Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Історія дозвілля проблеми періодизації

.pdf
Скачиваний:
46
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
223.19 Кб
Скачать

УДК 379.8 (4/9)

Ірина Владиславівна Петрова

 

кандидат педагогічних наук,

 

доцент Київського національного університету

 

культури і мистецтв

 

ІСТОРІЯ ДОЗВІЛЛЯ: ПРОБЛЕМИ ПЕРІОДИЗАЦІЇ

У статті йдеться про передумови виникнення та основні етапи розвитку дозвілля; аналізується процес становлення та розвитку дозвілля в контексті культури.

Ключові слова: дозвілля, культурно-дозвіллєва діяльність, структура дозвілля.

In the article the question is about pre-conditions of origin and basic stages of development of leisure; the process of becoming and development of pedagogics of leisure in the context of "cultural" is analysed.

Key words: leisure, cultural-leisure activity, structure of leisure.

Для розуміння шляхів та закономірностей розвитку дозвілля як соціально-культурного явища виключно важливими є історичні аспекти аналізу проблеми. Однак у вітчизняній науці питання історії дозвілля, його становлення та основних етапів розвитку є дискусійним і невирішеним, оскільки майже не вивчається й не розробляється вченими. Хоча окремі праці містять дуже короткі відомості про історичні процеси, що позначилися на сфері дозвілля. Так, ретроспективному аналізу окремих закладів дозвілля та сфері дозвілля в цілому присвячено праці сучасних українських дослідників Н. Бабенко ("Педагогічні умови організації сімейного дозвілля в сільських клубних закладах", 2004 р.), Т. Бєлофастової ("Педагогічні засади діяльності музею як соціально-культурного центру", 2003 р.), В. Ковтун ("Соціально-педагогічний аналіз діяльності парків культури і відпочинку в Україні", 2001 р.), О. Копієвської ("Паркова індустрія", 2009 р.), Н. Цимбалюк ("Інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери в Україні", 2005 р.), монографічне дослідження "Культурно-дозвіллєва сфера України: динаміка змін та перетворень", здійснене науковцями Українського центру культурних досліджень 2004 р.

Не можна оминути увагою дослідження російських вчених: Г. Аванесової ("Культурно-досуговая деятельность: Теория и практика организации", 2006), О. Гєнкіної ("Ценности античного досуга как со- циально-культурная система", 1998) Г. Волощенка ("Генезис досуга: высокий досуг в древнегреческом мифе", "Досуг: научная гипотеза генезиса и развития", "Досуг: о бинарности и трёх кризисах развития", 1999-2004), Г. Литвинцевої ("Культурно-досуговая деятельность в петровский период", 1993); Г. Нікітіної ("История культурно-досуговой деятельности", 1998); В. Рябкова ("Антология форм культурно-досуговой деятельности" (2006-2009)), М. Хрєнова ("Человек играющий" в русской культуре, 2005); колективної праці "Культурно-досуговая деятельность", яка вийшла друком у Московському державному університеті культури 1998 р.

Що стосується наукових праць ХХ ст., необхідно зазначити, що у роки радянської влади сприйняття суспільством історії зводиться до історії державності, що виключає увагу науковців до величезної сфери людського життя – дозвілля. Такий підхід зумовлюється розумінням значимості лише певних сфер, серед яких дозвілля сприймається як таке, що не варте уваги. Тому не дивно, що у дослідженнях, спрямованих на вивчення власне дозвілля, увага акцентується на різних явищах культури, що вивчаються на його фоні, дозвілля розглядається не як самостійне явище, а в контексті побутового та суспільного життя, ідеологічних завдань комуністичної партії в межах історії культурно-просвітньої роботи. У результаті історія дозвілля містить більше несправедливих оцінок та упереджень, аніж об’єктивного аналізу джерел, чинників та закономірностей розвитку.

Відомо, що у ХХ ст. першими дослідниками культурно-дозвіллєвої діяльності стали відомі державні, партійні, громадські діячі молодої Радянської Росії. У 1920-1930-ті рр. ХХ ст. у промовах та працях Луначарського, Крупської, Калініна, Мединського, Петровського та інших було висловлено ряд принципових положень про сутність, призначення та функції, соціальну своєрідність дозвіллєвого часу, його культурний потенціал. У подальшому соціальну сутність та природу дозвілля розглядають у своїх працях В. Гагін, Д. Гєнкін, Л. Коган, О. Сасихов, А. Соломонік, Ю. Стрельцов, В. Тріодін.

