Тема 5. Моделі політичних та економічних відносин між Україною та європейським союзом План

1. Формування потреб України у міждержавній економічній інтеграції

2. Моделі інтеграції України до європейської спільноти

5.1. Формування потреб України у міждержавній економічній інтеграції

Потреба в міждержавній економічній інтеграції виникає лише тоді, коли кооперація господарських комплексів певних держав досягає такого рівня, що вже тільки спільна політика цих держав щодо тієї чи іншої сфери діяльності дає змогу забезпечити конкурентоспроможність цієї діяльності на світовому ринку. Тоді економічна користь від спільних дій переважає негативні соціально-політичні наслідки певного звуження незалежності держави, що так чи інакше виникають за будь-якого політико-економічного об'єднання.

Тільки розгалужена, стабільна і взаємовигідна система міждержавних коопераційних зв'язків та зростаючий товарообмін між тими чи іншими державами реально і об'єктивно зумовлюють необхідність спочатку тісної координації, а потім і об'єднання — міждержавної економічної інтеграції — все більш широкого кола економічних і політичних аспектів діяльності цих держав.

На сьогодні середньодушовий доход країн ЄС становить близько 10 тис. дол. на рік. В Україні у 2001 р. доход на душу населення становив близько 420 дол. на рік. За годину праці працівник в Україні у середньому отримував менше половини долара. А от у країнах Європи середня мінімальна погодинна оплата праці у 2001 р. була 4 дол. В Німеччині ж, зокрема, працівник у середньому отримував у 2001 р. понад 15 дол. за годину. Це означає, що для досягнення Україною рівня європейських стандартів щодо доходів на душу населення рівень середньодушового доходу в Україні має зрости не менш ніж у 20 разів! У той же час у Посланні Президента України Верховній Раді визначено зростання реальних доходів населення щорічно на 6—7%. Якщо саме так і буде, то, наприклад, у 2007 р. середньодушовий доход в Україні не перевищить 630 дол. на рік — тобто, за цим показником Україна не зможе ближчим часом отримати статус асоційованого члена ЄС, якщо уряду не вдасться кардинально змінити ситуацію у сфері оплати праці та зростання доходів усіх прошарків населення!

Шлях України до ЄС пролягає через її внутрішні соціально-економічні трансформації. Насамперед має бути вдосконалено українське законодавство (зокрема, податкову систему та систему оплати праці, процедуру відкриття та реєстрації нових підприємств, систему сертифікації, ціноутворення тощо); здійснено реальні кроки до забезпечення конкурентоспроможності української економіки; завершено перехід на ринкові механізми регулювання господарської діяльності; впроваджено європейські норми соціального захисту тощо.

Це дасть змогу створити умови подальшого розширення взаємозв'язків України з ЄС. А поки що найбільш перспективним для України є співробітництво з ЄС в енергетичній сфері. За прогнозами європейських експертів, споживання природного газу до 2012 р. зросте в Європі на 100—150 млрд куб. м і досягне 610— 700 млрд куб. м, основну частину цього газу складатиме російський газ, транзит якого забезпечує Україна. Те саме стосується і нафти.

Одним з найбільш реальних кроків на шляху інтеграції України до загальноєвропейського ринку є створення Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору Баку—Супса—Одеса—Броди—країни Західної Європи (ЄАНТК). Вирішальним важелем впливу для залучення каспійської нафти до українського транзитного маршруту є низькі транзитні тарифи та збереження якості нафти (в нафтопроводах Росії легка нафта змішується з сірководневою, що суттєво знижує загальну якість нафти, а отже, і її ціну).

На думку експертів, найбільш економічно привабливим для України є маршрут від Бродів і далі по існуючому нафтопроводу "Дружба" — до нафтопереробних заводів країн Європи та до порту Омішаль (Хорватія) на Адріатичному морі. Цей порт може приймати танкери дедвейтом до 0,5 млн. т (це у 3—4 рази перевищує потенціал портів Балтії та Чорного моря), що дає змогу здійснювати міжконтинентальні перевезення нафти до США.

