• кришками (10 см) заповнюють соломою. Над ямою облаштовують навіс розміром 5 х 6 м. Через настили і навіс пропускають витяжний канал розміром 25 х 25 см. Біля навісу будують приміщення для роз­тину трупів.

• Ями заповнюють трупами до рівня нижче поверхні землі на 1,5 м. Після цього яму залишають закритою на 4-5 міс. За цей час відбува­ється повний розпад трупів. Біотермічні ями мають значні переваги перед скотомогильниками.

• Скотомогильники. Закопування трупів на скотомогильниках є при­мітивним і нераціональним способом знешкодження трупів. Цей спосіб знезаражування при необережному поводженні становить небезпеку щодо розповсюдження стійких форм мікроорганізмів. Закопаний у зем­лю труп спочатку розкладається в анаеробних умовах, під впливом анае­робної мікрофлори. У подальшому за доступу повітря із ґрунту, почина­ється тління трупа і його висихання. Швидкість цих процесів залежить від вологості, повітропроникності та інших властивостей ґрунту.

• Скотомогильники повинні розміщуватися в місцях з низьким рів­нем грунтових вод (не менше 2,5 м від поверхні грунту), не ближче 1 км від населеного пункту, далеко від пасовищ, водоймищ, колодя­зів, проїзних шляхів і скотоперегінних трас. Територія скотомогиль­ника обноситься огорожею, із внутрішнього боку якої викопують рів. За відсутності огорожі її замінюють земляним валом із ровом завгли­бшки 1,4 м і завширшки не менше 1 м. При в’їзді облаштовують во­рота. Трупи закопують на глибину не менше 2 м з насипаною над по­верхнею ґрунту землею (0,5 м), причому, шар землі поблизу ями, на якій лежав труп, також скидають у яму.

• На території скотомогильників і біотермічних ям забороняється ви­пасати худобу, косити траву, брати, вивозити та виносити землю за їх межі. Усі діючі скотомогильники, а також біотермічні ями мають бути взяті службою ветеринарної медицини району і дільницями ветеринар­ної медицини на облік. На кожен такий об’єкт повинні бути оформлені ветеринарно-санітарні картки (див. додаток). Використання території скотомогильників після їх закриття для інших цілей забороняється.

• Працівники ветеринарної медицини зобов’язані систематично пе­ревіряти стан скотомогильників, біотермічних ям і проводити заходи щодо утримання їх на належному ветеринарно-санітарному рівні.

• Відповідальність за облаштування, санітарний стан і обладнання ско­томогильників або біотермічних ям відповідно до чинного законодавств

• покладається на керівників господарств, підприємств і організацій, у під- і юрядкуванні яких перебувають скотомогильники або біотермічні ями.

• Додаток

• до ветеринарно-санітарних вимог щодо утилізації, прибирання та знищення трупів тварин і решток, отриманих при переробці сирих продуктів тваринного походження

• ВЕТЕРИНАРНО-САНІТАРНА КАРТКА

• На скотомогильник або біотермічну яму

1. Область, (республіка)

• сільська рада

2. Місцезнаходження скотомогильника, біотермічної ями (додається копія із кар-

• Район населений пункт

• пі іемлекористування).

3. Розташований від: населеного пункту на відстані пасовища

   км;

   _ км ; км; км.

• водойм ища дороги

• Характеристика місцевості: земля глибина залягання грунтових вод _

  грунт

  , напрям стоку стічних

• вод

4. Які населені пункти користуються скотомогильником або біотермічною ямою

• “і. Площа скотомогильника кв. метрів.

• (>. Огорожа скотомогильника або біотермічної ями:

ІНФЕКЦІЯ ТА ІНФЕКЦІЙНА ХВОРОБА 1

(а і іти иіджеііня інших ТГД; 37

ВИДИ ІНФЕКЦІЇ ЗАЛЕЖНО ВІД РОЗПОВСЮДЖЕННЯ МІКРОБІВ В ОРГАНІЗМІ ТВАРИН 44

КЛІНІЧНІ ФОРМИ І ДИНАМІКА ПРОЯВУ ІНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ 56

РІВНІ ВИВЧЕННЯ ІМУНІТЕТУ 63

Молекулярний рівень 89

|#М• Н- 1.11> >ні). 102

Клітинний рівень 115

3^ 120

*** 120

Вивчення імунітету на рівні організму в цілому 134

Популяційний рівень 134

БІОЛОГІЯ ІМУННОЇ ВІДПОВІДІ 136

Клітинна імунна відповідь 148

Гуморальна імунна відповідь 149

Основи антивірусного імунітету 161

Імунітет при мікозах 165

ЕПІЗООТИЧНИЙ ПРОЦЕС І ЙОГО РУШІЙНІ сили 171

іи ми 242

і І 413

І* " 418

І. Санітарна характеристика скотомогильника або біотермічної ями:

перше закопування трупів було в

. році;

році; році.

тварини, що загинули від сибірки, були закопані в тварини, що загинули від емкару, були закопані в _ К Перевірка стану скотомогильника або біотермічної ями:

Д.Ч а	Виявлені недоліки	Що необхідно зробити, термін, виконавець	Що зроблено і коли	Хто перевіряв і коли

Головний лікар ветеринарної медицини району (міста) Зав. дільницею ветеринарної медицини І ь і сринарно-санітарну картку отримав

” 200 р.

і 11 >1 шпіце (підпис)

Ветеринарно-санітарна картка складається у 3-х екземплярах: 1-й

• селищній раді, відповідному сільгосппідприємству; 2-й - дільниці ветеринарної медицини, районному (міському) державному підпри­ємству ветеринарної медицини; 3-й - районному (міському) управ­лінню сільського господарства і продовольства.

Зберігання і знезаражування гною. Гній, що накопичується у тваринницьких господарствах, є цінним добривом, яке підвищує ро­дючість ґрунтів і поліпшує їхню структуру. Він не тільки покращує фізичні властивості ґрунтів, а й підвищує ефективність мінеральних добрив. Але позитивні якості гною можуть бути втрачені, якщо збері­гати його неправильно і вносити у ґрунт несвоєчасно.

Існують два способи зберігання гною - аеробно-анаеробний і ана­еробний. Кожен із способів не тільки по-різному впливає на збере­ження азоту, калію і багатьох солей, які містяться у гної, але й суттє­во відрізняється за характером впливу на мікробіологічні і санірува- льні процеси, що перебігають у ньому.

При аеробно-анаеробному зберіганні гній нещільно укладають у штабель, що сприяє інтенсивному розмноженню термогенних мікроор­ганізмів, які створюють у ньому високу температуру. При такому спосо­бі зберігання розрізняють три стадії розкладання гною. Перша стадія характеризується значним підвищенням температури, яка може досягати 70-78° С. Термофільні мікроорганізми при цьому швидко розмножують» ся. Ця стадія триває два тижні. Друга стадія (стадія напівзопрілого гною) характеризується зниженням температури, затуханням термофільних процесів. Солома у гної втрачає блиск, набуває темно-брунатного кольо* ру. Тривалість другої стадії - 10 місяців. Третя стадія - повне припинен­ня термофільних процесів і перетворення гною в чорну масу.

Внаслідок розвитку термофільних процесів у гної, аеробно« анаеробний спосіб зберігання має важливе значення також і з саніта­рної точки зору. За такого способу зберігання відбувається санаці гною, тобто у ньому гинуть патогенна мікрофлора і гельмінти. У ве теринарно-санітарному відношенні цей спосіб заслуговує на найбі льшу увагу, особливо у господарствах, неблагополучних щодо інфск ційних захворювань тварин і птиці. Зазначений спосіб зберіган гною ( з деякими додатковими заходами) нині застосовують в умова господарства для біотермічного знезаражування гною (рис. 25).

При анаеробному способі зберігання гній укладають щільн утрамбовують. Усі ці заходи попереджують проникнення у штабеЛ

повітря, необхідного

111. я розмноження І Є р могенних мікро- організмів. За таких умов зберігання па- і пі енні мікрооргані­зми і гельмінти не пшуть і гній упро­довж тривалого часу іа пишається резерву­аром хвороботвор­них мікроорганізмів, якщо його отримано від хворих тварин.

Ветеринарно-санітарна оцінка гною. Гній є середовищем, над- чшчайно сприятливим для збереження різних мікроорганізмів. Із і.пальної маси екскрементів великої рогатої худоби 14,7-18,7 % і и надають мікроорганізми. їх кількість у 1 г гною досягає 265 млн, у і ому числі певну частку становлять умовно-патогенні. В інфекційно мтрих тварин у більшості випадків збудники виділяються з екскре- мі міами; мікроорганізми зберігаються у гної протягом тривалого ■іін у, у зв’язку з чим проблема знезараження гною, знешкодження в мі.ому умовно-патогенної і патогенної мікрофлори є дуже актуаль­не по. Цю проблему слід враховувати при організації промислового мирпнництва. По-перше, різко зріс вихід гною у розрахунку на гос­подарство; по-друге, змінився характер гною; по-третє, підвищилась ропі, умовно-патогенної мікрофлори в патології у тварин на комп- чі'М'ах.

Рис. 25. Закладання гною для біотермічного знезаражування: 1- земля; 2 - гній, який містить збудник; 3 - гній, який не містить збудника

V колективних сільськогосподарських підприємствах, фермерсь­кі \ господарствах отримують гній твердої консистенції, тоді як на їм ііпміх тваринницьких комплексах та інших господарствах промис- ііпііміо типу гній, як правило, є рідкою масою, що утворюється вна- » <пмок безпідстилкового утримання тварин і гідрозмиву забруднень.

• 111 о і’ твердої і рідкої консистенції протягом тривалого часу зберіга­ти. /мптєздатність патогенні мікроорганізми, яйця і личинки гельмі­нті внаслідок чого епізоотична роль гною, як фактора передачі де- »*>нч інфекційних та інвазійних хвороб тварин, залишається однією з оі нччшх проблем, вирішувати яку необхідно терміново.

Через тверду фракцію гною, наприклад, відбувається розповсю- и*і * іти дерматомікозів, що пояснюється здатністю грибів до культи­

вування в різних умовах. Так, збудник трихофітії може рости й упро­довж тривалого часу виживати на будь-яких субстратах рослинного і тваринного походження. Збудники дерматомікозів ( трихофітон, мік- роспорон), які містяться в ураженому волоссі, зберігають патоген­ність у гної протягом 8 міс. Збудник трихофітії каракульських овець у кошарах на поверхні і в глибині ( до 5 см) гною зберігається протягом 58 днів ( термін спостереження). Така тривала життєздатність грибів створює небезпеку частого виникнення дерматомікозів у тварин, яких утримують у сирих чи вологих приміщеннях, навіть за відсутності безпосереднього контакту з хворими людьми і тваринами.

Велике значення в епізоотології туберкульозу має гній хворих тварин. Дослідженнями доведено, що збудник туберкульозу виділя­ється назовні разом з екскрементами. Перебування у травному каналі не впливає на вірулентність туберкульозної палички. Корова у серед­ньому за добу може виділяти з фекаліями до 37 млн бактерій тубер­кульозу. Туберкульозну паличку виділяли з фекалій не тільки явно хворих, але і в 41,2 % тварин, які реагували на туберкулін. Мікобак­терії туберкульозу зберігають життєздатність у гної більше 7 міс.

У гної збудник паратуберкульозного ентериту великої рогатої ху- доби зберігає життєздатність протягом 11 міс., у сечі - гине через 7 днів. Вірус хвороби Ауєскі у гної зберігається навесні 7-35 днів, улітку - 7-20, в осінньо-зимовий період - 19-60 днів. Збудник беши­хи свиней у сечі - 203 днів, у фекаліях - до 94 днів. Лістерії, яких по* ] містили влітку у гній великої рогатої худоби, зберігали життєздат* ність упродовж 178-194 днів. Збудник некробактеріозу зберігає жтч тєздатність у сечі до 15 діб, у фекаліях тварин - до 50 діб.

Бруцели виживають у гної від кількох до 120 днів, у торфо» солом’яній підстилці - від 5 до 30 днів; при мінусових температурах у гної і сечі тварин - 1,5-4,5 міс. Збудник пастерельозу зберігається у* гної - 12-72 дні; збудник ешерихіозів і сальмонельозу - до 196; миТі ний стрептокок - 30-72 дні. Вірус ящуру зберігає життєздатність | вірулентність у гної до 168 днів, а у гноївці - до 39, у торфО* солом’яній підстилці - 10-28 днів. Збудник інфекційного гепатиі каченят зберігається у посліді 5-15 днів, збудник пулорозу - 5 100 днів. Збудник інфекційного ларинготрахеїту птиці у заморожеіг му посліді зберігав вірулентність більше 20 днів.

Знезаражування гною. На тваринницьких комплексах, ферми* птахофабриках передбачають спосіб і технічні засоби знезаражушііЩ і мою та посліду. При виникненні інфекційних захворювань гній і по- і під знезаражують одним із існуючих способів: біологічним ( біотер- мічна обробка, компостування або тривала витримка), хімічним (амі­аком або формальдегідом), фізичним (термічна обробка на паростру- мсневому обладнанні або спалювання).

Біологічне знезаражування гною і посліду. Біотермічно знезара­жують підстилковий гній і тверду фракцію рідкого гною з вологістю цс 70% на майданчиках із твердим вологонепроникним покриттям, що мають нахил у бік лотків, якими відводять воду. Рідина, що виді- ііисться з гною разом з атмосферними опадами, збирається у лотки і і ирямовується у збірник для гноївки, де знезаражується формальдегі­дом, аміаком чи хлорним вапном. Таким способом знезаражують ли­ше непромерзлий гній.

Іііотермічні процеси у гної виникають під впливом життєдіяльно- « 11 тсрмогенних мікроорганізмів. їх розвиток можливий за наявності повітря і певної вологості. Для дотримання цих умов гній складають мг щільно, а якщо він сухий, зволожують водою. Якщо, навпаки, гній рідкий, до нього додають сухий гній, підстилку, торф, сміття. Воло- і н 11, має бути в межах 50-70%. У гної від різних видів тварин темпе- (і«і і ура буває неоднаковою: у буртах кінського гною - до 75°С, овечо- m 65°С, а великої рогатої худоби без підстилки - 40°С. Звідси ви- инииає, що знезаражування гною термічним методом дозволяється ініі.ки при інфекціях, збудники яких не мають спорової форми; в ін­ших випадках гній підлягає спалюванню.

Для складання гною в бурти з метою біотермічного знезаражу- ішпин обладнують спеціальний майданчик на відстані не ближче 200 м «і/і ферми, якомога далі від водоймищ і колодязів. На майданчик кла­ну її. спочатку солому, торф, тирсу або знезаражений гній шаром за- ииншіки ЗО^Ю см. На вологонепроникні матеріали укладають гній у

11111 чаввишки до 2 м, завширшки до 3,5 м і довільної довжини. Бурт ні ні падають торфом, соломою, тирсою або знезараженим гноєм ша­рим у 20см. Послід укладають у бурти з додаванням 20% торфу, со- мі їм 11 або тирси. Термін витримування гною у буртах у теплу пору І». *к \ становить 2 міс., у холодну - 3 міс. Термін знезаражування по- іип.іі ї ї,ся з дня підвищення температури у бурті до 60°С.

І мій вологістю понад 70% знезаражують шляхом компостування і »її і римують у бурті протягом 6 міс., з яких 2-3 міс. повинні припадати ні і пі му пору року, причому температура компосту повинна досягти 60°С не пізніше перших 10 днів після закладання бурту. Компостують гній вологістю не більше 88% у співвідношенні 1:2 з вологопоглинаю- чими матеріалами вологістю не більше 50-60%. Як вологопоглинаючий матеріал використовують торф, дрібну солому, тирсу або гній, який пройшов біотермічну обробку. Вологість компостної суміші повинна перевищувати 70%. За відсутності достатньої кількості вологопогли- наючих матеріалів спочатку укладають один бурт, а потім знезараже­ний компост використовують для формування інших буртів.

На комплексах рідку фракцію зливають в аеротенки для біологіч­ного очищення за рахунок розкладання речовин під впливом аеробної мікрофлори. Мул осідає, його видаляють, підсушують і використо­вують як добриво. Освітлену рідину знезаражують хлором. Доза хло­ру залежить від ступеня очищення рідини і від кількості частинок, які містяться в суспензії. Як правило, хлор додають у кількості не більше

15. мг/л. Таку рідину знову використовують для змивання гною.

Інший спосіб знезаражування гною на промислових тваринниць-, ких фермах - тривале витримування у спеціальних резервуарах (гній від великої рогатої худоби - не менше 7 міс., від свиней - 12 міс). Для знезаражування гною методом тривалого витримування обладнують гноєсховище із трьох траншей або секцій, які заповнюють почергово. Об’єм кожної траншеї або секції повинен бути розрахований на річ« ний вихід гною з ферми. Заповнені інфікованим гноєм траншеї або секції гноєсховища укривають землею, торфом або знезараженим ша* ром гною (не менше 10 см). і

Гній і послід, інфіковані збудниками неспороутворюючих інфек цій (окрім туберкульозу), знезаражують витримуванням у заповнені траншеї або секції гноєсховища протягом 12 міс. Гній, який містиї мікобактерії туберкульозу (неблагополучне господарство), знезар' жують витримуванням протягом двох років.

Хімічне знезаражування гною. Рідкий гній знезаражують до рі поділу на фракції аміаком або формальдегідом. Дезінфекцію і дві льмінтизацію рідкого, напіврідкого гною, гноївки, мулу й осаду, ко' тамінованих мікобактеріями туберкульозу або іншими патогенни неспороутворюючими мікроорганізмами, а також яйцями і личин! ми гельмінтів, здійснюють безводним аміаком. Знезаражування до( гається при витраті 30 кг аміаку на 1 м³ маси при експозиції 5 ді Знезаражують гній аміаком у закритій ємності або гноєсховищі, укривають поліетиленовою плівкою.

Аміак є гостротоксичною сильнодіючою речовиною (отруйний) підгрупи А, 4-го класу небезпеки. Температура кипіння аміаку - мі­нус 33,4 °С. Він добре розчиняється у воді з виділенням тепла. Суміш п повітрям при концентрації аміаку за об’ємом 15-28% є вибухонебе- шечною. Рідкий аміак перевозять в автоцистернах ЗБА - 3,2 і МЖА - 6.

• гній його подають безпосередньо з цистерни по трубі, яка закінчу- ги.ся спеціальною голкою, опущеною на дно ємності. Аміак вводять і а ким чином, щоб досягти перемішування рідини і рівномірного роз­поділу препарату. За рахунок кінетичної енергії аміаку рідкий гній перемішується в радіусі 1-2 м від перфорації голки. Якщо площа по­верхні резервуара більша, голку переміщують так, щоб уся маса була оброблена аміаком.

Рідкий гній, контамінований неспороутворюючими патогенними мікроорганізмами (окрім мікобактерій туберкульозу), дезінфікують формальдегідом : на кожен кубометр рідкого гною беруть 7,5 л фор- ма піну з умістом 38% формальдегіду і вводять його так, щоб при пе­ремішуванні рідини протягом 6 год. забезпечити рівномірний розпо- щїї препарату. Експозиція знезаражування гною - 72 год.

І ноївку у гноєзбірнику змішують із сухим хлорним вапном (яке миніть не менше 25% активного хлору) з розрахунку 1 кг хлорного нініпа на кожні 20 л гноївки при сибірці та інших спорових інфекціях і і кг хлорного вапна на 20 л гноївки - при неспороутворюючих і труєних інфекціях.

Фіпічні способи знезаражування гною. На великих свинарських комплексах з вирощування і відгодівлі 54 і 108 тис. голів у рік рідкий мнгі шезаражують на пароструменевому устаткуванні при темпера- іурі І 10-120° С під тиском 0,2 мПа з експозицією 10 хв. Знезараження пт тлу шляхом термічної сушки проводять при температурі на вихо- (Н і апарата 100-140°С і експозиції 45-60 хв.

Гній від тварин, хворих і підозрюваних у захворюванні сибіркою, •мміром, сапом, сказом, енцефаломієлітом, епізоотичним лімфангої- інм 11радзотом, інфекційною ентеротоксемією, чумою великої рога- (иі чудоби, паратуберкульозним ентеритом, а також змішаний гній, мі и шику з виділеннями від вказаних тварин, спалюють.

• пашовання гною - найбільш надійний спосіб знешкодження у німі і і піких збудників, які гинуть під час спалювання. Проте, ряд не­лепый '.мижують ефективність застосування цього методу. Гній є Мінним добривом, і тому знищення його є недоцільним. Окрім того, при спалюванні гною в погано обладнаній печі або без неї перевитра­чаються паливні матеріали. Існує кілька простих і складних споруд для спалювання інфікованого гною, найпростішою з яких є траншея глибиною 75 см і шириною 75-100 см. На висоті 40-50 см від дна по­перек траншеї кладуть металеві бруси, які виконують роль колосни­ків. Внизу під брусами поміщають паливо, зверху - гній. Якщо гній вологий, його для більш швидкого згоряння змішують із сухим сміт­тям. На деяких залізничних дезпромивних станціях існують спеціаль­ні печі для спалювання гною.

