Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
учеба / Yevropeyska_integratsiya_Oporny_konspekt_2010.doc
Скачиваний:
12
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
957.95 Кб
Скачать

Тема № 2. Шляхи України до євроінтеграції: витоки і перспективи План

1. Економічна відкритість країни як передумова інтеграції

2. Перспективи та основні проблеми вступу України до ЄС

2.1. Економічна відкритість країни як передумова інтеграції

Після розпаду СРСР Україна як незалежна держава почала самостійно прилучатись до світогосподарських процесів. Досить швидко її національна економіка набула ознак відкритості.

Економічна відкритість країни, як відомо, має два виміри: функціональний та торговельно-політичний. Функціональна відкритість показує ступінь залучення національної економіки тієї чи іншої держави до системи МПП та, відповідно, ступінь залежності її відтворювального процесу від зовнішньоекономічних зв'язків (як по лінії експорту товарів, послуг та капіталів, так і по лінії їх імпорту). Функціональна відкритість національної економіки вимірюється процентним відношенням обсягу зовнішньоторговельного обігу країни до її ВВП.

Торговельно-політична відкритість національної економіки визначається ступенем лібералізації транскордонних переміщень товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Рівень функціональної відкритості СРСР, до складу якого входила Україна, впродовж всієї його історії був низьким: у 20-ті роки його експортна квота не перевищувала 3 - 3,5 %, у 1937 р. - 0,5 %. У повоєнний період цей показник зріс головним чином за рахунок торгівлі з державами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) та експорту військової техніки у країни, що розвиваються ("соціалістичної орієнтації")- Повна зовнішньоторговельна квота СРСР у 1990 р. була на рівні 13,2 %.

Після отримання Україною у 1991 р. незалежності показник функціональної відкритості її економіки став стрімко зростати, досягши у 2001 р. значення 97,6 % . Починаючи з 1995 р. значення цього показника для України перевищують середньосвітові, а також його значення для окремих розвинених країн і країн-членів СНД. Так, наприклад, у 1999 р. в Україні цей показник був на рівні 88,9 %, середньосвітове його значення складало близько 45 %, а для США, Німеччини, Франції, РФ та Казахстану — відповідно 24 %, 59 %, 52 %, 49 % та 61 % .

Використовуючи такі макроекономічні показники, як ВНП на душу населення, відношення величини державного зовнішнього боргу до ВНП та відношення величини державного зовнішнього боргу до загального обсягу експорту товарів і послуг, Світовий банк розробив наступну класифікацію країн: І — країни з високим рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; II — країни з високим рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу; III — країни із середнім рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; IV — країни із середнім рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу; V — країни з низьким рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; VI — країни з низьким рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу. Як критерії, що розділяють ці 6 груп.

За значеннями цих показників Україну можна формально віднести до VI групи, тобто до групи країн з низьким рівнем зовнішньої заборгованості та середнім рівнем доходу. Однак, враховуючи практично граничний рівень показника ВНП на душу населення між низькими та середніми його значеннями (різниця складає 15,5 дол.), однозначно можна констатувати лише те, що Україна за рівнем зовнішнього державного боргу належить до групи країн світу з низьким рівнем зовнішньої заборгованості.

Високий рівень зовнішньої заборгованості вважається, як правило, однією з головних загроз економічній безпеці держави. Але зовнішній борг не створює загрози, коли ресурси, що позичаються, активно використовуються для ввозу передових технологій, особливо у галузі, орієнтовані на експорт. У цьому випадку запозичені кошти слугують каталізатором структурної перебудови економіки, а також джерелом валютної виручки для погашення самого боргу. Поки що, на жаль, зовнішні запозичення України мали переважно неінвестиційний характер, вони використовувалися головним чином на забезпечення поточних потреб, інакше кажучи — просто "проїдалися", збільшуючи обсяги заборгованості і не створюючи основи для структурної перебудови економіки держави. Головною причиною цього було і досі залишається те, що в Україні немає чіткої регламентації з управління процесом залучення, використання та обслуговування зовнішніх запозичень.

Вростання України у світове господарство відбувається й по лінії обміну капіталовкладеннями. За даними Держкомстату, накопичений в економіці України обсяг ПІІ (ознака країн з високим рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу) станом на 1 січня 2002 р. склав 4406,2 млн. дол. (з урахуванням їхнього відтоку).

