1. Педагогіка як наука про виховання.

Свою назву педагогіка отримала від грецьких слів “пайдос” – дитина і “ago” – вести, виховувати, тобто дітоводіння. Педагогом у Давній Греції називали раба, який у буквальному змісті брав за руку дитину свого господаря і супроводжував його до школи. Вчителював у цій школі найчастіше також раб, тільки вчений. Поступово слово “педагогіка” стало вживатися в більш загальному сенсі для визначення мистецтва “вести дитину по житті”, тобто виховувати його і навчати, направляти духовний і тілесний розвиток. Так, педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.

Історія педагогіки як цілісної теорії виховання людини починається з епохи перших буржуазних революцій в Європі і пов'язана з ім'ям чеського мислителя Я. А. Каменського, який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику європейського виховання, створив струнку педагогічну систему. У «Великій дидактиці» Каменського розглянуто основні проблеми навчання й виховання. Каменській виявився основоположником класно-урочної системи навчання.

Саме стисле, загальне визначення сучасної педагогіки – це наука про виховання людини, підготовку її до життєдіяльності.

Сьогодні педагогіка являє собою багатогалузеву науку. Тому зустрічаємо таке визначення:

Педагогіка – сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіка досліджує виховання, яке є складним і багатогранним процесом підготовки людини до повноцінного життя в суспільстві. Саме пов’язана з вихованням проблематика окреслює предмет її як науки.

Предмет педагогіки – виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Педагогічні категорії – основні педагогічні поняття, що виражають наукові узагальнення.

До основних категорій належать виховання, навчання й освіта.

Виховання – цілеспрямований та організований процес формування особистості.

У педагогіці поняття “виховання” використовують у широкому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому педагогічному значенні.

Виховання в широкому соціальному значенні – це передача накопиченого досвіду від старших поколінь до молодших, формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обстановки, суспільного ладу.

Виховання в широкому педагогічному значенні – це спеціально організований і керований вплив колективу, вихователів на виховання з метою формування у нього визначених якостей, який здійснюється в навчально-виховних закладах і який охоплює весь навчально-виховний процес.

Виховання у вузькому педагогічному значенні – це цілеспрямована виховна діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

Виховання в гранично вузькому педагогічному значенні – спеціально організований процес щодо формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком через взаємодію і вихователя і вихованця.

Справжнє виховання за своєю сутністю є глибоко національним.

Національне виховання – виховання вихованців на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта – процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої відбувається засвоєння знання, формування вмінь і навичок.

Виховання як суспільне явище зародилось у зв’язку з практичною потребою пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і керівництва. Здійснюється воно через засвоєння дітьми основних елементів соціального досвіду в процесі залучення їх дорослими до суспільних відносин, системи спілкування і суспільно необхідної діяльності.

Основна мета виховання — всебічний гармонійний розвиток особистості. Це зумовлено сутністю людини як найдосконалішого витвору природи й суспільства.

Основними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є:

— громадянське виховання: формування громадянськості, яка дає змогу людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною;

— розумове виховання: озброєння учнів знаннями основ наук, формування наукового світогляду та національної самосвідомості, оволодіння основними мислительними операціями, вироблення умінь і навичок культури розумової праці;

— моральне виховання: формування в учнів загальнолюдських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозуміння, милосердя, віри у творчі можливості людини), моральних понять, поглядів, переконань, моральних почуттів, вироблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності;

— трудове виховання: ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва, практична й психологічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії;

— естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних смаків, вироблення вмінь і навичок привносити в життя красу, розвиток в учнів творчих здібностей;

— фізичне виховання: виховання здорової зміни, підготовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.

2. Методи науково-педагогічних досліджень

Методи науково-педагогічних досліджень - сукупність прийомів і операцій, спрямованих на вивчення педагогічних явищ, вирішення різноманітних науково-педагогічних проблем.

Мета педагогічних досліджень - здобути нові для суспільства знання про закономірності, зміст, форми, методи, особливості організації навчально-виховного процесу.