Контроль якості знезаражування. Контроль за ефективністю зне­заражування гною здійснюють шляхом санітарно-мікробіологічних досліджень. При споровій патогенній мікрофлорі - це мікроби роду Bacillus, при неспороутворюючій мікрофлорі - бактерії групи кишко­вої палички, при туберкульозі - за стафілококом ( відповідно з “Ін­струкцією з лабораторного контролю очисних споруд на тваринниць­ких комплексах”).

Страхування тварин. Спеціалісти ветеринарної медицини пови* нні брати участь в обов’язковому страхуванні тварин, яке слід роз* глядати як загальнопрофілактичний захід, оскільки ним передбачені періодичні обстеження застрахованого поголів’я. Сільськогосподар» ські підприємства, згідно з умовами страхування, зобов'язані дотри» муватися технологічних норм утримання та використання тварин, сприяти запобіганню захворюваності та загибелі тварин.

Органи державного страхування за допомогою працівників вето ринарної медицини виявляють випадки інфекційних захворюва тварин, виплачують господарствам і власникам страхові суми за з гиблих тварин, допомагаючи у справі організації і проведення зах дів, спрямованих на ліквідацію епізоотій. Стартові суми виплачую ся за загиблих або вимушено забитих тварин на підставі актів із н сновком лікаря ветеринарної медицини про причину загибелі або в мушеного забою тварин. Таким чином, участь працівників ветериї рної медицини у страхових операціях сприяє виявленню нових н; нищ інфекційних захворювань і створює сприятливі умови для профілактики та ліквідації.

Пропаганда ветеринарно-санітарних знань. Успіх заходів що. профілактики й боротьби з інфекційними захворюваннями тимр; значно залежить від рівня загальної культури населення та від сиі, мого ставлення його до заходів, які проводять спеціалісти ветерии

мої медицини. Основним завданням пропаганди ветеринарно- і апітарних знань є доведення до свідомості населення значення здій- і шованих профілактичних і оздоровчих заходів. Особливо велике шачення пропаганда ветеринарно-санітарних знань має для раннього виявлення захворілих тварин і своєчасного проведення елементарних профілактичних та санітарних заходів. Популяризація епізоотологіч­них знань здійснюється шляхом: а) проведення доповідей, виступів, ін сід на теми ветеринарної медицини; б) систематичного читання по­пулярних лекцій населенню; в) створення спеціальних кутків ветери­нарної медицини на виставках, у клубах тощо; г) організації коротко­часних курсів і семінарів для фермерів, пастухів, доярок, скотарів, і.шітарів та інших працівників тваринництва; д) систематичного ви- і пітлення питань із ветеринарної медицини у стінних газетах, місце-

111. іі пресі, показу кінофільмів, видання плакатів, брошур і листівок.

При веденні пропаганди необхідно також приділяти увагу роз'яс­нювальній роботі стосовно заходів особистої профілактики під час ті ляду за тваринами, хворими на інфекційні захворювання, спільні midi людини і тварин (туберкульоз, бруцельоз, сибірка, сказ, лептоспі- 11* 11, лістеріоз, дерматомікози та ін.). Профілактику зоонозів однако- ін по мірою проводять спеціалісти ветеринарної медицини і медичної і чужби.

СПЕЦИФІЧНА ПРОФІЛАКТИКА

( ’пецифічна профілактика — це спеціальна система заходів, спря- мпианих на запобігання появі певної (конкретної) інфекційної хворо­би Характер специфічних профілактичних заходів визначається осо- Л’іітостями інфекційного захворювання, епізоотичною ситуацією го- ііін царства і навколишньої території. До специфічної профілактики »Іціюсять:

а) проведення спеціальних діагностичних досліджень (туберкулі­ні пінія і малеїнізація, серологічна діагностика на бруцельоз та ін.), н|ч'm-іпивна ізоляція, вимушене карантинування і спостереження з мі тю уточнення діагнозу;

і') щійснення лікувально-профілактичних заходів спеціального міні шачення (премікси і аерозолі при профілактиці респіраторних і ііімі їїіарних інфекцій);

и| імунопрофілактика шляхом застосування різних специфічних мі пі, і h вакцин, сироваток, імуноглобулінів та ін. Її проводять відпо­відно до планів протиепізоотичної роботи в благополучних господар­ствах, поголів'я яких необхідно захищати від конкретної інфекційної хвороби.

Зусиллями багатьох видатних вчених (Бернет Ф., Дженер Е., Кох P., Мечников І., Медавар П., Пастер Л., Ландштейнер К., Борде Ю. та ін.) створені теоретичні та практичні передумови виробництва та викори­стання біопрепаратів - специфічних засобів впливу на організм лю-, дини і тварини (чи визначення їхнього стану), особливо при інфек­ційних захворюваннях.

Бетеринарні біопрепарати (від грець, bios - життя і препарат,) лат. praeparatus - виготовлений) - засоби, які використовують для лі' кування та діагностики інфекційних хвороб, а також для підвищений продуктивності тварин. їх виготовляють із мікроорганізмів і продукі тів їхньої життєдіяльності, а також із органів і тканин тварин. Кіль кість біопрепаратів постійно зростає, тому спеціалісту потрібно добре знати походження кожного препарату і механізм його дії на організм* щоб не ускладнити перебігу інфекційного процесу, не порушити реві ктивності організму.

Головною спрямованою дією біопрепаратів на організм є вплив НІ імунну систему. Використовуючи біологічні засоби, ми або коректуї ємо реактивність організму відповідно до інфекційного агента аі визначаємо його стан на даній стадії епізоотичного процесу. Ветер» нарні біопрепарати готують на біофабриках, в науково-дослідних ІЦ ститутах і деяких обласних лабораторіях ветеринарної медицини єдиними технічними вимогами.

Виготовлення і використання біопрепаратів потребує постійної ветеринарного контролю. Основні цехи біофабрик: вакцинні, сиро: ткові, діагностичних біопрепаратів, біостимуляторів, лікуваль: препаратів, утилізації і очищення відходів. Основні приміщення: с рильні бокси, апаратні, термостатні, рефрижераторні, бактеріолог! і вірусологічні лабораторії, приміщення для продуцентів, наукої контрольна лабораторія, карантинник, віварій.

Класифікація біопрепаратів. У практиці ветеринарної медиці біологічні препарати використовують з профілактичною, лікуп ною, стимулювальною та діагностичною метою (рис. 26).

Вакцини - засоби активної імунопрофілактики заразних хво| основу яких складають протективні антигени живого (антигени збудників, які реплікуються), вбитого корпускулярного збудника

Рис. 26. Класифікація біопрепаратів

«їїІк-мі антигенні субстанції в ізольованій, розчинній формі. Історія И'і.іспої вакцинопрофілактики розпочалась 14 травня 1796 р. У цей «ріп. англійський лікар E. Jenner (1749 - 1823) вперше провів щеплен- N4 мроти віспи жителю Землі.

До вакцин нині ставлять наступні вимоги:

І Вони повинні створювати високий рівень несприйнятливості на ймі и 11, тривалий період.

' Ііуги економічними і простими у виготовленні.

' Мати мінімальну кількість баластних речовин.

побічних реакцій у щеплених тварин.

5. У вакцинах не повинно міститися будь-яких біологічних конта- мінантів (бактерій, мікоплазм, вірусів, токсинів тощо), передбачених технологією.

Залежно від кількості антигенів, що містяться у вакцині, розріз­няють: моновакцини (проти сибірки великої рогатої худоби, бешихи свиней тощо); дивакцини (проти ентеротоксемії і брадзоту овець то­що); полівакцини (полівалентні), до складу яких входять кілька анти­генів збудників різних захворювань (полівалентні вакцини для собак, які містять антигени чуми, парвовірусного ентериту, гепатиту, параг- рипу, сказу, лептоспірозу тощо).

Полівалентні вакцини проти одного захворювання можуть мати антигени кількох серологічних типів збудника (проти лептоспірозу сільськогосподарських тварин, сальмонельозу поросят тощо).

Нині використовують традиційні вакцини з атенуйованих варіан­тів збудників (вакцина “ЛТ” проти чуми великої рогатої худоби то­що) або гетерологічні з антигенородинних мікроорганізмів (для про­філактики парвовірусного ентериту у собак використовують вакциг

з вірусу панлейкопенії котів, для профілактики міксоматозу викорис товують вірус фіброми Шоупа), інактивовані з антигеннородинн мікроорганізмів, інактивовані з убитих і субодиничні із зруйнован збудників або їх компонентів. Вакцини нового покоління - антиіді. типні, векторні, генно-інженерні (рекомбінантні), делеційні (марке ні), прокапсидні, синтетичні (пептидні), субодиничні, спліт-вакцин ДНК-вакцини. Різні типи вакцин мають свої недоліки і переваги то' нологічного, імунологічного та протиепізоотичного характеру.

Живі атенуйовані вакцини. їх виготовляють із атенуйованих сл бовірулентних штамів бактерій або вірусів, не здатних викликати 1 хворювання, але вони розмножуються в організмі щепленої твари (“доброякісний інфекційний процес”), викликаючи розвиток, у пер чергу, клітинного і гуморального імунітету.

Атенуйовані штами одержують відбором спонтанних мутанті» А за штучним послабленням вірулентності мікроорганізмів при паспж на інших видах тварин (кролі при класичній чумі свиней) або куряч ембріонах (штами ВДНКІ і БУК-628 при хворобі Ауєскі), вирої ванні в нехарактерних для мікроорганізмів живильних середовиїґ за впливу фізичних (температура, ультрафіолетове, рентгенівсі.кі

і лмма-опромінення) і хімічних факторів (для більшості бактеріальних ліенуйованих вакцин). Одержані мутанти повинні стійко передавати чин властивості за спадковістю. Наприклад, вакцина із штаму 55 про- ім сибірки виготовлена із варіанту вірулентного штаму, який втратив пчастивість утворювати капсулу (фактор патогенності) в організмі і карний, що дозволяє використовувати даний штам як вакцинний.

Однак, є збудники, атенуація яких не вдається. Так, вірус ящуру після 600 холодових пасажів на культурі клітин відновлював свою мфулентність через 2 пасажі на морських свинках. Тому перевірка пспуйованих штамів на залишкову вірулентність (реверсибельність) приводиться досить ретельно. Завдяки розмноженню збудника в ор-

і.шізмі вакцинованої тварини, живі атенуйовані вакцини мають ви­рл,кену імуногенність, імунітет розвивається протягом кількох днів, мис високе напруження і на тривалий період; такі вакцини вводять, як правило, одноразово і в невеликій кількості.

У більшості випадків живі вакцини є ліофілізованими. Ліофіліза- чіч (сублімаційне висушування, ліофільне висушування) - це вису­шування в умовах глибокого вакууму з попереднім заморожуванням ипміини (біопрепаратів). Заморожування здійснюють після розфасу- нініия вакцин в ампули при температурі 40 - 50°С, щоб уникнути фази ьрис іалізації. Після цього відбуваються сублімація (лід перетворю-

11. ід н у пару) під тиском 2 х 10’⁴ мм рт.ст. і досушування при темпера- прі і20°С. Під час висушування використовують різні захисні сере- мііипща - сахарозу, желатин, знежирене молоко, нативну сироватку. Ійчипікова вологість становить 1 - 3%.

Нюфілізація дає змогу значно збільшити термін придатності пре- Мйріп у , краще зберегти його властивості, на нього менше впливає те- Міи рл і урний режим зберігання, значно підвищується концентрація •►пінної речовини, що дає можливість зменшити дозу препарату, їм« цінується кількість тари для транспортування. Живі вакцини слід

І'п л і и і транспортувати при температурі 4 - 8°С.

Цс ичііки живих вакцин: у тварин в інкубаційний період захворю- Мннм після застосування живих вакцин може виникати клініка хворо- Іи чирміснтний вірус використовує для більш швидкого збирання де- **( компоненти спорідненого атенуйованого); робота із живими вакци- N>•11 і в пробує обережності, щоб не допустити екологічного поширен­ім ии инпііого штаму у зовнішньому середовищі; за 1 - 2 дні і протя- |*і*і ні кпи після вакцинації не можна давати тваринам лікарських ре- ▼

човин, які діяли б на вакцинний штам (антибіотики можуть вплинути негативно на всі бактеріальні вакцини тощо); при розчиненні і викори­станні вакцини слід обережно користуватись дезречовиною (напри­клад, враховуючи невисоку стійкість вірусу чуми собак до дезречовин, місце ін’єкції протирають ватою, змоченою у фізрозчині).

Контролюють живі вакцини на: стерильність (вірусні); чистоту й типовість росту (бактеріальні вакцини) висівом на поживні середо­вища; нешкідливість - введенням лабораторним тваринам; імуноген- ність (активність) - вакцинацією тварин з наступним їх зараженням (через 14-21 день) польовим штамом, причому контрольні тварини повинні захворіти, а щеплені не повинні хворіти щонайменше у 80% випадків.

Інактивовані (вбиті) вакцини. Ці вакцини готують або із цілих ві* рулентних організмів, що вбиті фізичними чи хімічними методами, або із токсичних продуктів, інактивованих до стану анатоксинів. ІН- активують мікроорганізми при виготовленні вакцин ультрафіолето­вими променями; гамма-променями; формальдегідом, який додають у кількості 0,2 - 0,5% для бактеріальних вакцин і 0,05 - 0,1% - для ні* | русних; гліцидальдегідом і глутаровим альдегідом; бета-пропіолак* тоном; криштал-віолетом; азиридинами (димером етиленіміну, бро* метиліміном гідробромідом) тощо.

Вбиті вакцини нешкідливі для тваринного організму, проте імуно» генність їх порівняно із живими дещо нижча, а тривалість імунітету коротша. Для підвищення імуногенності вбиті вакцини вводять в ор­ганізм тварини у більшій кількості, ніж живі, кілька разів (бустер« ефект) з інтервалом 7-14 днів. Для підвищення імуногенної активнос­ті бактеріальних і вірусних вакцин, зменшення кратності вакцинації використовують різні ад’юванти.

Ад ’ювант (лат. асУиуат - той, що допомагає, сприяє) - речовини, яка неспецифічно посилює імунну відповідь на антигени. За поки* джешіям ад’юванти розподіляють на: 1) масляні (олійні для рослин« них, синтетичні масляні тощо); 2) мінеральні (мінеральні колоїди, розчинні сполуки, кристалоїди); 3) рослинні (сапоніни); 4) мікроЛиі (корпускулярні і субодиничні структури, білки, нуклеїнові кисло ІИ, ліпіди, вуглеводи, ліпополісахаридобілкові комплекси); 5) цитокіни І пептиди з властивостями цитокінів (природні ЦИТОКІНИ, ГіеіПИДИ))

6. синтетичні речовини (поліонуклеотиди, пептиди, ГЛІКОПСПТИДН * мурамілдипептид і його похідні), ліпопептиди, поліелектроліти (Ііпіф .пікши, полікатіони); 7) препарати тимусного походження (Т-активін, і им;шін, тимоптин, тимактид, тимостимулін, вілозен); 8) препарати кк і ково-мозкового походження (мієлопептид і його пептиди); 'М складні штучні ад’ювантні системи (ліпосоми, мікрокапсули тощо).

Існує два основних способи дії ад’ювантів. Один з них спрямова­ні ііі на зміну властивостей антигену, інший - на стимуляцію функцій імунної системи організму. Вплив ад’ювантів на властивості антигену і і псується змін його структури, молекулярної маси, полімерності, |н> (чинності та інших фізико-хімічних параметрів антигену.

І муногенність вакцин залежить від розміру і полімерності моде­ми антигену, а імуногенність низькомолекулярних антигенів (гапте- IIIII) від їхньої епітопної щільності. У зв’язку з цим речовини, які не іміиюють фізико-хімічного стану антигену (агар-агар, декстран, кро- \м.ілі>, полісахариди, нейтральні солі, сполуки, які не сорбують анти- і пні тощо), мають слабку ад’ювантну дію.

Використання ад’ювантів потребують інактивовані, високоочи- пн иі вакцини із бактеріальних лізатів, анатоксини, рекомбінантні і і итегичні вакцини. Дія ад’ювантів залежить від висхідного імунного і 1.11 усу, який передує вакцинації. Ад’юванти змінюють динаміку роз­ціп ку імунітету, прискорюють розвиток і підвищують його рівень, ііііім.іііують тривалість збереження імунітету. Характерним для їх дії і 11 ш пале підвищення і повільне зниження напруженості імунітету.

Лд’юванти, залежно від їх властивостей, стимулюють гумораль­ний або клітинний імунітет, а також одночасно обидва види. Напри­клад, повний ад’ювант Фрейнда (вазелінове масло, емульгатор лано- ііі 11 і витяжка з мікобактерій туберкульозу) переважно сприяє розвит­ку клітинного імунітету, а неповний ад’ювант Фрейнда (вазелінове м.іпю і емульгатор) і мінеральні сорбенти - меншою мірою клітин­ному імунітету, а більшою - гуморальному. Можливі поєднання іі/Гюкантів в одному препараті. Повний ад’ювант Фрейнда є таким прикладом, він містить два види стимулювальних речовин: масло і мікобактерії. У колишньому СРСР виготовлялись протиящурні кон­ищ і ровані емульсовані вакцини, де як сорбент-ад’ювант використо- и\ папся аеросил - водна фаза емульсії, як власне ад’ювант - мінера- II.ні олії з емульгатором (комбіновані препарати). При застосуванні м.н ііяиих ад’ювантів перевагу віддають емульсіям типу “вода в мас­ні (антиген знаходиться у масляній кульці). Існують емульсії типу м.ісло у воді” і численні емульсії типу: “вода - масло - вода” і на­впаки “ масло - вода - масло”. Застосовують також різні емульгатори (спан, твін, арлацель тощо). Складні суміші ад’ювантів не завжди да­ють бажаний ефект, резервна здатність організму не є безмежною. Ад’ювант може змінювати характер імунної відповіді. Наприклад, низькомолекулярний антиген може спричинити толерантність або тимчасову супресію імунної відповіді, тоді як введення його суміші з ад’ювантами викликає, як правило, стимуляцію імунної відповіді.

Механізми дії ад’ювантів: створення “депо” антигену, сповіль­нення його розсмоктування; поява запальної реакції; посилення реак­ції з боку лімфатичних вузлів; зміна фізико-хімічних властивостей антигену; посилення синтезу білків; активація системи комплементу; посилення процесингу і презентації антигену Т-клітинами - внаслідок корпускулювання антигену з ад’ювантом збільшується маса і розмір таких часток, що призводить до більш швидкого їх поглинання мак­рофагами; посилення функції допоміжних клітин; прискорення транспорту антигену до імунокомпетентних клітин; стимуляція про­ліферації, диференціювання і функціональної активності Т- і В-клітин та їх взаємодії; стимуляція утворення цитокінів.

Контролюються інактивовані вакцини на стерильність , нешкід- ливість, повноту інактивації, імуногенність (активність). Корпуску­лярні бактеріальні вакцини мають високу реактогенність (запалення в місці введення тощо), тому контролюються додатково і за цим по­казником. Субодиничні, розщеплені (split) детергентами або екстра­гентами вакцини не мають ліпідів, добре переносяться організмом і є високоімуногенними. Інактивовані вакцини готують з вірусної або бактеріальної біомаси, яку отримують при вирощуванні на культурі клітин, курячих ембріонах (віруси, хламідії і рикетсії) або у поживних середовищах (бактерії). Різні типи вакцин мають свої переваги і недо­ліки технологічного, імунологічного та протиепізоотичного характеру.

Розрізняють кілька поколінь вакцин. До препаратів першого по» коління належать вакцини, підгрунтя яких складають живі, ослаблені або вбиті (інактивовані) вакцини. Це корпускулярні вакцини. Препа­ратами другого покоління є вакцини, які складаються з окремих фра­кцій збудників або їх продуктів. До них належать так звані хімічні вакцини і анатоксини. Третє покоління препаратів складають реком* бінантні векторні вакцини. Вакцини четвертого покоління представ* лені пептидними синтетичними, антиідіотипними вакцинами, ДНК вакцинами тощо.

Хімічні вакцини складаються з антигенів, отриманих із мікроорга­нізмів різними способами, переважно хімічними методами. Як прави- н< >, хімічні вакцини не є гомогенними, містять домішки окремих ор- і .інічних сполук або комплексів, що складаються з білків, полісаха­ридів і ліпідів. У деяких випадках використовують рибосомальні фракції мікробів.

І оловний принцип отримання хімічних вакцин полягає у виділен- іп протективних антигенів, які забезпечують розвиток надійного іму- ш і оту, і очистці цих антигенів від баластних речовин. Хімічні вакци- 1111 мають невисоку реактогенність, можуть вводитись у великих до- і.і\ і багаторазово. Застосування ад’ювантів посилює імуногенність них накцин. Хімічні вакцини, особливо сухі, стійкі до впливу факто­рні довкілля, добре стандартизуються і можуть застосовуватись у різ­ни х асоціаціях, спрямованих одночасно проти ряду інфекцій.

