іст_УКРАЇНИ_КУРС_ЛЕКЦІЙ_печ._вар

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

велика кількість людей, що живе на певній території і керована одним урядом. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював «націю» з державою.

Отже, англійська і французька мови (мови економічно й політично найпередовіших у ХVІІІ ст. народів) культивували політичне значення терміну «нація», саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, політичним символом. Етнічні складники терміну не відігравали суттєвої ролі – до «нації» включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівні права різних етнічних груп гарантувалися належністю до однієї – політичної нації. Французька «нація» складалася не тільки з етнічних «французів», але й з бретонців, провансальців, ельзасців та ін. Саме в цьому випадку тисячолітня межа між поняттями natio і populus зникла. «Нація» стала синонімом «народу».

З часом, особливо після Французької революції це розуміння набуло дальшого поширення. Стали популярнішими й нові його формальні компоненти. Зокрема, в ХІХ ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад, у Франції, США чи Англії) ототожнювалося з поняттям «держава». Утворена у 1920 р. Ліга Націй була, як відомо, об'єднанням держав, як і її наступниця – Організація Об’єднаних Націй.

В німецькій мові слово «нація» вже в модерну епоху, тобто в «епоху націоналізму» мало дещо інший зміст, ніж в англійській і французькій. Старе поняття «нація», успадковане від часів існування «Священної Римської імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. Для німців, розпорошених між сотнями, а після наполеонівських воєн – кількома десятками німецьких держав, «вільних міст», князівств тощо, слова «нація» (Nation) і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Проте терміни «нація» (Nation) і «держава» (Staat), на відміну від англійської і французької, в німецькій не були тотожними. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов’янських і центральноєвропейських народів (зокрема, в українській). Слово «нація» ототожнювалося у них передусім з культурно-мовною спільністю значною мірою через вплив німецького «культурницького» чи «органічного» націоналізму. Справа у тому, що німецька мова за часів «національних відроджень» слов'янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де навчалися інтелектуальні еліти цих народів.

61

Історія України

Та обставина, що особливого значення культурно-мовні характеристики поняття «нація» набули саме для тих, хто щойно вступав в «епоху націоналізму», розпочату Французькою революцією, виглядає цілком природною та історично обумовленою. Ще в XVІІІ ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган-Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім як мовно-культурну спільноту. Його ідея стала домінантною серед народів центрально-східної Європи, які в ХІХ ст. вступили у фазу так званого «національного відродження» і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, припустимо, територіальної єднocті (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.).

Отже, «ера націоналізму» принесла з собою і відновлення «етнічного» розуміння поняття «нація», яке мало досить чіткий політичний контекст.

Загалом у ХІХ ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова «нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після Другої Світової війни, коли домінуючою мовою світового суспільствознавства стала англійська, зріс вплив англосаксонського розуміння слова «нація», і не тільки в наукових сферах (національно-визвольні рухи третього світу здебільшого ототожнювали «націю» з «державою»).

Зростання національних pуxiв в Європі у другій половині ХІХ ст. сприяло тому, що зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався, зокрема, до нього додавалися соціально-психологічні «компоненти». Видатний французький історик і лінгвіст (бретонець за походженням) Ернест Ренан зазначав: «Нація – це душа, це духовний принцип», підкреслюючи цим морально-етичний, соціально-психологічний зміст поняття.

Загострення боротьби між «передовими» і «відсталими» націями, останні з яких також прагнули стати «передовими», поширення «соціального дарвінізму» і расових теорій в Європі кінця ХІХ ст. призвело до того, що, як

ітисячоліття тому, націю почали ототожнювати з «расою» і «кровними зв’язками». (Можна, зокрема згадати заклик Отто фон Бісмарка до німців «думати кров’ю»). Слово «нація» як синонім расової винятковості увійшло в арсенал агресивної, шовіністичної, расистської риторики.

Зрештою, в середині ХІХ ст. зміст поняття «нація» доповнився і характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні дослідники пов'язують це з впливом промислової революції

іпоявою теорій економічної і політичної модернізації.

62

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

Отже, семантична еволюція слова «нація» охоплює не одне століття людської історії. Незважаючи на те, що воно абсорбувало певні «об'єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), вже значно більшою мірою залишалося символом, інтелектуальним знаряддям, суб'єктивним витвором, штучною конструкцією, знаком, абстракцією і в цьому відношенні не відрізняється від усіх інших понять-символів, винайдених людством в ході культурної еволюції. Можливо, саме це і стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та інших інтерпретацій та визначень поняття «нація».

