Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

іст_УКРАЇНИ_КУРС_ЛЕКЦІЙ_печ._вар

.pdf
Скачиваний:
13
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
4.33 Mб
Скачать

Лекція 1. Джерела та історіографія історії України

династії Рюриковичів належали такі провідні князі, як, скажімо, князь Костянтин Острозький (1526-1607 рр.) засновник знаменитої Острозької академії, що був воєводою Київським і фактичним правителем всієї України (а його батько був великим гетьманом Литовським).

Упрагненні заперечити право українців на спадок Київської Русі російський історик М. Погодін доводив, що не тільки династія Рюриковичів, а взагалі все населення Київської землі після монгольської навали переселилося до Росії; а на їх місце згодом прийшли галичани. Цю відверто божевільну концепцію і тепер підтримує дехто з російських «патріотів».

Уцілому ж в свідомості росіян і тепер панує ідея про те, що саме Московська Русь є прямою правонаступницею Київської Русі, а українсь- кий етнос це наслідок загарбання «исконных русских земель» Литвою і Польщею, яке призвело до деформації і культурного збочення. Власне, в російських історичних творах Україна взагалі це збочення, яке треба виправити. Насправді ж саме російська культура виділилися як самобутня гілка східних словян і набула азіатських рис під впливом татарської культури Золотої Орди. А суспільство Литовської держави безпосередньо успадкувало культурні та політичні традиції Київської Русі.

Подібними перекрученнями сповнена і вся подальша російська версія історії України. Зокрема, там не згадують, що так звані «польські інтервенти» початку XVII ст. насправді були переважно українськими козаками. Повністю замовчують пряму зраду росіянами України у 1656 р., натомість вперто іменують «зрадниками» гетьманів І. Виговського та І. Мазепу, замовчують вирішальний внесок українців у перемоги Росії під час Російсько-турецьких війн XVIII ст., не згадують про антиукраїнські заходи царських урядів ХІХ ст. Росіяни особливо старанно уникають згадок про український етнічний характер таких територій у складі сучасної Росії, як Кубань, Острогожчина та Стародуб’я. Сповнене міфів російське бачення Другої світової війни. Нарешті, найбільш ганебний крок сучасної Росії: офіційне заперечення нею факту голодомору 1932-1933 рр. – найжахливішого акту геноциду ХХ ст.

При всіх разючих недоліках історіографії сусідніх з Україною народів слід все таки підкреслити надзвичайну важливість діалогу з ними. До речі, історія України ніколи не була виключно історією українців: тут жили також інші народи, вплив яких на політичний, економічний і культурний розвиток України був дуже значним. Ми не зрозуміємо повною мірою феномен Г. Сковороди, якщо не порівняємо його з рухом євреїв-хасидів, що виник у той самий час на території України. Ми не зрозуміємо українських сектантських рухів ХІХ ст. без врахування впливу німецьких колоністів.

31

Історія України

Ми не зрозуміємо перше українське відродження у Харкові без впливу польських романтиків тощо. Абсолютно очевидно, що дуже значна частина сучасної культури України розвивається російською мовою і етнічними росіянами. Отже, історія України – це історія всіх народів України.

У інших країнах, зокрема на Заході історії України приділяють набагато більше уваги. Так, у багатьох провідних університетах працюють потужні українознавчі центри. Але таке положення склалось лише в останні роки. До того історія України привертала увагу незначної кількості фахівців, здебільшого українців за походженням. Наприклад, в Україні набула великої популярності «Історія України» відомого канадського історика українського походження О. Субтельного. Проте і ця праця містить типові недоліки західних праць з історії України. Зокрема, там стверджується, що могутній рух капіталістичної модернізації другої половини ХІХ - початку ХХ ст. обходив українців, які залишалися виключно селянською нацією. Стосовно Східної України це абсолютно не відповідає дійсності: ми тут бачимо потужну українську буржуазію. Так само і серед таких верств робітничого класу України, як залізничники та телеграфісти, абсолютно переважали українці, що доводить їхня активна участь у створенні Центральної Ради у 1917 р. Взагалі для «діаспорних» істориків, зважаючи на їх походження, характерна надто гіпертрофована увага до подій у Західній Україні, переважно в Галичині. Натомість дуже стисло і неточно висвітлюється історія Східної і Південної України. Часто вони взагалі не розрізняють росіян і російськомовних українців, що є далеко не одне і те ж. Адже такі провідні постаті історії України ХХ ст., як П. Скоропадський, Н. Махно або Л. Кучма, були цілком російськомовними.