Анатоксини готують з екзотоксинів різних мікроорганізмів. Ток-

і піні знешкоджують (інактивація), частіше формаліном, причому во­ни не втрачають імуногенних властивостей і здатні викликати утво­рення антитіл (антитоксинів). Очищений від баластних речовин і міні центрований анатоксин адсорбують переважно на гідроокисалю- МПИ1 У випадку недостатньої інактивації анатоксину можуть виника­ні ознаки інтоксикації, характерні для даного захворювання.

Анатоксини характеризуються: нешкідливістю (для перевірки препарату вводять двом морським свинкам і протягом місяця у них не

чиню бути будь-яких ознак інтоксикації); стабільністю (витриму-

іч о. нпсоку температуру, заморожування, відтавання); незворотністю ((іу м. які хімічні, фізичні, біологічні впливи не можуть повернути їм 1*1.11 нову токсичність); активністю (визначається імуногенністю на >ні н іра і орних тваринах).

11.з приклад, імунізована правцевим анатоксином вакцина повинна нрпі ін гаяти 200 смертельним дозам правцевого токсину.

Анатоксини забезпечують формування антитоксичного імунітету, н і. и 11, природно, поступається імунітету, що розвивається після пере- ін 11 пою захворювання, і не попереджає появу бактеріоносійства. У мі и н.у з цим, не припиняються досліди із створення більш складних ♦мити, які містять крім анатоксину інші антигени бактерій.

/\ ьомбінантні вакцини (третє покоління). Отримання рекомбіна- ч накцин включає наступні етапи: клонування генів, які забезпе­чу киї. і іштез необхідних антигенів, введення цих генів у вектор, вве­

дення векторів у клітини-продуценти (віруси, бактерії, гриби тощо), культивування клітин in vitro, виділення антигену і його очищення. Інший шлях - застосування клітин-продуцентів як вакцин. Рекомбі- нантні вакцини безпечні, досить ефективні, для їх отримання застосо­вують високоефективні технології, вони можуть бути використані для розробки комплексних вакцин, що створюють імунітет одночасно проти кількох інфекційних захворювань. Різновидами рекомбінант- них препаратів є: векторна, генно-інженерна, делеційна (маркерна) і прокапсидна вакцини.

Векторна - вакцина, антигени якої існують у формі, експресійо- ваній у різних векторних системах (віруси, бактерії^-) у складі корпус­кулярного вектора. Створені і застосовуються у практиці живі вакци­ни цього типу із вірусів віспи з глікопротеїнами вірусів сказу, чуми великої рогатої худоби, ньюкаслської хвороби.

Генно-інженерна - загальне визначення для вакцин, антигени яких отримані із застосуванням технології рекомбінантних ДНК в різних експресуючих системах (віруси, бактерії, дріжджі, еукаріотич- ні клітини) як у складі корпускулярних векторів, так і в секретуючій формі субодиничних (з хімічно визначених компонентів збудника - субодиниць) або химерних білків. Перші ліцензійовані і впроваджені у практику вакцини цього типу - проти колібактеріозу великої рога­тої худоби і свиней (1982) та гепатиту В людини (1986).

Делеційна (маркерна) - вакцина з мутанта збудника, в геномі яко­го делетійований (видалений) ген або його ділянка, відповідальна за кодування імунологічно несуттєвих антигенів або епітопів. Імунн відповідь на такий препарат буде відрізнятись від відповіді на епізоо­тичний різновид збудника за спектром антитіл. Такий спектр буде відсутній до їхнього антигену - продукту делетійованого гена, і з цим маркером буде диференційовано поствакцинальні антитіла ві постінфекційних. Перший ліцензійований і широко застосовувани препарат такого типу - жива вакцина проти хвороби Ауєскі із сконс" руйованого делеційного мутанта вірусу, у якого вилучено один із глі копротеїнів (1987).

Прокапсидна - вакцина із пустих (без нуклеїнової кислоти) віру* них часток, які утворюються за рахунок самозбирання структури білків, експресійованих у різних векторних системах. Сучасна розр бка прокапсидних вакцин - один із найбільш перспективних напрямі у профілактиці захворювань, що спричиняються дрібними безобол

мм жими вірусами (парвовірусні інфекції тварин, гепатит А людини

ІИПІ.о).

Вакцини четвертого покоління - це синтетичні пептидні вакцини,

,штііідіотипні і ДНК-вакцини.

( чнтетична пептидна вакцина — це препарат, у якому антигени ««ниють собою штучно синтезовані пептиди, що мають антигенну и м ш шість і відповідають детермінантам протективного антигену ил /шика; сконструйована за типом убитої вакцини. Експерименталь­ні піпгетичні вакцини отримані проти ящуру, стрептококової інфек- іін. мііщового енцефаліту, сальмонельозу тощо.

Аптиідіотипна вакцина являє собою препарат, антигени якого є ііні тілами до ідіотипної структури антитіл, специфічної до антиген- in н детермінанти збудника (“анти-антитілами”), тобто антитільною мит ю антигенної детермінанти.

Нині розробляються вакцини з плазмідних ДНК, які кодують про­йм піші антигени збудників інфекційних захворювань. Така ДНК, ти ці па тварині, проникає в ядро клітини, протягом тривалого часу

іі иу< поза хромосомою без реплікації, транскрибціюється і експресує нініижідні антигени, що викликають в організмі щепленої тварини І ми наши) формування імунітету. ДНК-вакцина індукує Т- і В- *ііипіший імунітет, однак багато механізмів розвитку імунної відло­мім і м.і ДНК-вакцини залишаються маловивченими.

• ироватки лікувально-профілактичні. Берінг і Кітазато (1890), ІЧ і Вшанд (1893) встановили, що сироватка крові піддослідних тва­рин, імунізованих правцевим токсином (ослабленим трихлористим Ницим), має властивість нейтралізувати цей токсин. Одержана сиро- йііімі мала лікувальний ефект при введенні в організм хворої на пра­ним. жарини. Це наукове відкриття і лежить в основі виготовлення ти ил п.по-профілактичних сироваток; їх одержують із сироватки к)імні і нарин, гіперімунізованих бактеріальними або ж вірусними ан- інм н.іми (живими чи вбитими мікроорганізмами, анатоксинами, чу- *іі|іілішми тваринам білками). До них належать сироватки реконва- ми т и і мі (тварин, перехворілих на інфекційні захворювання) та гі- нг|іім\ і ші сироватки, що містять високоспецифічні антитіла до анти­чній І іиерімунні сироватки готують шляхом гіперімунізації тварин

• ••и миртовим введенням тваринам антигену з нарощуванням кіль- km п /111 досягнення максимального імунізаторного подразнення, яке піт і і.ся нагромадженням у крові значної кількості антитіл.

Слід урахувати, що гіперімунні сироватки різних видів твариИ мають неоднакову активність у реакціях преципітації та зв’язування комплементу. Так, кролі відповідають утворенням преципітувальн антитіл на найбільшу кількість різних антигенів, морщаки - найбіль високими титрами комплементозв’язувальних антитіл. Преципітува льні антитіла, як правило, з’являються на 3 - 6-й день після першог введення антигену, комплементозв’язувальні - на 15 - 20-й, вірусо нейтралізуючі на 7 - 18-й день. Отже, добирають тварин-донорів яких використовують для отримання гіперімунної сироватки, залежн від мети дослідження (сироватка для певного набору діагностикумі лікувальна сироватка). Для отримання гіперімунних сироваток з ліку вальною метою найбільш придатними з економічної точки зор (об’єм сироватки) донорами є велика рогата худоба та коні. Одна при застосуванні масляних ад’ювантів у останніх, у місцях введен антигену, утворюються абсцеси (висока реактогенність).

На активність сироваток впливають спосіб введення і доза а гену, кількість ін’єкцій та інтервал між ними. Найбільш ефективним введення антигену у лімфовузли (використання локального імунол гічного подразнення), внутрішньочеревно і внутрішньовенно. Пі шкірне та внутрішньом’язове введення менш ефективні. Доза антиг ну для одноразового введення має становити від 10 до 5000 мкг/ маси тіла донора. При застосуванні стандартної схеми імунізації до антигену невисока, проте змінюється місце введення антигену (вну рішньом’язово, безпосередньо в лімфатичний вузол, внутрішньове но). Використання феномена вторинної імунної відповіді (анамнес чної реакції) вимагає введення великих доз антигену при обмежен кількості ін’єкцій. Використання високих доз антигену може сприч няти розвиток імунологічної толерантності. Застосування маслян емульсій для внутрішньовенних введень хоча і можливе, але повин проводитись під суворим контролем спеціалістів, оскільки іноді мо лива загибель донорів.

При застосуванні стандартних схем імунізації шляхом послідові ін’єкцій з інтервалом 10 - 14 днів (4-6 ін’єкцій), максимальне під щення титрів антитіл спостерігається через 12-16 днів після останн го введення антигену і утримується на відповідному рівні протя“

1. 5-2 міс. Надалі відмічається поступове падіння титрів антитіл.

Гіперімунні сироватки з високими титрами вірусоспецифіч антитіл можна отримувати шляхом використання механізму регули

і \ моральної імунної відповіді - феномена імунологічної пам’яті. За- м.іиіиі клітинам пам’яті, які утворюються поряд з антитілами при мі ршому введенні антигену, повторне введення його (через 30- I ■ ^:ппн) спричиняє помітне підвищення титрів антитіл (бустер-ефект) НиріИНЯНО з первинною імунною відповіддю. Проміжок між первин­ним і повторною ін’єкціями антигену необхідно варіювати залежно «ні кількості висхідної дози антигену. Імунна відповідь у такому ви­ннику проявляється у дві фази. Після введення антигену в організм ширшій спостерігається латентний період, протягом якого антитіла у цими знаходяться в недостатніх (нижче порогових) для виявлення ім і р.і\. їх починають виявляти на 5 - 7-й день після введення антиге­ну. .і на окремі антигени - на 3—4-й день. Повторне введення антигену н рг і місяць після початку імунізації спричиняє вторинну імунну від- инміді., яка характеризується утворенням високих титрів антитіл (10- М ніч ₂)- При вторинній імунній відповіді антитіла виявляються у нірі нитці крові більш тривалий час, ніж при первинній. Процес утво­рити клітин пам’яті досить тривалий, ось чому для отримання фено- миіи ніоринної імунної відповіді потрібно, щоб інтервал між первин­ним і пюринним введенням антигену становив не менше 30 - 45 днів. ІІІиппмсть виникнення імунологічної пам’яті залежить від природи »ні мі ему і донорів, що використовуються. У білих мишей, щурів, ко- нні мім варіює від 15 до 30 днів, у морських свинок, кролів, великої (*иі ,іі(іі худоби - від 45 до 70 днів (Корнієнко Л.Є., 1998).

У< і лікувально-профілактичні сироватки, що використовують у »►примарній медицині, можна розподілити на антибактеріальні, ан- іииіруїпі, антитоксичні. В усіх випадках єдиним способом їх одер- •аііни і імунізація тварин. Антибактеріальні сироватки мають більш іИ|мі -і» < • 1111 і і лікувально-профілактичний ефект, ніж антивірусні, що нни'іі кию і внутрішньоклітинним типом паразитування вірусів, де Вніж і і .по гь недосяжними для антитіл.

11н їїч ішедення в організм реципієнта сироватка розпочинає діяти чі«р*. і І і од упродовж 8-15 днів. При подальшому введенні сирова- і»*і іринаїїість дії скорочується, особливо якщо антисироватка одер- •*н>і п.і і с іерологічних видах тварин. Це зумовлено появою у реципі- »им .шип і її на чужорідний білок, що може проявлятися патологіч- мною реакцією (сироваткова хвороба).

11. іюнпі вимоги до імунних сироваток: високий тигр специфічних литії шо визначає їхню активність; максимальне очищення одер­

жаних сироваток від баластних речовин. Високої активності сироват­ки досягають шляхом застосування високоімуногенних і очищених антигенів для імунізації тварин, розроблення найбільш ефективних схем і методів імунізації, підбору відповідних продуцентів.

Антигени повинні мати високоімуногенну активність за невисокої їх токсичності. Антигенна активність підвищується при більшому вмісті їх на одиницю об'єму препарату, або ж маси тварин, але підви­щення відбувається до відповідного рівня, який різний для різних ан­тигенів і продуцентів. При надмірно високій дозі антигену може ви никати так званий “імуногенний параліч”, коли організм стає ареак тивним до будь-якої більшої дози антигену.

Вимоги до тварин-продуцентів сироваток такі: досить велика мас^- (коні, воли); давати активні сироватки; бути зручними для догляду. Дл. одержання лікувально-профілактичних сироваток гіперімунізують до рослих коней, волів, ослів, овець. Використання коней для одержана антисироваток зумовлене тим, що їх організм має унікальну власти вість - відповідати на гіперімунізацію різними антигенами, утворення^- великої кількості антитіл. Від коней при кожному кровопусканні мож на взяти велику кількість сироватки, що економічно вигідно.

Тварин на біофабрики беруть із явно благополучних господарс Надалі їх витримують на карантині протягом 90 днів і досліджую на різні хвороби (туберкульоз, сап, бруцельоз та ін.). Тварин повн цінно годують, добре доглядають, кожний день випускають на виг льні майданчики на 3-6 год, чистять. Після закінчення терміну вик ристання туші продуцентів утилізують.

Особливе місце займає протиящурний імунолактон. Він являє с бою спеціально висушений компонент сироватки молока корів із в стом антитіл проти серотипу вірусу ящуру, який використовують внутрішньовименної імунізації. На вигляд це білий чи жовтий по шок. Внутрішньовименна імунізація грунтується на тому, що і внутрішньоцистернальному введенні антигену він у дисперсно стані проникає у паренхіму вим'я, регіонарні лімфовузли та селезі і втягує їх клітини в імунологічну відповідь. Більша частина специ чних антитіл утворюється у паренхімі імунної чверті молочної зало у секреті молока, де титр антитіл вищий у шість разів, ніж неімуні ваної.

Протиящурний імунолактон використовують із профілактично, лікувальною метою у неблагополучних щодо ящуру господарств

піч молодняку (телят, поросят, ягнят). Розчиняють препарат дисти- ’м.пнаною водою у співвідношенні: на одну частину препарату - дві чік піни розчинника. Вводять підшкірно в дозі 0,1- 0,4 г сухої речови­ни на 1 кг маси тіла.

І аммаглобуліни. У 1937 р. відомий хімік А. Тизеліус встановив, ніп білки сироватки мають неоднакову рухливість в електричному іи>иі. Альбуміни рухаються швидше (молекулярна маса не більше /■’ і не. м. о.), а глобуліни повільніше (150 - 190 тис. м. о.) і розділя­нні. е я при цьому на три фракції. А. Тизеліус визначив їх як альфа, і >1' і а і гамма. Він же встановив, що імунні антитіла (імуноглобуліни) іи'ччані з найбільш важкою і малорухомою фракцією - гаммагло-

• ■уиіном. У подальшому було встановлено, що і в фракції бетаглобу- >пііу ( імуноглобуліни, хоч і значно менше. Фракція гаммаглобуліну ми і н і ь також незначну кількість імунореактивних білків. Визначення іи.шо явища дало змогу замінити нативну сироватку фракціями гам­ми або ж гамма- і бета-глобулінів, зменшивши таким чином введення и "|ч анізм баластних речовин.

Иміст гаммаглобулінів у крові великої рогатої худоби - 20-30%, мім ці, 10 - 15, коней -27,5% від загальної кількості білків сироват­ці І Іабагато збільшується вміст гаммаглобуліну при щепленнях і пі-

• чи перенесення інфекційних хвороб (однак буває і навпаки) перева­жні > іл рахунок специфічних антитіл.

Ішують такі способи одержання гаммаглобуліну: висолювання |им'ішіами нейтральних солей (сірчанокислим амонієм); спиртово- » імрі .формний; за допомогою хроматографії (високоефективний), н|м-и ірофорезу.

І Іа ниробницгві для виготовлення гамма-глобуліну найширше ви­грій ювують спиртовий і поліетиленгліколевий методи. Принцип їх >ііі по її я гає у преципітації етиловим спиртом або поліетиленгліколем

у п білка, у зв'язку з чим зменшується їхня розчинність і вони

»(нт/міогь в осад. Які білки будуть осідати, залежить від іонної сили |імі>ішіу, рН і температури, регулюванням чого досягається максима- чі нии нпхід гаммаглобулінів.

Пі ршим етапом одержання специфічних гаммаглобулінів (проти мммрмі, ящуру, хвороби Ауєскі) є гіперімунізація тварин-продуцен- Нн іим же методом, що і для одержання лікувально-профілактичних мір, піл і ок. Порядок кровопускання, обробки крові приблизно такий *і Цінім із плазми одержують гаммаглобуліни.

Знаходить широке використання неспецифічний (нормальний) гло­булін, який виготовляють із сироватки реконвалесцентів іншого типу. Він містить комплекс гамма- і бетаглобулінів. Препарат підвищує при­родну стійкість організму, ліквідує імунодефіцит, а також стимулює ріст і розвиток тварин. Впровадив їх у ветеринарну практику в нашій державі академік В. П. Урбан. Отримані на біофабриках гаммаглобулі- ни перевіряють на стерильність, активність і нешкідливість.

Перспективним напрямом вважається використання моноклона- льних антитіл. Це не що інше як імуноглобуліни, синтезовані одним клоном клітин. Метод був розроблений в 1975 р. (Келер Г. і Мільш- тейн К.) і оснований на використанні клітинних гібридів: гібриди від злиття лімфоцитів імунізованих тварин з культивованими в живиль­ному середовищі пухлинними клітинами мієлом. Гібридомна клітина від лімфоцита отримує можливість синтезувати відповідне антитіло, а від мієломної клітини - невпинно розмножуватися, чого не може лі« мфоцит. Клон гібридної клітини можна розмножити в необмежені кількості.

Переваги моноклональних антитіл такі:

1. їх можна одержати в необмеженій кількості і в чистому вигляді'

2. Моноклональні антитіла взаємодіють лише з одним антигеном тому вважаються ідеальним діагностичним і лікувально-профілак тичним засобом.

3. Специфічні моноклональні антитіла можна одержувати за д помогою клонування, навіть якщо імунізацію проводили недостатн' очищеним антигеном.

Недоліком вважається трудність одержання і висока вартість ких препаратів.

Бактеріофаги. В 1898 р. М. Ф. Гамалея спостерігав саморозч нення культури сибірки, що послужило поштовхом до вивчення ба теріофагів.

Бактеріофаг (пожирач бактерій, мікробофаг, бактеріальний віру

• специфічний антиген, що має властивість розчиняти мікробні тини завдяки властивостям вірусів. Це паразитуючий у бактеріях рус, який, проникнувши в них, перебудовує їхній метаболізм на с тез фага. В одній клітині утворюється до 50 млн вірусних частин які виходять із бактерій й уражують сусідні клітини. У деяких вин ках нуклеїнова кислота фага після проникнення в бактерію вклю ється в її геном і передається за спадковістю зі збереженням мож

»< н 11 активізації фага. Це явище називається лізогенією і може завда­нії і и великих збитків у процесі виробництва бактеріальних вакцин.

Фаги - це частинки переважно булавоподібної форми, які склада- н 11 і.і. я із круглої головки діаметром 60 - 95 нм і прямих чи вигнутих чщитових відростків довжиною 100 - 200 нм. Деякі фаги мають ви­ні нл багатогранних тілець без хвостового відростка. Фагова частинка і к надасться із зовнішньої білкової оболонки і внутрішнього напов­нити, яким є довга нитка ДНК або РНК. Фаги мають антигенні влас­ний», ті і видову специфічність.

І-ак іеріофаги можна використовувати з лікувальною, профілакти­чним і діагностичною метою. Фаготерапію і фагопрофілактику про­шит 11, (у комплексі з іншими методами) при сальмонельозі та коліба- мсркні телят, поросят, пулорозі птиці. Для фагодіагностики викори- і мінують явище паразитування фага лише на певному виді бактерії чи навіть серотипі. Ідентифікують за допомогою фагів лише чисті И ні. і урн бактерій, виділені бактеріологічними методами.

Антивірус* Антивірус - бактеріальний препарат, фільтрат культури мін|м пїї, що має властивості затримувати розмноження мікроба, із »ний одержано антивірус - розчинна, термостабільна, нетоксична ре- чнщша. Використовують антивірус при миті коней, некробактеріозі.

Ііпч-рферон. В 1957 р. англійські вчені Айзекс і Ліндеман встано- ніі'іп, що при вірусних інфекціях у клітинах утворюється особлива («■чпипііа - інтерферон. Його дія спрямована на забезпечення гомео- нлп організму завдяки широким контрольно-регулювальним функ- ціич найважливіші з яких: противірусна, протипухлинна та імуноре-

11. ми iH.iiti.ua. Інтерферон є глікопротеїдом, який виробляють клітини ІЦЙІІ-11111X від риб до людини.