Нові наукові результати, які одержані під час дослідження повинні відповідати таким вимогам:

- бути суспільно актуальними;

- новими в науці;

- теоретично і практично значимими;

- бути науково об'єктивними і достовірними;

- доступність висновків і рекомендацій для використання їх в інших конкретних наукових дослідженнях або в практичній діяльності.

У педагогіці розрізняють З рівні науково - педагогічних досліджень

1. Емпіричний. На ньому встановлюються, накопичуються нові факти, фіксуються явища, що здобуті під час спостережень, анкет, співбесід, вивчення продуктів діяльності дітей та інше.

2.Теоретичний - висуваються і формулюються основні, загальні педагогічні закономірності;

3.Методологічний. На основі емпіричних і теоретичних досліджень будується теорія, формулюються загальні принципи, методи.

СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ДОСЛІДЖЕННЯ:

Об'єкт - педагогічні явища, факти.

Предмет - окремі сторони педагогічних явищ, фактів.

Мета - ціль, яку поставив дослідник.

Завдання - конкретизовані цілі з урахуванням предмета дослідження.

Гіпотеза - передбачення того, як протікатиме досліджуваний процес.

Методика дослідження – прийоми, засоби, з допомогою яких будуть розв'язані задачі дослідження, перевірена гіпотеза, отримані достовірні наукові факти.

Отримання та аналіз наукових фактів.

Втілення у практику результатів дослідження.

Існують такі групи методів науково - педагогічних досліджень:

І. Методи вивчення досвіду (емпіричні)

1). Спостереження - це більш або менш продовжене в часі споглядання явищ, процесів, об'єктів, які вивчаються. Розкрити важливість, довготривалість, універсальність методу, чим він відрізняється від епізодичного споглядання, якою може бути фіксація явищ та недоліки методу.

Вимоги до спостереження: чіткість мети, систематичність, різнобічність, достатня кількість фіксованих фактів, своєчасність, об'єктивність, простота і економність запису.

2). Опитування ( бесіда, анкета, інтерв'ю, тестування) .

Бесіда -  самостійний і додатковий метод дослідження, який використовується з метою отримання необхідної інформації або пояснення того, що не було достатньо зрозумілим під час спостереження. Бесіда проводиться за заздалегідь визначеним планом з виділенням питань, що потребують пояснення. Вона ведеться у вільній формі без запису відповідей співрозмовника.

Анкетування - передбачає відповідь досліджуваних на складені за спеціальною програмою запитання.

Ураховуючи характер інформації та спосіб її отримання, виділяють такі типи анкетування: усне та письмове, суцільне (охоплюються великі групи населення) та вибіркове, індивідуальне та групове, очне та заочне.

Розрізняють такі форми анкет: відкриті (спосіб відповіді не обмежується), закриті (мають варіанти відповідей, з яких потрібно вибрати один), напіввідкриті (допускають вибір декількох варіантів відповідей),

Інтерв 'ю - спосіб отримання інформації в процесі усного опитування з використанням заздалегідь визначених питань, поданих у певній послідовності.

Тестування – цілеспрямоване, однакове для усіх досліджуваних обстеження, короткі стандартизовані запитання, результати підсумовують в кількісних показн.

3). Експеримент — науково-поставлений дослід, що проводиться в спеціально створених і контрольованих дослідником умовах, тобто дослідник активно втручається в навчально-виховний процес. Це основний метод педагогічних досліджень.

ВИДИ ЕКСПЕРИМЕНТУ

- за місцем проведення ( природний, лабораторний) - за тривалістю (тривалий, короткочасний).

- в залежності від мети, яку передбачає експеримент (констатуючий, перетворюючий)

Констатувальний експеримент проводиться на початку дослідження і передбачає виявлення реального стану справ на певній ділянці педагогічної діяльності.

Творчо-перетворювальний або формуючий використовується для конструювання нових педагогічних явищ у процесі розробки гіпотези дослідження, теоретичної концепції тощо.

4). Вивчення шкільної документації - дослідження педагогічних явищ, процесів по тих даних, які містяться в документах (особові справи, характеристики, журнали, протоколи педрад...).

