§ 3. Правові системи країн Співдружності Націй

квазідержавних утворень, при цьому вони ставали частиною засно-вуваної Британської Співдружності Націй.

У 1926 р. на конференції прем’єр-міністрів Великої Британії та бри-танських володінь було прийнято декларацію, в якій Велика Британія та домініони визнавали, що останні мають «рівний статус та не виступають залежними в будь-якому аспекті своєї внутрішньої та зовнішньої полі-тики, незважаючи на те, що їх зближує спільна вірність Короні та вільне членство в Британській Співдружності Націй». Правовий статус Спів-дружності був закріплений Вестмінстерським статутом від 11 грудня 1931 р. та до 1947 р. вона являла собою об’єднання домініонів, пов’язаних з Великою Британією особистою унією. По закінченні Другої світової війни відбувся розпад Британської імперії, обумовлений зростанням національно-визвольних рухів у британських володіннях та фінансови-ми труднощами британського уряду. З 1946 р. Британська Співдружність Націй стала іменуватися Співдружність Націй.

Традиційно головою Співдружності проголошується монарх Вели-кої Британії, проте роль голови організації в її повсякденній діяльнос-ті лише символічна. У 17 державах Співдружності (Австралія, Канада, Нова Зеландія та ін.) монарх Великої Британії понині де-юре виступає головою Держави та здійснює свої формальні функції через призна-чуваного ним генерал-губернатора.

Здобуття Індією незалежності та встановлення в ній з січня 1950 р. республіканської форми правління вимагало кардинального перегляду принципів організації Співдружності. Питання про суперечність між республіканською формою правління та членством в Співдружності було вирішене у 1949 р. на нараді прем’єр-міністрів країн Співдружності у Лондоні. Індія погодилась визнати британського монарха як «символ вільної асоціації незалежних держав-членів Співдружності та голову Співдружності». Інші члени Співдружності, зі свого боку, погодились на збереження членства Індії в організації. За наполяганням Пакистану та-кому підходу надавався прецедентний характер, він мав застосовуватися на майбутнє відносно інших держав, що змінять форму правління на республіканську. Лондонську Декларацію часто визначають як документ, що знаменує початок існування Співдружності в її сучасному форматі.

Кожна країна Співдружності користується беззастережним правом одностороннього виходу з її складу. Можливість виключення зі складу Співдружності жодним документом не передбачена, проте голови урядів країн-членів Співдружності мають право припинити участь окремих

181

Розділ 8. Особливості правових систем США та країн Співдружності Націй

країн у роботі органів Співдружності. У разі оголошення держави рес-публікою, її членство в Співдружності автоматично припиняється, якщо вона не звернеться до інших членів із проханням про збереження її членства в організації. Так, Ірландська Республіка не звернулася з таким проханням, оскільки на момент проголошення її республікою у 1949 р. такої вимоги просто не існувало. Ірландія стала першою державою, яка вийшла зі складу Співдружності та не поновила свого членства, однак громадяни Ірландської Республіки мають за британським законодавством рівний статус з громадянами країн Співдружності.

Адміністративне керівництво Співдружністю здійснює Секретарі-ат, штаб-квартира якого з 1965 р. розташовується в Лондоні. Організа-ція ґрунтується на низці угод, ухвалених на різних зустрічах голів урядів Співдружності, які закріплюють її цілі та завдання. Співдруж-ність спрямовує політику держав та виробляє спільні засади державно-правової організації країн-членів, які відтворюються у численних де-

клараціях, цілях, платформах, висновках, рекомендаціях та інших документах Співдружності.

Першим документом, що закріпив перелік фундаментальних цілей Співдружності, стала Декларація принципів Співдружності, яка була ухвалена у 1971 р. на саміті в Сінгапурі (Сінгапурська Декларація). До угод, що визначають спільні засади політико-правового розвитку країн-членів, належать Декларація Співдружності з розвитку та демократії (2008), Декларація про посилення співробітництва у сфері міжнарод-ного гуманітарного права (2005), Принципи співдружності стосовно трьох гілок влади (2004), Декларація принципів зі сприяння правам жінок (1994) та ін.

Уніфікації правових систем країн, що входять до Співдружності, сприяє практика розробки та затвердження модельних актів з актуаль-них питань суспільного життя, які є взірцем для країн-членів організації. До таких актів, зокрема, належать модельні закони про цивільне від-шкодування, про змагальність, про комп’ютери та злочини, які стосу-ються комп’ютерів, Акт про свободу інформації, Акт про приватність, Модельний закон про статут ромів, Базові принципи Співдружності що-до здійснення правосуддя відносно жертв злочинів тощо.

Незважаючи на спільне історичне минуле та визначальний вплив материнського англійського права на розвиток правових систем країн Співдружності Націй, останні не є однорідними. Частина з них (право-ві системи Канади, Австралії, Нової Зеландії та деякі інші) належать

182