Мот кулярна маса інтерферонів 20000 - 30000 м. о., а специфічна Мнинни 11, близька 10⁹ ОД на 1 мг речовини. Існує три види інтерферо­ні іі п.і|і.і, бета і гамма (імунний). Синтезується він у відповідь на дію н|ці{ їй и і п і \ (віруси, ендотоксини, внутрішньоклітинні паразити) і син- »»ні іііич (високо- і низькомолекулярні) індукторів. Ними можуть бути і**мф І’ІІК, у тому числі синтетичні. Найактивнішими продуцентами |§мцн|іс|іому вважаються лімфоцити та макрофаги, а індукторами серед К(> > 11 и трус хвороби Ньюкасла, віруси Сендай, чуми свиней.

• і.чти час інтерферон одержують двома методами:

І Мпііпіеиня із крові і розмноження в живильному середовищі ми* ти, (фібробластів, клітин селезінки, оброблених індукторами протягом 20 год. При цьому активізуються гени, що кодують інтер ферон. Потім індуктор забирають і вносять свіже живильне середо вище Ігла, куди клітини виділяють інтерферон. Одержану суспензію центрифугують для відокремлення клітин і фільтрують. Перевіряют на стерильність, активність, нешкідливість. Активність одержаног лейкоцитарного та фібробластного інтерферону близько 1000 ОД/мл,

2. Ширше використання при одержанні інтерферону має мето генної інженерії. Називають його реафероном (рекомбінатним інте^- фероном). Суть цього методу полягає у тому, що за допомогою плаз мідного вектора ділянка геному лімфоцита, який відповідає за синт інтерферону, переноситься у геном кишкової палички, після чого простих живильних середовищах культивують інтерферон у кількос 1 млн ОД/мл.

Будучи важливим неспецифічним фактором організму, інтерф рон синтезується майже зразу після потрапляння вірусу в організ Індукований вірусом інтерферон течією крові і лімфи розноситься організму, діє на неуражені вірусом клітини. Вважають, що в і утворюється противірусний білок, який потім пригнічує синтез віру них інформаційних РНК у клітинах, причому інтерферони нетокс ні, не порушують функції клітин, але пригнічують розмноження тин, що швидко діляться, включаючи пухлинні.

Таким чином, власний інтерферон організму запобігає зараже клітин і має більш виражену противірусну профілактичну дію. Одн природно створений інтерферон не завжди запобігає розвитку інфе ційного процесу, тому використовують готовий препарат (екзоген; інтерферон) або ж індуктор власного (ендогенний) інтерферону.

Використання інтерферону має багато переваг:

а) широкий спектр дії, що особливо важливо при терапії вірус пневмоентеритів молодняку;

б) дія його грунтується на активізації природних механізмів за сту організму на ранніх стадіях інфекційного процесу;

в) дія настає зразу ж після введення препарату.

Недоліками інтерферону є:

а) короткий період зберігання в організмі (до 12 год);

б) необхідність парентерального введення;

в) через 2-3 дні після застосування спостерігається пригнічв захисних функцій імунної системи, що може проявлятися шви

І» і (множенням в організмі непатогенної мікрофлори (синьогнійної паинчки), некрозами і смертю тварин; і) видова специфічність для тварин;

д) можливість виникнення алергічних реакцій при подальшому мтденні;

ж) складність виробництва.

Рекомендовані дози: з метою профілактики -100 - 1000 ОД/кг, 'ніч лікування - 200 - 500 ОД/кг, 1-2 рази на добу. Індуктори інтер­ферону (віруси, тілорон, штучні РНК) вивчаються, їх вводять парен- м'рапьно рази протягом тижня.

І Іині біологічна промисловість виробляє кінорон для собак, який яв- •nit собою суміш білків субтипів лейкоцитарного інтерферону, а також ми шкіців, що продукуються лейкоцитами периферичної крові. Препарат мни.іс організму вже готову суміш вдало підібраних рекомбінантних ін- и-рфі-ронів, які мають велику противірусну активність і виражений іму- мимочулюючий ефект (надання клітинам антивірусного статусу, прай- міиі інтерферону, активація макрофагів і природних кілерів).

Пчені Санкт-Петербурга запропонували такий препарат як СЛГНЗ

О мітячий лейкоцитарний інтерферон з неінактивованим індуктором), v чи ому рання противірусна дія екзогенного інтерферону доповню- иі.іч більш пізнім і тривалим впливом ендогенного, індукованого вірусом ньюкаслської хвороби. Введення СШШ у схеми лікування ширим при вірусних захворюваннях дає: по-перше, підвищення ліку- «иіііаіоі-о ефекту; по-друге - значно скорочує курс лікування. Подіб­ний типів обумовлений дією не тільки інтерферону, але й вірусу ін­ій мира, іншими дитокінами, які містяться у препараті СЛІНІ-ФНО, |М І юіцо. їхній прямий і синергідний ефект, найімовірніше, сприяє нижиміі ініціації нормальних каскадів цитокінових реакцій, що при­пиним, до швидкої нормалізації рівня аутоімунних реакцій, особливо нирмаиічнції співвідношення Етр-РОК / Етч-РОК (спонтанне розет- і ці ,|к ішя теофіліночутливих і теофілінозалежних Т- лімфоцитів).

• ї ї і її u 70-х років при скринінгу противірусних препаратів було вста- н*миічіп, що введення деяких похідних акридоноцгової кислоти мишам снім\ мис у них накопичення ендогенного інтерферону. Отримані резуль- иін иражали: титри інтерферону збільшувались більше ніж у 1000 разів. Н|« п ірат ендогенного інтерферону, синтезовані петербурзькою фірмою М. ні, р" (камедон, фоспреніл, анандин, циклоферон), виявилися ефек- інвніїми '„ісобами лікування і профілактики вірусних інфекцій.

Біостимулятори. Це фармакологічні речовини, що активізують функції організму в цілому або окремі його системи. Використовують для підвищення резистентності організму тварин і стимуляції росту та відгодівлі тварин. За походженням розрізняють рослинні (антибіо­тики та препарати за Філатовим), тваринні й штучні (вітаміни) групи препаратів.

Із препаратів тваринного походження широко використовують антисептик-стимулятор Дорохова (АСД), що є продуктом сухої пере­гонки тканин тваринного походження. Після перегонки одержують фракцію 2 (АСД-2), розчинну у воді, і фракцію З (АСД-3), нерозчин­ну у воді.

Використовують також препарати із тканин організму (кров, мо- , локо) за Філатовим, гормони. Вивчають препарати із імунних тканин (тимуса і фабрицієвої бурси) для лікування набутих імунодефіцитів. Для цієї мети використовують також неспецифічний глобулін і інтер­ферон, які стимулюють функції імунної системи.

Діагностичні препарати. Діагностичні біопрепарати використо­вують для виявлення інфікованих тварин і птиці , щоб якомога рані­ше їх ізолювати із гурту і таким чином запобігти поширенню інфек­ційної хвороби. Основною умовою діагностичних досліджень є повне охоплення ними сприйнятливого до даного захворювання поголів'я тварин і птиці господарства чи населеного пункту в зумовлені планом терміни. До діагностичних біопрепаратів, які використовують безпо­середньо в господарствах, відносять алергени, деякі антигени і препа­рати для лабораторної діагностики хвороби.

Сироватки діагностичні. У практиці ветеринарної медицини наш час використовують великий асортимент специфічних діагнос* тичних сироваток, які застосовують для ідентифікації збудників інфе» кційних захворювань і визначення їх типу та варіанта. Виробництво діагностичних сироваток принципово не відрізняється від виробки ц- ва лікувально-профілактичних. Крім того, нині виробляють діагнос тичні гаммаглобуліни.

Основні вимоги до таких препаратів - щоб вони були високосгг цифічними та чутливими, чого досягають за рахунок високої концсй» трації антитіл. Має значення також і підбір реципієнта. Як реципіс тів найчастіше використовують кролів, морських свинок, півнів, рі ше - коней, ослів. Сироватка кролів цінна тим, що в ній мало виді пецифічних нормальних антитіл, які ускладнюють проведення се|

и н іч них досліджень (дають неспецифічні реакції"). Цих тварин вико- |ии говують при виготовленні бруцельозних, сальмонельозних, колі- ь.ік і сріозних, лептоспірозних, лістеріозних сироваток, а також препа- |м 11 в для діагностики вірусної діареї, аденовірусної інфекції, респіра- іорпосинтиціальної інфекції. Від морських свинок одержують си- рпи.тгки для типізації вірусу ящура й комплемент (нативна сироватка морських свинок). Коней використовують з метою отримання сирова- імі для діагностики сибірки, сапу, інфекційного ринотрахеїту, пара- і рмііу-3, інфекційної анемії коней і нормальної негативної сироватки. Дня імунізації готують ретельно очищені антигени (культури збудни­ми сибірки, трьох видів бруцел, екстракт палички сапу та ін.). Дози їх іінгшо менші, ніж для одержання лікувально-профілактичних сиро­пи іпк. Від малих продуцентів кров беруть методом знекровлення, і їмсржану сироватку консервують фенолом, хінозолом. Для підви­те пня специфічності сироватки адсорбують антитіла, які можуть

11. юну матися з іншими антигенами, присутність антитіл проти яких їй і>;і/кана.

І Ісревіряють препарати на стерильність, активність (титр) і спе­цифічність. Для діагностики використовують аглютинативні, преци- ні і N пальні, гемолітичні, флуоресціюючі (молекули антитіла, одер­жиш і флуоресціюючим барвником) сироватки та комплемент. Вво- .іііш їх тваринам з лікувальною або профілактичною метою заборо­нім І і.ся.

Антигени. Використовують у серологічних реакціях для виявлен­им икцифічних антитіл. Для реакції аглютинації використовують пише корпускулярні антигени (суспензію мікробних клітин або вкри- пи шдповідним антигеном еритроцитів); для реакції преципітації у І' II' дрібнодисперсні віруси або розчинні антигени (антиген сибір­ні і 1 к ревіряють антигени на стерильність і активність.

І.руцельозний антиген для реакції аглютинації отримують розбав- миінчм стерильним фенолізованим (0,5 %-ним) фізрозчином бактері- •<н іюі маси бруцел різних штамів до концентрації 10 млрд мікробних *н и І мл. Після розфасування препарат прогрівають при 70 °С одну

• »-пн і у Ьруцельозний антиген для кільцевої реакції з молоком є су­ми н пі іч нбитих бруцел із слабовірулентного штаму 19, забарвленою » * нін н колір гематоксиліном. Пулорозний антиген для кровокрап- •ннни'і реакції принципово не відрізняється від цього препарату, а »|мп|нмі_Иіарний антиген для діагностики пулорозу є 20%-ною су-

спензією формалінізованих еритроцитів барана, оброблених екстрак- І том збудника пулорозу. Ящурні антигени іноді готують із тушок хво- і рих на ящур кроленят або заражених культур клітин тканин. і

Алергени. Вперше запропонували використовувати алергени для 1 діагностики інфекційних хвороб Р. Кох у 1890 р. (туберкулін),

О. М. Кальнінг і X. І. Гельман в 1892 р. (малеїн). Алергенами в широ­кому розумінні цього слова можуть бути найрізноманітніші речовини

• від високомолекулярних до простих, і навіть елементи (йод). Однак алергени, які використовують для діагностики інфекційних захворю­вань, є продуктами переробки відповідних збудників у так звані не­повні антигени. Вони можуть викликати алергічну реакцію при по^ траплянні в сенсибілізований (контамінований) збудником організмі Там алергени сполучаються із вже виробленими антитілами або Ж сенсибілізованими клітинами, однак самі вони майже не індукують ЇЧ появу на відміну від повних антигенів. Ефективні для виявлення у, латентному періоді хвороби. У практиці ветеринарної медицини .використовують алергени для діагностики туберкульозу - альттубер* куліни і туберкуліни (ППД для ссавців і птиці, комплексний алерге« із атипових мікобактерій (KAM); бруцельозу - бруцелін ВШВ, бруц лізат ВІЕМ; сапу - малеїн; паратуберкульозу - альттуберкулін аб туберкулін (ППД), для птиці - параалергічна реакція).

Всі вони є продуктами життєдіяльності відповідних мікробів аб їх переробки різними методами (гідролізом, екстракцією та ін. Вводять алергени в досліджуваний організм внутрішньошкірно, Н слизову ока, рідше підшкірно й дуже рідко внутрішньовенно. І* стерильні, випарені до 1/10 початкового об'єму фільтрати бульйо ' ної культури збудників туберкульозу, яка являє собою прозору р дину темно-коричневого кольору, що містить не тільки специфіч активні речовини, але й баластні і гліцерин. Виготовляють альті* беркулін для ссавців із бичачого, а для птиці - із п'яти штамів пт шиного типу мікобактерій туберкульозу. Вирощують культуру ; МПБ з додаванням 4 % гліцерину протягом 5-60 днів до концентр ції мікробних тіл 0,25 г/100 мл живильного середовища. Потім с рилізують при температурі 120 °С 30 хв і випарюють у вакуумі її температурі 60 °С до 1/10 початкового об'єму. Після відстоюван відокремлюють бактеріальну масу, надосадову рідину фільтруй через бактеріальні фільтри з подальшою стерилізацією і розфиО ванням.

Туберкулін ППД (протеїн пурифієд дериват), на відміну від альт-

• уперкуліну, являє собою осаджені й очищені білки фільтрату куль- при мікобактерій бичачого або пташиного типів, або вирощених на ііііучному безбілковому середовищі. Для виділення специфічних біл­ії ці фільтрат осаджують, центрифугують, проводять діаліз і ліофіліза- нію. 15 1952 р. введена міжнародна одиниця -Т. О. ППД. Одна тубер- іл цінова одиниця ППД для ссавців повинна містити 0,000028 мг, для ншці - 0,0000726 мг сухого специфічного білка. При кон'юнктиваль- мім губеркулінізації на кон'юнктиву наносять 0,15-0,25 мл туберкулі-

• і у І11ІД. Розчиняють його стерильним фізрозчином із вмістом

І "» гліцерину і 0,5 % фенолу. Контролюють туберкулін на стериль­нії и., нешкідливість, активність. З цією метою 20-30 головам великої |пц.ігої худоби чи курей, хворим на туберкульоз, одночасно вводять їм рс нірений еталонний туберкулін і зіставляють результати, а також

• ні ннфічність, для чого препарат вводять здоровій худобі.

Комплексний алерген із атипових мікобактерій (KAM) являє собою і s міні алергенів, виготовлених за типом туберкулінів ППД із штамів «і ні юних мікобактерій фотохромогенної, нефотохромогенної і швидко і|мн іаючих груп. Метою його використання є визначення характеру се­ні типізації організму, оскільки непатогенні атипові мікобактерії можуть Imiviiунати у тварин параалергічну реакцію на туберкулін.

Мччеїн являє собою фільтрат вбитої нагріванням бульйонної чі. і урн збудника сапу. Для його одержання використовують висо­кі тру неї ітну типову культуру збудника, яку вирощують на гліцери- нііипму МПБ 4 міс. Культуру стерилізують, відстоюють протягом і ми для екстрагування, освітлення і розфасовують. Контроль про­тнім 11, за тими показниками, що й при контролі туберкуліну. Бруцелін їй- специфічна речовина, виділена із бруцел. Запропонований А 11 Касьяновим, E. С. Орловим у 1968 р.

І,артеріальні препарати. Із живих бактеріальних препаратів ши­рині нмкористовують пропіоново-ацидофільні та ацидофільні культу­ри і і.ік і ерін - CJI. Дію такої групи препаратів вперше обгрунтував і І Мсчніков у 1909 р. Вона грунтується на заселенні травного ка­нти шарин корисною мікрофлорою, що антагоністично діє на інші іі-ри. І І,е запобігає заселенню його патогенними бактеріями і ви- о дисбактеріозу. Крім того, організм одержує вітаміни, по­ні і 11.ся перетравлювання кормів і моторика шлунково-кишково-

І м і |ЬІІ' І у.

У господарствах бактеріальні препарати готують безпосередньо перед використанням. Для цього бактеріальну масу вносять у кип'я­чене незбиране молоко і ставлять у тепле місце. Після нагромадження достатньої кількості бактерій молоко перетворюється у кисле. Такі препарати застосовують із профілактичною і лікувальною метою. Можна використовувати суспензію препарату в перевареній воді.

Із вбитих бактеріальних препаратів використовують коліпротек- танг, що являє собою екстракт із кишкової палички. Застосовують його для профілактики та лікування колібактеріозу телят і поросят, Препарат вводять перорально перед першим випоюванням молозива, а потім через 3-5 днів із кожною порцією корму. Механізм дії колі« протектанту полягає у виробленні специфічних захисних антитіл ні слизових оболонках шлунково-кишкового тракту й прикріпленні час* тинок препарату до поверхні клітин так званої «кишкової кайми», що запобігає подальшому прикріпленню сюди патогенних штамів киш* кової палички.

Використання біопрепаратів. Використання біопрепаратів, осо ливо вакцин, - дуже відповідальна робота ветеринарної медицини. В користовувати можна лише біопрепарати, виготовлені на біофабрик (біокомбінатах) і ті, що проходять державний контроль. Допускаєть використання біопрепаратів, виготовлених науково-дослідними ус новами, лабораторіями, за умов наявності настанови щодо їх застос вання, затвердженої Головним управлінням ветеринарної медици' Проводити щеплення дозволяється лише лікарям ветеринарної меі цини або фельдшерам із закінченою середньою спеціальною освіто: У деяких випадках лікар ветеринарної медицини може дозволити гір водити щеплення іншим ветеринарним працівникам, які мають досі ні практичні навики або ж студентам ветеринарних інститутів (те) кумів) після відповідного інструктажу і під його контролем.

Одним із важливих принципів використання біопрепаратів вва ється їх застосування у плановому порядку в комплексі протиепіз тичних заходів. Все ж перебільшувати роль біопрепаратів не пот но, тому що першочергове значення у профілактиці та ліквідації | фекційних захворювань мають організаційно-господарські і вето нарно-санітарні заходи. Ефективність біологічних препаратів т' жить від їхньої якості, умов зберігання і транспортування, способу своєчасного використання, а також від епізоотичної обстановки і ганізаційної роботи з ними.

Оцінка і вибракування біопрепаратів. Біопрепарати випускають иінповідних кондицій і макроскопічного вигляду, що обов'язково

• •пік ано в інструкції щодо їх використання. Усі флакони та ампули з

препаратами повинні бути закупорені, опечатані й забезпечені

і і мкі- гками відповідного зразка. Перед відправленням їх має ретельно мін к-жити персонал, який відповідає за їхній випуск і зберігання.

І.іоирепарати вибраковують за:

.і) відсутності на флаконах етикеток, штампа або ж відміток держ­иш фолю чи одного із підписів;

11) порушення упаковки (сургучу);

и) просочування препарату через трубку або за наявності тріщин фіііінніа;

і ) промерзання чи зберігання з недотриманням належних умов;

0. наявності сторонніх ДОМІШОК, грибків, Грудочок, ПЛІВОК, ГНИЛЬ­НІМ п іапаху, підвищеного тиску у флаконах і змін кольору, який ха- |міі и ріііій для певного біопрепарату;

1. і виникнення у оброблених тварин ускладнень.

Иииракування великої кількості біопрепаратів проводить комісія з

мГмиї'и іконою участю спеціалістів ветеринарної медицини. Знищують »ніірмкувані біопрепарати шляхом автоклавування чи кип'ятіння про­мнім И 60 хв. На знищені препарати складають акт, у якому вказу-

м.і іву біопрепарату, його серію, дату виготовлення, причину виб- (**(> Мі,II ши і метод знищення.

ІГісрсження і транспортування біопрепаратів. Зберігати та І(міп пчргувати біопрепарати потрібно в умовах, що не впливають на Ми*Ін» конічний вигляд і специфічні властивості протягом терміну Німиніносіі, встановленого для препарату. На якість біопрепарату ||в і иі ні і п о впливають перемерзання, висока температура, надмірна |нфм и 11., прямі сонячні промені. Сховища для біопрепаратів повинні Йнм і \ м, і ємні й прохолодні. Температуру у них слід підтримувати у Ммміч пі,'і і 2 °С до +12 °С, для нестійких препаратів - від +2 °С до Ці і навіть мінус 196 °С. У аптеках ветеринарної медицини біо- і п зберігають у підвалах, холодильниках і посудинах Дьюара.

І . 11 1111 н вид біопрепаратів (вакцини, сироватки, діагностичні біо-

н і|і,і ш) потрібно зберігати окремо. Забороняється зберігати разом І* іч.мцн и.іратами живі культури мікроорганізмів, а також вибракува- р іі(,.п|и імраги. Біопрепарати слід зберігати під замком в опечатано­

му вигляді. Ключ і печатка знаходяться у посадової особи, яка від­повідає за зберігання препаратів.

