Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ответи на езамен с истории.docx
Скачиваний:
90
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
104.92 Кб
Скачать

13.ПОЛЬСЬКА ЕКСПАНСІЯ НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ. ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ. 1.Як відомо, ще в сер. XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Однак для поляків процес опанування західноукраїнськими землями був нелегким. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир називав ці землі "королівством Руським". Поряд з латиною вживалася й українська мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі погіршувалося. На завойованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одиницю. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти" до якої прирівняли й українське боярство. Увійшовши до середовища обласканого королем панства, знать, окрім дрібного боярства, до сер. XVII ст. в основному сполонізувалася. Український народ не мирився з підневільним . становищем, ставав на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що струсонув феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи. В 1490—1492 рр. воно охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу прусських лицарів. У результаті повстанців було розбито, а їхнього керівники закатовано. Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну. Тим часом Велике князівство Литовське, у складі якого зосередилася більшість українських земель, з поч. XVI ст. опинилася перед небезпекою ззовні, що наростала, насамперед з боку зміцнілого Московського князівства та Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди. Московія, проголосивши, що всі землі колишньої Київської Русі мають належати їй, відібрала у Литви чернігово-сіверські землі. Кримчаки майже щороку нападали на українські землі, завдаючи тяжких втрат. Виснажені московсько-татарськими нападами литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об´єднання в одне політичне ціле Польщі та Литви, яких доти пов´язував лише спільний монарх. Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. їх становище у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатів. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Наприкін. XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України. Услід за хліборобами приїжджали матнати і тисячі шляхетських наймитів, які захоплювали найпотужніші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, ним користувалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV— XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, заборонили купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похороні. Між українськими і польськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці домоглися рівноправної участі в ремісничих цехах. Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура. 2.Кирило-Мефодіївське братство(товариство) - українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 - січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П.Куліш, О. Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом “Св. Кирило і Мефодій, січень 1846”.. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. К.-М, б. ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя - від ліберально-поміркованого реформізму (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) - до революційних методів боротьби (Т.Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг. К.-М. б. проіснувало 14 місяців. У березні 1847 за доносом провокатора О. Петрова діяльність братства була викри­та, а члени заарештовані.

14. Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі 1.Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів. Новостворена кримськотатарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Свої внутрішні проблеми кримські хани розв´язували шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. у ній було 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена. Українські землі були одним з основних об´єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії углиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває ознак систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу. Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об´єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв´язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель. 2.З XVII ст. у складі австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття. На цих територіях українське населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного тиску з боку монархії. Особливо тяжким було життя західноукраїнських селян, які становили більшість українців. За право користуватися земельними наділами селяни Східної Галичини відробляли щотижневу панщину по 5-6 днів. Галичина, Буковина і Закарпаття були найбільш відсталими регіонами. Серед західних українців другу виразну соціальну групу становило греко-католицьке духовенство, яке взяло на себе роль лідера в селянському середовищі. За матеріальним і культурним рівнем воно мало чим відрізнялося від селян. Західні українці майже не мали власної знаті, а також достатнього представництва серед міщанства, тому мали обмежений доступ до політичної влади. На початку XIX ст. промисловість краю залишалась на ремісничо-мануфактурному рівні. Повільно відбувався розвиток капіталістичних відносин на західноукраїнських землях. Австро-угорський уряд свідомо гальмував тут розвиток економіки і передусім промисловості, прагнув перетворити ці землі на ринок збуту і джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток метрополії. Фактично Галичина була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій Австрійської імперії - Австрії та Богемії. Внаслідок революції 1848-1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму. Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер, вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань - Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70-90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.

15. Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Королі́вство Ру́сі (лат. Regnum Russiæ; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене внаслідок об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій. Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія. Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом. Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле. Декабристський рух в Україні Перші опозиційні російському самодержавству організації виникли в Росії у 20-і pp. XIX століття. Вони складалися, в основному, з армійських офіцерів. У 1821 р. частина таких організацій реформувалася в «Північне товариство» з центром у Петербурзі та «Південне товариство» з центром у Тульчині в Україні, де діяли 4 «управи» (підрозділи) «Південного товариства» – в Тульчині, Кам'янці на Черкащині, Василькові, Новограді-Волинському. Метою організації було повалення самодержавства, запровадження конституційного представницького правління, скасування кріпацтва шляхом військового перевороту, що планувався на весну 1826 року. Центром повстання мала стати Україна, оскільки саме сюди повинен був приїхати на огляд військ цар Олександр І. Лідерами організації були М. Муравйов (Петербург) та П. Пестель (Тульчин). В програмних документах організації були деякі розбіжності – так, Муравйов у своїй «Конституції» пропонував зробити Росію конституційною монархією, а в Україні створити дві автономні держави: Українську – зі столицею в Харкові та Чорноморську – зі столицею в Києві. Пестель на сторінках «Руської правди» пропонував перетворити Росію на республіку, а саму Росію він бачив єдиною централізованою державою. У зв'язку з раптовою смертю царя Олександра І «Північне товариство» 14 грудня 1825 р. в Петербурзі намагалося здійснити збройний переворот, який, однак, був придушений. З 29 грудня 1825 р. по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського полку в Україні під керівництвом полковника С. Муравйова-Апостола. Повсталі захопили Васильків, але рушити на Київ не наважилися і були розгромлені біля сіл Устинівка та Ковалівка Васильківського повіту. П'ятьох організаторів повстання декабристів повісили (троє з них були членами «Південного товариства» – Муравйов-Апостол, Пестель, Бестужев-Рюмін), учасників повстання Чернігівського полку заслали на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. Повстання декабристів стало першою спробою повалення самодержавства в Росії.

