2.2 Порядок вироблення інноваційної політики підприємства

У загальному вигляді порядок вироблення інноваційної політики підприємства має такий вигляд:

• Стратегічний діагноз

• Стратегічний аналіз

• Формування стратегії

• Оцінка програми

• Реалізація стратегії

• Стратегічний контроль

Центральне питання технології розроблення інноваційної політики — прийняття стратегічних рішень на альтернативній основі. До об'єктивно необхідних компонентів такого підходу належать: параметри рішення, альтернативи рішення, цільова настанова. Якщо керівництво підприємства не візьме до уваги ці компоненти, розроблення інноваційної політики підприємства втратить увесь сенс.

Параметри рішення враховують такі показники:

а) екзогенні (зовнішні), які враховують параметри підприємства, які змінюються під впливом зовнішнього середовища. Це правові і соціальні норми, технічні знання, потреби населення, ціна на виробничі чинники, ціна та якість конкуруючої продукції;

б) ендогенні (внутрішні) параметри, що характеризують внутрішній стан підприємства (виробнича потужність, кваліфікація робітників тощо).

Альтернативні рішення — це можливості продовження політики підприємства, з яких особа, котра приймає рішення, може зробити вибір.

Цільова настанова особи, що приймає рішення, визначає, яку з множини альтернативу можливо задіяти.

Якщо у процесі управління інноваціями всі управлінські дії оцінюються з позиції ринку, такий підхід управління інноваціями називається підходом «від ринку».

Якщо дослідження і розробка інновації відбувається без вивчення майбутнього ринку, а створені продукти «проштовхуються» на ринок, такий підхід має назву «агресивного».

Крім того, слід зазначити, що серед стратегічних процедур існують такі, що заздалегідь приречені на невдачу. Це нереальні планові завдання; неправильна оцінка ресурсів, відсутність зобов'язань керівного складу щодо реалізації стратегії. Щоб максимально убезпечити інноваційну стратегію від провалу, існує «каталог запитань». Основні з них такі.

1. Чи забезпечить стратегія стійкі переваги у конкуренції?

2. Наскільки реалістичні головні планові завдання?

3. Чи існують гарантії реалізації стратегії відносно необхідних ресурсів і спроможностей керівного персоналу?

4. Чи є стратегія достатньо зваженою організаційно й процесуальне?

5. Наскільки чутлива стратегія стосовно чинників ризику і т. п.?

6. Наскільки гнучкою є стратегія?

7. Чи веде дана стратегія до підвищення економічного потенціалу?

Розділ 3. Інноваційна політика в економіці України

3.1 Законодавство у сфері інноваційної діяльності

Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року № 40-IV визначає правові, економічні та організаційні основи державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Згідно з зазначеним Законом державну підтримку одержують суб’єкти господарської діяльності форм власності, що реалізовують в Україні інноваційні проекти, і підприємств усіх форм власності, які мають статус інноваційних[4].

Треба мати на увазі, що розробка і продукування новин – річ ризикована. До того ж, як правило, потрібне упровадження нових технологій, потрібне нове устаткування, часто іноземного виробництва, а це – значні капіталовкладення. І якщо це робити на тих же умовах, за якими працюють усі інші суб’єкти господарювання ззовні меж інноваційної діяльності, то не тільки отримання прибутку, але і просте повернення вкладених в інновації грошей стає проблематичним. А тому держава бере на себе організаційну, фінансову і правову підтримку інноваційної діяльності. Саме воно повинне піклуватися про створення умов для існування і постійного розширення інноваційної діяльності шляхом зменшення ставок оподаткування інноваційної продукції, прямої фінансової підтримки інноваційної діяльності та іншими шляхами. Це підтверджується багаторічним досвідом роботи в цій сфері Державної інноваційної фундації, попри критичні оцінки, які останнім часом мали місце, не можна не бачити позитивних результатів його діяльності в організації і фінансовій підтримці упровадження науково-технічних розробок і новітніх технологій у виробництво.

Чинний закон встановлює, що головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку і використовування науково-технічного потенціалу країни, забезпечення упровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- і ресурсоекономних технологій, виробництва і реалізації нових видів конкурентоздатної продукції. З цією метою державну підтримку одержують підприємці – суб’єкти господарювання всіх форм власності, які реалізують в Україні інноваційні проекти.