Найсучасніша світова історіографія України поступово виправляє помилки попередніх часів. Тепер Україну вже не плутають з Росією. Проте і зараз можна зустріти прикрі фактичні й методичні помилки. Наприклад, Київську Русь все ще іноді називають «Росією», а Південь України – «Півднем Росії». Згадують і про «особливий антисемітизм» українців, проте, навпаки, майже не згадують про такий важливий феномен, як махновський рух тощо. Але в цілому історія України поступово набуває гідного її значення як історія одної з найбільших країн Європи.

32

Лекція 1. Джерела та історіографія історії України

Запитання для самоконтролю

1.Що таке історичні джерела?

2.Назвіть основні різновиди усних, письмових і речових джерел.

3.Назвіть основні різновиди зображальних джерел.

4.Які допоміжні історичні дисципліни Ви знаєте?

5.Які саме природничі дисципліни мають значення для дослідження історії?

6.У чому сутність сучасного етапу розвитку української історичної науки?

7.Який історик першим написав про Україну?

8.У чому цінність «ворожого» погляду на Україну?

9.Вкажіть на основні перекручення історії України з боку російських істориків.

Термінологічний словник

Антропологія – наука про людину. В нашій традиції антропологією називають науку про фізичну, біологічну природу і будову людини. У країнах Заходу антропологією часто називають комплексну науку про людину, тобто це слово є синонімом гуманітарних наук в цілому і особливо культурології.

Артефакти – будь-які предмети, явно оброблені чи змінені людьми.

Документи – письмові тексти й зображальні матеріали, що мають правове значення. Найбільш важливою особливістю документа є те, що він створюються безпосередньо під час тієї історичної події, про яку в ньому йдеться мова. Тобто документи створюють сучасники і безпосередні свідки, часто учасники подій.

Епіграфічні памятки – давні надписи на твердих матеріалах – на якихось речах, стінах будинків і храмів, на камінні та уламках кераміки. Також будь-які давні надписи, які знаходять під час археологічних розкопок.

Історичні джерела – це все те, звідки ми дізнаємося про історію. Вони розподілені на декілька типів: усні, письмові, речові, лінгвістичні, зображальні, фото- і кінодокументи, електронні документи тощо.

33

Історія України

Метод історичного дослідження – спосіб, в який різні історики залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення тих самих історичних джерел, по-різному оцінюють значущість тих чи інших історичних джерел.

Нарративні письмові джерела – письмові матеріали, що містять розповідь (нарратив) про певні історичні події.

Нумізматика – наука про стародавні й сучасні грошові знаки, тобто монети та паперові гроші.

Статистичні матеріали – це масові кількісні дані про важливі покажчики життя суспільства та співвідношення між ними. Статистичними є дані переписів населення, збирання податків, обрахунку земель тощо.

Література

1.Брайчевський М. Ю. Походження Русi. – К., 1968.

2.Грицак Я. Й. Нарис iсторiї України: формування модерної української нації XIX - XX ст. – К., 1996.

3.Дорошенко Д. I. Нарис історії України. – Львів, 1991.

4.Жарких М.І. Бібліографія старої України 1240-1800 рр.: В 9 т. – К., 1998-2002.

5.Історичне джерелознавство: Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів / Я. С. Калакура, І. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. – К., 2002.

6.Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2004.

7.Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть).—

Львів, 1999.

8. .Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе (Проблеми суспільної трансформації). – К., 1999.

9.Прiцак О. Iсторiософiя Михайла Грушевського / Грушевський М. Iсторiя України-Руси: В 11 т. – К., 1991. – Т. 1.

10.Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.– К., 2000.

