БЖД лекція №3

Лекція №3

Тема: «Гарантування безпеки життєдіяльності населення Конституцією України та законодавчими актами.»

П.1.0 Законодавчо-правові основи управління безпекою життєдіяльності.

П.1.1 Правове забезпечення безпеки життєдіяльності.

П.1.2 Основи забезпечення безпеки життєдіяльності.

У забезпеченні БЖД важливе значення має загальнодержавна програма підвищення культури безпеки, що включає, по-перше, комплекс заходів, спрямованих на попередження, своєчасне виявлення та локалізацію небезпечних ситуацій у побутовій і виробничій сферах; загальне підвищення рівня інформативності та обізнаності громадян з питань забезпечення безпеки; достаннє фінансування; розробку відповідних законів та нормативно-правових актів з питань забезпечення БЖД. По-друге, – управління БЖД.

Будь яка велика система, пов’язана з діяльністю людей, буде ефективно функціонувати тільки у випадку, коли відбувається надійне управління нею.

Управляти БЖД означає свідомо, на підставі даних контролю та оцінювання БЖД, прогнозувати можливі небезпеки, попереджувати їх, а у випадку проявлення – негайно реагувати на них.

Згідно з Конституцією України забезпечення життєдіяльності, захист населення від небезпек є обов’язком держави, виконання яких покладається на виконавчі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, адміністрації підприємств, організацій та установ.

До основних сфер безпеки життєдіяльності, які регулюються на державному рівні, належать цивільний захист населення і територій, цивільна оборона, охорона здоров’я, санітарно-епідеміологічний стан, стан навколишнього середовища та охорона праці.

Провідним органом в системі управління безпекою життєдіяльності в Україні є Кабінет Міністрів України. У 1993 р. при ньому було створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення. Відповідні ради функціонують також при місцевих органах виконавчої влади на громадських засадах.

Управління БЖД будується на законодавчо-правовій основі і має декілька рівнів з чітким розмежуванням функцій між учасниками кожного рівня. На кожному рівні функціонує підсистема, яка вирішує завдання з управління БЖД на підвідомчій території та на розміщених у її межах об’єктах.

Процес управління БЖД включає такі етапи:

1. Контроль стану БЖД на території чи об’єкті (особливо на потенційно небезпечних об’єктах).

2. Своєчасне інформування органів управління та населення про небезпеку.

3. Аналіз інформації та прийняття управлінських рішень щодо дій у конкретній ситуації.

4. Реалізація прийнятих рішень.

5. Контроль ефективності вжитих заходів.

6. Розробка відповідних законів та нормативно-правових актів з питань забезпечення БЖД.

Реалізацію функцій управління БЖД покладено на «Єдину державну систему цивільного захисту» (ЄДСЦЗ), що об’єднує всі органи виконавчої влади (детальніше див. гл. 5).

На практиці управління безпекою життєдіяльності означає визначення і проведення системи заходів, спрямованих на зниження ймовірності проявлення небезпек у будь-якій ситуацій, підвищення ступеня захищеності людей від наслідків небезпечних подій, мінімізацію негативної дії факторів небезпек.

Запобіжні заходи забезпечення БЖД передбачають паспортизацію потенційно небезпечних об’єктів, декларацію безпеки, своєчасне реагування на будь-які нещасні випадки та ін., що здійснюються відповідно до законів та нормативно-правових актів з питань забезпечення БЖД. Так, у наказі Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС) України «Про затвердження Положення про паспортиризацію потенційно небезпечних об’єктів» (№ 338 від 18.12.2000) визначено загальні засади паспортизації та створення загальнодержавного реєстру потенційно небезпечних об’єктів. При цьому обов’язково враховують:

– вид (природу) небезпеки (радіаційна, хімічна, біологічна, бактеріологічна, вибухопожежна тощо);

– інтенсивність джерел небезпеки та час іх негативного впливу (постійне випромінювання, залпові викиди, систематичне накопичення небезпечного ефекту на поверхні ґрунту тощо);

– характер та ступінь негативного впливу на реципієнтів (об’єкти, що зазнають безпосередньо негативного впливу небезпеки – населення, об’єкти інфраструктурипромисловості, транспорту, житлово-комунального господарства, водойми тощо);

– сферу забруднення (атмосфера, гідросфера, літосфера);

– технічний стан будов, споруд, технологічного обладнання та інженерних комунікацій, ступінь їх зношеності;

– загальний стан техніки безпеки.