Перед транспортуванням препаратів необхідно вивчити режим­ні умови їх перевезення та упаковки. Біопрепарати, які відпуска­ють зі складів, ретельно упаковують у щільні ящики. Кожний фла­кон або ампулу обгортають папером чи ватою. Ампули вкладають у спеціальні коробки. В ящики або коробки обов'язково повинне бути вкладена відповідна інструкція стосовно використання препа« рату. На ящиках роблять попереджувальні написи “Обережно скло!”, “Біопрепарати”. При упаковуванні рідких біопрепараті роблять напис “Берегти від перегрівання і заморожування!”, а су хих (ліофілізованих) - “Берегти від перегрівання!”. Інколи пишуть “Терміново! Для боротьби з епізоотіями!”. Великі партії біопрепа ратів перевозять у вагонах-рефрижераторах. Для перевезення не великих партій використовують закриті автомобілі, взимку преп рати утеплюють. Про заходи безпеки при перевезенні інстру тують водія і супроводжуючого.

У період використання рідкий і розбавлений біопрепарат утрт ють в захищеному від сонячних променів прохолодному місці й переохолоджують у холодну пору року. Флакони із емульсвакцин у цей період року необхідно підігрівати на водяній бані (відро із ломою до половини об'єму наповнене теплою водою) до темпера не вище 37 °С. Більшість сухих вірус-вакцин придатні до користання протягом 4 год після розбавлення, а деякі - 1 год (пр хвороби Марека).

Організація і проведення обробок тварин біопрепаратами, ред використанням біопрепаратів необхідно дуже ретельно встано ти наявність показників і з'ясувати епізоотичну ситуацію. Залежно неї визначають категорію пункту: а) неблагополучний; б) ста' нарно неблагополучний; в) загрозливий; г) благополучний.

Розрізняють щеплення:

профілактичні, з метою запобігання виникненню хвороби у подарстві, а також при переганянні та перевезенні худоби;

вимушені - під час спалаху хвороби. Стадо розділяють на гр хворі тварини і підозрілі в захворюванні; їх лікують специфічі сироватками, глобулінами, вакциною (при стригучому лишаї і т, якщо це дозволяється інструкціями; підозрілі у зараженні тварини

ж умовно здорові підлягають активній імунізації; якщо підозрілих у ирлженні тварин небагато, їх можна також імунізувати пасивно.

Масові щеплення тварин проводять весною перед виганянням їх у і пні табори або на пасовища та восени перед переведенням худоби м.і шмово-стійлове утримання, а на підприємствах промислового ти- п\ чгідно з технологічними картами обробок. При цьому необхідно:

\ нищити поголів'я, яке підлягає щепленням; встановити, хто прово­щи, щеплення; провести клінічний огляд і термометрію тварин; вио-

11. нм и ги тварин із протипоказаннями щодо щеплень (ослаблені, ви- і ил,кепі, великий строк вагітності чи післяродовий період, підвищен­им к мператури тіла); встановити місце та час проведення обробок;

11' масти списки тварин, які підлягають обробці й фактично оброблені; іісрскірити та підготувати біопрепарати, інструменти, засоби дезінфе- ніи і стерилізації (ножиці, пінцети, термометри тощо), засоби особи- і ми <і чахисту й гігієни (халати, чоботи, мило, рушник, фартухи, нару- иишіїки, шапочки); поліпшити умови годівлі й утримання тварин, що іиі чмогу запобігти ускладненням та зниженню продуктивності ста­ми. підготувати запаси препаратів для лікування ускладнень; заборо­ни ні масову даванку антибіотиків, особливо якщо використовують •їм і иоактеріальні живі вакцини.

Після обробки складають акт, де зазначають: місце проведення,

ч.ну н кид обробки; вид тварин, вік; назву біопрепарату і його повну імрам еристику (згідно з етикеткою); дозу та метод щеплення; спосіб ни мраження залишків препарату; кому доручено спостерігати за об- |іім пт шми тваринами і на який термін (згідно з інструкцією).

Исісринарне спостереження за обробленими тваринами включає нмшіші клінічний огляд, оцінку з'їденого корму, продуктивності, ви- піриніу термометрію. Забій тварин проводять не раніше, як через два импн після вакцинації.

• пособи введення біопрепаратів. 1. Ін'єкційний метод - введен­ім препаратів внутрішньовенно, внутрішньосинусно, внутрішньом'я- підшкірно у черевну порожнину та ін.

‘ ( карифікаційно-нашкірний - втирання препарату в слизові Н'їм І. ПІКИ губ, ясен і шкіру.

і І не і иляційний - краплинне введення препарату у природні по- |і!' і пн.пі тварин (кон'юнктивальний, клоачний, назальний).

І Дій персійний - розпилення рідких і порошкоподібних препара- и*> , приміщенні, де утримують тварин (птицю).

5. Аліментарний - використання препаратів із кормом або водою.

6. Комбінований - одночасне, але роздільне використання двох або більше методів.

Місця ін'єкцій біопрепаратів: підшкірно - в ділянці шиї, за лопат­кою, у кінчик хвоста, за вухом; внутрішньошкірно - у ділянці шиї, лопатки, підхвостової складки, в основу вуха, борідку, мочку, сереж­ку, внутрішню поверхню стегна; внутрішньом'язово - в ділянку кру­па, стегна, шиї, підгруддя (коні), у грудний м'яз, гомілку (птиця); вну­трішньовенно - у яремну, вушну, підкрилову вени; у черевну по­рожнину.

Ускладнення після використання біопрепаратів можуть бути зу­мовлені порушенням режиму використання і утримання щеплених тварин (недостатня годівля, перевтома під час роботи, перегрівання, переохолодження та ін.), наявністю в щепленому стаді інкубатиків, використання біопрепаратів із підвищеною активністю. Вони можуть проявлятися у вигляді короткочасного нездужання, втрати апетиту, відставання від гурту, у місцевих реакціях, підвищенням температури тіла, шоком і загибеллю щеплених тварин.

Для запобігання ускладненням вакцинованих тварин оберігають від переохолодження, протягів, дощу, снігу, скупченого утримання, перегріву, особливо на сонці під час далеких перегонів і транспорту­вання. Вакцинованих тварин необхідно утримувати окремо від невак* цинованих.

Якщо після щеплень у тварин чи птиці настали тяжкі ускладнен« ня, їх ізолюють і якнайшвидше лікують специфічними препаратами та симптоматично. Про випадок ускладнень повідомляють вищу ін« станцію ветеринарної медицини, Державний науково-контрольн інститут біотехнології і штамів мікроорганізмів і на біофабрику, д виготовлено препарат. У повідомленні зазначають серію, дату виг товлення препарату й проведення щеплень, вид і кількість імунізов них тварин, характер ускладнень і прізвище спеціаліста ветеринари медицини. Разом із цим у зазначений інститут надсилають два флак ни або 4-5 ампул з біопрепаратом тієї серії, що використовували господарстві. Тому необхідно завжди залишати невелику частий препарату для спеціального збереження, особливо в аптеці райони, лікарні ветеринарної медицини.

Порядок пред’явлення рекламацій на біологічні препарат призначені для застосування у ветеринарній медицині. Держ

ним науково-контрольним інститутом біотехнології і штамів мікроор- і.іиічмів розроблені “Вказівки про порядок пред’явлення рекламацій и.і біологічні препарати, призначені для застосування у ветеринарній медицині”, які затверджені Головним державним інспектором вете­ринарної медицини України.

Рекламації на біологічні препарати направляють у випадку вияв- ц іпія їхньої слабкої активності або виникнення після застосування їх у» міаднень, що стали причиною захворювань, вимушеного забою або ні і нбелі тварин. При виявленні таких фактів головний лікар ветери­нарної медицини господарства негайно припиняє застосування біо­препарату, доповідає про це головному державному інспектору вете­ринарної медицини району і, створивши комісію, складає акт з опи-

11. їм про те, що сталося.

{разки серії біопрепарату, який викликав у тварин ускладнення після іт і осування або був непридатним за зовнішнім виглядом (наявність і інроппіх домішок, плісняви, стійкого осаду, зміна кольору, порушення и рмегичності упаковки), або неактивним після його використання, від- (иіраіогься комісійно за участю представника державної служби ветери­нарної медицини. Флакони, ампули, набори (упаковки), які відбирають- і ч. не повинні бути відкритими або частково використаними. їх відби- |иііі 111 > у кількості не менше як 3 флакони або 6 ампул біопрепарату і на- Гиіру (коробки) діагностичного препарату на кожну серію.

• с і відібрані зразки препарату упаковують, опечатують і не піз­

ніше ніж через 5 днів після встановлення факту ускладнень або слаб­ині лмивності направляють з посланцем у Державний науково- ►щпрольний інститут біотехнології і штамів мікроорганізмів (03151, Ічпп, пул. Донецька, 30). Господарство, яке направляє на рекламацію <|ипмі біопрепарату, повинно залишити у себе таку саму кількість Препарату тієї ж серії й забезпечити його зберігання згідно з вимога­ми нле і анови до кінця перевірки. Відібрані зразки передають в інсти- П і, мі римуючись режиму, вказаного у настанові для застосування і ♦Пери ,н 11 ія препарату (у заводській упаковці, на льоду, в термосі, у ніші Дьюара тощо).

• і у провідному листі до зразків, які направляють в інститут, слід ми ні і и: адресу господарства, де застосовувався препарат; назву пре- »мрні\ і підприємства-виробника (фірми), номер серії, номер контро-

п.і і у ииготовлення і термін придатності (етикетку), назву органі­чнії ні>сначальника, звідки його отримали; дату отримання препарату господарством; умови транспортування і зберігання препарату в гос­подарстві; епізоотичний стан господарства до застосування препара­ту; чи були до цього випадку аналогічні захворювання або загибель тварин після застосування цього препарату; дату застосування препа­рату; кількість, вид і вік вакцинованих тварин; призначення щеплення тварин (профілактичне чи вимушене); на який день після застосуван­ня препарату встановлено його низьку ефективність або виявлено ви­падки ускладнень, їх характер, кількість хворих і загиблих тварин; чи є результат лабораторного дослідження патологічного матеріалу від хворих (загиблих) тварин, а також чи були перевірки на якість препа­рату на місці. Супровідний лист до інституту повинен бути підписа­ний і скріплений печаткою головного лікаря державної ветеринарної медицини району.

Біологічні препарати, у яких закінчився термін придатності та ті, що були заморожені (рідкі біопрепарати) або завезені в інститут з по­рушенням вимог настанови щодо їх зберігання і транспортування* перевірці не підлягають. Крім того, подібний супровідний лист на» правляють на підприємство-виробник, причому зразки препарату на це підприємство не висилають.

Після отримання рекламації та зразків біопрепаратів співробітник ки інституту відбирають архівні зразки цієї ж серії на підприємстві!! виробнику і проводять порівняльні дослідження. За отриманими ре зультатами надсилається експертний висновок про відповідність аб невідповідність препарату вимогам технічних умов. За результата ' перевірок інститут може зробити приписи з вимогою усунення вия лених недоліків.

Система профілактичних заходів у тваринницьких господар; твах, благополучних щодо інфекційних хвороб. Запобігання інфе ційним захворюванням у благополучних господарствах грунтуєть на системі загальних і спеціальних заходів, спрямованих на зах господарств від занесення збудників інфекції ззовні і їх пошире" всередині господарства, а також на підвищення природної і с цифічної стійкості тварин.

Комплекс загальнопрофілактичних заходів для окремих тварин: цьких господарств передбачений Законодавством ветеринарної мо цини України, згідно з яким керівники сільськогосподарських піди ємств зобов'язані дотримувати зоогігієнічні та ветеринарно-саніта вимоги при будівництві тваринницьких господарств. Керівники гоо

і в повинні забезпечити повноцінну годівлю, правильне викорис- і.ііиїй і технологічні вимоги стосовно догляду й утримання тварин та пінці. У разі захворювання або раптового падежу тварин керівники і чі подарств повинні негайно повідомити фахівця ветеринарної меди- іііііін. До прибуття спеціаліста ветеринарної медицини хворих тварин і п;і ізолювати, не допускати до продажу і вживання у їжу м'яса виму­шено забитих тварин, а також продуктів, одержаних від хворих.

Щоб запобігти занесенню інфекційних захворювань з поголів’ям, чм- придбали для поповнення стада, спеціалісти ветеринарної меди- пшім повинні перевірити ветеринарні документи, що свідчать про іні.и омолучність щодо заразних захворювань місць заготівлі або за­кипілі тварин і птиці. Крім того, згідно з Законодавством ветеринар­ної медицини, керівники господарств зобов'язані утримувати ізольо- інпіо протягом ЗО днів (профілактичний карантин) усіх новоприбулих \ пн подарство тварин і птицю. Для профілактичного карантинуван- іпі. ілпежно від кількості поголів'я, яке надійшло, за погодженням із нгігринарним наглядом, виділяють окреме приміщення або ферму. У (ігріод перебування у профілактичному карантині тварин піддають

• 'піпчиому дослідженню і в разі потреби здійснюють діагностичні ■ю< иіцження на наявність латентних інфекцій. На час профілактично- (о клраитину для ізольованого поголів'я виділяють персонал, пасови­ми- І ВОДОПІЙ.

До заходів охорони господарства від занесення інфекційних за- *мо|Н(чілнь належить також ветеринарний нагляд за завезенням кор­мім, н к і повинні надходити із заздалегідь благополучних щодо інфек- ііІНппх захворювань господарств. Особливу обережність потрібно Н| н і н и 11 я ги при завезенні кормів тваринного походження (м'ясо- яіі і ічте борошно) і відходів харчової промисловості (збиране моло­ці, підходи їдалень, маслозаводів та боєнь). Склади кормів повинні •К і и ілхищені від доступу гризунів-переносників і носіїв збудників Йшііи.ох інфекційних захворювань, планомірна боротьба з якими - ннин 11 нажливих загальнопрофілактичних заходів.

її юіне значення для запобігання занесенню інфекційних захво- рииип. має обмеження доступу на територію тваринницьких ферм (■•м|пмппх осіб, забезпечення обслуговуючого персоналу спецодягом і

іншії контроль за дотриманням індивідуальних санітарних норм

ні а огляду й використання тварин. При вході у приміщення для

»мрин і птиці повинні бути встановлені дезбар'єри.

Не можна допускати на територію тваринницьких ферм та примі­щень тварин і птицю, які належать населенню. Худоба і птиця, які належать населенню, а також продаж і купівля її повинні знаходитися під постійним ветеринарним наглядом. Для худоби індивідуальних власників необхідно виділити окремі пасовища і водопої.

Важливим профілактичним заходом є наявність у господарстві ізолятора, родильного відділення і профілакторію, гноєсховища, за­бійного майданчика, складу для зберігання тваринної сировини, біо- термічної ями та транспорту для перевезення трупів. Згадані санітарні вузли повинні бути передбачені при проектуванні і будівництві тва­ринницьких приміщень як такі, що мають велике значення для профі­лактики.

Систему загальних і специфічних профілактичних заходів всере­дині благополучного господарства можна об'єднати у три взаємопо­в'язані напрями:

1. Селекційно-генетичний - реалізується підбором тварин і виве­денням родин, ліній та порід тварин, стійких проти стресів і певних збудників інфекцій. Вибір порід тварин залежно від природно-кліма­тичних особливостей і виробничої технології господарства, цілеспря­мований відбір та вирощування молодняку з урахуванням здоров’я і продуктивності, створення стад тварин, вільних від патогенної мік­рофлори - найбільш перспективний напрям профілактики інфекцій­них хвороб. Йому в даний час приділяють велику увагу.

2. Підвищення загальної імунореактивності та природної резиств* нтності тварин з одночасною санацією зовнішнього середовища. Ц| надто важливий профілактичний захід, що ґрунтується на ветеринар* но-санітарній культурі ведення тваринництва, яка в свою чергу ві значається: наявністю міцної кормової бази, повноцінною і раціону льною годівлею, гігієною згодовування кормів, із введенням ліку"* вально-профілактичних преміксів у передстресовий і стресовий порі* оди; виконанням санітарно-технічних операцій з прибирання та ЗНЦ шкодження гною, трупів і біологічних відходів; дезінфекцією, дсчіИ* секцією, дератизацією приміщень на території ферм, а також зоогігі нічними умовами утримання тварин, що прийнято називати ветср нарно-санітарним станом господарства; плановим ветеринарним ко: тролем (диспансеризацією) за станом здоров’я тварин, імунологічно' структурою стада, санітарною якістю кормів і зоогігієнічними ішр(И

мі-1 рами приміщень; рівнем продуктивності тварин і їх однорідністю (і ілпдартністю); наявністю кваліфікованих спеціалістів ветеринарної медицини і умовами для виконання ветеринарних обробок (карантин­на ферма, ізолятори, об’єкти ветеринарної медицини, спеціальні ав- тмобілі та механізми, медикаменти, спецодяг тощо); станом ветери- млрио-просвітницької роботи.

1. Специфічна імунопрофілактика - досить поширений захід, осо- інішю у господарствах, надійно незахищених від занесення збудників

11. іонні, за недостатньої ізоляції від інших господарств, ферм і населе­них пунктів, а також розміщених у загрозливій зоні.

і урахуванням основних профілактичних напрямів, стану ветери- ішрио-санітарної культури тваринництва і конкретної епізоотичної і иіулції у кожному тваринницькому господарстві повинна бути роз- роїшсна система профілактичних заходів, спрямована на надійний шмісі його від занесення збудників інфекційних хвороб і недопу­щення їх поширення. Відповідно до закону України “Про ветеринар- щ медицину” з метою запобігання заразним хворобам керівники і ин.сі.когосподарських та інших підприємств, установ і організацій іиіюн'язані:

л) забезпечити охорону тваринницьких ферм від занесення збуд­ним к заразних хвороб тварин; не допускати ввозу і вивезення тварин,

іч переміщення всередині господарства без дозволу спеціалістів вете­ринарної медицини; не допускати безнаглядного утримання тварин на ігри трії ферм і населених пунктів, а також завезення на ферми і зго- (іниунання кормів, не перевірених у ветеринарно-санітарному відно- мн'нпі; збудувати й обладнати приміщення для роботи ветеринарних і пгцілдістів; обмежити допуск на ферми сторонніх осіб; забезпечити гнчумоіше виконання правил щодо профілактичного карантинування Н'іірпп;

і') утримувати у відповідному ветеринарно-санітарному стані тва­ринницькі ферми, пасовища, водойми, приміщення для тварин і збе- Р'.иеппя кормів, продуктів і сировини тваринного походження, а та­ті* приміщення побутового призначення для працівників ферм; за- гн> ще'іунати за вказівками ветеринарних спеціалістів своєчасне при­пирання і знешкодження трупів, гною та своєчасну дезінфекцію, дез- іііі і іч і по і дератизацію;

щ її > гримуватися зоогігієнічних та ветеринарно-санітарних норм і в її м.ц при будівництві тваринницьких приміщень, кормоцехів і фу-

379

ражних складів, ветеринарних об'єктів, заготівельних баз, забійних пунктів, переробних підприємств тощо;

г) забезпечити виконання ветеринарно-санітарних правил щодо розміщення, годівлі й використання тварин, а при захворюванні тва­рин своєчасно вживати заходів до постановки діагнозу, надання їм лікувальної допомоги та ліквідації захворювання; забезпечити безу­мовне виконання правил щодо ізоляції і карантинування тварин;

д) за вимогою ветеринарних спеціалістів представляти тварин для огляду, діагностичних досліджень, профілактичних щеплень і лікува­льно-профілактичних обробок, а також створювати працівникам ве­теринарної медицини необхідні умови для проведення ветеринарних заходів; негайно сповіщати установи ветеринарної медицини, які об­слуговують господарство, про всі випадки раптової загибелі або од­ночасного захворювання кількох тварин і до прибуття спеціаліста вживати заходів щодо недопущення можливого занесення збудника захворювання за межі тваринницької ферми.

Важливе профілактичне значення в господарстві у теплу пору рсМ ку має організація пасовищного або табірного утримання. Перед ви ганянням худоби на пасовище необхідно провести ветеринарної санітарне та зоогігієнічне обстеження пасовищ та водопоїв і усунути виявлені недоліки. У період пасовищного та табірного утримані тварин потрібно оберігати від жалячих комах і кліщів, обробляю¹ поверхні тіла інсектицидними препаратами, застосовуючи обкур вання та ін.

У період літнього табірного утримання територію скотних дворі необхідно очистити від гною; у приміщеннях для худоби провес механічну очистку підлоги, стін і годівниць з наступною дезінфек єю їх. Проведення профілактичної дезінфекціі і санітарного ремої приміщень влітку - обов'язковий захід.

Необхідно профілактувати інфекційні захворювання у тварин, я знаходяться в особистому користуванні громадян. Спеціалісти в ринарної медицини стежать за придбанням цих тварин, перевіря наявність документів про благополуччя місцевості, звідки вони пр' везені, досліджують на бруцельоз, туберкульоз, проводять профіл тичні щеплення. Необхідно особливо ретельно стежити за стан здоров'я тварин, які знаходяться у власності працівників ферм. У падку захворювання цих тварин заразними хворобами їх власників слід допускати до роботи на фермі.