34

ЛЕКЦІЯ 2

УКРАЇНСЬКА ЕТНОЛОГІЯ: ТЕОРІЇ ТА ІСТОРИЧНА ПРАКТИКА

Історія України

2.1. Сутність етносу та теорії етногенезу

Сутність сучасного історичного розвитку полягає у пошуку в глибинах історії та національної традиції надійного світоглядного підґрунтя, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, чинників прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності.

Етноси є найбільш давніми, природними й усталеними спільнотами, з яких складається людство. Етнічна сфера людського буття така ж важлива, як і соціальна, економічна, політична, духовна. В сучасних державах саме воля і згуртованість певного етносу (як правило титульного) може призводити до політичних, державотворчих трансформацій.

На думку етнополітолога Д. Фішмена, етнічність існує «у формах етнічного відродження, повернення до свого етнічного коріння, етнічної пам’яті та етнічної лояльності». Вона може бути як потенційним джерелом дестабілізації, так і джерелом стабілізації етнополітичної ситуації у країні чи регіоні. Етнічність можна використати як «базу мобілізації» і «свідомо маніпулювати нею так само, як будь-якою іншою силою, яка об’єднує людей, зокрема економічною, релігійною, ідеологічною, політичною тощо». Історичний досвід переконує: якщо національна ідея висувається прогресивною соціальною силою, то прогресивним буде і її втілення; якщо її пропонує суспільству реакційна сила, то ідея стає руйнівною.

Сучасна суспільна наука оперує двома основними підходами до розуміння етнічності:

Перший – розглядає етнос як деяку історично-спадкоємнісну спільноту, котра має спільних предків і єдину расово-біологічну природу;

Другий модерністський, що витлумачує етнос як уявну спільноту, сформовану на основі тотожності кожного її члена зі сформульованим культурною елітою національним міфом. Видатний англійський етносоціолог та етнополітолог Е. Сміт стверджував, що етнос – це спільнота, яка має: 1) спільну назву; 2) низку міфів про спільне походження; 3) певну спільну історичну пам’ять; 4) спільну «історичну територію» або батьківщину; 5) один або кілька елементів спільної культури – мову, звичаї або релігію; 6) почуття солідарності між членами спільноти. А видатний російський філософ М. Бердяєв зазначав: «...всі спроби раціонального визначення етнічності ведуть до невдач, бо ні раса, ні територія, ні мова, ні релігія на є ознаками, котрі визначають етнічність, хоча всі вони відіграють ту чи іншу роль в її визначенні... етнічність – таємнича, містична, ірраціональна...».

36

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

Процес формування народу (або етносу) називають етногенезом (від гр. «етнос» – народ і «генезис» – походження). Його вивчають представники декількох історичних дисциплін: антропології та археології (добувають та досліджують древні поховання в різні історичні періоди), етнографії та лінгвістики (аналізують походження, культуру, побут та мови народів).

Питання про час і причини виникнення перших етносів все ще остаточно не вирішене. Серед різних теорій і гіпотез, що претендують на пояснення феномену етногенезу, виділяються наступні:

Соціальна теорія: Етноси проголошуються соціальними спільнотами, тобто увага концентрується переважно на спільному соціальному походженні членів спільноти, їхній соціально-класовій приналежності. Наріжним положенням цієї теорії, що відстоювалася радянською наукою, є теза про відповідність кожному суспільному ладові певного типу етнічного утворення (зрілості), у первіснообщинній формації склалися рід і племя, при феодальній та рабовласницькій – народність, при капіталістичній – нація, а комуністичній формації повинно відповідати інтернаціональне братерство народів, у якому зникнуть класові та інші (отже, й етнічні) відмінності. Однак сучасна практика світового суспільного розвитку доводить, що етнічна самобутність була і ще тривалий час залишатиметься важливим чинником суспільного розвитку й найвиразнішою ознакою виокремлення (ідентифікації) людських спільнот та окремих соціумів.