Однак у працях радянського періоду історія дозвілля пов’язується не із внутрішніми змінами сфери, а із соціальними, економічними та політичними подіями в країні. Тому історія дозвілля цього періоду поділяється на досить короткі проміжки часу, що не дозволяє проаналізувати та розкрити суттєві ознаки кожного етапу. Тому метою даної статті є аналіз дозвілля як соціально-культурного явища

вісторичному контексті, розкриття проблеми періодизації дозвілля та причин її виникнення.

Упрацях сучасних вчених періодизація здійснюється за іншими критеріями, хоча доцільність їх вибору авторами обґрунтовується й розкривається не завжди. Суперечливі погляди щодо періодизації історичних процесів пояснюються й критикою "формаційного підходу", який досить довго панує у радянській історіографії. Відповідно до нього історія розглядається як "прогресивна зміна суспільних формацій", а головними рушійними силами історичного процесу визнаються "класова боротьба",

© Петрова І. В., 2009

"революції" та "війни". З кінця ХХ ст. вченими переусвідомлюються негативи такої теорії, все частіше висловлюються думки про доцільність використання різних історико-теоретичних концепцій, при чому неабияке значення надається культурному аспекту людської життєдіяльності.

Звісно, розгляд розвитку дозвілля в історичному контексті здійснюється з урахуванням завдань конкретного дослідження, а тому єдиної правильної та універсальної періодизації може й не бути. Вченими пропонується класифікувати історичні етапи дозвілля, ґрунтуючись на зміні дозвіллєвих орієнтацій держави, соціальних груп, окремих індивідів під впливом різних факторів (соціальних, економічних, політичних); урізноманітненні змісту та форм дозвіллєвої діяльності серед різних прошарків населення; зміні поколінь інтелігенції; даних історико-соціологічних досліджень; зміні парадигмальних засад вихо-

вання [1, 6, 11, 13].

Так, Л. Акімова ("Социлогия досуга", 2003 р.) пропонує відштовхуватись у питанні періодизації дозвілля від результатів соціологічних досліджень, вказуючи на те, що соціологічні методи дозволяють уникнути схематичності у відновленні історичного процесу, зрозуміти та відтворити функціонування дозвіллєвої сфери минулого у всій повноті та цілісності. Історію дозвілля вчена поділяє на такі періоди: 20-50-ті роки ХХ ст., 60-ті роки ХХ ст., 70 – початок 90-х років ХХ ст., кінця 90-х років ХХ ст. – початок ХХІ ст. [1].

А. Соколов ("Социально-культурная деятельность как учебный предмет и объект теории", 2005 р.), розглядаючи інтелігенцію як освітню, розумово розвинену, творчо обдаровану верству населення, що представляє собою активного й головного суб‘єкта соціально-культурної діяльності, вважає за доцільне ототожнити зміну поколінь інтелігенції із періодизацією соціально-культурної діяльності в цілому (та дозвілля як її складової зокрема). Основними поколіннями інтелігенції є: давньоруське (Х ст. – початок ХІV ст.), старомосковське (ХІV ст. – початок ХVІІ ст.), допетровське (ХVІІ ст.), петровське (І половина ХVІІІ ст.), єкатерининське (ІІ половина ХVІІІ), пушкінсько-гоголівське (І половина ХІХ ст.), пореформене (ІІ половина ХІХ ст.), революційне (початок ХХ ст.), радянське героїчне ( І половина ХХ ст.), "шестидесятники", "вісімдесятники" (кінець ХХ ст.), пострадянське (від початку ХХІ ст.) [11]. Вважаємо за необхідне зазначити, що дозвілля є самостійним об’єктом наукового дослідження. Тому його історію неможна ототожнювати з історією окремого об’єкта, навіть якщо він більш загальний, ніж дозвілля.

На думку О. Клюско важливим значенням для періодизації дозвілля є якісний підхід, згідно з яким "кожен етап у розвитку соціального об’єкта представляє собою його новий якісний стан… де виникають принципово інші взаємовідносини між суспільством та конкретною особою" [6, 39]. Тому доцільним, на думку О. Клюско є поділ історії дозвілля на початок 20-х років – початок 50-х років ХХ ст..; початок 50-х років – кінець 60-х років ХХ ст.; початок 70-х років – кінець 90-х років ХХ ст.

Початок 20-х років – початок 50-х років ХХ ст. як окремий період у розвитку дозвілля характеризується ідентифікацією дозвілля з просвітництвом та політикою.

