гос

26. Проблемні питання визначення видів та форм права власності Жоден з чинних нормативно-правових актів в Україні не визначає чітко вичерпний перелік форм (видів) права власності. Конституція України не містить такого поняття як «вид власності». Однак в деяких статтях містить поняття «форми власності». Наприклад, частина 3 статті 49 Конституції України містить речення: «Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності». У Конституції питанню форм власності присвячені ст. 13 і ст. 41. У них не згадується така форма власності як колективна. Але ніде й не зафіксовано, що її не існує і, в Конституції не наведено вичерпного переліку всіх існуючих в Україні форм власності. Концептуальні зміни в регулюванні інституту права власності відбулись з прийняттям нового ЦКУ. На відміну від Конституції України, ЦКУ не містить в жодній статті категорії «форм власності». Однак у зв’язку з прийняттям Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» та Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» стаття 316 ЦКУ була доповнена частиною 2, у якій вказано, що особливим видом права власності є право довірчої власності. Така новела викликала негативну реакцію серед правників, оскільки є серйозним порушенням законодавчої техніки (норми кодексу приведені у відповідність до нових спеціальних законів, що є порушенням абз.2 ч.2 ст.4 ЦКУ, відповідно до якої акти цивільного законодавства приймаються відповідно до КУ та ЦКУ), а інститут довірчої власності є інститутом англо-саксонської системи права, введення якого в українській континентальній системі права є алогічним. Тобто за первісним змістом норм ЦКУ, цей акт не визнавав таких категорій як форми чи види власності. Не використовуючи категорії «форми власності», ЦКУ містить окремі статті, присвячені праву власності Українського народу, праву приватної власності, праву комунальної власності та праву державної власності. Відсутність у ЦКУ категорії «форми власності», покликане реалізувати принцип рівності всіх учасників цивільних правовідносин, оскільки чітке закріплення інституту форм власності дозволило б встановлювати окремі підстави набуття чи припинення, способи захисту тощо для різних форм власності. Всупереч нормам ЦКУ, ГКУ зберігає категорію «форми власності» з метою виокремлення видів підприємств. Зокрема, частина 1 статті 63 ГКУ поділяє підприємства «залежно від форм власності» на такі види: приватне підприємство, що діє на основі права приватної власності громадян чи юридичної особи; комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство колективної власності, що діє на основі колективної власності; підприємства, що діють на основі змішаної форми власності. ГКУ передбачає такий вид підприємств, як «іноземне підприємство», яке повністю належить іноземцям. Тобто за ГКУ можна ще виділити таку форму власності як іноземна власність. Однак термінологія Господарського кодексу України не знайшла підтримки на практиці, що підтверджується Класифікатором форм власності, розробленим відповідно до нових кодексів. Згідно з Класифікатором форм власності ДК 001:2004, чинним від 01.06.2004 року, в Україні існують наступні форми власності: - приватна власність; - державна власність; - комунальна власність; - державна корпоративна власність; - комунальна корпоративна власність. Виділення у Класифікаторі таких форм власності має лише статистичне значення і вказує на те, що, наприклад, термін «змішана форма власності» чи «колективна форма власності» не з’явиться у довідці Держкомстату, яка видається зареєстрованій юридичній особі. Отже, як бачимо, ні КУ, ні ЦКУ не пропонують поділяти право власності на окремі форми. Прямо цього не пропонує і ГКУ. Класифікатор форм власності України пропонує виділяти три основні форми власності, які співпадають із виділеними окремо у ЦКУ статтями. Очевидно, що за такого стану законодавства, необхідно все-таки визначитись чи існують в Україні якісь форми власності взагалі, і які саме.