Історіософія українського націотворення.

В українській етнополітичній думці український народ розглядається як окрема етногpафічно-культурна одиниця, що має спиратися на власні демократичні традиції, обґрунтовується неповторність та своєрідність українського народу, необхідність опори в державному будівництві на власний політичний досвід, на історичні традиції.

Вчені, представники національно-державницького напрямку, обґрунтовуючи концепцію національної держави і право народного самовизначення для України, спиралися на свої дослідження історії національно-визвольного руху українського народу, його давніх демократичних традицій. В. Винниченко наголошував: «Народ, позбавлений національної форми, не може прийняти ніяких здобутків».

Українство здавна вважало центром реалізації національного духу саме державу, якої було позбавлене на сотні років, державу як гаранта внутрішньої злагоди, зовнішньої незалежності. Ще у ХІХ ст. Й. Гердер висловив пророче припущення: «… є всі підстави вірити, що Україна стане новою Елладою. Її м’який, щедрий клімат, багата природа, обдарованість та музикальність народу, історія, трaгiчна і героїчна, дають підстави вважати, що з розрізнених частин зароджується велика нація».

Зрештою, на початку ХХ ст., сама політика стимулювала формування національної ідеї, що могла об'єднати демократичні сили під гаслом утворення самостійної України.

На початку ХХ ст. набрав сили український національний рух. Соціальні перевороти небачених масштабів прискорила Перша світова війна. Особливо трагічні її наслідки для України були зумовлені тим, що Росія і Aвcтро-Угоpщинa опинилися у ворожих воюючих блоках, і українці по обидва боки фронтів змушені були стріляти один в одного. Результати

63

Історія України

війни для обох імперій виявилися катастрофічними. Першою впала Російська імперія, відкривши смугу майже цілковитого безвладдя в країні.

Україна у тяжкий період випробувань здійснила кілька спроб утвердити самостійну українську державність. Втім революційна хвиля не принесла Укpaїні політичного визволення. Ії становище навіть погіршало, оскільки замість двох її землі виявилися зрештою поділеними між чотирма державами.

Більшовикам вдалося відновити – хоч і за федеративним фасадом – державну єдність колишньої Російської імперії. З побудовою федерації практично було використано ту політико-правову ієрархію етносів і національних територій, що склалася ще у дожовтневий час. Але у своїй національній політиці більшовики були змушені йти на певні компроміси, рахуватися з виразно виявленими намірами народу щодо творення власної державності і національно-культурного розвитку. Значних корективів зазнала їхня мовна і кадрова політика, насамперед у напрямі «коренізації» апарату управління, сфери освіти й інформації. Ці зміни вписувалися у контекст реформістських заходів, зв'язаних з переходом до НЕПу і сприймалися у суспільстві як часткова реалізація нездійснених у час революції національних прагнень.

Втім ідеологічний монополізм, нетерпимість до інакомислення, невисокий рівень політичної культури в суспільстві швидко перекрили кисень для «політики українізації». Ентузіасти нового курсу були оголошені «буржуазними націоналістами» і майже усі знищені. Черговий експеримент закінчився новими русифікаційними заходами, гоніннями на українську культуру, різким звуженням ареалу застосування української мови.

Не набагато кращим було становище українців і на цій частині української етнічної території, яка в ході післявоєнного врегулювання була поділена між трьома державами – Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Статус Галичини й Волині, які опинилися знов у складі Польщі, наближався до окупаційного.

Законом 1924 р. було заборонено користуватися українською мовою в урядових установах. Українські території оголошувалися Східною Малопольщею, східними кресами – навіть самі поняття «українець», «український» витіснялися з ужитку. У відповідь на спроби радикально настроєних націоналістів боротися проти антиукраїнського режиму шляхом терору польський уряд запровадив політику умиротворення (пацифікації), яка вилилася у масові арешти, руйнування осередків національного життя, скасування самоврядування у селах.