12.Виникнення українського козацтва. Запорозька Січ.

У ХУ-ХУІ ст. виникає нова верства українського сус­пільства - козацтво. Українське козацтво - визначне яви­ще в європейській історії. Слово «козак» тюркського по­ходження і означає «вільна людина», «воїн-вершник».

Причини виникнення українського козацтва:

-економічні (колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля - степів за дніпровськими порогами);

-соціальні (посилення феодальної експлуатації україн­ського населення з боку литовських та польських магна­тів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

- політичні (цілеспрямована політика польської прикор­донної адміністрації поставити козацтво на службу з охорони південних рубежів від татарської загрози);

- стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства); -національно-релігійні (політика полонізації українсь­кого населення та наступ католицької церкви на права пра­вославної).Перші згадки про козаків у писемних джерелах датова­ні 80-90 рр. XV ст. Військовим і організаційним центром низового козацтва стала Запорізька Січ.Початок Запорізькій Січі дала козацька фортеця, зве­дена у 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця відо­мим українським князем Д. Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем Байди. Д. Вишневецький упродовж усього свого життя боровся проти татар і турків, а в 1563 р. під час походу в Молдову по­трапив у полон і був страчений у Стамбулі.У 1593 р. запорожці заснували другу Січ на острові Базавлук на Дніпрі, трохи південніше Томаківки.Із загибеллю Вишневецького козацька організація не розпалася: у 80-х рр. XVI ст. починає вживатися термін «січові козаки». Вони вважали себе самостійною військо­во-політичною силою і вели незалежну від Польщі політи­ку: укладали договори з Москвою, Кримом, Молдовою.Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти збро­єю. Січовий козак мав дотримуватися традицій товарис­тва і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати в містах, містечках і селах за межами Січі.Козаки здійснювали походи Чорним морем на ту­рецькі і татарські міста. Визволяли полонених, захоплювали трофеї: зброю, гроші, цінні речі, коней, худобу.Запорізьке козацтво формувалося як передовий суспіль­ний стан української народносіі Українські козаки створили струнку військову організацію, яка проіснувала до XVIII от. Полки ділилися на сотні, сотні - на курені. Все козацьке вій­сько очолював гетьман, а запорожців - кошовий отаман. Розвиток промисловості 30-х років XIX ст. характеризується також глибокими змінами. Це початок промислового перевороту. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. Утвердження фабрично-заводського (машинного) виробництва починає переважати в таких галузях, як металообробна, текстильна, тютюнова, склодувна та ін. Мануфактури ще довго зберігалися у цукровій і горілчаній промисловості. Проте вже у 1856 р. налічувалось 218 цукрозаводів. Вони виробляли близько 80% загальноросійського цукру. Стрімкого розвитку набуває виробництво сукна, прискорюється розвиток металургійної промисловості, видобуток вугілля та інших галузей промисловості. Кількість підприємств в Україні за другу чверть XIX ст. збільшилась з 649 до 2473. Особливо швидкими темпами розвивався Південний регіон. Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. до 160 у 1859 р. У40-50-х роках в Україні почало розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будуватись на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості - салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Розвиток товарно-грошових відносин відбився і на сільському господарстві. Зростала його товарність. Поглиблювалася спеціалізація окремих регіонів України. Так, Південь спеціалізувався на вирощуванні пшениці, тонкорунного вівчарства, а Правобережжя - на вирощуванні цукрових буряків. Товаризація сільського господарства вела до розшарування поміщицьких господарств. Водночас дрібні і середні поміщицькі господарства значною мірою зберігали натуральний характер. Невміння господарювати у нових умовах примушувало поміщиків закладати за борги свої маєтки. Інтенсивно відбувалося руйнування і селянських господарств. Скорочувалися їх наділи, збільшувалася панщина, часто селян позбавляли наділів. Отже, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860- відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили майже 74% від загальної кількості. Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії, тут діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб. У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80-90-ті роки XIX ст. Було побудовано 17 великих металургійних заводів.Значну роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. Ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості в Східній Україні зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали.Отже, головним чинником розвитку України другої половини XIX ст. стала реформа 1861 року. Саме вона створила умови для розвитку капіталістичних відносин в Україні. Значного розвитку набуває промисловість. В Україні сформувалося два промислові райони: центром важкої промисловості була Катеринославська губернія, а також міста Харків, Миколаїв, Одеса; центром цукрово-гуральної промисловості була Правобережна Україна (Київська, Подільська та Волинська губернії). В цей час бурхливо будуються залізниці: у 1866 - 1879 рр. прокладено 5 тис. км., а з 11-ї половини 90-х рр. їх уже прокладено понад 20 тис. км. Проте, якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва у Західній Україні відбувався значно повільніше.