5). Аналіз результатів діяльності (щоденник, саморобки, зошити...)

6). Метод узагальнення незалежних характеристик.

Суть його зводиться до порівняння інформації щодо учня, яка надійшла з різних джерел: від батьків, учителів, ровесників, сусідів тощо.

7). Педагогічний консиліум – спеціальна нарада, зібрання педагогів… Такий консиліум передбачає колективне обговорення компетентними сторонами вихованості чи навченості конкретного учня.

8). Метод рейтингу – це метод оцінки педагогічної діяльності або її аспектів компетентними експертами, для яких властиві такі риси: позитивне ставлення до експертизи, креативність, конструктивність мислення, наукова об'єктивність, самокритичність, відсутність схильності до конформізму. Рейтинг є основою для побудови різноманітних шкал оцінок.

II. Методи роботи з літературою

- бібліотечно-бібліографічні, логічної обробки матеріалу, творчої діяльності

III. Математичні

Метод реєстрування - виявлення певної якості в явищах та її кількості (наприклад, кількості пропущених уроків учнем).

Метод ранжування - розміщення даних на основі спадання чи зростання відповідних показників, що дає можливість визначити місце будь-якої складової в цьому ряду (наприклад, складання списку учнів класу залежно від рівня їхньої фізичної підготовки).

Статистичні методи використовуються для опрацювання експериментальних даних з метою обґрунтування висновків, що випливають з експерименту.

3. Основні положення Болонської конвенції

Болонська конвенція (або Болонська декларація) — угода щодо стандартизації підходів до організації навчального процесу і функціонування вищої школи в Європейському Союзі.

Документ підписаний 19 червня 1999 року в місті Болонья.

Україна приєдналася до Болонського процесу в травні 2005 року.

Болонська конвенція закріпила 6 основних принципів навчального процесу:

Введення двоциклового навчання: додипломного та післядипломного. Додипломний цикл передбачає одержання 1-го академічного ступеня (бакалавр). При цьому тривалість навчання на додипломному циклі має бути не менше 3 і не більше 4 років. Успішне завершення 1-го циклу відкриває доступ до 2-го циклу — післядипломного. Навчання впродовж 2-го циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

Запровадження системи кредитів на основі Європейської системи трансферу оцінок(ECTS). ECTS обумовлює кредитно-модульну організацію навчального процесу, яка базується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (кредитів). Зменшує навантаження на студентів, оскільки за умов її впровадження відсутні сесії. Система не передбачає обов'язковогосеместрового екзаменудля всіх студентів. Протягом навчального семестру студенти складають два модульні контролі під час тижнів, вільних від аудиторних занять, а їх знання оцінюються за 100-бальною шкалою. Студенти, які за результатами модульних контролів здобули з конкретних навчальних дисциплін не менше від встановленої мінімальної кількості балів, атестуються з цих дисциплін із виставленням їм державної семестрової оцінки («відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно») відповідно до шкали переведення. Студенти, атестовані з оцінкою «незадовільно», зобов'язані складати семестрові іспити. Семестрові іспити можуть також складати студенти, які бажають покращити оцінку, отриману за результатами модульних контролів. Оцінювання знань на іспитах здійснюється у 100-бальній шкалі з наступним переведенням у державну оцінку.

Контроль якості освіти передбачається здійснювати акредитаційними агенствами, незалежними від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що їх отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

Розширення мобільності студентів, викладацького складу та іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

Забезпечення працевлаштування випускників. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, рекомендованогоЮНЕСКО.

Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

Орієнтирами періодизації були етапи реформування початкової школи, що знайшли відображення в розвитку педагогічної освіти. Саме тому на кожному з цих етапів шкільна освіта розглядалася як замовник професійної підготовки майбутніх фахівців.

Урахування процесів модернізації в початковій школі дало змогу визначити чотири етапи розвитку професійної підготовки майбутніх учителів:

становлення вищої педагогічної освіти (1956–1971);

удосконалення вищої педагогічної освіти в умовах реформування початкової школи (1972–1984);

оновлення професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи (1985–1995);

розвиток професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи на сучасному етапі (1996–2008).