Початок 50-х років – кінець 60-х років ХХ ст. відрізняється від попереднього етапу зміною орієнтацій та переваг людини у сфері дозвілля, зміною способу організації вільного часу, усвідомленням значимості дозвілля у житті людини, зростанням ролі суспільно-організаційних та освітніх форм дозвілля, популяризації активного відпочинку, збільшенням кількості любительських занять та комунікативних форм дозвілля.

Початок 70-х років – кінець 90-х років ХХ ст. відрізняється від попереднього збільшенням індивідуальних форм дозвілля (що обумовило появу такого явища як "одомашнення" дозвілля), неорганізованою самодіяльністю, залежністю проведення дозвілля від умов життя та матеріального забезпечення, культурно-політичною активністю населення, що була санкціонована державою лише у 90-ті роки ХХ ст.

М. М. Ярошенко у монографічному дослідженні "Социально-культурная деятельность: Парадигмы, методология, теория" (2000 р.) вивчає генезис соціально-культурної діяльності у контексті зміни педагогічних парадигм. Зважаючи на те, що вченим дозвілля розглядається як значима складова соціальнокультурної діяльності, маємо можливість екстраполювати запропоновану ним періодизацію на сферу дозвілля. Науковець виокремлює такі періоди розвитку соціально-культурної діяльності:

-парадигма приватної ініціативи (кінець ХІХ – початок ХХ ст.);

-парадигма цілеспрямованого соціального впливу (30-ті – середина 80-х років ХХ ст.);

-парадигма соціальної активності особи (з 1990 р.).

Зазначимо, що хронологія етапів та періодів у розвитку теорії соціально-культурної діяльності визначається педагогічними фактами та подіями, які, однак, фіксують лише окремі моменти неперервного процесу становлення та розвитку теорії. Тому, продуктивнішим, на думку науковця, є посилання не на конкретні дати, а на хронологічні "віхи", що мають забезпечити змістовну ефективність запропонованої періодизації. Позиція автора дослідження ґрунтується на тому, що теорія соціально-культурної діяльності виникла не лише як відповідь на зовнішні обставини (створення закладів культури, підготовка кадрів тощо), але як результат процесу внутрішньої динаміки педагогічного знання. При цьому, історичні етапи розвитку культурно-виховної практики досить часто не співпадають з генезисом парадигмального контексту теорії, яка усвідомлює цю практику. Тому Ярошенко дотримується думки, що на періодизацію дозвілля впливають, передусім, інтелектуальна педагогічна традиція; соціально-культурний контекст, в якому розвивається виховна діяльність у сфері дозвілля; пріоритетність ціннісних орієнтацій окремих дослідників.

Г. Нікітіна у своїй праці "История культурно-досуговой деятельности" (1998 р.) обмежується кінцем XVIIІ – кінець ХХ ст. і поділяє еволюцію дозвілля на такі етапи: суспільно-просвітницькі рухи та дозвілля у дореволюційний період (кінець XVIIІ – початок ХХ ст.); просвітницька та дозвіллєва діяльність у 1917-1941 роках ХХ ст.; діяльність масових закладів культури у роки Великої Вітчизняної війни (194101945 рр.); культурно-дозвіллєва діяльність та повоєнне десятиліття (1945-1955 рр.); дозвіллєва діяльність у 1956-1985 рр.; дозвілля від 1986 р. ХХ ст. [9].

Уколективній праці російських вчених "Культурно-досуговая деятельность" (1998 р.) пропонується дотримуватись такої періодизації дозвілля: зародження дозвіллєвих форм діяльності у східних слов’ян та їх подальший розвиток у Х-XVII ст., культурно-дозвіллєва діяльність різних верст суспільства у XVII – на початку ХХ ст., культурно-дозвіллєва діяльність у 1917-1941 рр. ХХ ст., діяльність закладів культури у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945рр.), культурно-дозвіллєва діяльність у

1946-1997 рр. ХХ ст.

Ще раз підкреслимо: вчені обмежують наукові інтереси радянським періодом, інтерпретуючи дозвілля як позашкільну освіту (до 1920), політико-просвітню роботу (з 1920 до 1970 рр.), культурнопросвітницьку діяльність (з 1970 до 1990 рр.), культурно-дозвіллєву діяльність (до середини 90-х рр.), соціально-культурну діяльність (із середини 90-х років). Пояснюється така позиція тим, що у науці радянського періоду термін "дозвілля" використовується лише у вигляді представленої вище термінології, а не у його прямому значенні.