Основними формами залучення інвестицій упродовж усього цього періоду прямого іноземного інвестування української економіки були грошові внески, внески у формі рухомого та нерухомого майна, а також внески у формі цінних паперів. Наприклад, розподіл ПП за формами їхнього залучення в економіку України у 2001 р. був таким: 66,4 % річного обсягу інвестицій було вкладено у формі грошових внесків, 28,4 % — у формі рухомого та нерухомого майна, 5,2 % — в інших формах (у формі цінних паперів, нематеріальних активів тощо).

Найбільш привабливими для іноземних інвесторів в українській економіці були такі її галузі, як харчова промисловість та переробка сільськогосподарської продукції 418,1 % від накопиченого обсягу ПІІ), оптова торгівля і посередництво у торгівлі (14,7 %), хімічна та нафтохімічна промисловість, включаючи виробництво коксу та продуктів нафтопереробки (9,4 %), фінансова діяльність (8,2 %), машинобудування (7,8 %), транспорт (7 %). Тобто, інвесторів приваблювало щонайменше 6 галузей, і на ці галузі припадало не менше 65 % іноземних інвестицій. Це свідчить про значну галузеву диференціацію структури ПІІ в Україні, однак сама ця структура не є оптимальною. Останнє підтверджує зіставлення розподілу накопичених ПІІ за секторами української та польської економік.

Причинами, що перешкоджають поліпшенню інвестиційної привабливості України, є відсутність історичних традицій, що визначають правила та норми поведінки економічних суб'єктів, нерозвиненість ринкової інфраструктури (банківської, фінансової систем, фондового ринку, телекомунікаційних засобів, транспортних комунікацій тощо), низький рівень корпоративних відносин, тінізація економіки, що робить неконкурентоспроможною продукцію офіційної економіки, у тому числі й вироблену спільними підприємствами.

Типовими рисами управлінських структур в Україні є бюрократія, корупція, диктат олігархів. Це також стримує інвесторів від вкладання грошей в українську економіку.

Проте з огляду на важливість ролі, яка відводиться прямим іноземним інвестиціям у справі реформування української економіки, неоднозначність впливу ШІ на соціально-економічну ситуацію в країні, було б доцільно, на нашу думку, розробити та впровадити на державному рівні окрему стратегію щодо ПІІ (ПІІ - стратегію). Ця стратегія має бути орієнтована на сприяння адресному залученню та ефективному використанню ШІ, виходячи з пріоритетів економічного розвитку України, концепції структурної перебудови її економіки та промислової політики країни. Для реалізації ПІІ-стратегії доцільно створити єдину спеціалізовану державну структуру, яка б відповідала за проведення в життя державної політики у сфері ШІ, надавала б конкретну інформацію про потенційні можливості тих чи інших українських підприємств здійснювати спільні з іноземними інвесторами інвестиційні проекти, надавала б українським господарюючим суб'єктам допомогу в пошуку іноземних партнерів, здійснювала б повне правове супроводження ШІ в Україні тощо.

Прилучення України до світової економіки виявилося для українського народу важким і виснажливим. Однак стратегія держави на вростання до системи МПП є, на нашу думку, єдино правильною.

Щоб зайняти гідне місце у МПП, Україна має якнайшвидше поліпшити структуру зовнішньої торгівлі та поступово наблизити її до структури, характерної для розвинених країн. Зрозуміло, що реалізувати таку зовнішньоекономічну стратегію можливо лише за умови проведення в країні структурної перебудови її економіки.

Під структурною перебудовою економіки, як правило, розуміють глибинні перетворення продуктивних сил, зумовлені технологічними оновленнями виробництва та його пристосуванням до суспільних змін. Головне завдання структурної перебудови економіки — усунення глибинних структурних деформацій, що з часом у ній накопичилися.

Розвиток — це зміни. Будь-яка економіка, що розвивається, з плином часу генерує ті чи інші зміни своєї структури, зокрема, зміни у взаємозв'язках між трьома своїми основними секторами — сільським господарством, промисловістю та сектором послуг. Як свідчить світова історія, з ростом рівня доходів на душу населення сільськогосподарський сектор економіки поступово втрачає свою провідну роль в економіці країни, поступаючись спочатку промисловості, а потім сфері послуг. Ці дві "поступки" — по суті структурні перебудови — являють собою стадії економічного розвитку, що отримали назви індустріалізації та постіндустріалізації. Визрівання цих стадійних змін пов'язане із зсувами у структурі споживання населення, із зростанням його доходів, а також із змінами у відносній продуктивності праці робітників, зайнятих у трьох основних секторах економіки.