Значно більш толерантним до українства виявився уряд Чехословаччини. Не випадково ця країна стала у міжвоєнні роки центром української еміграції. Переведення у Прагу з Відня Українського вільного університету, створення

64

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

Української Господарської академії у Подебрадах, Українського педагогічного та Українського соціологічного інститутів у Празі значно просунули вперед справу наукового осмислення понять «держава», «суспільство», «нація», «етнополітика», як і тих змін, які принесла в життя українців доба революцій. «Від революції і спричинених нею змін, – говорилося в проекті Інституту громадознавства, підготовленому М. Шаповалом, – починається Нова Україна, котра в сучасному своєму стані є ще й Невідома Україна, вивчення якої є необхідним для кожної громадської людини».

Але шлях до нової України на той час був ще не близьким. В УСРР осмислення національної ідеї відбувалося в руслі тісно зв'язаного з українізаційними процесами «українського відродження», яке дослідниками з діаспори влучно було названо «розстріляним». Найбільш прямий шлях подолання комплексу меншовартості, провінціалізму української культури «націонал-комуністи» вбачали в дистанціюванні від Москви, у зверненні до європейського досвіду.

Реакція офіційної Москви була такою, якою і мала бути в суспільстві, що твердо ставало на шлях тоталітаризму: штучний голод в Україні 19321933 рр., що забрав понад 8 млн. людей, шалений терор проти української інтелігенції і свідомого селянства, депортації за національною ознакою.

Таким чином, на відміну від ряду народів Східної Європи, яким після Першої світової війни вдалося реaлiзувати своє право на самовизначення шляхом створення власної державності, Україні довелося змиритися з черговим розшматуванням своїх земель. На думку засновника української політичної географії С. Рудницького, пізніше радянського академіка, який загинув у лабетах ГУЛАГу, це був акт величезної історичної несправедливості. «Страшний суд історії, – писав він, ніколи не схвалить рішення, яке сорокамільйонний народ шматує при живому тілі на кусні, і його (на жаль!) таку велику і багату батьківщину розпайовує, наче стрілець добичу поміж сусідів».

Отже, етнонаціональні спільноти на певному щаблі одного розвою самоідентифікують себе як націю, визначають свої національні пріоритети, формують свою національну самосвідомість. Національна самосвідомість активно виявляється в період боротьби за незалежність, за національне об'єднання роз’єднаних частин нації (етносу), за створення своєї державності. При цьому національна самосвідомість дозріває до розуміння глибинних національних інтересів, які фокусуються у формі національної ідеї. Без такої ідеології національної злагоди неможливі ні розвиток державності, ні соціальнополітичний розвиток суспільства. Як зазначає сучасний американський

65

Історія України

політолог Г. Лодж, розвиток вимагає ідеологічної впевненості. Без цього не буде консенсусу, не буде смислу намірів.

Відсутність загальнонаціональної ідеології уповільнює державотворчі процеси, гальмує духовно-культурний розвиток української нації. Анклави новоприбулих і давніх етносів, імітуючи чужий досвід, часто діють на користь соціальним силам, не зацікавленим у відновленні української державності. Це може призвести до етнічного розриву і руйнування етнонаціональної цілісності.

Теоретична етнологiя інтерпретує феномен нації як глибинне, сyтнiсне ядро буття народу, а не тільки зовнішній вияв чи форму такого буття. Нація в сучасному розумінні – це не тільки етнокультурна спільнота (народ) і не демографічна єдність, а цілісний етнополітичний організм.

Специфіка, особливість і складність сучасної соціально-політичної ситуації в Україні полягає в тому, що в ній синхронно відбуваються три різноспрямовані, але взаємопов'язані процеси: державотворення; внутрішня консолідація української нації (етносу); міжeтнонаціональна консолідація. Сьогодні переважаючим серед них є державотворення.

Розбудова саме української національної держави обумовлюється перш за все тим, що український народ є визначальним етнокультурним та державотворчим чинником на власній eтнiчній території. На сучасному

етапі розвитку України оптимальною формою організації буття нації може бути тільки національна держава, яка має забезпечити динамічне самовідтворення українського eтнополітичного організму, як цілісної системи eтнокультурної самобутності української нації, а не конгломерату регіональних груп та національних меншин, самовідтворення українського eтнополітичного організму. Зрозуміло при цьому, що в українській

національній демократичній правовій державі повинні бути абсолютно усунуті можливості приниження громадянських і національно-культурних прав національних меншин. Україна прагне стати національно- демократичною державою. Саме ж підкреслення національного характеру держави не суперечить гарантуванню рівних прав всім eтнiчним меншинам, які проживають в Україні.