Паспортизацію потенційно небезпечних об’єктів проводять один раз на п’ять років.

Паспорт безпеки складається з таких розділів:

1. Опис об’єкта і технологічних процесів, які проводяться на ньому.

2. Опис можливих надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження.

3. Загальна інформація про потенційно небезпечні речовини, що використовуються у виробництві.

4. Опис заходів безпеки у процесі виробництва.

Додатково додають такі документи:

1. План удосконалення цивільного захисту об’єкта.

2. План захисту персоналу об’єкта і населення, яке проживає поблизу об’єкта, як розділ плану цивільного захисту об’єкта.

3. План ліквідації аварій на об’єкті (ситуаційний план).

4. Наказ або інструкцію по об’єкту про безпеку щодо виробництва, використання чи зберігання радіоактивних, НХР та вибухопожоженебезпечних речовин.

5. Наказ або інструкцію по об’єкту про протипожежний режим.

6. Схему сигналізації та установки, які призначені для локалізації НС з інструкціями щодо керування.

7. Інструкцію про дії чергового диспетчера у разі виникнення НС.

8. Наказ або інструкцію про оповіщення органів влади, аварійних служб, персоналу підприємств та населення про НС.

9. Журнал обліку потенційно небезпечних речовин та промислових відходів.

10. План підготовки та приведення у готовність об’єктових спеціалізованих формувань.

11. План усунення порушень і недоліків, виявлених під час попередніх перевірок.

Загальну форму паспорта потенційно небезпечного об’єкта наведено у дод. 6.

За аналогічним зразком складають паспорт безпеки речовин та матеріалів, якщо до їх складу входять або можуть входити потенційно небезпечні складові.

У законі України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» (№ 2245-ІІІ від 18.01.2001) в статті 10 визначено поняття «декларація безпеки» – це документ, який визначає комплекс заходів, що вживаються об’єктом господарської діяльності з метою запобігання аваріям, а також забезпечення готовності до локалізації, ліквідації аварій та їх наслідків. Порядок розроблення декларації безпеки, її зміст, методику визначення ризиків та їх прийнятні рівні встановлено Постановою Кабінету Міністрів України № 956 від 11 липня 2002 р.

Декларація безпеки має включати:

– результати всебічного дослідження ступеня небезпеки та оцінки рівня ризику;

– оцінку готовності до експлуатації об’єкта підвищеної небезпеки відповідно до вимог безпеки промислових товарів;

– перелік прийнятих щодо зниження рівня ризику рішень і здійснених щодо запобігання аваріям заходів;

– відомості про заходи щодо локалізації можливих наслідків аварій.

За видами аварій, що можуть статися виходячи із властивостей небезпечних речовин, та впливом уражальних факторів цих аварій категорії небезпечних речовин поділено на три групи:

Група 1 (вибух) – горючі (займисті) гази, горючі рідини, перегріті під тиском, ініціювальні (первинні), бризантні (вторинні) та піротехнічні вибухові речовини, речовини-окислювачі, речовини, які вступають у бурхливу реакцію з водою з виділенням горючих та/або вибухонебезпечних чи токсичних газів.

Група 2 (пожежа) – горючі (займисті) гази, горючі рідини, перегріті під тиском, речовини-окисники, а також речовини, які вступають у бурхливу реакцію з водою з виділенням горючих або вибухонебезпечних чи токсичних газів.

Група 3 (шкідливі для людей і довкілля) – високотоксичні речовини, токсичні речовини, речовини, які становлять небезпеку для довкілля (високотоксичні для водних організмів) або можуть протягом тривалого часу негативно впливати на водне середовище, а також речовини, які вступають у бурхливу реакцію з водою з виділенням горючих або вибухонебезпечних чи токсичних газів.

Декларацію безпеки подають у відповідний територіальний орган Держнаглядохоронпраці, Державну інспекцію цивільного захисту та техногенної безпеки, Держекоінспекції, Державну санітарно-епідеміологічну службу, Держпожбезпеки, Держархбудінспекції, а також у відповідну місцеву держадміністрацію. Декларацію переглядають один раз у п’ять років. Оригінал декларації зберігають протягом 25 років.