• лід ураховувати й контролювати чисельність і активність гризу- ііім комах та кліщів як можливих резерватів і переносників збудни­ми іаразних хвороб, своєчасно проводити дератизацію і дезінсекцію. Непохідно систематично контролювати ветеринарно-санітарний стан нш оншц, скотоперегінних трас, вододжерел, стежити за проведенням меиюративних і земляних робіт.

( пеціалісти ветеринарної медицини в обслуговуваних ними гос- пн.ч.ірсгвах і населених пунктах здійснюють ветеринарно-епізоотоло- і ічішіі контроль за виконанням правил загальної профілактики та од­ним.кно проводять спеціальні профілактичні заходи, що забезпечу- іні і. Гніагополуччя тварин щодо інфекційних хвороб.

<) і же, одним із головних завдань служби ветеринарної медицини

• п|и анізація і проведення у господарствах протиепізоотичної роботи, і приминаної на запобігання виникненню заразних хвороб, а при появі ил їх ліквідацію.

НОМЕНКЛАТУРА І КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

Номенклатура і класифікація - поняття різні. Якщо номенклатур (від лат. потепсІаШга - перелік) - перелік, сукупність назв, терміні які використовуються у будь-якій галузі науки і навіть техніки, т класифікація (від лат. сІазБІБ - розряд, клас і Гасіо - роблю, розкл даю) - це вже система споріднених понять (класів, об’єктів) будь-як галузі знань або діяльності людини. Її часто наводять у вигляді різни за формою схем (таблиць) як засіб для встановлення зв’язків між ц ми поняттями або класами об’єктів, а також для точного орієнтуван в численності понять або відповідних об’єктів.

Таким чином, якщо номенклатура є просто переліком термінів, класифікація - науково обгрунтоване вираження понять, термінів т що. Номенклатура і класифікація хвороб взаємопов’язані і мають в лике значення для однакового обліку хворих тварин. Правильна н менклатура і класифікація інфекційних хвороб має значення не тілі, для вивчення їх, але й необхідна для розробки та узагальнення про епізоотичних заходів. Нині це важливо у зв’язку з входженням Укр ни до складу Міжнародного епізоотичного бюро.

НОМЕНКЛАТУРА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

Будь-яка інфекційна хвороба тварин є еволюційно сформован НОЗОЛОГІЧНОЮ одиницею (від грецького 110805 - хвороба), специф ність якої визначається патогенним збудником. Саме тому для виз' чення кожної вперше відкритої інфекційної хвороби необхідно 110 конливо довести її основну визначальну особливість - специфічнії На такій методологічній основі і повинна розроблятися та вдоско люватися номенклатура інфекційних хвороб.

Згідно з Ветеринарним законодавством, обов’язковому ветср; рному обліку підлягають такі інфекційні хвороби:

1. Хвороби коней: ботріомікоз, ботулізм, бруцельоз, риноїшсі' нія, грип, інфекційна анемія, інфекційні енцефаломієліти, лептосиі мит, стахіботріотоксикоз, сказ, правець, трихофітія, мікроспорія, т ркульоз, чума, епізоотичний лімфангїїт, параміксовірусна хвороба.

2. Хвороби великої рогатої худоби: актиномікоз, бруцельоз, ніГ) вірусна діарея, віспа, диплококова інфекція, злоякісна катаральна І чка, інфекційний ринотрахеїт, лейкоз, лептоспіроз, лістеріоз, некрі

н |ноч, парагрип, паратуберкульозний ентерит, пастерельоз, перипнев-

я, сальмонельоз, сказ, сибірка, трихофітія, туберкульоз, туляремія,

»їй і|н >ба Ауєскі, чума ВРХ, емфізематозний карбункул, ящур.

і Хвороби дрібної рогатої худоби: брадзот, бруцельоз, вібріоз, віспа оіищ., дизентерія, диплококова інфекція, злоякісний набряк, інфекційна іИіІП.ІМІЯ кіз і овець, інфекційний епідидиміт, інфекційний мастит, інфе- иішіі.і плевропневмонія кіз, колібактеріоз, контагіозний пустульозний ирмніит, копитна гниль, лептоспіроз, лістеріоз, некробакгеріоз, парату- 'рііуш.оз, пастерельоз, сказ, сальмонельоз, сибірка, правець, туберку-

и.о і. сі і юотичний аборт, ентеротоксемія, хвороба Ауєскі, ящур.

1. Хвороби свиней: бруцельоз, віспа, вірусний гастроентерит, ве- жмупярна хвороба, грип, дизентерія, диплококова інфекція, злоякіс­ний п.ібряк, інфекційний атрофічний риніт, колібактеріоз, лептоспі- І*оі, нк ісріоз, некробактеріоз, пастерельоз, сказ, сальмонельоз, беши- *.і міороба Ауєскі, класична чума, ензоотична пневмонія, ящур, рес- 1111 ин о р 11 о-репродуктивний синдром.

’> Хвороби птиці: аспергільоз, вірусний гепатит каченят, віспа ка- Чі'нні, і рип, інфекційний бронхіт, інфекційний бурсит (хвороба Гам- йн|ю), синдром зниження несучості (СЗЯ -76), інфекційний ларинго- цінчі п, інфекційний синусит, пулороз (тиф), респіраторний мікопла- ціні, і аіп.монельоз, туберкульоз, хвороба Марека, артеріїт птиці.

її Хвороби хутрових звірів: алеутська хвороба, ботулізм, бруце- «."I. шрусний гепатит, парвовірусний ентерит, колібактеріоз, лепто- *ііі|іоі, ністеріоз, мікроспорія, пастерельоз, сальмонельоз, туберку­лін, і уияремія, сказ, хвороба Ауєскі, чума, псевдомоноз.

/ \ пороби верблюдів: бруцельоз, віспа, паратуберкульозний ен- |*(іін, і каз, сибірка, туберкульоз, чума, ящур.

Н X пороби оленів: бруцельоз, некробактеріоз, сказ, сибірка, тубе- |Ікі ні,о і, ящур.

ч Хвороби кролів: пастерельоз, інфекційний риніт, геморагічна І#*її '.і кролів, міксоматоз, лістеріоз, стрептококоз.

І») Хвороби собак: бруцельоз, туберкульоз, сказ, чума, аденові- ¹ |ип мир,п рип, лептоспіроз, парвовірусний ентерит.

2. X вироби кішок: мікроспорія, сказ, хламідіоз, панлейкопенія.

1 ‘ Хвороби риб: бранхіомікоз, дерматомікоз, інфекційна анемія |»ні і- пі і ч, краснуха коропів, віспа коропів, фурункульоз, сапроленгіоз.

І і Хвороби бджіл: американський гнилець, європейський гни- рін .11 1.1 ч фероз.

Наведена номенклатура інфекційних хвороб склалася історично,! без будь-якої систематизації і в ній можна виявити ряд недоліків. УІ перших випадках назва хвороби - за родовим визначенням її збудник ка (пастерельоз, лептоспіроз), у других - видова назва (туберкульоз),] у третіх - характерні клінічні і патологічні ознаки хвороби (атрофіч ний риніт, паратуберкульозний ентерит, дизентерія), у четвертих -: історичним визначенням (сибірка, сап, брадзот).

Крім того, наведений перелік не повністю відображає сучася знання про ряд інфекційних хвороб. У прийнятій нозологічній стру турі не виділені мікоплазми, рикетсії, хламідії, збудники мікозів і котоксикозів тощо. Такий стан номенклатури інфекційних хворе вносить певні труднощі у їх вивчення і головне - ускладнює про! епізоотичну роботу. Це потребує науково-обгрунтованої система! зації назв хвороб, номенклатури, нозологічної структури і класифії ції інфекційних хвороб.

КЛАСИФІКАЦІЯ ШФЕКЦІИНИХ ХВОРОБ

У своїй практичній і творчій діяльності вчені відчували поі систематизувати накопичені дані про природу інфекційних захвор вань тварин, узагальнити їх у вигляді класифікації, тобто розподіл на групи, у межах яких близькі між собою інфекції були б об’єдЯ певною узагальнюючою ознакою і в той же час відрізнялись від'| ших груп.

Найчастіше створювалися класифікації вузького профілю, на клад, групування за природою збудника ( бактеріальні, вірусні, тичні) або за клініко-патогенетичними (гострі, хронічні) чи епізс логічними показниками (спорадичні, ензоотичні, епізоотичні, пая тичні). Подібні класифікації складаються шляхом різних гіідхо| мають утилітарний характер. Основною причиною короткочасне існування є емпіризм ознак, відсутність глибокого наукового об|* тування.

Аналізуючи численні наукові дані в епідеміології інфеки хвороб, Л.В. Громашевський відкрив закономірний зв’язок міх цифічною локалізацією збудника в зараженому організмі і М0| мом його передачі від хворого (джерела збудника) до сприйнята організму. Первинна локалізація паразита вже сама по собі вм механізм передачі, його біологічні властивості - форми і три його виживання у природному середовищі. Специфічна локі

і'лдмика не лише визначає механізм передачі, але й селекціонує його мі щорічні властивості, завдяки яким паразит закріплює найбільш м|)ііятливі форми виживання у довкіллі: резистентність, спороутво- м ним, Ь-форми бактерій тощо. Л.В. Громашевський пов’язував ево- нс чинно селекціоновані властивості збудника зі збереженням його як чпііогічного виду. Це узагальнення мало не лише загальнобіологічне иі.і'іеїшя, був розкритий природний характер епідемічного і епізоо- ІІІЧІЮГО процесів.

Грунтуючись на принципі механізму передачі, Л.В. Громашевсь- ммі розподілив усі інфекції на 4 групи (табл. 54). Враховуючи, що в мігшії групі інфекцій є розбіжності щодо механізму зараження, ав- м Ч • шіділяє окремі підгрупи. Суттєве доповнення до даної класифіка­ції тис 1.1. Йолкін.

І иііипціі 54 - Класифікація інфекційних хвороб

1 |И М.І І1і(|)ЄКЦІЙ	Антропонози	Зоонози
Iі НІІІМЧЦ И і і | і >' її і і і	Черевний тиф, сальмонельози, холе­ра, дизентерія, вірусний гепатит А, поліомієліт, гельмінтози (без промі­жного господаря)	Бруцельоз, лептоспіроз, са­льмонельози, ботулізм, орні- този, гельмінтози (наявний проміжний господар)
(фіі|і> і, 1111 диха- ІІМПІЧ ШІІЯХІВ	Дифтерія, скарлатина, коклюш, ме­нінгококова інфекція, кір, натураль­на віспа, вітрянка, грип, паротит, пневмонії, туберкульоз легенів	-
І|ШІІ НІН інфе- |||Н	Зворотний тиф, висипний тиф, ма­лярія, волинська гарячка	Чума, туляремія, рикетсіози, кліщові спірохетози, жовта гарячка, геморагічні вірусні гарячки, кліщовий енцефаліт
{йфгНІМ ІОІ1- Цнімі, шікри- 1*	Короста, дерматомікози, бешиха, ранові аеробні інфекції, трахома, гонорея, сифіліс	Сказ, газова гарячка, шкір­ний лейшманіоз, сап, сибірка, правець, ящур

{ І Іиі пджуючись з важливістю такого класифікаційного критерію, |рі мсч.иіізм передачі, деякі автори відзначають, що локалізація пара­ди и ирсанізмі не завжди може незаперечно сприйматися як чинник, фн цмічиїює механізм передачі. Дійсно, вхідні ворота збудника у шмм їм пою проникнення до організму в більшості випадків стабіль­ні • ііім.ік паразит, розмножуючись у місці первинної локалізації, по-

■Ии* і на органи та системи організму. Залежно від локалізації

Він'їмі ічпою процесу розвивається відповідна симптоматика. Отже, |р»*пн шпорити про патогенетичну локалізацію збудника, не пов’я- зану з механізмом передачі. Але відомо, що паразит, потрапляючи до рота або на слизові оболонки верхніх дихальних шляхів, розмножу­ється в останніх, або у травному каналі. Це зумовлює вихід збудника в довкілля природними, еволюційно закріпленими, надійними шля­хами, які сприяють досягненню збудником сприйнятливого організму і тим самим збереженню свого біологічного виду. Тому принцип кла сифікації інфекційних хвороб за механізмом передачі збудника має не лише теоретичне, але й велике практичне значення, оскільки профі« лактичні та протиепідемічні заходи у більшості випадків спільні дгщ певної групи інфекцій.

В 1971 р. І.О. Бакулов і М.Г. Таршис запропонували епізоотологі ну класифікацію інфекційних хвороб, побудовану на трьох принципах,

Відповідність локалізації збудника інфекції в органамі і механ* зму його передачи За способом передачі збудника інфекції всі хворе би розділені на чотири групи: аліментарні, що передаються через тр вний канал; респіраторні - шлях занесення через органи дихані трансмісивні - через кровосисних комах, кліщів; занесення збудні через зовнішні покриви. Такі шляхи потрапляння збудників відпо дають чотирьом анатомо-фізіологічним системам тваринного орга; зму - травлення, дихання, кровообіг і зовнішні покриви. Існує один шлях передачі збудника інфекції - внутрішньоутробний, а птиці - трансоваріальний (через яйце).

На аліментарний шлях передачі збудника припадає більшість 1 фекційних захворювань, а фактором передачі у більшості випаднії корм і вода. До цієї групи належать бактеріальні, вірусні, мікошш ві, хламідійні інфекції і мікотоксикози.

На аерогенний шлях передачі збудника інфекційних захворюй' тварин припадає близько половини від кількості попереднього, даної групи також належать бактеріози, вірози, мікоплазмози, хла діози і мікози.

Третю групу складають трансмісивні хвороби, механізм перо, збудників яких складний і здійснюється за участю членистої«» (комах, кліщів тощо), оскільки збудник локалізується у кроні. ^ трансмісивних хвороб характерна ензоотичність, що пов’язано і й алом переносників і природно-географічними умовами. В окр*: випадках сама назва хвороби підкреслює обмеженість її ро'икг дження (гарячка долини Ріфт, хвороба Найробі тощо). Сутп іиип бливістю даних хвороб є також сезонність прояву, що пов’язуйь

іь і пнністю переносників хвороби у певні періоди року. До цієї групи н ин-жать бактеріози, вірози і рикетсіози.

Чаї альна профілактика трансмісивних захворювань і заходи боро- м,пи і ними грунтуються на захисті тварин від нападів кровосисних 'і'ігиіістоногих, дезінсекції, дезакаризації, знезараженні джерела збу- ішіка інфекції (резервуару), проведенні заходів у природних осеред­ді ч, імунізації тварин та інших ветеринарно-санітарних заходах, пе- |м /іиамених відповідними інструкціями.

Чпиерту групу хвороб, що передаються через зовнішні покриви,

11. і,і чають бактеріози, вірози і мікози.

Класифікація доповнюється некласифікованими хворобами: зло­виш катаральна гарячка великої рогатої худоби, вісна-маеді, скрей- ш, і vu частого)дібна енцефалопатія великої рогатої худоби, аденома­ми ні'тень овець, респіраторно-репродуктивний синдром свиней, ат- (nii|ii4iiuü риніт свиней, лейкоз великої рогатої худоби, пневмоенте- (іііпі молодняку. У класифікації цифрами в дужках позначені додат- >ічи « пособи передачі збудника інфекції: 1 - аліментарний; 2- аеро- і*іншії; З- трансмісивний; 4- через зовнішні покриви (без участі пе- <іп); 5-трансоваріальний.

І’іпподіл інфекційних хвороб за категоріями збудників також І|ии>иаііий У даній класифікації. За етіологією всі хвороби розподі- нмп їм бактеріози, вірози, мікоплазмози, рикетсіози, хламідіози, мі- ішіі і мікотоксикози. Такий підхід є важливим при класифікації ін- І*>міітшх хвороб, тому що він підкреслює природу збудника і є кри- гшачення самостійності хвороби (нозоодиниці). З визначен- н >\ чинка інфекції визначається і механізм його передачі (алімен- ІЦіний, аерогенний, трансмісивний, контактний тощо). Зміни і допо-

§Йиі о класифікації інфекційних захворювань (1971 р.) були вне-

§Н<і і < > Ьакуловим у 1996 р. Природно, що зміна поглядів та нові

• »!► і’її і пі знаходять своє відображення і в інших положеннях загаль­нії сІІІ юоіологІЇ.

Ьчноіііл за джерелом збудника інфекції. У класифікації 1971 р. :« І» мни, І і НІ хвороб за джерелом збудника ВСІ хвороби було розпо­чнім н і іри групи: 1) ктенонози - хвороби, джерелом збудника »і- • пимпочно свійські (сільськогосподарські) тварини; 2) теріоно-

• рої ні, джерелом збудника яких є лише дикі тварини; 3) кте-

т, /■!• чі, > :и хвороби, джерелом збудника яких можуть бути свійсь-

1. ній і і н.іршіи.

У класифікації 1996 р. при розподілі хвороб за джерелом збудника І.О. Бакуловим виділені наступні три групи (табл. 53): 1) свійські тва­рини; 2) свійські і дикі тварини; 3) довкілля. При аналізі оновленої класифікації видно, що з’являється все більше некласифікованих хво­роб; у переважної більшості захворювань встановлено по 2-3 додат­кові шляхи передачі (причому, тепер навіть важко встановити, який з них є провідним); у третій групі захворювань, де джерелом збудника є довкілля, не враховані всі сапронози. Згідно з класифікацією авто розподіляє всі захворювання на антропонози (властиві лише людині), зооантропонози (властиві людині і тваринам) та зоонози (властив лише тваринам). Розподіл хвороб на зоонозні і зооантропонозні з су часних позицій є недоцільним.

Однак, незважаючи на безліч недоліків даної класифікації, таки розподіл хвороб має велике епізоотологічне значення, оскільк сприяє раціональній організації протиепізоотичних заходів, прав льно націлює на пошук джерела збудника і його знезараження. _г того ж, теоретичне значення класифікацій (в епідеміології і епізо тології) за механізмом передачі полягає в тому, що дві сторони (мі ро- і макроорганізм) єдиного процесу оцінюються в їх взаємозум леності. Одна із важливих особливостей інфекційних хвороб ви“ ває з того, що збудник, беручи участь у формуванні хвороби, з вольняє свої життєві інтереси (сприятливі умови існування, р множення, збереження свого біологічного виду тощо); інфіков людина або тварина стає джерелом збудника для інших особин пуляції, тобто інфекційна хвороба є наслідком історичного розв складних причинно-наслідкових взаємовідносин двох живих сис

• паразита і організму господаря. Важливе значення також має в мозумовленість вхідних воріт для паразита, локалізація в орган' та виділення його в довкілля. Не для всіх збудників механізми никнення в організм, розмноження та виділення є взаємозумовло ми і стабільними. Дана концепція грунтується на законі великих сел. Тобто, вона реальна для більшості випадків, а в основу її по дено унітарну концепцію паразитизму, згідно з якою природа і виток збудника є продуктом взаємозумовленості інфекційного цесу та механізму передачі.

Узагальнення наведених даних дозволяє дійти висновку, що сифікація інфекцій за механізмом передачі є наслідком глибо

Хламідіозний аборт овець

Хламі-

діози

Сгаибо-

тршгок-

Мікото-

ксикози

Туберку- льоз (1), па- сгерепьоз(І)

ге-

Бакте­

ріози

Псевдомоноз норок, мофільоз свиней

Кокци-

діомі-

1*03(1)

Аденовірусна інфекція

ВРХ, віспа овець і кіз (4), віспа свиней (4), віспа кро­лів, парагрип ВРХ (1), ін­фекційний ринотрахеїт

ВРХ, вірусний артеріїт коней (1,4), грип свиней, грип коней (1), ринопнев­монія коней (1), інфекцій­ний бронхіт птиці (1,5), ензоотичний енцефаломіє- літ хутрових звірів, чума дрібних жуйних (1) Контагіозна плевропнев­монія ВРХ, ензоотична пневмонія свиней

Через
дихальні
шляхи	Вірози
(респіра­
торно)
	Мікоп-
	ла-
	ЗМОЗИ
	Хпамцв-
	сви

Мікози

Спорадичний енцефаліт ВРХ

Хвороба Тешена (1), інфекційний ларин­готрахеїт курей, хвороба Марека (5), чума м’ясоїдних (1,5), грип курей (1)

КПП кіз і овець, мікоплазмоз птиці

Орнітоз (1)

Аспергільоз (1), криптококоз (1,4),

	т		X	;		-	і
'.ео«аи-.	Ьвго-				7;. ем.,ч 1.1,
СІСЗНО		И-ІАН коней і,і,і, ефемер­на гарячка ВРХ, хвороба Акабане (5)	Вессель- борнська хвороба овець	Епізоотична гемо­рагічна хвороба оленів, катаральна гарячка овець, горб- куватість ВРХ, японський ІЕМ ко­ней, африканська чума коней, міксо­матоз кролів, пан- лейкемія котів і норок	Г арячка долини РІФТ, хвороба Най­робі, шотландський енцефаломієліт овець, західний і східний американсь­кі та венесуельський енцефаломієггіти коней (ІД), везику­лярний стоматит, японський енцефаліт
	Рикетсі- ози	Ерліхіоз коней			Ку-гарячка (2,4), ерліхіоз собак
Через зовнішні	Бактері­ ози	Актинобацильоз, злоякісний набряк, копитна гниль, епі­дидиміт баранів, інфекцій­ний мастит овець (1), конта­гіозний метрит коней	Кампі- лобакте- ріоз (1), правець		Содоку, дерматофі- льоз (3), некробак- теріоз(1)
покриви (без уча­сті пере­	Вірози	Віспа коней, верблюдів, везикулярна хвороба сви­ней	Віспа корів	Віспа-дифтерит птиці (1), алеутська хвороба норок (1,2)	Сказ (2), ектима овець
носни­ ків)	Мікози	Актиномікоз, епізоотич­ний лімфангіт коней, ботріомікоз	Мікроспо­рія, трихо- фітія, пар­та				Споро­ трихоз (2), бласто­ мікоз (2)

осмислення екологічно закріпленої циркуляції паразита у природі па колу: паразит <=> організм <=> паразит. Ця еволюційно витворена закріплена збалансованість була узагальнена В.Д. Бєляковим у кон<] цепції про саморегуляцію паразитарних систем.