Разом з тим прагнення до національної злагоди, єдності може постати і в негативному ракурсі, якщо певні суспільні сили чинять спробу використати концепцію національної єдності як інструмент для здійснення своїх вузькоегоїстичних цілей. Так, російськомовна частина населення Криму під гаслом «національної єдності» з Росією фактично підриває державну цілісність України. Отже, стоїть нагальне завдання – знайти правильні шляхи, способи

66

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

та механізми, які сприяли б об’єднанню української нації і процесам міжнаціональної (міжетнічної) злагоди народу України.

Все сказане дає підстави стверджувати, що політична культура громадян України, що тісно пов'язана з етнонаціональною культурою, набуває в сучасних умовах важливого внутрішньополітичного значення і зовнішньополітичного звучання.

Етнонаціональна політика сучасної України.

Етнонаціональна політика має забезпечити життєдіяльність української нації як титульної нації. Необхідно сприяти створенню механізму відбудови основних компонентів етнічної системи, забезпечувати її собітотожність у просторі й часі через «усвідомлення себе, етносу як нації і як дійової особи історії і сучасного світу» (Р. Шпорлюк).

Існує поширене уявлення, що Україна – багатонаціональна держава й утворена вона насамперед за територіальним принципом. Якщо визначити цей принцип, то немає великих перешкод для подальшого територіального

дроблення і утворення нових держав на зразок Кримської республіки або Прикарпатської Русі. Але ж чи має територія право на державне самовизначення? В системі міжнародного права визнається право нації на визначення при наявності певних умов. Українська нація цим умовам відповідає, бо є окремим народом зі своєю історією, культурою, самоусвідом- ленням, живе спільним життям на компактній території. Ідея української державності не повинна ігнорувати ту обставину, що то є держава українців як окремої європейської нації, інакше губиться сенс її існування. Україну слід вважати державою, побудованою за національно-територіальним принципом. Інші народи, які живуть в Україні, є національними меншинами. Вони користуються всіма правами громадян України.

«Творцем України, – наголошував В. Липинський, – є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що є у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов». Вітчизняні етнополітологи недавнього минулого наголошували на тому, що основною умовою здійснення української дepжавнocті є єдність – політична, національна, регіональна. Вагомими є думки В. Липинського, який зазначив: «регiоналізм» теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більшій хаос в життя нашої землі, тому його треба поборювати», «українці єсть всі мешканці України».

Варто подбати про те, щоб ознаки української ідентичності відігравали б функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як цілісного організму, важливої складової українського соціуму. Це – діяльність

67

Історія України

з реалізації національних потреб, втілення в життя принципу самовизначення націй: це – реалізація на практиці національного виміру, етнополітичних устремлінь, збільшення поля української незалежності, своєрідної української емансипації і відстоювання загальноукраїнського, загальнонаціонального інтересу. Йдеться про необхідність «перебудови економічних і соціальних відносин відповідно до нових умов, аби зв’язати перебудову з національним будівництвом, так, щоб воно було органічним випливом її, а не зовнішньою українофільською приставкою» (М. Грушевський).

Перед розробкою етнонаціональної політики слід було б вирішити питання щодо мовної політики в Україні: надання державного, національного й офіційного статусу українській мові як тій, що дає назву народові, землі, державі і є мовою переважної більшості основних eтнiчних груп, незважаючи на тривале нищення.

На жаль, етнополітика часто розуміється переважно як налагодження життя етнічних меншин.

Невідкладним є всебічне сприяння консолідаційним процесам в середовищі української нації, перетворення її на суспільний, дійсно етносоціальний організм у середовищі українського соціуму; вироблення чи закріплення самобутнього стереотипу не тільки поведінки, але й світосприймання і світоосмислення, створення ефективного системовідтворення всіх рівнів суспільності – індивідуальної, колективної, етнічної, національної; подолання комплексу меншовартості, вторинності.

Нагальним є також перетворення національної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, маючи на увазі і концептуальну сутність

– концентрацію національного «духу» в площині саморозвитку, самореалізації етносу, з одного боку, формування державницької волі народу, розбудову самої держави, культури – з іншого.

Звертаючись до сьогодення, слід погодитись з твердженням, що українська нація, вступаючи в третє тисячоліття, долає свою тривалу ізоляцію, поповнює свою присутність у європейському культурному просторі, адаптується до світового досвіду, водночас пропонуючи світові свої оригінальні культурні цінності.

68

Лекція 2. Українська етнологія: теорії та історична практика

Запитання для самоконтролю

1.Назвіть чинники, що впливали на формування українського етносу.