Поняття «підхід» у загальному розумінні означає певну сукупність різноманітних засобів та прийомів, які діють певним чином на когось. У науковому розумінні поняття «підхід» тлумачиться як вихідна позиція, що складає основу дослідницької діяльності. 

Загальною ідеєю компетентнісного підходу є компетентнісно-орієнтована освіта, яка спрямована на комплексне засвоєння знань та способів практичної діяльності, завдяки яким людина успішно реалізує себе в різних галузях своєї життєдіяльності. 

Під компетентністю людини, зазначає В. Химинець, слід розуміти спеціально структуровані набори знань, умінь, навичок і ставлень, що їх набувають у процесі навчання. Загальні і фахові компетентності людина використовує в різних сферах діяльності для виконання певних завдань, вони також служать їй при виборі моделі поведінки в різних ситуаціях. Дотримуючись компетентнісного підходу, науковець стверджує, що вміє вчитися той, хто: усвідомлює мету освітньої діяльності; мотивований до ефективної освітньої діяльності; вміє організувати свою освітню діяльність; вміє відібрати потрібні знання; працює за обґрунтованим планом, який веде до поставленої мети; вміє здійснювати моніторинг і самоконтроль освітньої діяльності; усвідомлює свою освітню діяльність і прагне до її вдосконалення 

Головна зміна в суспільстві, що впливає на ситуацію у сфері освіти - це прискорення темпів розвитку суспільства. У результаті треба готувати учнів до життя, в якій багато що швидко змінюється. Яким буде світ, через кілька десятиліть важко собі уявити. Тому освіта повинна готувати своїх вихованців до змін, розвиваючи у них такі якості, як мобільність, динамізм, конструктивність.

Загальноосвітня школа не в змозі сформувати рівень компетентності учнів, достатній для ефективного вирішення проблем у всіх сферах діяльності і у всіх конкретних ситуаціях, тим більше в умовах швидко мінливого суспільства, в якому з'являються і нові сфери діяльності, і нові ситуації. Мета школи - формування ключових компетентностей.

Відзначимо кілька особливостей такого розуміння ключових компетентностей, що формуються школою. По-перше, мова йде про здатність ефективно діяти не тільки в навчальній, а й в інших сферах діяльності. По-друге, мова йде про здатність діяти в ситуаціях, коли може виникнути необхідність у самостійному визначенні рішень задачі, уточнення її умов, пошуку способів вирішення, самостійної оцінки отриманих результатів. По-третє, мається на увазі рішення проблем, актуальних для школярів.

В даний час у результаті процесу глобалізації компетентнісний підхід до освіти особливо запитаний у рамках Болонського процесу, дозволяючи подолати сталі когнітивні орієнтації вищої освіти, з іншого боку поглянути на існуючий зміст освіти, методи і засоби навчання.

Компетентнісний підхід являє собою один із шляхів підвищення якості освіти. Оскільки компетентнісний підхід безпосередньо пов'язаний з ідеєю всебічної підготовки та виховання не тільки як фахівця, професіонала, але і як особистості і члена соціуму, він є гуманітарним у своїй основі. Метою гуманітарної освіти є не тільки передача певної сукупності знань, умінь і навичок у певній сфері, але і розвиток кругозору, здатності до нестандартних рішень, до самонавчання, а також формування гуманістичних загальносвітових цінностей.

4. Чинники формування особистості. Особистість вчителя як умова ефективності розвитку і формування дитини.

Особистість — це людина, яка розвивається в суспільстві, спілкується з іншими людьми за допомогою мови. Основним у характеристиці особистості є її суспільна сутність.

Розвиток – складне динамічне явище, яке спрямоване на збільшення фізичних та інтелектуальних сил особистості, що дозволяють сформувати творчі здібності школяра, його активну громадську позицію. З розвитком пов’язаний процес формування.

Під формуванням особистості розуміють ті якості та властивості, які виникають в результаті розвитку.