У ній повинно бути висвітлено такі питання:

– загальні відомості про об’єкт (об’єкти) підвищеної небезпеки;

– заходи щодо забезпечення безпеки об’єкта (об’єктів) підвищеної небезпеки та локалізації і ліквідації наслідків аварій;

– результати аналізу ступеня небезпеки та оцінки рівня ризику;

– дані про розробника декларації безпеки;

– висновок про загальну оцінку ступеня небезпеки – рівня ризику виникнення аварій на об’єкті (об’єктах) підвищеної небезпеки.

Правове забезпечення безпеки життєдіяльності

У створені безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для безпечної життєдіяльності людини основне місце посідає правове забезпечення – законодавство з безпеки життєдіяльності, яке ґрунтується на Конституції України і включає закони України:

– з охорони здоров’я;

– з охорони праці;

– з охорони навколишнього середовища;

– з дорожнього руху;

– з цивільної оборони і цивільного захисту тощо.

Законодавство України про охорону здоров’я складається з «Основ законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. із внесеними змінами і доповненнями та інших прийнятих до них актів, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров’я з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Надзвичайно важливе значення у сфері охорони здоров’я має Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. – регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права та обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, установлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні, спрямованих на створення оптимальних умов життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, унеможливлюють шкідливий вплив на здоров’я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

Закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (викладено в новій редакції Законом України від 3 березня 1998 р., № 155/98-ВР) визначає боротьбу з особливо небезпечною інфекційною хворобою СНІД як одне із пріоритетних завдань держави у сфері охорони здоров’я населення.

Масове поширення цієї хвороби в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює потребу вживати заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства.

Важливими щодо охорони здоров’я є постанови Кабінету Міністрів України, зокрема «Про комплексні заходи боротьби з туберкульозом» від 23.04.1999 р., № 667; «Про затвердження Правил санітарної охорони території України» від 24.04.1999 р., № 666; «Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом» від 23.03.1998 р. та ін.

Законодавство про охорону праці складається із закону України «Про охорону праці», Кодексу законів про працю, закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та прийнятих до них нормативно-правових актів.

Основні принципи державної політики у сфері охорони праці такі:

– пріоритет життя і здоров’я працівників;

– повна відповідальність роботодавця за створення належних безпечних і здорових умов праці та соціальний захист працівників;

– повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Для підвищення рівня промислової безпеки забезпечують:

– суцільний технічний контроль за станом виробництва, технології та продукції;

– сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці.

Законодавство про охорону навколишнього середовища складається із закону України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р.; розроблених відповідно до Закону кодексів з охорони і використання окремих природних ресурсів: Земельного кодексу України, Водного кодексу України, Лісового кодексу України; Законів України з охорони довкілля: «Про охорону атмосферного повітря», «Про природозаповідний фонд України», «Про тваринний світ», «Про екологічну експертизу», «Про захист рослин», «Про рослинний світ», – а також підзаконних нормативно-правових актів, що видаються держаними органами України на підставі законів.

Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху, регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність учасників дорожнього руху, органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності та господарювання з метою захисту життя і здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників дорожнього руху (водіїв та пасажирів транспортних засобів, пішоходів, велосипедистів, погоничів тварин) та охорони навколишнього середовища.

Законодавство про цивільну оборону і цивільний захист визначає правові та організаційні засади щодо реалізації державою гарантованого Конституцією України права громадян на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха при надзвичайних ситуаціях техногенного, природного, екологічного та воєнного характеру.

Законодавча база з БЖД для надзвичайних ситуацій включає: Закони України «Про цивільну оборону України», «Про правові засади цивільного захисту» , «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про правовий режим воєнного стану», «Про аварійно-рятувальні служби», «Про пожежну безпеку», «Про об’єкти підвищеної небезпеки», «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» та інші акти законодавства.

Реалізація державної політики у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру законодавством визначено як одне з пріоритетних завдань Кабінету міністрів України, усіх центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, адміністрацій підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності та підпорядкування.