На жаль, у найближчі кілька років проект ЄАНТК, очевидно, не буде реалізовуватись. Це обумовлено низкою чинників:

• відсутні конкретні домовленості (угоди та договори) щодо будівництва зв'язувальних трубопроводів поза територією України;

• у найближчі п'ять років жодна окремо взята Прикаспійська країна не в змозі забезпечити український нафтопровід нафтою в обсягах, необхідних для рентабельної його експлуатації;

• існують конкурентні проекти прокладання нафтопроводу: проект маршруту через Іран; проект Баку—Джейхан, що підтримують США.

З огляду на це, перспективною є реалізація проекту об'єднання південної гілки нафтопроводу "Дружба" з балканським нафтопроводом "Адрія". Цей проект дасть змогу збільшити транспортування російської та казахської нафти територією України на 5 млн. т. Особливо привабливим у цьому проекті є те, що в ньому передбачається участь Білорусі, Угорщини, Росії, Словакії та Хорватії. Тобто реалізація його матиме позитивні наслідки для європейської інтеграції України.

Залишається важливим інтеграційним чинником і співробітництво України у транспортуванні природного газу.

На сьогодні російський газ домінує на європейському ринку енергоносіїв: його частка на цьому ринку становить 30 %, а для окремих країн Центральної Європи — 100 %.

Слід зазначити, що для країн ЄС привабливими в Україні є не лише можливості магістральних газопроводів, а й українські підземні газосховища загальною ємністю близько 30 млрд куб. м. На їхній базі можна створити євросховища, що суттєво підвищило б надійність транспортування газу.

Велика кількість енергетичних проектів в Україні виконується за підтримки ЄС в рамках програм "INOGATE", "ТРАСЕКА" та у "TACIS". Наприклад, за програмою "TACIS" на підвищення безпеки українських АЕС вже виділено понад 110 млн. евро. Підрядниками за цим проектом в Україні є провідні міжнародні компанії.

Розвиток багатостороннього та двостороннього співробітництва в енергетичній сфері з країнами ЄС визначається, зокрема, Європейською Енергетичною Хартією (ЄЕХ) та Договором до неї (ДЕХ), який надав ЄЕХ юридично зобов'язувального характеру.

Верховна Рада України ратифікувала ДЕХ. Це перша юридично обов'язкова міжнародна багатостороння угода про торгівлю, захист інвестицій та транзит енергоносіїв. Проте для повноцінного міжнародного співробітництва в рамках ДЕХ Україні необхідно створити власне енергетичне законодавство. Хоча у цій сфері вже досягнуто певних результатів (прийнято закони України "Про нафту і газ", "Про трубопровідний транспорт", "Про альтернативні види рідкого і газового палива"), дуже важливі закони усе ще не розроблено. Зокрема, вкрай необхідно прискорити розробку законів про транзит газу та нафти через територію України, про стратегічні резерви нафти, нафтопродуктів та газу, про державну політику щодо використання природного газу, енергетичної стратегії України.

Крім того, необхідно усвідомлювати, що інтеграція України в європейський економічний простір має забезпечуватися поступовим досягненням європейських стандартів щодо енергоємності виробництва, ефективності енергоспоживання, енергоозброєності, а також виконанням вимог ЄС до країн-претендентів на вступ до ЄС у сфері паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) та суміжних екологічних питаннях. Приведення законодавства України у сфері енергетики до стандартів ЄС передбачає зменшення впливу держави в цьому секторі економіки, лібералізацію ринків енергоносіїв, залучення іноземного капіталу до ПЕК за рахунок створення сприятливого інвестиційного клімату, приватизацію більшості підприємств ПЕК, створення стратегічних запасів нафти (нафтопродуктів) тощо.

Вирішуючи питання інтеграції України в Європейський Союз, необхідно також враховувати перспективи розширення ЄС. Вже найближчим часом до ЄС приєднаються 11 країн-претендентів. Це Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр (перша хвиля), Словаччина, Латвія, Литва, Болгарія і Румунія (друга хвиля).

На ці країни припадає близько 12 % загального товарообігу України, у тому числі понад 15 %) українського експорту товарів та понад 8 % — імпорту. Товарообмін з цими країнами стало розширюється, ці країни є традиційними партнерами України у промисловій кооперації. Четверо з країн-претендентів мають спільний з Україною кордон. Розширення ЄС матиме неабиякі наслідки для України. Насамперед зросте ресурсний і особливо споживчий потенціал Євросоюзу, його територія збільшиться на 34 %, населення на 29 %, спільний споживчий ринок становитиме близько 500 млн споживачів.