Ці дані засвідчують поступове зменшення часток сільського господарства та промисловості у ВВП розвинених країн на користь сфери послуг. Це є прикметна ознака переходу економіки країни до постіндустріальної фази розвитку. Від 2-ї половини XX ст., коли в розвинених країнах було досягнуто високих показників доходу на душу населення, тут швидко розвивається ринок послуг, і на ньому, наприклад, у США, Японії та Німеччині нині зайнято близько 60—70 % економічно активного населення

Отже, в Україні мова має поки що йти лише про реіндустріалізацію або, іншими словами, про відновлення випереджаючого розвитку промислового виробництва в економіці країни. Цей процес, вже розпочався у 1999 p., а продовжуватися він має доти, доки рівень доходів на Дутлу населення в Україні не досягне середнього значення таких доходів по західноєвропеиських країнах. Лише тоді ми зможемо говорити про початок в Україні періоду становлення постіндустріального суспільства.

Свою галузеву структуру українська економіка успадкувала від народногосподарського комплексу СРСР. Економіка України підпорядковувалася тоді загальносоюзним інтересам, серед яких пріоритетними були розвиток ВПК та галузей, пов'язаних з виробництвом засобів виробництва. Крім того, в СРСР домінувала така схема кооперації між підприємствами союзних республік, за якої більшість складальних підприємств кінцевої продукції розташовувалася на території Росії. Незавершеним виробничим циклом було охоплено майже 80 % українських підприємств.

У зв'язку з цим успадкована Україною після розвалу СРСР економіка мала вкрай деформовану і не характерну для економік незалежних держав структуру.

До таких успадкованих деформацій української економіки насамперед слід віднести перекоси в галузевій структурі народного господарства, зокрема, гіпертрофований розвиток гірничо-металургійного комплексу; диспропорції технологічної структури виробництва (низька питома вага виробництв із замкнутим технологічним циклом); дисбаланс крупних і малих підприємств (надмірна кількість крупних та надкрупних підприємств за явної недостатньої кількості малих); перекоси в регіональній структурі економіки тощо.

Серед нових факторів, що спричиняють структурні деформації української економіки, досить потужними є інерція скорочення зовнішнього та внутрішнього попиту, зростання обсягів імпорту товарів споживчого та виробничого призначення, зниження цінової і нецінової конкурентоспроможності вітчизняного виробництва за умов непідготовленої лібералізації зовнішньої торгівлі.

Характерною особливістю міжнародного виробничого кооперування українських машинобудівних підприємств з підприємствами країн-членів СНД є те, що у цьому процесі взаємодіють господарюючі суб'єкти, які мають практично однаковий інноваційно-технологічний рівень виробництва і продукцію яких з точки зору її конкурентоспроможності можна віднести як до конкурентоспроможної па світовому ринку (наприклад, продукція ракетно-космічного та авіаційного машинобудування, суднобудування тощо), так і до регіонально орієнтованоїпродукції (наприклад, продукція автомобіле- та вагонобудування, тракторобудування). Тому для підвищення конкурентоспроможності продукції українських машинобудівників пріоритетним напрямом у здійсненні міжнародного кооперування має стати встановлення зв'язків з тими іноземними партнерами, взаємодія з якими буде сприяти підвищенню інноваційно-технологічного рівня національного виробництва. При цьому мають використовуватися найменш ризиковані з точки зору забезпечення економічної безпеки підприємства методи здійснення міжнародного виробничого кооперування.

Структурна перебудова української промисловості є архі важливою для проведення структурної перебудови економіки України в цілому, однак це зовсім не означає, що без уваги можуть залишитися інші сектори української економіки. Адже сенс прилучення України до МПП полягає в тому, щоб повною мірою були використані порівняльні переваги природно-географічного характеру. Це, по-перше, її сільгоспугіддя, по-друге, її транзитивність. Порівняння рівнів забезпеченості сільгоспугіддями України й таких найбільш розвинених країн світу, як США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія і Канада свідчить, що наша країна має досить високий рейтинг — 3-тє місце. Проте Україна суттєво поступається цим країнам за рівнем ефективності використання сільгоспугідь. Наприклад, її відставання від Франції складає 10—12 разів. Тобто, незважаючи на наявність величезного масиву родючих чорноземів, досить сприятливого для сільськогосподарського виробництва клімату, Україна у сільськогосподарському виробництві вкрай неефективно використовує свої природні переваги.

