- •Міністерство аграрної політики України
- •1.1 Що таке інноваційна діяльність?
- •1.2 Інноваційні проекти, продукти, діяльність та інше
- •1.3 Система управління державною інноваційною політикою
- •2.1 Формування інноваційної стратегії підприємства
- •2.2 Порядок вироблення інноваційної політики підприємства
- •3.1 Законодавство у сфері інноваційної діяльності
- •3.2 Загальні засади інноваційної політики в Україні
- •3.3 Проблеми у світі інновацій
1.1 Що таке інноваційна діяльність?
Відповідно до ст. 325 Господарського кодексу України (далі – ГК України), Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій із метою виконання довгострокових науково-технічних програм із тривалими термінами окупності витрат і упровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя. В статті 326 ГК України, законодавець визначає форми інвестування інноваційної діяльності. Так, відповідно до ч. 1 зазначеної статті, Інвестиціями у сфері господарювання признаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей і майнових прав в об’єкти господарської діяльності з метою отримання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту. Формами інвестування інноваційної діяльності є:
державне (комунальне) інвестування, яке здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетного засобу та інших засобів відповідно закону;
комерційне інвестування, яке здійснюється суб’єктами господарювання за рахунок власних або позикових засобів із метою розвитку бази підприємництва;
соціальне інвестування, яке здійснюється в об’єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;
іноземне інвестування, яке здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;
загальне інвестування, яке здійснюється суб’єктами України разом із іноземними юридичними особами або іноземцями[20].
Загальні умови реалізації інвестицій в Україні визначаються законом. Інноваційна діяльність використовує засоби для виконання науково-технічних і технологічних розробок, освоєння виробництва і продажу інноваційної продукції, якою можуть бути нові високоліквідні технології, машини, устаткування, товари народного споживання, інформаційні послуги, управлінські рішення, освітні програми. Тобто йдеться про найширше упровадження наукових досягнень у всіх сферах діяльності шляхом комерціалізації науки. Якщо інвестиційна діяльність пов’язана з певним ризиком, то інноваційна є ще більш ризиковою і тому належить до венчурного бізнесу. Вона припускає створення і реалізацію ланцюжка «науково-дослідна робота – дослідно-конструкторська розробка – наладка і освоєння виробництва – випуск інноваційної продукції – продаж інноваційної продукції – отримання прибутку» з мінімальними витратами часу і засобів. Інноваційною діяльністю не можна примусити займатися або ввести її наказовим порядком. Вона є саморегульованим процесом, спонукальною причиною якого є бажання отримати надприбуток від реалізації нової конкурентоздатної продукції, а стримуючим моментом – підвищений ступінь ризику. Процес почнеться мимовільно тільки тоді, коли перша причина буде сильнішою за другу. Саме тому в США, Англії, Франції, Японії та інших розвинутих країнах інноваційна діяльність заохочується економічними методами за рахунок надання її суб’єктам істотних пільг як на державному, так і на регіональному рівнях: пільгове фінансування інноваційних структур і малого інноваційного бізнесу, пільгове оподаткування, пільгова амортизаційна політика, тощо. До того ж обов’язково враховуються потреби регіону. Однією з ключових проблем є організація взаємодії двох найважливіших сфер діяльності – науки і виробництва. Міжнародний досвід інноваційної діяльності свідчить про різноманітність форм і методів, вживаних залежно від політики держави в сфері науково-технічного прогресу і взаємодії розробників науково-технічної продукції і виробників. В Україні інноваційна діяльність розвивалася у двох напрямах. По-перше, вона була підтримана на державному рівні шляхом створення в 1993 році Державного інноваційного фонду (ДІФ). Створені у всіх обласних центрах регіональні відділення ДІФ приймали до розгляду інноваційні пропозиції від державних і приватних організацій і після проходження державної експертизи і виконання всіх передбачених процедур, видавали їм безпроцентні позики на зворотній основі. Отримання безпроцентного кредиту на три роки для розвитку виробництва і випуску інноваційної продукції з’явилося достатньо сильним стимулом. Другим напрямом інноваційної діяльності в Україні була робота зі створення інноваційних структур (технопарків, інноваційних центрів, інноваційних інкубаторів). Законодавча і методична бази для їхнього розвитку почали розроблятися в 1996 році[4].