Виходячи з екологічних особливостей збудників інфекцій та ї}| паразитичних властивостей, Є.П. Ковальова запропонувала (табл. 56 виділити чотири групи інфекційних захворювань: антропонози, зой нози, зооантропонози і сапронози.

Таблиця 56 - Класифікація інфекційних хвороб за джерелом збудника

Група інфекцій	Процес
	епідемічний	епізоотичний
Антропонози	+
Зооантропонози	-	+
	+
Зоонози	-	+
Сапронози	-	-
		+

Нині більшість епідеміологів і епізоотологів розподіляють усі фекції на дві групи: антропонози і зоонози. Збудники першої гр) адаптувалися до людського організму, і стабільна циркуляція їхЛ також біологічна стабільність виду паразита можливі лише у попуЛ ції людей. Отже, антропонози - це суто людські інфекції. ц

Збудники зоонозних інфекцій адаптувалися до стабільної циріі ляції серед тварин. Для них - це природне середовище існування, певних умов людина може заразитись збудником зоонозної інфекі| але вона завжди буде епідемічним “тупиком інфекції"’, оскільки ханізми передачі збудників зоонозних інфекцій не спрацьовують людському організмі. Зараження тварин збудником антропоноз^ інфекції можливе, але в таких випадках тварина майже завжди б)| “тупиком інфекції^-”.

Оскільки при зоонозних інфекціях спостерігається зараження , дини (туляремія, кліщовий енцефаліт тощо), а при антропонозах ра людина може бути джерелом збудника інфекції для оточуй людей ( чума, жовта гарячка), ряд вчених виділили групу інфекцій] назвою “зооантропонози”, коли збудники інфекцій з організму тві ни потрапляють в організм людини. Однак збудники зоонозних кцій не можуть стабільно циркулювати серед людей, так само, як І дники антропонозних інфекцій серед тварин. Якби у людському

шиї.» і ві і в популяції тварин були рівні умови довготривалого збере- <ч имя мікроорганізмів, тоді було б доцільно виділяти їх у самостійну мм пфікаційну групу. Слід відзначити, що група зооантропонозів не пи шлеться також і експертами ВООЗ.

І Цс в 1958 р. експертний комітет ВООЗ дав зоонозам визначення мі> \ короби і інфекції, які здатні передаватися природним шляхом *мі мпо між людиною і твариною” і до теперішнього часу це визна­чиш і не змінилось. У виданому ще в 1863 p. W. Probstayer “Етимоло- іі'їнсіму словнику з ветеринарії і її супутних наук” термін зоонози иім ртг отримав подвійне значення: “зоонози, по-перше, хвороби, Mm шиі тваринам, і по-друге, хвороби людини, які передаються їй •їм і нлрин за допомогою інфекційного агента (contagiums)”. Нині те­рмін июноз” не має відмінностей стосовно шляхів перенесення збу- -ІНШ..І під тварини до людини і навпаки.

чи’єднаний комітет експертів ФАО-ВООЗ (1969) запропонував іиімі ифікацію зоонозів за типом життєвого циклу збудника. Згідно з ції і«' і' плсифікацією, зоонози поділяють на чотири категорії: 1) безпо- n>jii-iiiii юонози; 2) циклозоонози; 3) метазоонози; 4) сапрозоонози.

/«■ піосервдні зоонози передаються від зараженого хребетного гос- миіііірч до сприйнятливого через різні предмети або за допомогою

ш і и переносника (наприклад, бруцельоз).

Цш^ю юонози вимагають для завершення циклу розвитку збудни- |і (імі.ше одного виду хребетного (але не безхребетного) господаря (й«н|иімілд, ехінококоз).

Міни/юонози передаються біологічним шляхом через безхребет­ні* ііі |н-носників ( в організмі останніх збудник розмножується або мииилеіься). Цим хворобам властивий так званий зовнішній інкуба- Ійииіі період (арбовірусні інфекції), t ,114 чі юонози - господарями їхніх збудників є хребетні, а місце роз- |N>h п( м і резервуар - нетваринного походження (наприклад, мікози). Іиіп.і епстема обліку й класифікації інфекційних і інвазійних за-

##*>1 .пп. гварин наведена у щорічних виданнях ФАО (продовольча

*і *і • і.мн оеподарська організація), ВООЗ (всесвітня організація охо- н еюрин'я) і МЕБ (міжнародне епізоотичне бюро). Хвороби ссав- і і ним і викладені у 8 таблицях, хвороби бджіл і риб - у 2 табли-

• м| и 111 ' ціна система охоплює далеко не всі хвороби тварин.

1.1 іиіпсиням міжнародного епізоотичного бюро, з 1984 р. всі ін- »иіпііі чпороби поділені на дві групи: А і В. До групи А увійшли

15. найбільш небезпечних хвороб (14 вірусних і 1 мікоплазмозна). Такі хвороби здатні до швидкого розповсюдження через державні кордони країн, а також у глобальному масштабі. Вони завдають не тільки значних соціально-економічних збитків, але й мають негати вні наслідки для міжнародної торгівлі тваринами і продуктами тва ринництва, охорони здоров’я. У зв’язку з цим, про появу хворо групи А країни в обов’язковому порядку інформують МЕБ відпові дно до вимог статей Міжнародного ветеринарного кодексу. Повід омлення про випадки хвороб списку А необхідно надсилати Центральне бюро відповідно до вимог статті 1.2.0.3 Міжнародног ветеринарного кодексу (ОІЕ, 1997). Про появу нових випадків аб спалахів хвороби на території країни або зони, які вважались д цього благополучними, Центральне бюро МЕБ ставиться до відо протягом 24 год.

До хвороб групи А належать: ящур, везикулярний стоматит, вез кулярна хвороба свиней, чума великої рогатої худоби, чума дрібн: жуйних, контагіозна плевропневмонія великої рогатої худоби, го куватість (нодулярний дерматит) великої рогатої худоби, гарячка лини Ріфт, блютанг (катаральна гарячка овець), віспа овець, африк ська чума коней, африканська чума свиней, класична чума свин грип (чума) птахів, ньюкаслська хвороба.

У групу В включено 81 хворобу, які розподілені за зоологічни видами, або групами тварин. Ці хвороби віднесені до певних регіо і не здатні досить швидко розповсюджуватись у глобальному мао табі порівняно з нозоодиницями, представленими у групі А. Про яву хвороби групи В країни надсилають повідомлення до МЕБ о раз у рік. Цей порядок змінюється, якщо хвороба групи В з’явля у країні вперше або перебігає у формі епізоотій. У такому вип надсилають експрес-повідомлення та інформують МЕБ так само, при виникненні хвороб групи А.

Хвороби різних видів: сибірка, хвороба Ауєскі, ехінококоз, гі перикардит, лептоспіроз, Ку-гарячка, сказ, паратуберкульоз, ура ня личинками кохліоми СосЬіотуіа Ьотіпіуогах; хвороби великої гатої худоби: анаплазмоз, бабезіоз, бруцельоз, кампілобактеріоі, беркульоз, цистицеркоз, дерматофільоз, ензоотичний лейкоз, гем гічна септицемія (пастерельоз), інфекційний ринотрахеїт, інфе ний вульвовагініт, тейлеріоз, трихомоноз, трипаносомоз, злояі катаральна гарячка, губчастоподібна енцефалопатія; хвороби о$

мі епідидиміт овець (Brucella ovis), бруцельоз овець та кіз (крім Hmcella ovis), артрит/енцефаліт кіз, інфекційна агалактія овець і кіз, інфекційна плевропневмонія кіз, ензоотичний аборт овець (хламідіоз "їй-ці,), легеневий аденоматоз овець, хвороба Найробі овець і кіз (аф­риканський гастроентерит), сальмонельоз (S. abortus ovis), скрейпі

11. иербсць овець), прогресивна пневмонія овець; хвороби однокопи­тій інфекційний метрит коней, парувальна хвороба, епізоотичний ■іімфапгіїт, інфекційні енцефаломієліти коней (західний і східний гімгрмканські), інфекційні анемія (малокрів’я коней), грип коней, пі- |міцимімоз коней, ринопневмонія коней, сап, віспа коней, вірусний иіирит коней, японський енцефаломієліт, сверблячка коней, Сура

11. іуpanosoma evansi), венесуельський енцефаломієліт коней; хвороби . ншичі атрофічний риніт, цистицеркоз, бруцельоз, трансмісивний нн і рі »ентерит, трихінельоз, ентеровірусний енцефаломієліт (хвороба І»пісна), репродуктивно-респіраторний синдром свиней; хвороби и іншії інфекційний бронхіт птиці, туберкульоз птахів, вірусний гепа- мп качок, вірусний ентерит гусей, пастерельоз птиці, віспа птиці, тиф ниті, інфекційний бурсит (хвороба Гамборо), Хвороба Марека, міко- ііммімчі (М. gallisepticum), хламідіоз птахів, пулуроз птахів; хвороби Чт и« міксоматоз, туляремія, вірусна геморагічна хвороба кролів; ішічичш бджіл: акароз бджіл, американський гнилець, європейський імингщ., нозематоз бджіл, варооз; інші: лейшманіоз.

Правильна класифікація інфекційних захворювань має значення ц* 11 ні.мі для вивчення їх, але необхідна для розробки та узагальнен­ні мрпі негіізоотичних заходів. Класифікація, яка подається у програ­мі курсу епізоотології для факультетів ветеринарної медицини III і

4. |*І иі 11 и акредитації, грунтується на поділі інфекцій залежно від ви- уражених тварин і складається з 9 груп: 1) хвороби, спільні для І*'* и«м> кількох видів тварин; 2) хвороби жуйних; 3) хвороби свиней; ) мімцоон коней; 5) хвороби молодняку; 6) хвороби птиці; 7) хворо- Z і иіі.ік і хутрових звірів; 8) хвороби бджіл; 9) хвороби риб. Наведе- (М Mm ифікація не позбавлена недоліків, однак вона не громіздка, ||іі чий iiidi викладання та засвоєння предмета епізоотології і базуєть- ім 11іецнфічній для епізоотології ознаці - видовій сприйнятливості :|миі in інфекції.

ЗАКОНИ І КАТЕГОРІЇ ЕПІЗООТОЛОГІЇ

ЗАКОНИ ЕПІЗООТОЛОГІЇ

У розвитку будь-якої науки у певний час настає період, коли фор­муються принципи, на яких вона тримається - основні закони. Ц~ відбувається лише після відповідного (іноді досить тривалого) нако­пичення фактичних даних, їх узагальнення, систематизації.

Великий Ейнштейн писав: “Наука не є і ніколи не буде закінче ною книгою. Кожний важливий успіх народжує нові питання. Будь який розвиток ставить з часом нові і більш глибокі проблеми”. Ц положення з повним правом можна віднести і до вивчення інфекцій ної патології тварин.

У зв’язку з прогресом вірусології, мікробіології, імунології та ін ших наук, епізоотологія нині переживає період накопичення нов конкретних даних, які стосуються особливостей окремих інфекційн захворювань тварин, джерел збудника і механізмів передачі, ево ~ ційних механізмів взаємодії збудників з організмом господаря. Всі чинники призводять до інтеграційних змін понять і законів самої сципліни.

Будь-який випадок заразної хвороби, яким би ізольованим він здавався, насправді є ланкою безперервного епізоотичного процес Ми сформулювали поняття, яке характеризувало епізоотологічну * кономірність: заразним (інфекційним і інвазійним) хворобам твар властивий епізоотичний процес. Сьогодні можна говорити про с основних законів епізоотології: про джерело збудника інфекції (ін зїї); про відповідність локалізації збудника, шляхів його виділенн. механізмів передачі сприйнятливим тваринам; про безпосередні шійні сили епізоотичного процесу; про вторинні, або посередні, шійні сили епізоотичного процесу; про зміни епізоотичних особл стей заразних хвороб тварин; про природну вогнищевість (осеред. вість) хвороби, умови існування і активізації природного осере про принципи проведення протиепізоотичних заходів.

Зупинимось на першому законі. У новому формулюванні він чить так: '''’Джерелом збудника інфекції (інвазії) для тварин, як п_Ґ ло, є організм зараженої свійської або дикої тварини (хворої або робоносія) і дуже рідко - людини. При деяких заразних хворобах (і ронози) джерелом збудника інфекції може бути довкілля, в об ск якого ці організми ведуть сапрофітний спосіб життя Раніше

і .ти, що джерелом збудника інфекції може бути лише організм хво­рої інарини або людини (Громашевський Л.В., 1965); нині доведено, ми і ними можуть бути і об’єкти довкілля, яких раніше вважали фак- іпрами передачі. Хвороби, збудники яких розмножуються і накопи­чмо м,ся у зовнішньому середовищі, потрапляючи звідти в організм шарпни і людини, отримали назву сапронози (Сомов Г.П., 1985). У мім і рупі є і підгрупа сапрозоонозів, збудники яких розмножуються і накопичуються не лише в об’єктах довкілля, але і в організмі тварини Ни к-ріоз тощо).

) І,ругий закон епізоотології — локалізація збудника інфекції в орга­ні ті тварини, основні шляхи виділення в довкілля і механізм його пе- /V. ь ічі від однієї тварини до іншої (або до людини) еволюційно закріп- ihnomhCH і відповідають одне одному. Закономірна зміна цих взаємно- »оу мовлених явищ забезпечує збереження збудника у природі як виду, ,і тії/між безперервність епізоотичного процесу будь-якої інфекційної

МЧІ/ІНОН.

Н Д. Бєляков (1980) зазначав, що рушійними силами епізоотично- ім (епідемічного) процесу є антагоністичні протиріччя збудника і го- »■інміаря па популяційному рівні. Дійсно, рушійні сили епізоотичного |t мии мічного) процесу слід шукати в середині даного процесу. Але !*іч s іім, що такі протиріччя (навіть на популяційному і видовому ціпичч) < підгрунтям не епізоотичного (епідемічного) процесу, а про- ииі \ паразитизму, який, хоча і є атрибутом епізоотичного (епідеміч­ним) процесу, але зовсім не вичерпує його.

la М.В. Громашевським (1961) “епідемічний процес являє собою ййнііки , ланками якого є безперервні, ті, які йдуть один за одним ви- ііячмі іаражень даною інфекцією”. Таке визначення містить характе- ЦНИИМІ, які дозволяють відрізняти епізоотичний (епідемічний) про- II»і їм а подібних до нього явищ. Визначення епізоотичного (епідеміч- §*мн) процесу В.Д. Бєлякова “як взаємодія паразита і господаря на Иии\ ниніііиому (видовому) рівні” не дозволяє відрізняти ЙОГО ВІД ЗВИ­ЧНИМИ ч паразитарних систем, однак рушійні сили епізоотичного (епі- Црмічмоі о процесу) можуть бути зрозумілими, виходячи з другого епізоотології (епідеміології), і тісно з ним пов’язаними. Згідно

І чиїм законом паразитизму, будь-який вищий організм, що є

ІНмчіч сіппм господарем для паразита, індивідуально смертний, від-

аразит повинен також бути пристосованим до зміни свого

ІИимімзу.іиіаюго господаря, без чого даний паразитичний вид не був би життєздатним (наприклад, вірус натуральної віспи людини знай­шов собі нову екологічну нішу - мавп; деякі бактерії - сапрофітний спосіб життя). Саме механізм постійної зміни збудником (а не взагалі паразитування) свого господаря і становить собою рушійну силу епі­зоотичного (епідемічного) процесу.

З’ясуємо механізми, за якими відбувається рух епізоотичного процесу. За Л.В. Громашевським, саме другий закон епідеміології відповідає на дане питання - локалізація збудника в організмі та ме­ханізм передачі його від одного макроорганізму до іншого знаходить« ся у повній і обов’язковій відповідності між собою; і вони являють собою взаємозумовлені явища, що закономірно змінюють одне одно­го, утворюючи безперервний ланцюг, забезпечуючи збереження виду в природі, а разом з тим і безперервність епізоотичного (епідемічно» го) процесу при будь-якій хворобі. Єдність між локалізацією і механі змом передачі полягає в неможливості існування одне без одного- Локалізація тут обмежує сталість (збереження попереднього стану стійкість), тоді як механізм передачі - рух. Але локалізація це не ли ше сталість, тому що вона сама створює передумови для заміни її ме ханізмом передачі. Наприклад, локалізація збудника в кишечнику ч' сто спричиняє діарею; у верхніх дихальних шляхах - кашель, що здв більшого сприяє здійсненню їх передачі.

Таким чином, постійна взаємодія між локалізацією і механізм передачі збудника рухає епізоотичний (епідемічний) процес не ли в часі, а й у просторі. Припинення взаємодії локалізації і механіз передачі невідворотно приводить до переривання епізоотичного пр цесу. Багато заходів, спрямованих на знезараження джерела збудім інфекції (наприклад, специфічні сироватки, гаммаглобуліни, антибі тики) або на підвищення несприйнятливості тварин чи людей (що лення), позбавляють збудника первинної (у джерелі) або вторинної ( несприйнятливому організмі) локалізації, або ж роблять її корот" тривалою, що не забезпечує розвитку епізоотичного або епідемічно процесу. З іншого боку, розрив механізму передачі (дезінфекція, д інсекція тощо) не дають збуднику можливості перейти в інший ор' нізм, що також перериває епізоотичний (епідемічний) процес.

Відомо, що при деяких інфекційних хворобах існують, крім ос' вного, додаткові шляхи передачі збудника, проте вони не забезпе ють збереження відповідного патогенного мікроорганізму як и" Наприклад, збудник сибірки в організмі хворої тварини знаходит

тренажно у крові. Здавалося б, що основним шляхом його передачі ііишшен бути трансмісивний. Однак, бацили антраксу частіше всього

111. >* шикають в організм сприйнятливої тварини через травний канал і рідше через зовнішні покриви при їх механічному ушкодженні або нрп укусах інфікованими кровосисними комахами. Останній шлях передачі хоча і можливий, але стосовно цієї хвороби не є засобом іін-реження збудника у природі як виду. Для збудника сибірки харак- м-рііл еволюційно закріплена здатність протягом тривалого часу збе­ри .нмсь у споровому стані, а потім проникати в організм тварини з

• нрмом, тоді як більшість збудників облігатно трансмісивних хвороб і досить нестійкими у довкіллі і шлях передачі з утягуванням крово- і ж них членистоногих для них є єдиним.

І Іри формулюванні цього закону потрібно звертати увагу не тіль­ні па локалізацію, але й на шляхи виділення збудника. Переважна мніі.іііічація збудника в організмі не завжди визначає провідний меха- ні їм передачі сприйнятливій тварині. Прикладом може бути лістеріоз мій ці., коли збудник, як правило, локалізується у головному мозку. І і/ник, цю локалізацію важко пов’язати з переважним аліментарним мі tin \ ом передачі збудника.

І ре гій закон епізоотології про безпосередні рушійні сили епізоо- мнічіт.'о процесу — епізоотичний процес виникає і розвивається при віт м<><)ії джерела збудника інфекцій, механізму його передачі і щчішпітливих до даного збудника тварин. Ці три фактори і є без- Ні'і і'і<('()іііми рушійними силами епізоотичного процесу. Третій закон Нін опію рушійних сил епізоотичного процесу має внутрішнє проти- Ці'гін Причиною такого явища є взаємодія гетерогенних популяцій іЛумника (паразита) і організму господаря. Наявність всіх трьох, вка- Мііич у законі, компонентів обов’язкова для виникнення і розвитку ції іпо пічного процесу. Видалення хоча б одного з них обриває про- Ин 11.1 цьому принципі грунтуються протиепізоотичні заходи.