Уконтексті зазначеної проблематики нашу увагу привернула дисертаційна праця В. Туєва "Феномен клуба: Историко-педагогический анализ" (1998 р.), який, вивчаючи історію клубу як соціаль- но-культурного явища, виокремлює три основних етапи в клубознавчій літературі радянського періоду:

1.Розробка теоретико-методичних основ клубної роботи (20-ті роки).

2.Формування клубознавства як науки про теорію та методику культурно-просвітницької діяльності клубу (60-70-ті роки).

3.Розвиток клубознавчих досліджень у руслі нових галузей гуманітарних наук (90-ті роки). Зважаючи на те, що дозвілля у радянський період вивчалося у межах клубознавства, запропо-

нована вченим періодизація дає для нашого дослідження цікавий матеріал. В основі генезису дозвілля – кумулятивна концепція, яка полягає у поступовому, систематичному, безконфліктному накопиченні та збагаченні теоретичних знань. Обґрунтованим можна визнати й хронологічний поділ генезису теорії клубознавства на основі періодів теоретичної активності дослідників культурнодозвіллєвої сфери.

Для нас також принципово важливим є те, що В. Туєв вивчив феноменологію клубу як соціаль- но-культурного універсаму, дотримуючись при цьому цілісного, інтеграційного підходу, що дозволило вченому синтезувати різнопланові установки педагогіки, соціальної педагогіки, соціології культури та соціології дозвілля.

Зважаючи на мету даного дослідження, цікавими й новаторськими, на нашу думку, є праці тих вчених, які намагаються здійснити аналіз розвитку дозвілля від початку його зародження та обґрунтувати основні етапи його становлення й розвитку [2, 3, 4, 5, 8, 10, 12].

Так, Є. Літовкін в історії дозвілля виокремлює декілька відносно самостійних періодів, кожен з яких характеризується власними специфічними парадигмами, а саме: фольклорний період (до Х ст.), релігійно-фольклорний етап (Х-ХVII ст.), світського-релігійний етап (ХVIIст. – друга половина ХІХ ст.), позашкільна освіта та культурно-просвітня робота (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.), політикопросвітня робота (1920-1945рр.), культурно-просвітня робота (1945-1992рр.), культурно-дозвіллєва діяльність (90-ті роки), соціально-культурна діяльність (з кінця 90-х років) [8, 90-92].

Фольклорне дозвілля (до Х ст.). У первіснообщинному суспільстві не існує функціонального поділу часу на вільний та робочий, що зумовлено нерозвиненою диференціацією діяльності. Черговість різних видів діяльності, праці та відпочинку, залежить від природних змін та біологічного життя людини, регламентуючись через звичаї, традиції та обряди. Дозвілля заповнюється переважно утилітарними заняттями.

Релігійно-фольклорне дозвілля (Х-ХVII ст.). Вільний час регламентується народним календарем, заснованим на зміні пір року та сімейними обрядами (весілля, народження, поховання, ювілеї). Провідна роль в організації вільного часу належить релігійним ритуалам та святам. Однак таке проведення вільного часу, на думку вченого, не може бути дозвіллям, адже його зміст жорстко регламентується церковними канонами. Винятком вважаються карнавали та інші прояви народної "сміхової" культури.

Світсько-релігійне дозвілля (ХVII ст. – друга половина ХІХ ст.). Християнство, яке знаменує перехід до нового світогляду, нової картини світу, обумовлює й нове розуміння ролі дозвілля у розвитку людини. На жаль, детальніше про специфіку цього періоду у працях вченого не йдеться.

Позашкільна освіта та культурно-просвітня робота (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Проблема дозвілля набуває своєї актуальності. Друга половина ХІХ ст. характеризується розвитком масової самоосвіти, центрів для дорослих, виданням відповідних праць – виходять друком "Книга о книгах. Толковый указатель для выбора книг по основным отраслям знания" (1892); "Бібліотеки для самоосвіти" (1893), Н. Рубакіна "Письма к читателям о самообразовании" (1913); "Практика самообразования" (1914); "Среди книг" (1911-1915). Додамо також, що появу публікацій про позашкільну освіту можна

назвати прообразами сучасної теорії дозвілля. Йдеться, передусім, про книги Вахтерова В., Сірополко С., Зеленко О., Чарнолуського В. та інших відомих педагогів, які розробили оригінальну теоретикометодологічну концепцію, що відстоювала пріоритет всебічного розвитку особистості. При цьому вченими акцентувалась увага на свободі позашкільної освіти, яка розглядалась як обов’язкова умова всебічного розвитку людини. Джерелом свободи мислилась приватна ініціатива.

