Йдучи цим шляхом (маючи на меті в майбутньому приєднатися до європейського співтовариства цих держав) чи буде український народ змінювати свою душу, свої риси, суттєві ознаки своєї психології, свого характеру? Порушуючи ці питання, ми усвідомлюємо, що перед нами, як і перед нашими предками, коли вони понад три чверті століття тому, як і ми сьогодні, розпочинали розбудову української державності, незалежності, самостійності, знову постає проблема збереження національної самосвідомості, національної ідентичності, історичної пам’яті та духовно-культурної самобутності українського етносу, як основних рис його характеру. Перебуваючи під впливом історичного часу з розмаїттям його подій, український характер зазнав відчутних метаморфоз. Ми усвідомлюємо, що у загальнолюдському процесі культурогенези йому були притаманні і передові позиції, і стан майже повної нерухомості, і навіть зворотні рухи. Але не завжди ми бачимо дійсні чинники всіх цих змін. Адже на тлі перебігу подій видимої, чуттєво сприйманої історії у надрах соціуму відбуваються зовнішньо непомітні зміни, які може відобразити тільки проникливий розум. Отже, мав рацію Гермам Гєссє, коли писав, що «у культури, або у духу, або у душі є своя власна історія, яка перебігає поряд з так званою світовою, тобто поряд з невщухними болями за матеріальну владу, як друга, таємна, безкровна та священна історія». Такою є, зокрема, й історія характеру будь-якого народу, в тому числі, зрозуміло, й українського.

Історія свідчить, що всі держави, які створювалися чи відтворювалися на уламках імперій, починали свій шлях у вільне життя з відродження духовності й мови корінного народу. Відроджуючись духовно, усвідомлюючи себе як одну з найяскравіших зірок у безмежних небесах людськості, народ підносився й матеріально. Згадаймо історію Греції, Чехії, Польщі, Латвії та інших країн. Незважаючи на злигодні долі, народи цих країн досягли значного поступу в усіх галузях духовного й матеріального життя. На сучасному етапі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, ми наголошуємо на національному відродженні (оновленні) України, всіх її етносів (субетносів), а з другого, не зробили майже нічого в законодавчому плані в цій гострій проблемі. Вирішення проблема «держави і нації (етносу)», має відповісти на питання, як включити в національний розвій етнонаціональний фактор, перетворити багатонаціональний склад населення України з фактора слабкості на фактор сили та могутності держави. Саме тому, перед сучасною українською владою постає питання щодо збереження мовно-культурної самобутності тих етнічних меншин та етнографічних груп, які хоч і є громадянами нашої держави, але за походженням не є корінними українцями. Для прикладу, такі багатоетнічні європейські країни як Швейцарія, Люксембург, Франція, Бельгія мовно-культурні проблеми власних етнічних меншин вирішили досить вдало на законодавчому рівні, забезпечивши збереження їхньої духовно-культурної самобутності (запровадивши у всіх навчальних закладах курси вивчення рідних діалектів та мов). Так, Швейцарія представлена чотирма національними мовами: німецькою, французькою, італійською та ретороманською, три з яких мають статус державних, що не заважає бути їй однією з найбільш розвинутих країн Європейського Союзу. Те ж саме стосується і Великого Герцогства Люксембург, де разом із летцебурзькою мовою (мовою корінного етносу), в якості офіційних мов використовуються французька та німецька мови. Використовуючи історичний досвід щодо вирішення культурно-мовних проблем, таких багатоетнічних держав як Швейцарія, Франція, Бельгія, Люксембург, українська політична влада зможе не лише забезпечити гармонійний розвиток усіх етнічних меншин держави, але й зберегти культурні особливості українців, як титульного етносу.