Природно-біологізаторська теорія. Російський вчений Л. Гумільов у

своїй книзі «Етногенез і біосфера Землі» (1979 р.) стверджував, що кожний етнос має так зване «етнічне поле», або «пасіонарне поле». Під пасіонарністю він мав на увазі біохімічну енергію, яка є «двигуном подій». Пояснюючи її походження, він нагадував, що кожна людина має енергетичне поле, яке впливає на її поведінку. Внаслідок соціальної взаємодії виникає спрямована емоційна, психологічна і поведінкова цілісність, іншими словами – « єдиний ритм», що об’єднує людей і перетворює їх на етнос. Через різні обставини, і перш за все географічні, кліматичні та етнокультурні, етноси отримують різний за силою і характером заряд енергії, що й вирізняє їх серед інших та визначає їхню поведінку і діяльність. Діяльність етносів може бути пасивною і активною, миролюбною і агресивною, творчою і руйнівною тощо.

Отримавши певний заряд енергії, етноси поступово витрачають її, а потім переходять або до рівноваги із середовищем, або «розпадаються на частини, уламки», котрі потім можуть інтегруватися в інші етноси. Етногенез процес розвитку етносів від їх виникнення до розпаду може тривати 1200-1500 років, тобто протягом життя приблизно 40 поколінь. Часто,

37

Історія України

але далеко не завжди етнос створює соціально-політичну і державну систему або націю-державу, яка забезпечує йому сприятливі умови існування.

Цивілізаційна концепція. Процес етногенезу зводиться до двох складників – антропогенезу (формування виду homo sapiens) й соціогенезу (зародження основних форм праці, мови, релігії і формування на цій основі людського суспільства). Такий підхід доцільний при вивченні етногенетичних процесів у глобальному світовому масштабі. Погоджуючись із гіпотезою про єдиний центр походження людини, можна уявити, як зі зростанням чисельності населення відбувалося опанування нових територій з різними природно-географічними умовами. Відтак змінювався вихідний антропологічний тип людини, посилювалися процеси расогенезу. На цьому тлі наростали контакти між різними народами.

В основі цивілізаційної концепції покладені також фундаментальні зрушення в життєдіяльності людських спільнот, зокрема технологіях, комунікаціях, способах самозабезпечення тощо. Зважаючи на втягування в етногенетичні процеси дедалі більшого числа різних етнічних спільнот, цивілізаційний підхід дозволяє визначити притаманні їм загальні й специфічні риси, а також відрізняти їх одну від одної.

Отже, з поміж різних теорій етногенезу найприйнятнішою, на нашу думку, є цивілізаційна, що дозволяє простежити процеси зародження і формування людських спільнот та зясувати сукупність чинників (історичних, культурних, географічних, біосоціальних та ін.), що визначають їх життєдіяльність.

Для розуміння етнічних процесів необхідно визначити етногенетичну еволюцію всього людства і окремих народів.

Близько 150 тис. років тому виник палеоантроп (неандерталець), а 40 -25 тис. років тому неоантроп (кроманьйонець) – тип сучасної людини – людини розумної (homo sapiens). З цього часу поряд з удосконаленням біологічної морфології людини йшло формування людського суспільства.

За часів пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) на зміну первісному стаду приходить родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією.

З появою кроманьйонців невпорядковані ендогамні статеві стосунки поступаються місцем екзогамним: виникає звичай, що забороняв шлюб між членами однієї родової групи. Це сприяло зближенню різних родів, а потім родинні стосунки сприяють консолідації родів у племена, формується племінна організація суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий первіснообщинний лад.

38

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

На основі сукупності родових общин, пов’язаних спорідненістю шлюбних стосунків або сусідством, починає формуватися нова етнічна спільність – племя, тобто протоетнос. Він визначався такими складовими, як спільна територія проживання, спільна, або схожа мова, усвідомлення власної самобутності й відмінності від інших спільнот.

У подальші часи (доба неоліту – V І-ІV тис. до н.е.) були створені передумови для формування окремих спільнот – етносів. Основу для глибоких зрушень поклала «неолітична революція» – перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих (землеробство, скотарство). Основою людських об’єднань стає сім`я, яка, ґрунтуючись на кровній спорідненості, виступає власником землі, свійських тварин і знарядь праці. З упорядкованістю шлюбних стосунків зміцнюється інститут роду, який ведеться за батьківською чи материнськими лініями. На цій основі починається відлік генеалогічної спорідненості. Внаслідок освоєння нових земель родова община поступово замінюються сусідською, але її члени зберігають первісні традиції та звичаї, що стають основою для формування генетичної пам’яті про своїх предків, про власне походження.

