іст_УКРАЇНИ_КУРС_ЛЕКЦІЙ_печ._вар

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Курс лекцій

Харків – ХНАМГ – 2009

Історія України

УДК 94 (477)

ББК 63.3 (4 УКР) я 7 І – 90

Історія України: Курс лекцій / За ред. М. В. Яцюка. – Харків:

ХНАМГ, 2009. – 270 с.

Автори: канд. філос. наук, доц. І. М. Рассоха (розд. 1, 9); канд. філос. наук, доц. Г. Г. Фесенко (розд. 2); канд. іст. наук, доц. О. Л. Рябченко (розд. 3); ст. викл. Ю. І. Стрілець (розд. 4); канд. іст. наук, доц. Л. М. Жванко (розд. 5); канд. іст. наук, доц. М. В. Яцюк (розд. 6); канд. іст. наук, доц. В. П. Бурмака, ас. В. В. Жигло (розд. 7); канд. іст. наук, доц. Ю. А. Бєліков (розд. 8); канд. іст. наук, доц. М.С. Лисенко (розд. 9)

Рецензенти:

В.В.Калініченко, доктор історичних наук, професор кафедри

історії України Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

О.О.Нестуля, доктор історичних наук, професор, ректор Полтавського університету споживчої кооперації.

В. І.Семененко, професор кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

У запропонованому курсі лекцій розглядаються актуальні проблеми історії України від її початків до сучасності. Висвітлено розвиток української державності, етнодержавотворчі процеси, становлення української нації у контексті загальноєвропейських історичних процесів. Курс лекцій підготовлено відповідно до навчальної програми МОН України, за якою автори читають курс «Історія України» студентам Харківської національної академії міського господарства.

Рекомендовано до друку Вченою Радою ХНАМГ, протокол № 6 від 25.01.08

© Бєліков Ю. А., Бурмака В. П., Жванко Л. М., Жигло В. В., Лисенко М. С., Рассоха І. М., Рябченко О. Л., Стрілець Ю. І., Фесенко Г. Г., Яцюк М. В., 2009

2

Зміст

3

8.2.Економічний розвиток українських земель в епоху

4

Історія України

ПЕРЕДМОВА

Згідно із програмою Міністерства освіти і науки України з підготовки кваліфікованих фахівців у всіх галузях народного господарства у вищих навчальних закладах обов’язковою для вивчення є історія України. Вивчення історії України як науки потребує теоретикометодологічного, науково-методичного та організаційно-практичного забезпечення.

Цей курс лекцій дає уявлення про етапи історичного розвитку українського народу і його державності. Він допомагає зрозуміти системний зв’язок усіх складових історичного процесу, що відбувалися на теренах сучасної України; висвітлює проблеми історичного розвитку українського народу, його державності в контексті загальносвітової історії, показує їх взаємозв’язок та взаємовплив. Така спрямованість відповідає крилатому вислову Тараса Шевченка «… і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Нові суспільно-політичні виклики на тлі глобалізації світової гуманітарної думки диктують потребу в модернізації дослідницьких, навчально-методичних підходів до осмислення вже усталених схем як української історії в цілому, так і окремих її «білих плям».

Наріжним загальнометодичним принципом виступає осягнення суті історичного процесу в нашій країні на підвалинах об'єктивності й історизму, духовності й гуманізму. Тісний зв’язок, взаємодія теорії і практики в напрямку реалізації пізнавально-творчої функції історичної теорії і формування у студентів свідомої потреби в оволодінні пропонованим предметом вимагає залучення загальновідомих функцій історії, широкого кола ідей, проблем, уявлень, асоціацій міждисциплінарного характеру.

В умовах подальшої гуманізації навчального процесу в академії кафедра історії і культурології бачить пріоритетним викладання предмета в інноваційному ключі. Механізм осягнення інновацій полягає в реалізації окремих блоків: історія і практика, співвідношення історичного і логічного. Головною метою викладення матеріалу в посібнику є виховання студентів на засадах патріотизму, формування в особистості відчуття історичної пам’яті, усвідомлення власної причетності до державотворчих прагнень українського народу.

Курс лекцій охоплює всю історію України і побудований не за проблемно-хронологічним, а відповідно до сучасних вимог МОН України історіософсько-проблемним принципом. Вони покликані допомогти

6

Передмова

студентам опанувати головні питання вітчизняної історії, полегшити й поглибити їх вивчення за науковою історичною літературою. Розділи мають цілісний характер і сприяють розвиткові історичного мислення у студентів.

Авторський колектив курсу лекцій ставив за мету забезпечення у студентів необхідного рівня знань з дисципліни «Історія України» і відповідних навичок:

-володіння інформаційними структурами;

-вміння здійснювати пізнавальні процеси;

-відтворення процесів репродуктивного мислення;

-оволодіння мотиваційними процесами;

-вміння дати визначення не тільки того, що було в історії, а й що це означало;

-здійснювати конструктивне реагування на окремі дії і результати навчання;

-вміння долати стереотипи історичного мислення;

-гуманістичні ціннісні орієнтири в житті;

-знання періодизації, концептуальних проблем історії України, основних термінів і понять, дат і дійових осіб українського державотворення.