27.Проблема співвідношення публічного і приватного у правовому регулюванні цивільних відносин. Питання про співвідношення приватного та публічного права носить яскраво виражений прагматичний характер, оскільки від його вирішення залежить право держави на втручання в приватне життя громадян, в економічну, підприємницьку та інші сфери. Термін «публічне» і «приватне» право відомий з дуже давніх часів. Вже стародавні римські юристи оперують з цим терміном, розчленовуючи всю велику область права на дві великі сфери - сферу права публічного і сферу права приватного. У сучасній юридичній науці вироблені критерії для розмежування публічного та приватного права.  Перший: для публічного права характерні відносини «влада - підпорядкування», для приватного права - відносини юридичної рівності суб’єктів. Другий: публічне право побудоване на принципі субординації, приватне право - на принципі координації волі та інтересів учасників відносин. Ці критерії отримали детальну розробку в багатьох працях і зарубіжних авторів, і вітчизняних правознавців.  Разом з тим, вказавши на наведені критерії, потрібно розуміти те, що сама ця класифікація - розподіл права на «публічне» і «приватне» - має в основному, загальне, принципове  юридичне значення. Справа в тому, що в практичному житті, особливо на нинішніх етапах розвитку суспільства, публічне і приватне право в багатьох випадках виявляються «перемішаними»: у життєвих стосунках досить часто наявні різнопрофільні елементи, одні з яких відносяться до приватного права, інші - до публічного. У зв'язку з цим необхідно сказати про те, що розподіл права на публічне і приватне не тільки і, не стільки класифікаційне.  Публічне право - це правова сфера, в основі якої - державні інтереси, «державні справи», тобто самоустройство і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальне переслідування правопорушників. Приватне право висловлює початку децентралізації, свободи окремих суб’єктів. Тут можливість вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації не тільки в якійсь мірі наперед запрограмована у юридичних нормах, але і надана самим учасникам відносин, які визначають вирішення ситуації самі, автономно, своєю волею і в своїх інтересах. Тому в приватному праві, на відміну від публічного, панують «горизонтальні» відносини, засновані на юридичній рівності суб’єктів, координації їхньої волі і інтересів. Переважна становище в ньому займають не імперативні приписи, не заборони, а юридичні дозволу. Таким чином, розподіл права на публічне і приватне не просто класифікаційне підрозділ, що дозволяє розподілити юридичні норми і правовідносини з найбільш великим рубриками. Публічне і приватне право - якісно різні галузі правового регулювання, два різних, як уже зазначалося, «континенту» або дві «юридичні галактики». З перших стадій цивілізації так і розвивається у складі двох відносно самостійних сфер, по двох руслах – публічного та приватного права. І оскільки в будь-якому суспільстві існують державні та приватні інтереси, то більш-менш розвинене право тільки й може існувати і розвиватися за наявності двох відповідних сфер – публічного права. Приватне і публічне право являють собою частини єдиної юридичної системи країни і діють в єдності, у взаємодії, часом при регулюванні тих чи інших відносин, діють у комплексі. У цивільних законах є елементи, норми та інститути, пов’язані багато в чому до публічного права. Закони публічно-правового характеру супроводжують цивільні закони, серйозно впливають на їх результативність, застосування.

28. Теорії юридичної особи. 1245р. Папа Римський 4 вів поняття юридичної особи. Теорія фікції-на ґрунті якої виникали всі інші теорії. Савін’ї розробив теорію фікції. Значення теорії юридичної особи для формування правової системи України: І. Теорія фікції-дозволила зробити декілька важливих висновків, що мають значення і по сьогодення: 1. Дієздатними є тільки органи юридичної особи тому тільки вони правочинно виступають від імені цієї особи. 2. Якщо юридичні особи існують не самі по собі а лише в наслідок визнання права то вони можуть створюватися лише в порядку визначеному законом. Це положення лягло в основу розробки положень дозвільного порядку створення юридичної особи. Теорія фікції лягла в основу закріплення поняття Корпорації Верховним Судом США. Це юридична особа штучний суб’єкт створена відповідно до законодавства держави. Відповідно до теорії фікції юридичні особи не визнаються суб’єктом кримінальної відповідальності. 2. Теорія без суб’єктивного майна або цільового майна. Згідно із розробками російськими вченими Попандопало і Суханова. Сутність юридичної особи становить уособлене майно, що приймає участь у цивільному обороті. Майнова самостійність і відокремлення майна залишає основними ознаками юридичної особи за українським законодавством. Разом з тим українське законодавство допускає створення юридичної особи взагалі без майна.(прик.ст.80ЦКУ). 3. Теорія інтересу. Набула популярності у зв’язку з розвитком підприємницьких і корпоративних форм господарювання. Саме отримання прибутку визнається як б основною кваліфікаційною ознакою господарського або підприємницького товариства(ст. 83-84ЦКУ). 4. Теорія колективу. На сьогоденні знайшла своє відображення у ГКУ у вигляді закріплення такої форми як колективне підприємство(ст. 63 ГКУ). А представники цивільного права заперечують проти існування колективних підприємств стверджуючи, що такі підприємства підлягають під поняття організації. 5. Теорія організації. Згідно з якою юридична особа в радянському цивільному праві – це організація як певне соціальне утворення, тобто система істотних соціальних взаємозв’язків, за допомогою яких люди (або їх групи) поєднуються у єдине структурно й функціонально диференційоване соціальне ціле для досягнення поставлених цілей. Та ст. 80 ЦКУ дає визначення юридичної особи. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Законодавство України не освоюється на одній теорії юридичної особи.

