§ 2. Прецедент як джерело права в сім’ї англо-американського права
2. Прецедент як джерело права в сім’ї англо-американського права
Судовий прецедент як джерело права вперше з’явився саме в ан-глійській правовій системі. Вирішальна роль прецеденту у створенні та функціонуванні права в Англії відрізняє систему загального права від романо-германської та інших правових систем. Історично склалося так, що у середньовічних Англії та Уельсі загальне (єдине) право було сформоване через діяльність судів. Сьогодні судовий прецедент є основним джерелом англо-американського права. Наприклад, в Англії нараховується близько 800 тис. судових прецедентів, і щороку до них додається близько 20 тис. нових.
Загальна доктрина судового прецеденту як обов’язкового джерела англійського права склалася лише в другій половині XIX ст. Такий пізній час пояснюється насамперед тим, що до того у правовій свідо-мості англійського суспільства панувала деклараторна теорія права. Остання, як вказувалося раніше, визнаючи об’єктивним джерелом права звичаї і традиції країни, не дозволяла відносити судовий пре-цедент до джерел права. Згідно з деклараторною теорією судове рішен-ня розглядалось лише як переконливе свідчення, що підтверджує на-явність норми права в тому вигляді, у якому вона була сформульована в рішенні по цій справі.
Доктрина обов’ язкового судового прецеденту в її сучасному ви-гляді сформувалася під впливом двох важливих обставин:
утворення у 1865 р. спеціальної Ради і Правового товариства, до обов’язків яких входила публікація рішень вищих судових інстанцій за умови обов’язкового професійного контролю кожного випуску. До цього такі публікації здійснювалися в приватному порядку. Багато судових рішень залишалися взагалі невиданими;
створення на підставі законів про судоустрій 1873–1875 рр. єди-ної централізованої системи судів, яка сприяє функціонуванню систе-ми прецедентного права.
У найширшому розумінні прецедентом (від лат. praecedens, praecedentis — той, що передує) вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймається як свого роду приклад, що під-казує, як слід поводитись у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.
Якщо прецедент стосується судових справ, то він розглядається як судовий прецедент. Отже, судовий прецедент — це таке рішення суду
151
Розділ 7. Джерела права англо-американської правової сім’ї
у конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід при-йняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.
Сама доктрина прецеденту знаходиться у постійному розвитку, але зберігає три постійні риси:
повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів;
рішення такого суду є переконливим прецедентом для судів, що знаходяться вище у ієрархії;
окреме рішення розглядається як обов’язковий прецедент для нижчого суду.
Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis («сто-яти на вирішеному»), який походить від латинської фрази «stare decisis et non quieta movere», що означає «триматися прецедентів і не пору-шувати вже установленого». Витоки цієї доктрини знаходяться в се-редньовічній історії англійського права: наприклад, ідеї stare decisis знайшла своє відображення в роботі Г. Бректона (приблизно 1250 р.).
Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Принципу «стояти на вирішеному» необхідно до-тримуватися навіть у тих випадках, коли існують достатньо перекон-ливі аргументи, що за інших обставин дозволили б не робити цього (наприклад, той чи інший прецедент є несправедливим або помилко-вим). Судді дотримуються принципу stare decisis не стільки під загро-зою санкцій (звільнення з посади), а для того, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Це необхідно для того, щоб не по-рушувався принцип справедливості, який вимагає однакового ставлен-ня до всіх людей в однакових ситуаціях. Слушною є думка, що тільки за наявності принципу stare decisis на основі судових рішень можна досягти тієї необхідної сталості та впевненості, які нерозривно пов’язані із самим поняттям права.
Зміст принципу stare decisis становлять дві суттєві вимоги — під-кореності та переконливості, на яких і ґрунтуються судові рішення. Ці вимоги в силу їх загального характеру також часто іменують прин-ципами.
Принцип підкореності означає, що суд повинен дотримуватися правила, встановленого під час розгляду попередньої справи.
Цей принцип діє по вертикалі, визначаючи обов’язок суддів до-тримуватися рішень відповідних вищих судів (тому цю форму іноді називають вертикальним stare decisis). Так, рішення вищого суду (на-приклад, Палати лордів) є обов’язковими для всіх нижчих судів. Рі-
152