Основи забезпечення безпеки життєдіяльності.

Забезпечення БЖД – це процес здійснення системи правових, політичних, соціально-економічних та профілактичних заходів, спрямованих на запобігання проявленню небезпек, захист життя і здоров’я людей у будь-яких умовах їх існування.

Проблему забезпечення БЖД доцільно розв’язувати у двох напрямах:

– у повсякденних умовах життя і діяльності людей, тобто на виробництві й у побуті (на вулиці, вдома, у місцях відпочинку тощо);

– в умовах надзвичайних ситуацій, що характеризуються різкими і масштабними змінами обставин.

Методологія забезпечення БЖД передбачає вирішення таких завдань:

1. Ідентифікації (розпізнавання, виявлення) небезпек: джерела і вид небезпеки, просторові і часові координати, причини проявлення небезпек, можлива шкода та ін.

2. Профілактики небезпек: локалізація (усунення) причин проявлення небезпек, зниження ймовірності їх проявлення з урахуванням економічної вигоди в межах допустимого ризику.

3. Упровадження заходів захисту людей, зниження негативних наслідків небезпек.

Важливим питанням у методології забезпечення БЖД є виявлення джерел небезпек, що розв’язується на підставі вивчення технології виробництва на об’єкті або окремих його ділянках (цехах), з’ясування наявності легкозаймистих речовин і матеріалів, які, потрапляючи в повітря, утворюють газоповітряні, пилові суміші і пару.

Після виявлення джерел небезпек для прогнозування наслідків їх проявлення найбільшу увагу приділяють потенційно небезпечним об’єктам ПНО і територіям.

Примітка. Наприкінці 2002 р. в Україні закінчено створення Державного реєстру ПНО і територій, страхового фонду документації на вироби та об’єкти, що забезпечують загальне функціонування національної економіки.

За даними Міністерства з надзвичайних ситуацій, до кінця 2002 р. до категорії ПНО віднесено близько 8 000 підприємств і територій: з них 4 665 промислових об’єктів, 198 вугільних шахт, 256 гідротехнічних споруд, 318 залізничних станцій.

На 2007 р. в Україні зареєстровано 18,5 тис. ПНО, із яких 5,5 тис. відносяться до об’єктів підвищеної небезпеки (ОПН) (визначені відповідно до наказу МНС від 23.02.06 р. № 98). За видами небезпеки це пожежонебезпечні (41 %), вибухонебезпечні (37 %), хімічно небезпечні (7,9 %), радіаційно небезпечні (2,1 %), гідродинамічно небезпечні (1,85 %), біологічно небезпечні (1,8 %) об’єкти.

Із зазначеної кількості ПНО 448 об’єктів мають стратегічне значення для країни. До них, у першу чергу, відносяться такі об’єкти, як ВАТ «АЗОТ», ВАТ «Стирол», ВАТ «Сумихімпром», об’єкти військово-промислового комплексу та ін. Вони є в кожному регіоні (на складах Збройних сил зберігається 2,5 млн тонн боєприпасів, які підлягають утилізації). До зони ураження від можливих НС на військових об’єктах потрапляє 360 населених пунктів, більше 200 ПНО, в тому числі Хмельницька АЕС. Аварії на ПНО можуть створити небезпеки для значної кількості людей на великих територіях, так, у зонах можливого хімічного зараження мешкає близько 16 млн людей (33,4 % від населення країни).

Крім об’єктів, потенційно небезпечними можуть бути окремі території. Так, на 17 % території України відбуваються процеси підтоплення ґрунтовими водами, зсувні процеси внаслідок активізації небезпечних геологічних процесів. Насамперед це стосується територій в АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Миколаївській та Херсонській областях.

Зсувні процеси спостерігались у Полтавській області (у м. Лубни площа зсуву досягла 54 га, де знаходяться 254 будинки), а також у Чернігівській, Запорізькій областях та м. Севастополі.

Потенційно небезпечні об’єкти – це об’єкти народногосподарського та військового призначення, системи життєзабезпечення, транспортні та інші системи, що в результаті аварії можуть спричинити виникнення надзвичайних ситуацій.

Потенційно небезпечні території (ПНТ) – це території, у межах яких розміщено небезпечні об’єкти, речовини, побутові й промислові відходи, що в разі аварії можуть створити зону надзвичайної ситуації.