29.Предмет та метод цивільного права: поняття та проблеми визначення. Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, що врегульовані нею. Предмет цивільно-правового регулювання становлять сьогодні дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). Таким чином, ЦК у колі відносин, що ним регулюються, на перше місце висуває особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє останні на дві групи - особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незначний обсягу цивільних відносинах і розглядалися як невідчужувані нематеріальні права громадян та організації; по-третє, закріплює коло учасників цивільних відносин; по-четверте, уводить конститутивну ознаку цивільних відносин - юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність їх учасників. Право регулює відносини шляхом встановлення правового зв’язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов’язках останніх, використовуючи для цього певні форми впливу. Таким чином, між предметом правового регулювання, який відповідає на питання, що регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулювання, який відповідає на питання, яким чином це відбувається, існує не тільки тісний зв’язок, а обумовленість методу предметом правового регулювання. Метод галузі права – це сукупність прийомів, які створюють спосіб її впливу на поведінку людей. Звідси метод регулювання суспільних відносин – це специфічний спосіб впливу на поведінку їх учасників, який застосовується державою. Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (централізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як примус, жорстка ієрархічність суб’єктів відносин, законодавче визначення поведінки і компетенції останніх, їх владних повноважень, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей права він не може бути застосований. Цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. А це означає, що останні можуть діяти на власний розсуд, зокрема, мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, ними не врегульовані; відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд, на свій розсуд вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав. У приватній сфері існує юридична рівність учасників відповідних відносин. Вони можуть діяти за власною ініціативою, оскільки у цій сфері пріоритет надається інтересам саме приватної особи. Існує судовий порядок захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів приватної особи. Виходячи із цього, для врегулювання цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (координації). Наведене яскраво проглядається крізь призму майже всіх підгалузей та інститутів ЦК. Специфіка методу цивільно-правового регулювання знаходить свій вияв, зокрема, у тому, що суб’єкти цивільного права, будучи юридично рівними, наділені як диспозитивністю, так й ініціативою. Важливим є лише одне: у суб’єктів мають бути відповідні права.

30.Зобов’язальне право в системі цивільного права України: поняття, правова природа, структура Частину предмета цивільного права становлять майнові відносини в галузі товарообороту та майнові відносини, що виникають внаслідок заподіяння шкоди здоров’ю особи і майну громадянина чи організації. Майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, набувають характеру цивільно-правових зобов’язальних відносин або цивільно-правових зобов’язань. Разом з тим термін «зобов’язання» вживають і в іншому значенні, розуміючи під зобов’язанням обов’язок, борг якоїсь особи. Зобов’язанням також називають документ (боргову розписку), в якому зафіксовано чийсь обов’язок, наприклад, повернути позикову суму грошей. Ознаки зобов’язань, по-перше, в зобов’язаннях суб’єкти мають юридичне рівне положення. По-друге, переважна більшість зобов’язань за участю громадян виникає з договорів; зобов’язання між організаціями також виникають з договорів, а у випадках, передбачених нормативними актами, з актів планування і договорів. По-третє, зміст прав і обов’язків суб’єктів зобов’язань визначається не тільки згідно з вимогами імперативних (обов’язкових) норм цивільного законодавства, а й за розсудом суб’єктів зобов’язання. Після того як з’ясовано коло майнових відносин, що є зобов’язаннями, і виявлено та розкрито ознаки цивільно-правового регулювання їх, визначимо поняття зобов’язального права. Зобов'язальне право – це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини в галузі товарообороту(обігу), а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю організацій і громадян. Норми зобов’язального права є важливою і найбільш значною частиною цивільного законодавства. Так, у ЦКУ з 572 статей 321 стаття присвячена зобов’язанням. Зобов’язальне право має загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми, які передбачають правила, що поширюються на всі зобов’язання. Маються на увазі норми про поняття і підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань, про відповідальність суб’єктів за