Політико-просвітня робота (1920-1945рр.). На цьому етапі дозвілля вивчається соціологами (щоправда, не як самостійне явище, а у контексті вільного часу). Предметом соціологічних досліджень стає бюджет вільного часу різних категорій населення (селян, робітників, службовців, учнів), характер заповнення ними часу, вільного від праці та виконання занять, пов’язаних з побутом.

Культурно-просвітня робота (1945-1992 рр.). Скорочується робочий тиждень, покращується сфера побутового обслуговування, зростає обсяг вільного часу, а отже й дозвілля. Збагачення та збільшення дозвілля призводить до зміни його змістового наповнення та перерозподілу функцій. Дослідження вчених акцентуються на відновленні сил, втрачених людиною у процесі виробничої діяльності, і пов’язані з іменами Грушина Б., Гордона Л., Клопова Е., Патрушева В., Пруденського Г. Інтенсивно соціологічні дослідження проводяться й у 70-80-ті роки ХХ ст., й присвячені вивченню культурної проблематики, проведенню вільного часу, організаційним аспектам дозвіллєвої діяльності.

Культурно-дозвіллєва діяльність (90-ті роки) вивчається вченим як спадкоємниця культурнопросвітньої роботи.

Соціально-культурна діяльність (з кінця 90-х років) формується внаслідок суспільних змін та реформ й охоплює різні складові – освіту, соціальну роботу, культурно-просвітне виховання, й, безперечно, дозвілля.

Волощенко Г. виокремлює у розвитку дозвілля три "кризові" моменти, кожен з яких істотно змінює роль та значення дозвілля в суспільстві. Перший кризовий момент дозвілля пов’язується вченим із Античністю та "скиненням" богів з небес на землю. Дозвілля зберігає діяльнісну основу. Друга криза дозвілля датується Середньовіччям, коли дозвілля "збилося зі шляху" і замість "діяльності" почало означати "вільний час" (при чому мається на увазі його частина або ж бездіяльність, неробство). Третя криза дозвілля відбувається на сучасному етапі розвитку людства і характеризується "поверненням до першоджерел". Початком цієї кризи є випуск 1896 року в Нью-Йорку книги Т.Веблена "The Theory of the Leisure Class", яка стала першим кроком до повернення дозвіллю діяльнісної норми [2, 3, 4].

Зважаючи на предмет нашого дослідження, цінною для вивчення є багатотомна праця В. Рябкова "Антология форм культурно-досуговой деятельности" (2006-2009 рр.), у якій історичні трансформації дозвілля аналізуються в контексті дозвіллєвої практики людини. Форми культурно-дозвіллєвої діяльності взаємопов’язані із соціально-економічними особливостями конкретної епохи, культурними традиціями певної країни, усталеною культурною інфраструктурою, історично виробленим менталітетом. Вченим дозвілля класифікується на такі етапи: культурно-дозвіллєва діяльність первісного періоду; культурно-дозвіллєва діяльність у період Античності; культурно-дозвіллєва діяльність у Західній Європі до ХVІІ ст.; святкова та розважальна культура Росії ХVІІІ – початку ХХ ст.; просвітницька культурнодозвіллєва діяльність в Росії першої половини ХХ ст.; інформаційно-просвітницька культурно-дозвіллєва діяльність в Росії другої половини ХХ ст.; святкова та розважальна культура Росії у другій половині ХХ ст.

На нашу думку, у вивченні історії дозвілля доцільно застосовувати як пріоритетні цивілізаційний та аксіологічний підходи. Обґрунтуємо таку позицію.

Цивілізаційний підхід до вивчення історії дозвілля, що використовується для розгляду макродинамічних історико-культурних процесів у процесі поетапної еволюції (Античність, Середньовіччя – епоха Відродження, Новий час – епоха Просвітництва, індустріальне та постіндустріальне суспільство) Західної цивілізації та України, дає можливість виявити, показати та прослідкувати у неперервному розвитку взаємообумовленість, схожість та розбіжності у розумінні загальнонаукової сутності дозвілля та його трансформації як самостійного, цілісного, соціально-культурного феномену.