Розширений Євросоюз буде ще більш зацікавлений в українських транспортних та енергетичних послугах.

Виникнення спільного з ЄС кордону дасть змогу залучити прикордонні області України у транскордонне співробітництво з ЄС, зокрема, і за пільговим режимом та на пільгових умовах.

Торговельний режим доступу окремих груп українських товарів і послуг на ринки країн-претендентів стане сприятливішим для України, оскільки на нові країни пошириться дія Угоди про партнерство і співробітництво України з ЄС, яка за рівнем лібералізації взаємної торгівлі перевищує нині діючі двосторонні торговельні договори і угоди України з державами ЦСЄ. Єдиний митний тариф ЄС також істотно нижчий, ніж чинні національні тарифи країн-претендентів. Новим членам ЄС доведеться відмовитися від деяких кількісних обмежень українського імпорту.

Нарешті, в країнах-претендентах буде введено єдиний передбачуваний режим транзиту та сформовано цивілізований митний кордон, що зменшить втрати України від контрабанди та митних порушень.

Проте запровадження новими членами ЄС принципів єдиного для ЄС торговельного та митного режиму стосовно третіх країн матиме й певні негативні наслідки для товарообміну України з цими країнами.

Аналіз оцінки обсягів та галузевої структури експортно-імпортних операцій України з країнами-претендентами показує, що значна частка товарообміну припадає на чутливі для ЄС товарні групи — метал і текстиль. За цими товарними групами Україна є конкурентом для країн-членів ЄС. Європейський Союз практикує квотування і добровільні експортні обмеження щодо чутливих товарних позицій. Ця практика пошириться і на нових членів ЄС, що обмежить український експорт цих товарів на розширений ринок ЄС.

Можна очікувати й антидемпінгових дій з боку нових членів ЄС стосовно України, зокрема, щодо експорту безшовних труб (за прикладом західноєвропейського об'єднання виробників труб EFTA). Нинішня товарна структура експорту продукції металургійної галузі східноєвропейських країн до ЄС практично ідентична українській. Після розширення ЄС рівень конкуренції між Україною і новими членами Європейського Союзу на західноєвропейському ринку зросте, а вирішення спірних питань на двосторонньому рівні стане неможливим — усі проблеми у зовнішньоторговельній сфері будуть вирішуватися у Брюсселі.

Можна очікувати також подальшої переорієнтації торгівлі країн ЦСЄ на Західну Європу, наслідком чого стане певне скорочення товарообігу з Україною.

Вступаючи до ЄС, країни-претенденти зобов'язані не тільки запроваджувати торговельний і митний режим Євросоюзу, а й здійснювати спільну торговельну політику. Документами ЄС встановлено, що до виключної компетенції Союзу належать такі питання зовнішньоторговельної політики:

• встановлення і зміна митних тарифів на імпорт до ЄС;

• лібералізація договорів про торгівлю з третіми країнами;

• укладання договорів про торгівлю і економічне співробітництво з третіми країнами;

• введення у дію заходів щодо захисту торгівлі (антидемпінг і антисубвенції, ембарго тощо);

• надання митних преференцій країнам, що розвиваються.

Усе це може поглибити дисбаланс торгівлі України з розширеним ЄС. Для запобігання цьому зовнішньоторговельна політика України має спрямовуватися на:

• нарощування експорту в ЄС ліквідних українських товарів, за рахунок чого має забезпечуватися нарощування імпорту продукції, необхідної для модернізації виробництва;

• підтримку тенденції вирівнювання сальдо в торгівлі споживчими товарами з метою заощадження коштів на закупівлю енергоносіїв та підтримки платіжного балансу; забезпечення відповідності ступеня лібералізації режиму імпорту рівню тієї фінансової допомоги, яку Україна отримує від Євросоюзу на виконання своїх зобов'язань щодо цієї лібералізації;

• застосування заходів обмеженого протекціонізму, спрямованих на сприяння імпорту інвестиційної продукції та обмеження імпорту споживчих товарів, надмірне ввезення яких може негативно вплинути на окремі галузі української економіки (насамперед на сільське господарство, харчову промисловість тощо).