2.Звідки походять назви «Русь», «Україна»? Коли вперше письмово була зафіксована назва «Україна»?

3.Які історичні джерела свідчать про те, що українці – слов’яни?

4.Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.

5.Проаналізуйте основні теорії про слов’янську прабатьківщину.

6.Наведіть аргументи, що ставлять під сумнів існування єдиного східнослов’янського народу за доби середньовіччя.

7.Які етноси впливали на формування українського народу?

8.Які археологічні культури на території України свідчать про її древню культуру?

9.Яку роль відіграла Трипільська протоцивілізація в українському етногенезі?

10.Які землеробські племена мешкали на території України?

Термінологічний словник

Автохтонний (від грецьк. аuthоs – сам, chtones – земля) – належний за походженням до даної території, місцевий); Автохтони – корінні жителі певної території, країни (тубільці, аборигени).

Асиміляція – злиття етносів, з якого один з них засвоює чужу культуру і повністю втрачає свою. А. буває природною (як результат тривалих культурних контактів) і примусовою (пов’язана з державною політикою обмеження або придушення розвитку мови і культури етнічної меншості).

Етнічність – сукупність специфічних спільних ознак у вигляді традиційних цінностей і вірувань, норм життєдіяльності, усвідомлення індивідуальної чи групової спорідненості, прагнення зберегти свої ендогамність та ідентичність, які забезпечують розуміння внутрішньої єдності етнічної групи та її відмінності від інших спільнот.

Етногенез – процес оформлення етнічних груп.

Етнолінгвістична класифікація народів – класифікація згідно з якою народи поділяються за мовними сім’ями, пов’язаними генетичною спорідненістю.

Етнонім – назва народу. Термін «Україна» утвердився в Середньому Подніпров’ї – Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина. Згодом ця назва поширилася на всю етнічну територію українського народу. Ще в київських літописах, зокрема Іпатіївському, термін «Україна» вживався

69

Історія України

стосовно різних південних і південно-західних частин давньоруських земель у значенні «край», «країна»; пізніше ця назва закріплюється в офіційних актових матеріалах відносно більшої частини України, широко розповсюджується і стає етнонімом українського народу.

Етнос – історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, які мають відносно стабільні спільні риси й особливості культури й мови, а також усвідомлюють свою внутрішню єдність та відмінність від інших спільнот (самосвідомість), що зафіксовано в самоназві (етнонімі).

Метаетнічні спільноти – групи народів, які мають загальні риси культури і спільну етнічну самосвідомість (наприклад, слов’яни).

Мікроетнонім – назва субетнічних груп, окремих частин народу з визначеною етнічною самосвідомістю (наприклад, бойки).

Політонім – назва мешканців країни, її громадян.

Субетнос (етнографічна група) – частина народу (етносу) зі специфічними рисами культури, що виникла внаслідок територіального відособлення (наприклад, лемки, бойки).

Традиції (лат. traditio – передача) в етнографії: процес позабіологічної передачі від покоління до покоління усталених культурнопобутових особливостей.

Шовінізм (від фр.сhаuvіnіsmе – імені Н. Шовена (солдата, прихильника завойовницької політики Наполеона) – реакційна політична ідеологія і практика, спрямована на розпалювання національної ворожнечі й ненависті між народами, підкорення і поневолення інших народів. Для Ш. характерні войовнича проповідь національної винятковості, поширення національного чванства, національного егоїзму, панівної зверхності однієї нації над іншими, намагання поставити їх у залежність (великодержавний шовінізм), позбавити суверенітету. Ш. проявляється у пропаганді расизму в політиці колоніалізму, протиставленні й роз’єднанні різних національностей, переслідуванні етнічних меншин, вчиненні геноциду проти цілих народів та ін. Терміном Ш. називають різні прояви національного екстремізму.

Етнічна толерантність (від лат. tolerantis – терплячий) – це відсутність негативного ставлення до іншої етнічної культури, наявність позитивного образу іншої етнокультури при збереженні позитивного сприймання своєї власної. Це відсутність або ослаблення реагування на відмінність взаємодіючих етнічних культур.

Етнічна толерантність не є наслідком асиміляції як відмови від власної культури, вона є характеристикою міжетнічної інтеграції, для котрої властиве сприйняття або позитивне ставлення до власної етнокультури і до культур інших етнічних спільнот.

70