Таким чином, виходячи з потреби подолання переважно інформаційного типу викладання курсу історії України, авторський колектив прагне до максимального об’єктивного і всебічного викладення української історії.

7

Лекція 1. Джерела та історіографія історії України

1.1. Усні й письмові джерела

Історичні джерела – це все те, звідки ми дізнаємося про історію. Вони розподілені на декілька типів: усні, письмові, речові, лінгвістичні, зображальні, фото - і кінодокументи, електронні документи тощо.

Найбільш старий тип історичних джерел – це усні джерела. Зокрема, дитина дізнається про історію своєї сім’ї від своїх батьків та інших родичів. У старі часи більшість людей була неграмотною. Вони могли отримувати тільки усну інформацію. На підставі таких оповідань і переказів виникли фольклорні твори – народні думи, легенди, пісні, що містять цінну історичну інформацію.

У першій половині ХХ ст. значення усної інформації з історії України різко збільшилося. Це пов’язане з тим, що жорстокий комуністичний режим часто не давав будь-яких можливостей для письмового вираження правдивої інформації. Наприклад, ведення радянськими солдатами і офіцерами під час Другої світової війни особистих щоденників вважалося державним злочином. Тому багато дуже важливої інформації про події радянського періоду, зокрема про голодомор 1932-1933 рр. довго зберігалося свідками в усній формі. Важливу роль продовжували відігравати і різні форми усного фольклору, зокрема народні пісні, прислів’я та анекдоти. Проте згодом ці усні історичні свідчення були записані, тобто перетворилися на письмові джерела.

Письмові джерела – це головне джерело наших знань про історію України (і про історію взагалі). Вони дуже різноманітні. Найбільш чисельними є документи – письмові тексти, що мають правове значення. Будь-яка державна чи недержавна установа або організація створює і отримує дуже велику кількість різноманітних документів. Більш важливі з них зберігаються у спеціальних установах – архівах. Крім загальнодержавних архівів існують різноманітні архіви організацій, установ, фірм і особисті архіви окремих людей. У цілому архіви мають унікальну історичну цінність. В Україні дуже багато архівного матеріалу загинуло під час війн. Разом з тим саме архівні матеріали є основним джерелом інформації для відтворення історичних подій принаймні останніх трьох-чотирьох століть. Але до нас дійшла певна кількість документів і з більш ранніх епох, починаючи від грецьких міст на Півдні України у I тис. до н. е.

Серед подібних документів найбільше значення мають актові й діловодні документи, які відомі ще з часів Київської Русі: уставні грамоти, рішення державних та місцевих установ, різноманітні угоди, дарування тощо.

9

Історія України

Дійшли до нас і правові документи – збірки законів та інших нормативно-правових актів, починаючи з «Руської Правди» Ярослава Мудрого. Важливе значення мають судово-слідчі матеріали. Так само важливі статистичні матеріали. Найдавніші статистичні матеріали в Україні відомі з XVI ст., коли стали періодично проводитись люстрації – описи державних маєтків на території Речі Посполитої.

Важливими є також нарративні письмові джерела – тобто письмові матеріали, що містять розповідь (нарратив) про ті чи інші події.

Безумовно, найважливішими серед них є власне історичні твори. Найдавніший власне історичний твір «батька історії», давньогрецького історика V ст. до н. е. Геродота вже містить дуже значний матеріал з історії тодішньої України (Скіфії). Певні відомості про населення з території сучасної України містяться і в літературі Давнього Сходу, зокрема, в хроніках ассірійських царів. У подальші часи про територію України писали грецькі, римські, вірменські, готські, арабські, єврейські та інші автори.

Тільки з Х ст. н. е. починається традиція власного українського регулярного літописання. Видатною пам’яткою української історичної думки є давньоруські літописи, зокрема «Повість минулих літ». Традиції літописання збереглися аж до XVIII ст. включно, хоча з XVII ст. вже виразно спостерігається тенденція до створення замість літописів тематичних творів з історії – хронік. Дійсно, всі подальші підручники з історії України та взагалі історичні праці і самі є водночас джерелом з історії України – в тому числі і цей посібник.

Окремо слід виділити спогади (мемуари) й щоденники видатних історичних постатей і осіб, що були безпосередніми свідками визначних історичних подій.

Важливу роль відіграють іноземні джерела з історії України. Частково це твори самих українців, яких важка доля часто заносила на чужину, в еміграцію. З іншого боку, це іншомовні твори представників сусідніх народів, історія яких була тісно пов’язана з Україною. Це, зокрема, історики з Польщі, Росії, Туреччини, Угорщини, Німеччини, Швеції, Італії та інших країн. Окрему групу складають твори представників інших, неукраїнських народів, які мешкали на території сучасної України: євреїв, поляків, кримських татар, німців та інших.

Те саме стосується і росіян. Крім того, значна частина творів найбільших українських істориків, таких як М. Костомаров, Д. Багалій і М. Грушевський була написана саме російською мовою. Іноді взагалі важко однозначно встановити, чи був даний історик українським або російським.

10