порушення зобов’язань та припинення зобов’язань. Особлива частина зобов’язального права містить норми, які регулюють окремі види зобов’язань. Елементами її структури, як і в системі цивільного права, є зобов’язально-правові норми та інститути, розташовані у певній послідовності. Загальні положення про зобов’язання сформульовані в першому підрозділі III розділу ЦК України. У шести главах цього підрозділу передбачені правила про підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань, види забезпечення виконання зобов’язань. Підставам і обсягу відповідальності за порушення зобов’язань. Правила про підстави припинення зобов’язань. Окремі види зобов’язань урегульовані в другому підрозділі III розділу ЦКУ. Основне місце серед видів зобов’язань належить договірним зобов’язанням. ЦКУ передбачає більше двадцяти цивільно-правових договорів, які породжують відповідні договірні зобов’язання і пов’язані з такими інститутами зобов’язального права, як купівля-продаж, поставка, державна закупівля сільськогосподарської продукції, майновий найом, підряд, підряд на капітальне будівництво тощо. Норми, передбачені у главах другого підрозділу III розділу ЦК України, регулюють правомірну економічну діяльність громадян і організацій, пов'язаних між собою відповідними відносинами, спрямованими на передачу майна, виконання робіт, надання послуг, сплату грошей, тобто йдеться про регулятивні відносини, що становлять зміст товарообороту (обігу). Решту норм, що регулюють окремі види зобов’язань, можна визначити як реакцію держави на порушення суб’єктивних цивільних прав, тобто на правопорушення. До них належать: зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, і зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав. За допомогою цих зобов’язань здійснюється цивільно-правовий захист порушених цивільних прав. Вони істотно відрізняються від договірних зобов’язань. Підставами виникнення їх є неправомірна діяльність, а не договір. Тому вони називаються позадоговірними зобов’язаннями. Крім того, вони спрямовані на захист порушених цивільних прав і, отже, є охоронними. До позадоговірних зобов’язань належать також зобов’язання, що виникають внаслідок рятування колективного або державного майна.

31. Недоліки визначення юридичної особи у Цивільному кодексі України. Вже довгий час юридична спільнота України очікує прийняття нового цивільного кодексу, процес розробки та прийняття якого надзвичайно затягнувся. Документ, що мав стати “економічною конституцією” ринкових перетворень, закласти правові основи розбудови розвинутої ринкової економіки, все ще не прийнятий. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що у Верховній Раді інтенсивно йде законотворча діяльність, уряд, донори та ініціативні групи лобіюють прийняття багатьох законів (переважно економічного змісту), а проект цивільного кодексу роками блукає по лабіринтах комітетів та підкомітетів парламенту. Серед найважливіших завдань, які має вирішувати новий цивільний кодекс, слід назвати: визначення правового змісту права власності, впровадження нових видів угод, скасування численних анахронізмів радянських часів, визначення місця і ролі держави у майнових відносинах тощо. Важливе місце в цьому переліку посідає розробка та встановлення єдиної, послідовної та чіткої концепції юридичної особи, що має задовольняти високим вимогам, які висуває до конструкції юридичної особи сучасна економіка. Уявити собі сучасне суспільство, сучасну економіку без юридичних осіб просто неможливо, отже і значення відповідного правового інституту для розробки сучасного законодавства, в першу чергу, економічного, важко переоцінити. Значну частину товарообігу складає саме обіг між юридичними особами. Юридичні особи є головними споживачами робочої сили, вони ж є і виробниками левової частки національного продукту будь-якої країни світу. Без чіткої та послідовної концепції юридичної особи годі й думати про розробку законодавства про банки, про банкрутство, про ринок цінних паперів, про конкуренцію, податкового законодавства чи норм Кримінального кодексу, присвячених боротьбі з економічними злочинами. Процеси глобалізації світової економіки, загострення конкуренції на світових фінансових ринках висувають все більш жорсткі вимоги до якості законодавства про компанії, регулювання діяльності фінансових інститутів, банківської системи, від яких прямо залежить визначення ступеню інвестиційної привабливості країни, конкурентоспроможність її економіки у змаганні за залучення інвестицій (як зовнішніх, так і внутрішніх). Слід також пам’ятати, що будь-яка помилка, будь-яка недосконалість у формулюванні законодавчої норми може завдати істотної шкоди, підірвати довіру до законодавчого акту, зруйнувати ретельно розбудовані механізми, унеможливити досягнення визначених цілей регулювання. Особливо це стосується фундаментальних норм цивільного кодексу, які потім багатократно відіб’ються у статтях спеціальних законів.