Згідно з Законом «Про інноваційну діяльність» основними принципами державної інноваційної політики є:

• орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

• визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

• формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

• створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

• забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

• ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

• вживання заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

• фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

• сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

• інформаційне забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності;

• підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності[4].

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання Державного агентства України по інвестиціях і інноваціях» від 16 травня 2007 р. № 749, затверджено Положення про Державне агентство з інвестицій та інновацій. Основними завданнями Держінвестицій є:

• участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;

• створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності[2].

З погляду на наведене, можна було б вважати, що інноваційна діяльність є спроможною та не потребує додаткового регулювання. Але в існуючих реаліях, є чинники, які перешкоджають інноваційній діяльності. Якщо їх розділити на економічні і виробничі, то можна зазначити, що чинники, що належать до першої групи, створюють великі труднощі і характеризуються відсутністю власних грошових коштів, високими кредитними ставками, недостатньою фінансовою підтримкою держави, низьким платоспроможним попитом на нові продукти, високим економічним ризиком і тривалими термінами окупності нововведень. Друга група містить не менш важливі чинники, а саме: в основному низький інноваційний потенціал підприємств, слабка інформованість про нові технології і ринки збуту, відсутність можливостей кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями.

Очевидно, що випуск конкурентоздатної продукції припускає новизну, надійність в експлуатації, відповідний технічний рівень, використовування екологічно чистих технологій, що забезпечується інноваційною політикою. В цей час система стратегічного управління інноваційним розвитком ще не сформована. Державні науково-технічні програми розпливчасті, інноваційних програм практично немає, таким чином, держава не виконує свою інноваційну функцію, що неприпустимо в сучасних умовах у разі необхідності здійснити «прорив» на світовий ринок. Однією із завдань Державного агентства з інвестицій та інновацій, відповідно до ст. 4 зазначеним вище Положенням, є вивчення світового досвіду залучення інвестицій і введення механізмів стимулювання інноваційного розвитку, а також надання пропозицій щодо поширення його в Україні[7]. Дослідження зарубіжної практики і власний досвід дають підстави стверджувати, що однією з основної мети державної політики повинне бути забезпечення і підтримка починів всіх учасників, пов’язаних з розвитком науково-технічного прогресу. Рекомендації з нововведень найрозвинутіших країн достатньо обширні – від державної підтримки технологічних новин і інвестицій в інфраструктуру до постачання маркетинговою інформацією і субсидування експорту. Інноваційна діяльність у широкому значенні припускає реалізації заходів щодо створення, придбання, освоєння і поширення нових і вдосконалених видів продукції, послуг, технологій, сировини і матеріалів, методів організації виробництва і управління.

Розглядаючи інноваційну та інвестиційну політики, можна сформулювати такі пропозиції, які забезпечать реалізацію інноваційної та інвестиційної політики:

• вдосконалення принципів і методів державного бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної сфери;

• вдосконалення чинного податкового законодавства як непрямого механізму фінансування вітчизняної науки та інноваційних проектів;

• реалізація комплексу заходів щодо стимулювання взаємодії банківської системи і бізнесу страховки з реальним сектором економіки, враховуючи науково-технічну сферу;

• створення системи стимулювання діяльності венчурних фундацій і компаній в інноваційній сфері;

• формування інноваційної інфраструктури;

• зацікавити вітчизняних фізичних і юридичних осіб в інвестуванні українських підприємств.

Державна підтримка великих, системних інновацій повинна здійснюватися в першу чергу через реалізацію цільових інноваційних програм, органічно пов’язаних з середньостроковими перспективами розвитку реального сектора і соціально-економічними прогнозами. Вимагається дуже продумано проводити політику залучення іноземних інвестицій. Необхідне проведення політики цілеспрямованого регулювання грошової пропозиції на користь науково-виробничої сфери з використанням механізму обліку і переобліку векселів виробничих підприємств, інструментів державних гарантій, заходів валютного регулювання. Фінансовий капітал повинен забезпечувати потреби реального сектора економіки.