Найбільш пріоритетним напрямом розвитку економічного співробітництва України з ЄС є активізація промислової кооперації в машинобудуванні та металообробці, сільському господарстві, харчовій та легкій промисловості, електроенергетиці тощо. Це потребує невідкладної адаптації українських підприємств до умов та вимог ЄС.

Значна перешкода нарощуванню українського експорту може виникнути у сфері стандартизації та сертифікації. Тому доцільно активізувати масштабну переатестацію української експортної продукції, насамперед машинобудівної, хімічної, текстильної та харчової, відповідно до міжнародних стандартів і стандартів ЄС.

Необхідно також переглянути УПС, оскільки вона базується на правилах ГАТТ, які були змінені в 1995 р. У оновленому документі було б доцільно закріпити усі пільги та преференції, які існують нині у торгівлі України з країнами ЦСЄ.

Україна зацікавлена у таких конкретних кроках з боку ЄС:

1. Визнання України державою з ринковою економікою.

2. Відміна квотових обмежень у торгівлі металопродукцією та текстильними виробами.

3. Розширення переліку українських товарів, на які розповсюджується дія Генеральної системи преференцій ЄС.

4. Розширення операцій Європейського інвестиційного банку на Україну.

Збереження на певний перехідний період (до запровадження між Україною та ЄС режиму вільної торгівлі) преференційних торговельних та митних режимів, які існують нині між Україною та країнами-претендентами на вступ до ЄС. Важливим чинником розвитку економічного співробітництва України та ЄС є галузева співпраця. Вона передбачає не лише координацію і взаємодію між Україною та ЄС у конкретних галузях та сферах господарської діяльності, а й розширення кооперування. Особливо перспективною така кооперація є для металургійної промисловості України. Для її розвитку, однак, необхідно реструктуризувати металургійну промисловість України, приватизувати металургійні державні підприємства. Нині більшість металургійних підприємств України акціонована, у державній власності лишилися близько 8% підприємств чорної металургії і майже 14% — кольорової. Проте державні підприємства випускають понад 14% загального обсягу продукції галузі. Крім того, здійснене роздержавлення металургійних підприємств виявилося неефективним, тому необхідна їх подальша приватизація для формування ефективного власника.

Інвестування у українські металургійні заводи натикається на багато перешкод і породжує значні проблеми. Більшість технологічних процесів і устаткування на цих підприємствах безнадійно застаріли. Державне фінансування і відносно дешева робоча сила навіть у разі високих виробничих затрат давали їм змогу функціонувати без інвестицій у модернізацію устаткування. Внаслідок цього основні фонди металургійної промисловості України, зокрема чорної металургії, нині зношені майже на 74%. Проблемою галузі є також те, що загальні виробничі потужності металургійних підприємств значно перевищують реальні потреби українського ринку в їхній продукції, а чисельність працюючих на них не відповідає показникам Західних країн. Так, у чорній металургії України працює 480 тис. осіб, тоді як сумарна чисельність працюючих сталеливарної галузі в ЄС не перевищує 290 тис.

Такі підприємства іноземні інвестори не погоджуються купувати за балансовою вартістю цих об'єктів. У разі ж їх придбання вони налаштовані більшу частину нерентабельних потужностей негайно закрити, а на решті — скоротити чисельність зайнятих у 2—3 рази (в країнах ЄС продуктивність праці у сталеливарній галузі складає 500 т на одного працюючого, в країнах-кандидатах — 100 т, в Україні — близько 70 т). Зважаючи на те, що металургійні підприємства, як правило, є визначальними в економіці тих міст і областей, де вони розташовані, закриття навіть деяких з них спричинить істотне погіршання загального соціально-економічного стану цілого регіону — Східної України.

Крім того, в Євросоюзі діють жорсткі правила стосовно державної допомоги сталеливарній промисловості, тому й Україна має орієнтуватися на заборону державної підтримки металургійної промисловості. Як свідчить досвід країн Центральної Європи, впровадження цих правил створює величезні труднощі для держави.

Можливим варіантом закріплення України на ринку металопродукції країн ЄС є створення в цих країнах дочірніх та спільних підприємств українських металургійних комбінатів.