Потенційно небезпечні процеси (ПНП) – це технологічні, біохімічні, біоекологічні, гідротехнічні та інші процеси, що загрожують людині та середовищу.

До головних ознак, за якими об’єкт зараховують до категорії потенційно небезпечних, належать:

– наявність на території об’єкта небезпечних для людини та середовища речовин, матеріалів, енергій;

– використання у виробництві небезпечних технологій;

– зношені засоби чи елементи виробничого середовища;

– зберігання, викиди небезпечних виробничих відходів тощо.

Інше важливе питання у методології забезпечення БЖД – визначення можливих причин проявлення небезпек на конкретному об’єкті. Це питання розв’язується побудовою логічного дерева подій: між проявленням небезпек і причинами існує причинно-наслідковий зв’язок, тобто проявлення небезпеки має певну причину (чи декілька), яка, у свою чергу, є наслідком іншої причини і т. ін. Причини і проявлення небезпеки утворюють ієрархічну структуру, графічне відображення якої нагадує дерево, і тому назване «логічним деревом небезпеки».

Наприклад, на рис. 1.4 зображено «логічне дерево небезпеки» – токсичної речовини (ТР) на борту космічного літального апарата (КЛА).

Така методологія дозволяє заздалегідь передбачити небезпеку і розробити систему профілактичних заходів локалізації її проявлення, що підвищить рівень БЖД екіпажу.

Заходів уживають на етапі проектування, виготовлення (будівництва), експлуатації і виводу об’єкта з експлуатації.

Токсичні речовини – категорія особливої небезпеки для членів КЛА. Людський організм у замкненому просторі сам може бути джерелом токсичної небезпеки через метаболізм (обмін речовин). Зважаючи на джерело небезпеки, фахівці на етапі проектування, виробництва та експлуатації мають передбачити систему штучної нейтралізації небезпечних виділень і переглянути всі альтернативні варіанти можливого прояву дії токсичних речовин.

На прикладі позиції 1.1 (рис. 1.4) покажемо, як можна локалізувати небезпеку ТР. Токсичні речовини з’являються при пожежі в кабіні КЛА. Це відбувається, коли є чому горіти і коли є тепловий імпульс.

Як спосіб локалізації небезпеки ТР на етапі проектування слід дотримуватися вимог використання матеріалів (елементи електросистеми, матеріали кабіни, герметики, лакові покриття, клей та ін.), а в елементах електросистеми має бути надійна ізоляція фаз, щоб уникнути короткого замикання в аварійних ситуаціях.

Рис. 1.4. Логічне дерево небезпеки ТР на борту КЛА:

1.1– пожежа на борту КЛА; 2.1 – неправильний вибір матеріалів кабіни КЛА; 3.1 – порушення герметичності систем з токсичними речовинами; 4.1 – відмова системи забезпечення газового складу; 1.1.1 – коротке замикання в електромережі КЛА; 1.1.2 – наявність на борту КЛА концентратів теплового випромінювання

Якщо ці вимоги з якихось причин не будуть виконані, то на борту КЛА виникне потенційна небезпека ТР з великою ймовірністю її прояву.

До загальних заходів запобігання виникненню НС і зниженню рівня їх наслідків відносять такі:

– систематичний нагляд (моніторинг) за технологічним станом ПНО, своєчасне виявлення джерел, що можуть призвести до НС;

– контроль за параметрами природного середовища промислової зони;

– дотримання відповідних норм і правил розміщення, будівництва та експлуатації ПНО;

– створення ешелонованих матеріальних резервів, сил і засобів на випадок НС;

– застосування санкцій до порушників БЖД;

– правове регулювання всіх аспектів безпеки (декларування об’єктів, державна експертиза ПНО, паспортизація, впровадження сучасних методів діагностики тощо);

– підвищення рівня професійної підготовки виробничого персоналу, проведення масово-роз’яснювальних і профілактичних заходів на ПНО.

Реалізація цих заходів допоможе істотно зменшити ймовірність виникнення НС, мінімалізувати негативні наслідки, сприятиме підвищенню безпеки життєдіяльності в регіоні і в країні в цілому.