Взаємозв’язок цих процесів, а отже, і відповідних понять, полягає в тому, що розвиток і формування впливають на виховання особистості і формують ті якості, які необхідно.

Розвиток особистості з педагогічної точкі зору включає такі аспекти:

1. Навчально – пізнавальна діяльність.

2. Розвиток творчих здібностей (пререхід задатків в здібності).

3. Громадська діяльність особистості (дитячі та молодіжні організації, діяльність за власним вибором і бажанням – шефство, волонтерство, гуртки.).

4. Системне виховання дітей в сім’ї.

Рушійними силами розвитку є певні закономірності, які виражаються реалізацією функцій :

1. Навчальної. 2. Освітньої. 3. Виховної. 4. Розвиваючої.

В основі рушійних сил лежать суперечності (процеси збудження і гальмування, протирічча між можливостями і реальним навчанням та інші).

Одним з основних шляхів розвитку особистості є навчання в школі.

Розвиток особистості школяра – це складний динамічний процес, який відбувається у часі і просторі і передбачає :

• Формування високих інтелектуальних сил;

• Формування моралі на засадах позитивних загальнолюдських якостей;

• Підготовка до творчої праці в суспільстві;

• Виконання функцій громадянина незалежної держави;

• Виконання функцій сім’янина.

Особистість розвивається в анатомо – біологічному, психічному і cоціальному напрямку.

Анатомо – біологічний напрямок включає в себе розвиток біологічних систем організму – кістково – м’язевої, дихальної, серцево – судинної, кровоносної, та інших.

Під психічним напрямком розвитку ми розуміємо розвиток пам'яті, здатності виконувати різні мислительні операції ( аналіз, синтез, узагальнення та інші ), швидкість проходження психічних реакцій.

Під соціальним напрямком розвитку розуміємо соціалізацію людини, її взаємоз'вязки з колективом, суспільством, сім'єю.

Напрямки і фактори розвитку взаємопов'язані між собою: людина повинна розвиватися одночасово на всі боки (по можливості рівномірно) з врахуванням всіх факторів.

Фактор – це умова, причина будь – якого процесу. Розвиток має свої фактори , основну роль серед яких відіграють : біологічний (спадковість), середовище, діяльність, навчання, саморозвиток, активність особистості. Провідну роль сеерд цих всіх факторів відіграє виховання.

Як вирішальний чинник розвитку виховання виконує такі функції:

1. Організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;

2. Підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвитку і формуванню особистості;

3. Усуває негативні впливи на розвиток особистості;

4. Ізолює особистість від негативних умов для її розвитку.

В. О. Сухомлинський виділяє такі якості вчителя, які дозволяють йому розвинути особистість учня:

• Спрямованість на формування творчої особис­тості учня.

• Педагогічний такт.

• Здатність до співчуття, співпереживання.

• Уміння розвивати дитячу уяву.

• Уміння ставити цікаві, парадоксальні запитання, створювати проблемні ситуації.

• Уміння збуджувати допитливість.

• Почуття гумору.

Визнання дитини. Визнання — це передусім надання дитині права бути самою собою, індивідуальністю, яка має свою позицію відносно тих чи інших явищ, ситуацій, проблем. Вимога визнання дитини ґрунтується на вірі в її можливості. Таке ставлення націлює педагога на активізацію особистісних переживань вихованця. Якщо вчитель ставиться до учня як до особистості, це значить, що дитина визнається в усій сукупності її людських якостей і прав.

Прийняття дитини. Прийняття означає безумовне позитивне ставлення до дитини незалежно від того, задовольняє вона дорослих, чи ні. Педагог здатний до цього не лише приймає учня, а й демонструє йому, що приймає його таким, яким він є.

Також вчитель повинен використовувати різні способи мотивації особистості на уроці:

• використання різноманітних форм і методів навчання;

• створення атмосфери зацікавленості учня в досягненні результативності роботи всього класу (змагання, естафета);

• використання різних способів виконання завдань без побоювання помилитись;

• оцінка досягнень учня протягом усього процесу його діяльності, а не тільки за остаточним результатом.