Аксіологічний підхід до вивчення дозвіллєвої реальності дозволяє виявити та обґрунтувати специфіку різних інтерпретацій дозвілля через прийняття (аккультурація) або неприйняття (декультурація) відповідними суб’єктами цінностей культури на макро- (Україна – Західна Європа) і мікро- (людина – полікультурний простір) рівнях, а також проаналізувати ціннісні складові дозвілля на різних етапах еволюції людства.

Отже, проаналізувавши наукові праці, в яких вивчається проблематика дозвілля, можемо дійти таких висновків.

Для розуміння шляхів та закономірностей розвитку дозвіллєвої діяльності виключно важливими є історичні аспекти аналізу проблеми. Історичний підхід дозволяє не просто зафіксувати певну періодизацію функціонування дозвілля, але й розробити його типологію, механізми еволюційного розвитку. Однак історичні аспекти дозвілля майже не привертають увагу вітчизняних вчених. Безумовно, окремі питання дозвілля розглядаються науковцями, які досліджують історію науки, мистецтва, педагогіки. Однак у подібних дослідженнях дозвілля не є основним предметом вивчення, а історичні пошуки досить часто характеризуються емпіричністю та поверховістю.

Виняток становлять праці російських вчених, у більшості з яких еволюція дозвілля як соціальнокультурного явища розкривається побіжно й ототожнюється, переважно із історією Росії або всесвітньою

історією. Серед досліджень, присвячених безпосередньо питанню періодизації дозвілля, необхідно назвати праці Г. Волощенка, О. Гєнкіної, Г. Нікітіної, В. Рябкова, М.Хрєнова.

Пріоритетними у вивченні дозвілля, на нашу думку, повинні бути цивілізаційний та аксіологічний підходи, які дадуть змогу обґрунтувати загальнонаукову сутність дозвілля та його трансформації як самостійного, цілісного, соціально-культурного феномена.

Використані джерела

1.Акимова Л.А. Социология досуга: Учебн. пособие / Л. А. Акимова. – М., 2003. – 121 с.

2.Волощенко Г. Генезис досуга: высокий досуг в древнегреческом мифе – учении "Гармония сфер" / Г. Волощенко // Культурологические исследования Сибири. – 1999. – № 1. – С. 23-33.

3.Волощенко Г. Двухмодельность римско-латинского досуга и разрыв его второй модели (otium-II) в III в. до н. э. с высокой традицией / Г. Волощенко // Культурологические исследования Сибири. – 2001. – № 2 (6). –

С. 30-39.

4.Волощенко Г. Досуг: научная гипотеза генезиса и развития / Г.Волощенко // Культурологические ис-

следования Сибири. – 2003. – № 3 (11). – С. 59-64.

5.Генкина Е.В. Ценности античного досуга как социально-культурная система: дис. … канд. пед. наук:

13.00.05/ Елена Владимировна Генкина. – СПб., 1998. – 217 с.

6.Клюско Е.М. Историко-социологический подход в исследовании досуга // Социально-культурная деятельность: поиски, проблемы, перспективы: Сб. статей / Под науч. ред. Т.Г.Киселевой, Ю.А. Стрельцова, Б.Г.Мосалева / Е.Клюско. – М.: МГУКИ, 2000. – С.35-43.

7.Культурно-дозвіллєва сфера України: динаміка змін та перетворень / [Ключко Ю.М., Ковтун В.Д., Троєльнікова Л.О., Цимбалюк Н.М.]. – К.: Український центр культурних досліджень; Національна парламентська бібліотека України. – К., 2004. – 180 с.

8.Литовкин Е.В. Социально-культурная деятельность в контексте современного исторического знания / Е.В. Литовкин // Вестник МГУКИ. – 2003. – № 1.- С.86-94.

9.Никитина Г.Я. История культурно-досуговой деятельности: Учебное пособие / Галина Яковлевна Ни-

китина. – М.: МГУК, 1998. – 65 с.

10.Рябков В.М. Антология форм культурно-досуговой деятельности (Древний мир. Древняя Греция и Рим. Западная Европа до начала ХVІІ в.): учеб.пособие / Владимир Михайлович Рябков. – Челябинск: Челяб. гос. акад. культуры и искусств, 2006. – 472 с.

11.Соколов А.В. Социально-культурная деятельность как учебный предмет и объект теории / А. В. Соколов // Вестник Московского государственного университета культуры и искусств. – 2005. – № 2. – С.45-52.

12.Хрєнов Н.А. "Человек играющий" в русской культуре / Николай Андреевич Хренов. – СПб., Алетейя, 2005. – 604 с.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.