Сучасна етнологія не виробила єдиного погляду на проблему типології етнічних спільнот. Древні люди жили таким спільним життям, яке називають племінним, що складається із декількох родів, тобто груп родичів, об’єднаних одним предком. Одним племенем народ первісного типу не вичерпується: частіш за все він складається з декількох племен, які живуть по сусідству, мають спільну мову, більш-менш однакові звичаї, іноді воюють між собою, але частіше знаходяться у союзницьких стосунках. Такі племена створюють соплеменність, тобто групу споріднених племен.

Потім почали формуватися нові етнічні спільноти – архаїчні народності, типові для древніх спільнот. У порівнянні з соплеменностями вони вже мали кордони, внутрішньо були згуртованими, хоча і неоднорідними (крім субетносів у вигляді асимільованих соплеменностей або їх окремих частин, народності вирізнялися різними соціальними групами).

Паралельно з архаїчними народностями на кордонах культурного світу продовжували існувати й колишні первісні соплеменності, що все частіше об’єднувалися у так звані союзи племен (скоріше політичні, ніж етнічні). Пізніше одні з них злилися з народностями, інші – продовжували співіснувати з ними, створюючи своєрідні культурні утворення.

Так, паралельно з етносами формувалися і більш крупні об’єднання – метаетноси (від гр. «мета» – після і «етнос» – народ), що складалися переважно з споріднених або близьких один одному за типом господарювання, мові,

39

Історія України

віруванням або політичній орієнтації етносів. Вони мали спільні (хоча і неусталені) культурні характеристики, а іноді навіть зачатки етнічної самосвідомості.

Метаетноси характерні для античного та ранньосередньовічного періодів (етнічні об’єднання еллінів, древніх слов’ян, осілих та кочових древніх іранців та тюрків). У ХІІІ-ХVІ ст., коли ці непостійні утворення розпалися, стали формуватися етноси сучасного типу – нації – з чітко вираженою етнічною самосвідомістю, внутрішньо достатньо згуртовані, хоча і складених з різнорідних та багаточисельних частин. Якщо буття етносу визначається спільністю походження, єдністю, так би мовити, «землі і крові», то буття нації об’єднує людей, які мешкають на великих просторах і позбавлені навіть опосередкованих родинних зв'язків.

Отже, народ може існувати як стрижень поза державною формою як спільнота людей, яких об'єднує певний спосіб життя, характер тощо. Проте нація то народ у його понятійному, дійсному розумінні, за Г. Гегелем, – розвинена індивідуальна форма духу, що досягає свого найвищого життя лише з появою держави. Тому в наявному бутті народу субстанційна мета полягає у тому, щоб бути державою і підтримувати себе як таку. Саме держава робить людей організованим цілим, тобто народом, в якого існують державна влада, закон.

2.2. Український етнос в історичній ретроспективі

Предметом дослідження історії є людські спільноти, сформовані нині в суверенні національні держави, а в минулому – в протодержави чи залежні держави. Будь-якому суспільству потрібні дані про свою анатомію, траєкторію руху, тенденції розвитку. Особливо потребують їх молоді незалежні держави, процес становлення яких відбувається у складних умовах зміни політичних полюсів і ціннісних орієнтирів, гострих кризових явищ. Надзвичайно актуальним постало питання про сприйняття українським етносом своїх першовитоків, відтворенні генетичної памяті, глибокому пізнанні власної історії, усвідомленні історичних коренів, почуття господаря для ствердження себе як повноправного субєкта історичного розвитку.

Територіальний обшир української історії – це є нинішня Україна, що більш-менш відповідає етнографічним кордонам, де живуть українці. Самобутність українців обумовлена в першу чергу своєрідністю їхньої етнічної історії.

40

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.