Че і пертий закон - закон про вторинні або посередні рушійні сили МИ її мі пічного процесу: природні і економічні (господарські) фактори ц мчн іїоіоть кількісні та якісні зміни епізоотичного процесу, що на його безпосередні рушійні сили (джерело збудника ін- фи-чп механізм передачі, сприйнятливі тварини) і тому є вторин- ■інііі 'їїні посередніми рушійними силами епізоотичного процесу. Пе- pdfittmn.iiii фактори називають вторинними рушійними силами, оскі- можуть впливати на епізоотичний процес, змінюючи його інтенсивність, лише через вплив основних рушійних сил, без яких взагалі неможливий епізоотичний процес.

П’ятий закон називають законом про зміни епізоотологічних осо- бливостей інфекційних хвороб. Історія вивчення більшості інфекцій­них захворювань тварин свідчить про зміни епізоотичного процес залежно від мінливості природно-господарських умов. Наприклад після того як випасання худоби було припинено, випадки туляремі серед тварин перестали реєструвати. Так само впливають на епізо тичний процес масові щеплення тварин (наприклад, проти бешихи сибірки), осушення боліт і спричинене цим різке зменшення кровоси сних комах (піроплазмідози, інфекційна анемія коней), освоєння ці линних земель і зменшення кількості гризунів (лептоспіроз, лі стер^1, оз). Але є приклади і зворотної дії. Наприклад, концентрація соте тисяч голів курчат на комплексах і створення можливості пасажува ня збудників призвели до утворення більш вірулентних варіантів в¹ русу (хвороба Гамборо, інфекційний бронхіт) з високою захворюваї стю і летальністю. Одним з прикладів зміни епізоотичних особливо тей розвитку хвороби є сказ. Так, в Європі і Україні винищення во ків, ведмедів, рисей призвело до того, що основним резервуаром джерелом збудника сказу стали червоні лисиці.

Отже, п’ятий закон епізоотології можна сформулювати так: епіз отологія будь-якої інфекційної хвороби з часом може змінювати якщо відбуваються зміни в економічній (господарській) діяльнос суспільства, які супроводжуються зміною характеру ведення т ринництва і умов життя диких тварин, що стимулює або пригні безпосередні рушійні сили епізоотичного процесу.

Шостий закон епізоотології можна визначити так: природні в нища (осередки) інфекційних хвороб виникають та існують про;' гом тривалого часу незалежно від людини і свійських тварин на риторіях, де збудник інфекції переживає серед диких тварин, які стійно тут мешкають, або у природних біотопах як сапрофіт в сапрофітний спосіб життя (для сапронозів). Зараження сприйн ливих домашніх тварин (або людини) відбувається як наслідок пі бування на території природного вогнища під час активно останнього. Активність природного вогнища припадає на період логічної активності кровосисних членистоногих (переносників з ника при трансмісивних інфекціях) і диких тварин, які є резерву» збудника.

• і,омий закон епізоотології можна було б назвати законом про принципи проведення протиепізоотичних заходів. Формулювання пий п о закону є досить обгрунтованим, тому що у процесі боротьби з

• ні п кулями напрацьовані чіткі науково обгрунтовані принципи про- ін-мгппя таких заходів. Виходячи з цього, пропонується наступне фо­рму питання сьомого закону епізоотології: протиепізоотичні заходи нинішні бути комплексними і спрямованими на всі ланки епізоотично- , м ічнцюга: ліквідацію (ізоляцію, знезаражування) джерела збудника чи/п і ції і розрив механізму передачі збудника; забезпечення несприй- нчпгикюсті тварин до інфекційних хвороб. В кожному окремому ви- імі»м' виділяються основні заходи, що залежить від особливостей

• п,чі,ч'і і ситуації (вибір провідної ланки).

КАТЕГОРІЇ ЕПІЗООТОЛОГІЇ

І.ікони епізоотології виражаються через категорії (поняття), які ні І'і ммуються у чотири основні групи:

іііі/н’кція (інвазія) - інфекційний процес; шляхи проникнення (во- (4<мїї інфекції) і шляхи виділення збудника інфекції (інвазії) з організ­му. інфекційна хвороба; мікробоносійство; інкубаційний період; вог- имніг інфекції; патогенність, вірулентність; реінфекція; рецидив; зоо- н*• ні, і .иіронози; антропонози;

імунітет - сприйнятливість і несприйнятливість; резистентність; ен ні імунітету; толерантність; гіперчутливість; клітинний і гумора- аміни імунітет; біологія імунної відповіді; вакцинація; вакцини; си- Цнініїмі, глобуліни; реакції серологічні, алергічні; реконвалесцент;

і'/;/ чютичний процес - джерело і резервуар збудника інфекції (ін- |йні і механізм передачі збудника інфекції; переносники збудника Імф.' пі ї; епізоотичний ланцюг; епізоотичне вогнище; неблагополуч- |И)И пункт; спорадична захворюваність (спорадія), епізоотія, панзоо- IIі періодичність епізоотій; сезонність хвороб; стадійність епізоотій; Імніїїп ірпість, ензоотія (ензоотичність); захворюваність, смертність, рНісн.пк і-і,; контагіозність хвороби; превалентність; вогншцевість;

ні„,пші’пізоотичні заходи - карантин; неблагополуччя; ізоляція; |инн і чі.нополучна, неблагополучна, загрозлива; утилізація; дезінфе- !»*(■» 'ІЄНИ секція; дератизація; дегельмінтизація.

І юмкп зору сучасної епізоотології, основні положення загальної pfti ti и 11111 п н ії нині виглядають так: загальна закономірність, основні !»► і епізоотичні категорії (поняття). Однак, до цього часу не до кінця з’ясовані внутрішні механізми виникнення епізоотичного про цесу, його першопричина, висхідна точка, а також молекулярно генетичний механізм збереження патогенного (або умовно-патоген ного) мікроорганізму у міжепізоотичний період і умови виникнеш вірулентного епізоотичного варіанту, генотипу. Глибокого і всебічн го вивчення вимагає механізм виникнення так званих латентних повільних форм перебігу інфекційних захворювань, в етіології як беруть участь бактеріальні, вірусні, пріонні, мікозні та інші агент механізми персистенції вірусів і бактерій при інфекційних захворі ваннях тощо.

ОЗДОРОВЧІ ЗАХОДИ І ЛІКВІДАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОБОТИ У БОРОТЬБІ З ІНФЕКЦІЙНИМИ ХВОРОБАМИ ТВАРИН

4. кожному епізоотичному вогншці інфекційної хвороби (небла- I ти шумному пункті, господарстві) необхідно проводити такі оздоро­ви ( иротиепізоотичні) заходи, які б забезпечували знешкодження *і і s ні піка і виключали можливість появи у вогнищі або за його межа­ми ікжих випадків захворювань тварин. Ці заходи будуть раціональ­ними і найбільш ефективними лише у тому випадку, якщо фахівці nt і. і ч п іарної медицини будуть ефективно оцінювати епізоотичне по- .1111 синя вогнища і добре розуміти рушійні сили епізоотичного про- ніі . що проявляються у конкретних умовах даного осередку. Ось чим y необхідність детального вивчення епізоотичного вогнища з ме- Iні'< Гясування епізоотичної ситуації, в якій спостерігається інфек- ніНім \короба, є обов’язковим і провідним протиепізоотичним захо­дим І Ісред початком такої роботи складають план епізоотологічного нПі и-жоння осередку (неблагополучного господарства, пункту), де нци-піймають ряд положень і питань стосовно кожного окремого ви- iH'ii'V Проводячи епізоотологічне обстеження, фахівці ветеринарної Mt- hu ui і ні повинні вирішити наступні завдання:

н) поставити достовірний діагноз на інфекційну хворобу, виявити І»-h.і збудника інфекції, що стало причиною виникнення епізооти­чнім" осередку;

111. ін і а повити шляхи занесення збудника інфекції в обстежуваний КИ|н-/іок, а також фактори й шляхи передачі збудника всередині епі-

о осередку;

мі ніпнамити межу епізоотичного осередку і можливість шляхів шііпін юдження збудника інфекції за його межі; і і ішичити і оцінити епізоотичну ситуацію (обстановку) з ураху- ||міі<і’і кіш,кісних і якісних показників розвитку епізоотичного про- £кн иі і\ природних і господарсько-економічних факторів, що спри- ІИчі ,и .< > і лпьмують розповсюдження інфекційної хвороби;

11. і рп і пчно оцінити правильність проведених протиепізоотичних І u необхідності розробити нові, більш ефективні; і і ми їїіачити можливості й засоби, необхідні для ліквідації епізоо-

|Ц'ж ередку і проведення охоронно-карантинних заходів на не-

§■!». -, 'іній території;

ж) встановити чіткий порядок ведення тваринництва і господар* ських робіт у карантинній зоні.

Під час розробки оздоровчих заходів слід керуватися тим, що ви* никнення і підтримка епізоотичного процесу забезпечуються наявніс тю трьох безпосередніх біологічних рушійних сил, які знаходятьс під впливом природно-кліматичних і соціально-економічних (госпо дарських) факторів. У зв’язку з цим загальновизнаним правилом пр виникненні у господарстві інфекційної хвороби є застосування ши рокого комплексу заходів, спрямованих на усунення джерела інфек ції, на усунення або знешкодження об’єктів передачі та підвиїцен природної стійкості організму тварин за допомогою заходів загальн

і специфічної профілактики.

Значення окремих елементів комплексу заходів при різних захв рюваннях нерівноцінне. Залежно від особливостей епізоотології хв роби і ступеня вивченості її то одні, то інші заходи набувають зн чення провідних, головних, проте здійснення принципу комплексно т/.заходів загального й специфічного характеру є обов’язковим.

Поява в господарстві чи населеному пункті інфекційного захв рювання потребує негайних і цілеспрямованих заходів для його лік дації і в короткий строк. Для боротьби з епізоотією поряд із спеці стами залучаються адміністрація і громадськість. В окремих випадк для ліквідації гострих, особливо небезпечних, інфекцій виносят обов’язкові постанови органів влади і створюються надзвичайні ко, сії по боротьбі з епізоотією. Це передбачено Законом про ветерин ну медицину України. У разі потреби для боротьби з виниклою епі отією залучаються спеціалісти із сусідніх населених пунктів і ра нів. Обов’язковою умовою для ліквідації епізоотії є комплексні заходів і ретельність їх виконання.

Основними заходами боротьби з виниклою епізоотією є: 1) ец отологічне обстеження неблагополучного господарства, населеи пункту, пасовища тощо; 2) діагностика захворювання; 3) повідом; ня про виникнення захворювання і встановлення в неблагополучл господарстві або пункті карантину чи ветеринарного нагляду; 4) ляція хворих і підозрілих на захворювання тварин; 5) підвищ* стійкості організму проти інфекції шляхом вимушених щеплень, ліпшення умов годівлі, утримання й догляду; 6) лікування хно'

7. дезінфекція, дезінсекція, дезакаризація і дератизація; 8) роз'яв вальна робота серед населення.

1. Іри проведенні заходів щодо ліквідації епізоотії тварини окремо­му і осподарства або населеного пункту мають бути взяті на облік.

І' рім того, необхідно вести облік захворюваності і летальності, а та­йм* ураховувати результати вживаних заходів.

І'чіюотологічне обстеження є основою для встановлення діагно- і\ і розробки плану ліквідації епізоотії. Керуючись методом епізоото- іиігіного обстеження, необхідно встановити форму епізоотичного ии редку (тимчасове, стаціонарне, природне) і особливості його роз­цінку з урахуванням місцевих природно-кліматичних, господарських її па «помічних умов, встановити наявність можливого зв'язку з інши­ми иоп іищами, визначити джерело інфекції, виявити причини й умо­ви природного виникнення епізоотії, об'єкти і способи передачі Інфе­кції і.і вивчити умови утримання тварин. Важливо також з'ясувати, «хм і умов зовнішнього середовища має головне (провідне) значення мии розвитку епізоотії. Таким чином, завданням епізоотологічного н(н ісження є вивчення конкретних умов, які сприяли виникненню ниноомї: встановлення діагнозу і розробка заходів ліквідації спалаху

*Ц|||ІІ>)>И.

И|>і :шізація масових досліджень тварин. У неблагополучному »(II ІН’ДЛрСТВІ проводять ретельний клінічний огляд поголів’я худоби, *н ні ііочідності вимірюють температуру тіла, застосовують патолого- •нйнімічііі, гематологічні, серологічні, алергічні дослідження. Окрім плжепня загального стану тварини звертають увагу на прояв клі- ІИипч ознак, властивих тій або іншій інфекційній хворобі з підозрою инипміенні її в господарстві. Вказані методи масових досліджень ІИйпрікювують залежно від характеру інфекції, яку зареєстрували в |т мп.'і.ірсі ві, а також епізоотичної ситуації. Щоб масове обстеження Іі*І>ин не стало фактором розповсюдження збудника інфекції в до- |йІііжміаін)му осередку, необхідно дотримуватись суворих правил, фінітні. ветеринарної медицини повинен погоджувати з адміністра­ції 11 н і юдарства або фермером день обстеження і порядок його фі-т і. і пїй. Потрібно заздалегідь приготувати спецодяг, інструменти нріімфекційні засоби, відомість на все поголів’я, де відображають Ірп П' і.іі и дослідження. Обстеження тварин, які знаходяться у при- ріініи ічілсиості громадян, можна здійснити двома способами - зби- рімннч 1-і іх гварин у певному місці, пункті (виведення) або обійти |нцні|' ч к пасинків скотини. Це зумовлюється характером хвороби і м* і* і і м і і умовами.

Широке застосування клініко-епізоотологічного методу в поєд­нанні з мікробіологічними, серологічними і алергічними досліджен­нями дозволяє максимально виявити зараженість тварин у неблагопо-і лучному стаді. Особливу увагу приділяють дослідженням, спрямова-і ним на виявлення тварин з нетиповими й латентними формами хво­роби, перехворілих і мікробоносіїв як найбільш небезпечних джерел збудника інфекції. Наступна ізоляція вказаних тварин і запроваджен- ня до них відповідних заходів (згідно з інструкцією) повністю вирі­шують завдання з ліквідації першої рушійної сили епізоотичного процесу - джерела збудника інфекції.

На підставі результатів масового дослідження тварин неблагопо» лучного господарства розподіляють на три групи: 1- явно хворі; 2 -* підозрювані у захворюванні; 3 - підозрювані в зараженні. і

Явно хворі тварини, стосовно яких діагноз не викликає сумнівів^ підлягають ізоляції в окремі приміщення - ізолятори (сибірка), абв умертвінню (сказ). Для обслуговування хворих і підозрілих у захв рюванні тварин виділяють спеціальний персонал. Хворих тварин, ві докремлених в ізолятор, лікують; якщо лікування економічно не вигі дне - забивають. При деяких контагіозних інфекційних хворобах, розповсюдження яких становить велику небезпеку (африканська чум свиней, чума великої рогатої худоби), знищення або забій тварин обов’язковий захід, передбачений законодавством ветеринарної м дицини України.

Підозрювані у захворюванні - це тварини, які мають нехарактер' клінічні ознаки (стійка атонія передшлунків великої рогатої худоб при сказі, хворобі Ауєскі), або підвищену температуру тіла чи сум:; вні діагностичні реакції. їх також ізолюють і додатково обстежують метою встановлення діагнозу. Залежно від результатів обстежеь визначають характер їх подальшого використання в господарстві, більшості інфекційних захворювань інструкціями передбачені іде тичні заходи як стосовно першої, так і другої групи тварин (при сиб рці і пастерельозі їх також лікують).

Підозрювані у зараженні (умовно здорові) - решта тварин, Я утримувались з хворими в одному приміщенні, або мали прямий посередній контакт з хворими тваринами. Ця група тварин є смис вим аналогом поняття “експозійовані до захворювання ”, яке зустрі ється у спеціальній англомовній літературі. Дуже важлива епізоо логічна категорія, що означає недоведеність захворювання за мари

І'пми інфекції, але є потенційним джерелом збудника. Як правило, це ііимуляція зовні здорових тварин, неблагополуччя яких є умовним, іому що у експозійованих до захворювання був контакт з хворими, і >і»ке, теоретично, вірогідна можливість інфікування експозійованих і к.і| >і 111. Практичний доказ останнього досить складний і нерідко на-

не може бути досягнутий раціональними методами (окрім штуч-

иічп провокування хвороби). Питання, пов’язані з умовним неблаго- іншуччям тварин, завжди є дискусійними, а їх вирішення, як правило, і пирасться на принцип презумпції зараженості з огляду неможливо- і и донести зворотне. Залежно від особливостей інфекційної хвороби ірсію групу тварин або імунізують (сибірка, пастерельоз, яіцур то­нні), або обробляють хіміотерапевтичними препаратами (дизентерія і тик й), а також застосовують інші заходи загальної профілактики.

І осподарство або населений пункт, у якому виявлене інфекційне шмиїріовання, оголошують неблагополучним щодо цієї хвороби. Зале- *іні під ступеня поширення епізоотії неблагополучними можуть ого- іііимунатися окремі ферми, фермерські чи колективні господарства, на- і «ті ні пункти, окремі двори, райони, групи районів, порти тощо.

(»кремі господарства, населені пункти або райони, які мали гос- ниц.ірські або економічні зв'язки з неблагополучними пунктами, іии »каються небезпечними щодо занесення інфекції. Заходи у небла- (іііііпіучних і загрозливих господарствах та пунктах різні й визнача­ти. і я с тупенем поширення й особливостями епізоотології окремих

(НнірпО.

Іаиежно від особливостей захворювання беруть матеріал для бак- »г>|іііиіоі ічного, вірусологічного, мікологічного та гістологічного до-

ИІІІІ»КЄ11Ь.

Рекомендації заходів щодо ліквідації нововиниклої епізоотії по- іиіші иу ги комплексними і поєднувати в собі заходи організаційно- (іп міиіареького, загального і специфічного порядку. Однак, комплекс црцімі пдованих заходів не завжди може бути повним, що залежить річ *і.н у встановлення діагнозу й ступеня розробки специфічних захо­пім іюротьби з інфекцією. У випадках, коли діагноз встановлено на Им і.ику обстеження і є науково обгрунтовані методи специфічної (»(іифмі.ікі ики, для ліквідації епізоотії рекомендується комплекс захо- нін і < м иодарського, загального й специфічного характеру, передбаче­нь« міомою інструкцією. Якщо ж виникають утруднення у встанов­ити пічного діагнозу, то спочатку рекомендують загальнопрофілак-

тигчні і ветеринарно-санітарні заходи, які після уточнення діагнозу| підкріплюються специфічними заходами.

Нарешті, є інфекційні захворювання, для боротьби з якими методи специфічної профілактики ще не розроблені. У таких випадках для! ліквідації епізоотії розробляється комплекс загальнопрофілактичнихі ветеринарно-санітарних і господарських заходів.

У стаціонарно неблагополучних щодо інфекційних захворювань| господарствах і населених пунктах місцеві спеціалісти під керівництв вом головного лікаря ветеринарної медицини району складають пла^ ни протиепізоотичних заходів з викоренення епізоотій. Зведений план заходів затверджується керівниками району. План заходів з викоре нення зоонозних інфекційних хвороб складають спільно з органаміі медичного санітарного нагляду.

Протиепізоотичний план заходів повинен бути комплексним і міі стити організаційно-господарські заходи та заходи загальної і спецйч фічної профілактики, що випливають з епізоотичної обстановки. Дв заходів специфічної профілактики належить планування запобіжнк щеплень, масових діагностичних обстежень (малеїнізація, туберкулі нізація, взяття крові для серологічних досліджень та ін.) і проведе* лікувально-профілактичних обробок тварин. Для здійснення намічі них у плані заходів складаються поквартальні календарні плани зазначенням господарств, населених пунктів, строків та осіб, відповї дальних за їх виконання.

Інфекційну хворобу можна вважати ліквідованою, якщо у стаді залишилося хворих тварин та носіїв інфекції і зовнішнє середовищ знезаражене від збудників захворювання.

Заходи щодо джерела збудника інфекції. Виявлення і знезаражві ня джерела збудника інфекції є важливою умовою для розриву епізв етичного ланцюга і успішної ліквідації епізоотії. Оскільки джерело інфекції є хворі тварини та мікробоносії, то їх своєчасне виокремлі ня та ізоляція можливі лише за допомогою проведених діагностичі- досліджень.

У практиці боротьби з інфекційними захворюваннями здебільш го застосовують комплексний метод дослідження, який полягаг проведенні епізоотологічного й клінічного обстеження тварин у благополучному пункті і епізоотичному вогнищі, залежно від особг востей інфекції здійснення патолого-анатомічних, мікробіологічні серолог ічних, гістологічних, алергічних, гематологічних та інших ,

' 'м іжень. Епізоотологічні дані та результати діагностичних дослі- і11> дають змогу точно поставити діагноз і виявити джерело збуд­ник.! інфекції.