Україна має найвищий в Європі транзитний рейтинг, який враховує потенційні можливості країни щодо використання транспортних комунікацій та міжнародних транспортних коридорів, які вже існують, а також мають бути побудовані в ній з огляду на напрями розвитку світової торгівлі товарами та послугами. Україна вже включилася до реалізації низки відповідних проектів, зокрема, побудовано нафтопровід Одеса—Броди, який разом з нафтотерміналом у порту "Південний" утворюють основну ланку Євро-Азіатського транспортного коридору.

Однак для ефективного використання порівняльних переваг, обумовлених дією факторів природно-географічного характеру, Україні потрібно все-таки в першу чергу надати імпульс розвиткові промисловості країни. Адже для підняття продуктивності праці у сільському господарстві треба забезпечити його необхідною кількістю машин і механізмів відповідної номенклатури. Нині дефіцит парку сільськогосподарської техніки в Україні складає щонайменше 10 тис. одиниць. І для того, аби сільське господарство України не потрапило у залежність від зовнішньоекономічної і політичної кон'юнктури, Україна має сама виготовляти техніку для села, тим паче, що у неї є необхідний для цього науково-технічний, промисловий та кадровий потенціали. Або інший приклад: щоб забезпечити функціонування тієї частини» Євро-Азіатського транспортного коридору, яка буде розташована на території України, Україна повинна мати кілька одиниць танкерного флоту, які вона може придбати в інших державах або має створити у найближчий термін на своїх суднобудівних підприємствах.

Тобто пріоритетний розвиток промисловості забезпечує зростання й інших секторів економіки держави.

Ефективність розвитку економіки тієї чи іншої країни, що прилучена до системи МПП, ґрунтується, зокрема, на оптимальному розподілі усіх її галузей на "локомотивні", структуроутворюючі та інші, а також на механізмах, які регулюють структуру та рівень доданої вартості в кожній з цих галузей за рахунок управління наявними ресурсами суспільства. Тому для країни, що проводить структурну перебудову своєї економіки задля прилучення до системи МПП, необхідно визначитися, які галузі її національної економіки є "локомотивними" і належним чином їх розвивати. Серед критеріїв віднесення тих чи інших національних галузей економіки, окремих виробництв до числа "локомотивних", на нашу думку, мають бути такі:

  • наявність у галузі чи окремому виробництві усіх технологічних ланцюгів для створення кінцевої продукції або наявність можливостей для підвищення рівня доданої вартості продукції цієї галузі до необхідних величин;

  • достатньо ємний для стабільної роботи галузі національний ринок;

• наявність у галузі чи в окремого виробництва необхідного потенціалу для зайняття відповідної ніші на світовому ринку.

У "локомотивних" галузях рівень власної доданої вартості має наближатися до 100%, а продукція галузі має бути конкурентоспроможною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Виходячи з наведених критеріїв, кон'юнктури світового і внутрішнього ринків, а також з наявності факторних умов, до "локомотивних" галузей і виробництв української промисловості, на нашу думку, можна було б віднести наступні:

- авіаційну та ракетно-космічну;

- суднобудування;

- ергетичне машинобудування (включаючи устаткування для видобутку та транспортування нафти, газу, кам'яного вугілля).

У структуроутворюючих галузях, тобто у галузях, які складають основу каркасу національної економіки країни і продукція яких орієнтується переважно на внутрішній ринок (а такими є всі галузі чи окремі виробництва, що не ввійшли до складу "локомотивних"), власна додана вартість може бути значно нижчою за 100 %.

Усі галузі та окремі виробництва, які не здатні виробляти конкурентоспроможну на зовнішньому або внутрішньому ринках продукцію, повинні згортатися, а їх підприємства — закриватися.

Питання структурної перебудови промисловості держави може вирішити лише її уряд, бо, як відомо, найдійовішим заходом регулювання галузевих структурних змін в економіці країни залишаються державні інвестиції за рахунок централізованих капітальних вкладень. На жаль Уряд України все ще не розробив відповідної промислової політики. А зробити це потрібно якнайшвидше, бо інтегрування України до ЄС без проведення глибинної структурної перебудови її промисловості приречене на провал.