11.культура та релігійне життя в україні у XVI-XVIIIст На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії. Виникнення централізованих держав супроводжувалося формуванням національно-релігійних ідеологій. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI столітті були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники. Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії та зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл. Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполиту у 1569 році в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. До початку XVIII століття в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1 000. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти.Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у XVIII столітті. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. У XVI—XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр — вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Вифлеємській печері. В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік. 2.Модернізаційні процеси та реформі в Російській імперії та Україна. Скасування кріпацтва.На середину століття Російська імперія, до складу якої входило 80 % українських земель, знаходилась у кризовому стані, який загострила поразка у Кримській війні. Кріпацтво довело свою неефективність: російський кріпосний селянин працював нарівні англійського середини XVIII ст.; 48 % дворянських господарств були банкрутами, масовими були селянські виступи. За цих обставин в імперії стала очевидною необхідність модернізації, тобто оновлення, удосконалення, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання економічної сфери. Зміни ініціювались верхами і розпочались з приходом до влади молодого царя Олександра І. 19 лютого 1861 p. цар підписав Маніфест, „Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності” та „Положення про викуп селянами їх земельних угідь”. У Маніфесті проголошувалось: ліквідація особистої залежності селян, селянське самоврядування, наділення землею і визначення повинностей, викуп селянських ланів. Селянам дозволялося купувати нерухоме майно, займатися торгівлею, вільно одружуватися. Існували певні обмеження: до укладання викупних договорів селяни підлягали владі поміщика, протягом 9 років вони не мали права відмовитись від наділу і вийти з общини.Додатковими положеннями встановлювалися граничні наділи на одну ревізьку душу (для південних губерній вони складали 3-6,5 десятин, в Харківській – 1-4,5 десятин). Селянські наділи зменшилися, бідняки повинні були ще й платити за них викуп та проценти за позику, яку надавала держава. Винятком було Правобережжя, де селяни отримали на 18 % земель більше, ніж вони мали, але тут залишалось велике аграрне перенаселення.Однак після селянської реформи залишилося чимало пережитків феодальної системи: поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо.Скасування кріпацтва стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових зрушень в інших сферах суспільного життя. Тому було проведено ще декілька реформ.Земська реформа 1864 p. проводилась для покращення системи управління: створено земства – органи місцевого самоврядування. В Україні утворено 6 губерній і 60 повітових земських управ (на Лівобережжі та Півдні). На Правобережжі земства введено лише у 1911 p. Судова реформа (1864). Замість станового закритого суду вводився відкритий безстановий, з гласністю судочинства, де остаточне рішення відводилось присяжним, запроваджувалась змагальність сторін при розгляді судової справи. Для вирішення дрібних побутових справ вводився інститут мирових суддів, яких вибирали на трирічний термін.Реформа освіти. Вводилася єдина система початкового навчання. Утворювались початкові школи, в яких навчали грамоти, простих арифметичних дій, географії, малювання тощо. Середня освіта стала доступна всім, але вона була платною. Щоб вступити в університет, треба було закінчити класичну гімназію. В 1863 p. відновлено автономію університетів.Військова реформа. В 1864 p. територію країни було поділено на 10 округів (в Україні утворено: Київський, Одеський, Харківський). В 1874 p. Замість ненависної рекрутчини було введено загальну військову повинність з 20 років. Строк служби складав 6 років у сухопутних частинах і 7 років на флоті.Однак, російські реформи 60-70-х років здійснювались за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ „згори”, вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, посилення соціального напруження. Крім того, в Російській імперії, на відміну від Австрійської, реформи залишились незавершеними, оскільки російський царизм не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, капіталістичного виробництва.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.