24.Слідні словяни у 6- 9 ст

1.Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян. У IV—VI століттях у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто райнньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами. Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів —Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь. Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґороди, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли волхви, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе безпомічними проти кінноти та стріл на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру. Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII столітті їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати як традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, так і рабів. Останній товар араби цінили понад усе. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII століття, коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів. Вони заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії. 2. Боротьба за возз’єднання козацької держави у 1660-х - 1670-х роках

Боротьба за возз’єднання козацької держави у 1660-х - 1670-х роках. Після від'їзду гетьмана Тетері з Правобережжя в краї знову спалахнула міжусобиця, тепер уже за гетьманську булаву. Переможцем з неї вийшов представник старовинного козацтва, онук гетьмана реєстровців Михайла Дорошенка, генеральний осавул Петро Дорошенко. В особі нового гетьмана Правобережної України козацтво отримало талановитого політика та вмілого дипломата, лідера, котрий потенційно був спроможний переломити несприятливий для України розвиток політичних процесів. На початку червня 1672 р. більш ніж 100-тисячна турецька армія під командою самого Мехмеда IV вирушила в похід "на Лехістан". На початку серпня турки були вже на берегах Дністра, під Хотином, а в середині місяця підступили під Кам'янець-Подільський. Тим часом гетьман Дорошенко, рухаючись назустріч султану, в битві на Батозькому полі зумів завдати нищівної поразки М.Ханенку та польським корогвам, що були разом з ним. Після цієї блискучої перемоги польські війська поспішно залишили терени Брашіавшини.16 серпня війська українського гетьмана об'єдналися з турецькою армією під стінами Кам'янця. А ще через день розпочався масований обстріл міста турецькою артилерією, що чергувався зі штурмами його укріплень яничарами. Польська залога виявилася не готовою ефективно боронити Кам'янець, і після десятиденної облоги її командування запросило миру. Після цього султан відправив турецьку армію під командою Кап-лан-паші, татарські орди на чолі з Селім-Ґереєм та козаків П.Дорошенка на здобуття Львова, котрий на початку вересня було взято в облогу. Деморалізоване керівництво Речі Посполитої навіть не спробувало організувати опір турецькому наступу, а запросила в султана миру.Мирний договір між Річчю Посполитою та Османською Портою було укладено 28 (18) жовтня 1672 р. у м. Бучач (нині Тернопільської обл.). У ньому польське керівництво вперше визнало незалежність "Української держави в давніх кордонах", причому така назва державного утворення на українських землях в офіційному правовому міжнародному акті прозвучала вперше. До складу Української держави, яка й надалі мала перебувати під протекцією султана, входили Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Територія Західного Поділля включалася до складу Османської порти як її Кам'янецький сялет. Решта українських земель залишалася під владою польського короля.Укладення Бучацького мирного договору перекреслювало політичні плани гетьманського уряду Дорошенка щодо створення соборної Української держави, оскільки розривало українські землі між польським королем і турецьким султаном.