§ 6. Європейське право

органи, насамперед суди, — обов’язком щодо їх захисту. Пряму дію можуть мати норми не тільки установчих договорів, а й правових актів наднаціональних органів. Навіть якщо правовий акт формально адре-сований державам-членам (наприклад, директива), фізичні та юридич-ні особи можуть посилатися на їх чітко та безумовно сформульовані норми у відносинах з державою-членом ЄС при розгляді справ у на-ціональному суді.

Джерела європейського права — це зовнішні форми виразу його правових норм. За юридичною силою джерела права класифікують на первинні (мають вищу юридичну силу в правовій системі) і вторинні, або похідні (прийняті на основі первинного права). Окрему групу джерел європейського права становлять прецеденти Суду ЄС та Євро-пейського суду з прав людини.

Первинними джерелами визнаються установчі договори — До-

говір про ЄС 1992 р. (Маастрихтський договір у редакції Лісабонсько-го договору 2007 р.) та Договір про функціонування Європейського Союзу (Римський договір 1957 р. про заснування Європейського спів-товариства, переглянутий і перейменований Лісабонським договором 2007 р.). Норми установчих договорів мають вищу юридичну силу, створюють основу, на якій будується вся правова система ЄС, а їх зна-чення порівнюється з роллю конституції в національній правовій системі. Іншими первинними джерелами права ЄС є загальні принци-пи права (принцип заборони свавілля, принцип пропорційності, прин-цип захисту довіри та принцип правової певності, принцип недискри-мінації та ін.). Всі правові акти та дії ЄС повинні відповідати загальним принципам права; відсутність такої відповідності є підставою для ви-знання акта або дії нікчемними.

До джерел вторинного права відносять правові акти, що вида-

ються органами ЄС на основі положень установчих договорів або на основі повноважень, які випливають з іншого правового акта ЄС. Основними формами вторинного права є регламент, директива, рі-шення, рекомендації та висновки. Так , регламент має загальне за-стосування (нормативний характер), є обов’язковим і підлягає пря-мому застосуванню в усіх державах-членах. Директива є обов’язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, але вона залишає на розсуд держав-членів вибір форм і засобів, які вони вважають придатними для досягнення мети, яка переслідується директивою. Рішення є юридично обов’язковими актами, адресованами конкретній

45

Розділ 2. Правові системи та правові сім’ї як основні об’єкти порівняльного правознавства

особі чи державі-члену, або прийняті для реалізації організаційних та практичних заходів. Рекомендації та висновки — це правові акти, які не мають обов’язкової сили і з допомогою яких інституції Союзу висловлюють пропозиції або офіційні позиції з різних питань. Від-повідно до положень Лісабонського договору нормативні акти, які приймаються законодавчими інституціями Союзу — Європейським парламентом і Радою Євросоюзу (регламенти, директиви, рішен-ня ), — формально віднесені до законодавчих актів, а всі інші право-ві акти — до незаконодавчих. Серед незаконодавчих актів виокрем-люють виконавчі та делеговані. Виконавчі акти видаються Євроко-місією (інституцієї з виконавчими повноваженнями) на основі і на виконання законодавчих актів. Делеговані акти приймає Єврокомісія на основі повноважень, делегованих їй у законодавчих актах Євро-парламенту і Ради.

Важливим джерелом європейського права виступають рішення Суду ЄС. Правила, встановлені Судом Європейського Союзу, обов’язкові для сторін у справі і для самого суду у майбутньому, є прецедентами для національних органів правосуддя всіх держав-членів. Вони допо-внюють і розвивають положення установчих договорів (норм первин-ного права) та не можуть їх змінювати. Норми вторинного права не тільки конкретизуються, а й скасовуються рішеннями Суду ЄС.

Діяльність Суду ЄС сприяє однотипному розумінню й ефективно-му застосуванню права ЄС. Установчі договори ЄС дозволяють Суду ЄС штрафувати держави за невиконання його рішень. Європейський Суд у межах своєї преюдиціальної юрисдикції здійснює контроль за відповідністю законодавству ЄС дій та рішень (у тому числі законів) держав-членів. При цьому перевіряється не конкретний закон, а аб-страктна норма (у відриві від джерела, де вона закріплюється) або правозастосовча практика в цілому (безвідносно до її суб’єктів). Суд позбавляє акти юридичної сили, констатуючи неприпустимість їх застосування в цілому (або окремих положень) при розгляді справ в національних судах. Рішення Суду ЄС зв’язують не тільки національ-ний суд, який подає запит, а й судові органи всіх держав-членів у випадках зіткнення їх з аналогічними колізіями між внутрішньодер-жавним і європейським правом . Це правило поширюється і на нор-мативні тлумачення Суду ЄС, які мають юридично обов’язковий характер для всіх судів держав-членів ЄС при вирішенні ними ана-логічних справ.

46