32. Проблема виконання зобов’язання «в натурі» і заміни його грошовою компенсацією. Виконання обов’язку в натурі означає вчинення саме тих дій, які боржник зобов’язаний був виконати на основі договору або внаслідок заподіяння шкоди: передати майно, сплатити гроші, надати послугу, відновити ушкоджене майно, замінити річ і т.ін. Безумовно, такий спосіб захисту інтересів кредитора може застосовуватися у випадках, коли обов’язком боржника є вчинення позитивних дій, і неприйнятний для зобов’язань, змістом яких є утримання від певної дії. У доктрині та судовій практиці зарубіжних країн щодо вирішення проблеми юридичних наслідків невиконання чи неналежного виконання зобов’язання сформувалися протилежні підходи. За правом країн континентальної правової сім’ї обов’язок виконати зобов’язання в натурі є основним, а вимога щодо грошової компенсації збитків, як суто майнова санкція, розглядається як другорядна. У французькому праві розроблено судовою практикою, а в подальшому закріплено в процесуальному законодавстві так званий інститут примушення до виконання зобов’язання в натурі, який застосовується багатьма країнами цієї цивільно-правової системи: якщо боржник ухиляється від виконання дій, до яких його зобов’язує судове рішення, то він присуджується до сплати на користь кредитора певної грошової суми – штрафу за кожен день прострочення виконання. Якщо виконання зобов’язання в натурі фізично можливе та на цьому наполягає кредитор, то за романо-германським правом суд зобов’язаний винести рішення про примусове виконання боржником обов’язку в натурі. В англо-американському праві склався протилежний континен­тальному праву принцип, згідно з яким основним у цивільно-правовій відповідальності за невиконання зобов’язання є спосіб грошового відшкодування, який передбачено нормами загального права. Примусове виконання зобов’язання в натурі як додатковий захід відповідальності склалося в англо-американській правовій сис­темі в практиці судів справедливості. Новітня судова практика застосовує його більш широко, особливо щодо торгових (підприємницьких) угод, і в тому числі, примусове виконання поширилося на угоди, щодо яких не застосовувалося раніше: будівель­ний підряд, трудовий найм (виявляється в поновленні на роботі), угоди не лише з нерухомістю, але й з іншими речами, які віднесено до унікальних (антикварні, дорогоцінні, інші товари, які неможливо придбати на доступному для покупця ринку) і т.ін. Основним (практично єдиним) засобом такої відповідальності за нормами загального права є грошове відшкодування, яке завжди можна отримати та яке за англо-американською доктриною договору вважається адекватним реальному виконанню. Отже, боржник у жодному разі не може відмовитися від виконання (вип­лати компенсації), посилаючись на неможливість цього. Однак судовою практикою встановлено винятки з цього правила –-обставини, за яких боржник звільняється від відповідальності:-випадкова загибель предмета договору, що є індивідуально-визначеною річчю;-смерть чи хвороба боржника за договором, в якому його особистість має істотне значення;-зміни в праві (законодавстві), що створюють неможливість виконання;-суттєві зміни зовнішніх економічних обставин, що роблять виконання вкрай невигідним для боржника;-втрата сенсу договору («даремність» договору) — радикальні зміни обставин, які скасовують саму основу договору та які сталися незалежно від волі сторін після укладення договору; -нездійсненність виконання – настання обставин, відсутність яких була основною передумовою укладення договору.

33. Принцип справедливості, добросовісності та розумності у цивільному праві: проблеми поняття і застосування. Цивільний кодекс України не сформулював визначення принципу добросовісності, справедливості і розумності, але аналіз змісту його положень дозволяє стверджувати, що за допомогою таких категорій як добросовісність, розумність, справедливість закон встановлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх. Добросовісність і недобросовісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправедливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі випадках. Причому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідносин презюмуються. Так, зокрема ч. 5 ст. 12 ЦК передбачає: якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, коли інше не встановлено судом. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. Як загальноправовий принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Він конкретизується у принципі рівності, який, своєю чергою, лежить в основі методу цивільно-правового регулювання. Принцип рівності в загальноправовому світлі означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді. Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності учасників цивільних відносин означає таке становище учасників, де воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа - самостійні у прийнятті тих чи інших рішень. У світлі цивільного права як складова розглядуваного нами принципу справедливість в, так би мовити, «суб’єктивному» розумінні - це здійснення своїх прав і виконання зобов’язань на законних та чесних підставах, а в так званому «об’єктивному» - визначення нормою права обсягу межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Своєю чергою, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов’язань та повага і довіра до контрагентів за зобов’язаннями. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків. Нарешті, розумність – це дії, що здійснила б у конкретній ситуації людина, яка має нормальний, середній рівень інтелекту, знання та життєвий досвід. Розумність – це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу). Принцип добросовісності, справедливості і розумності як одна із загльних засад цивільного судочинства спрямований на ствердження в українській правовій системі принципу верховенства права