11. Проповідницька проза Іоанна Златоуста.
Іоан Золотоустий (347, Антіохія — †407) — святий, вселенський учитель, один із засновників Константинопольського патріархату, блискучий оратор і релігійний полеміст. Він має почесний титул «вселенського вчителя. Коли Іоану виповнилося шістнадцять років, його вчителем став знаменитий учитель красномовства, софіст Ліваній. Золотоустий не був сліпим учнем. Він зовсім по іншому підійшов до мистецтва краси слова. «Священне Писання не прагне до краси слів або їх поєднання, воно має в собі Божественну благодать, яка повідомляє блиск і красу словам його», — зауважував Святий.Для нього важливішим є не чіткий розрахунок, а «Божественна благодать», тобто замість раціонального виступає уперед інтуїтивне, підсвідоме, ірраціональне. (майже всі численні праці Святого, які дійшли до наших днів є якраз усними виступами, записаними стенографами та відредаговані автором). Після кількох років адвокатської практики Іоан вирішив змінити світський одяг на вбрання християнина. Сталося це під впливом його товариша дитинства — Василія, який був іноком. Під впливом праведного життя свого друга Золотоуст відкрив і для себе церковний світ. Прийнявши хрещення у двадцять два роки (близько 370 року), Іоан закрився в будинку матері та постійно молився. Колишній красномовець узяв на себе навіть обітницю утримання від розмов. Бажаючи ще більше наблизити душу до Бога, Золотоустий провів близько шести років спершу пустельником, а потім живучи в печері, де упокорював тіло та безперестанно молився. По поверненню до рідної Антіохії, єпископ Мелетій рукопоклав Іоана у дияконський сан, а коли йому виповнилося 39 років він був висвячений у пресвітери. Тоді ж Іоан став відомий пастві, як церковний оратор, бо до того звертався до неї з роздумами на релігійні теми тільки письмово. Іоан усе своє життя залишався місіонером, звертався до людей поза стінами; у ставленні до земної влади Церква, за переконанням Золоустого, повинна мати дві функції: опікати бідних і нещасних (ця тема набула особливого поширення в його працях у останній період життя) і закликати державну владу, керівну верхівку суспільства жити за заповідями Божими.
Іоанн Златоуст втілив у собі розквіт риторичної прози нового (проповідницького) типу, який утверджувався разом з християнством у ІУст. Він був неперевершеним проповідником і літератором тієї пори. В екзегетичних творах витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем. У листах (відомо 240) він уважний і щирий, у полемічних ситуаціях — патетично суворий. Його промовам властива глибока зануреність у повсякденні проблеми — водночас він умів трактувати їх з найбільшої духовної висоти. Під час народного бунту проти підвищення податків він виголосив до 20 гомілій. Його промови — зразок християнської риторики, побудовані у формі моралізаторських міркувань на біблійні теми.Неабияку увагу приділяв Іоанн Златоуст внутрішнім протиріччям людини, складності її натури. Посівши кафедру Константинопольського архієпископа, Іоанн Златоуст змінює манеру своїх промов: від античної, з античних часів уславленої строгості, переходить до пишноти, яскравого змалювання людських пристрастей. Цікаві екзегетичні гомілії (тлумачення Біблії) Іоанна Златоуста, створені під час імпровізованих виступів і занотовані скорописцями. Особливо уважним був Іоанн Златоуст до відомостей про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, до його мовної структури. Проте він уникав антіохійського буквалізму, вдаючися до вільного алегоричного тлумачення тих місць Писання, які важко було трактувати буквально. Його тлумачення не просто коментар, але й повчання. Вони насичені цитатами з Біблії не тільки грецькою, а й єврейською мовою. Збереглися також догматичні виступи Іоанна Златоуста проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він говорив в основному про любов як головну суть християнської поведінки.Як гомілет Іоанн Златоуст навчає:1) обирати тему з Писання;2) обмірковувати її виклад, особливо зважаючи на чіткість її структури, ясність думки, вишуканість та емоційність слова.
“Християнська топографія” Козьми Індикоплова та провідні космологічні системи.
Козьма́ Індико́плов — візантійський купець 6 ст., що здійснив кілька подорожей по Червоному морю і Індійському океанові під час правління імператора Юстиніана. Свої подорожі описав у книзі «Християнська топографія» що відкидає систему Птолемея і заперечує кулястість Землі. «Індикоплов» означає «той хто плавав у Індію"Християнська топографія" Козьми Індикоплова складається з дванадцяти розділів (слів). На підставі Святого Письма й апокрифів візантійський книжник доводить, що Земля — це площина, що має форму чотирикутника, оточеного з усіх сторін океаном. По краях Землі стоїть мур, що сходиться з небом, яке є склепінням над Землею. Сонце заходить на ніч за високу гору на півночі. Рухами Сонця, Місяця та зірок, небесними й атмосферними явищами загалом керують окремо для того призначені ангели, і це вони робитимуть до кінця світу, поки зорі не впадуть з неба. Обстоюючи думку про плоскість Землі, прикріпленої до неба з чотирьох кутів, Козьма Індикоплов порівнював Землю з Ноєвим ковчегом та старозавітною скинією. Зі свого твору Козьма Індикоплов постає як непримиренний ворог старогрецької астрономічної науки. Він виступає проти авторитетів Арістотеля і Птолемея, які обстоювали погляд, що Земля кругла,
Завершення святоотецького періоду: Максим Сповідник.
В часи активного протистояння Софронія монофелітству Максим Сповыдник разом з ним був на передній лінії цієї боротьби разом зі своїми творами і сам в перших рядах виступаючи за істину. Коли він зі своїм вченням був відданий анафемі на Сході самим імператором разом з патріархом, то відправився на Захід, де відіграв визначну роль в справі консолідації православних сил. Зі св. Софронієм його пов’язувала тісна дружба, і, напевне, старець став наставником та духівником Максима. Особливість богословського вкладу преп. Максима в святоотецьку Православну Традицію. В африканський період його життя набуло довершених форм його вчення про «дві дії» та «дві волі» у Христі. Преп. Максим наче б підвів риску під усім попереднім розвитком православної христології і вніс в неї ряд необхідних уточнень. Полеміка з аріанством та несторіанством мала наслідком той факт, що починаючи з IVст. в святоотецькій христології істинний образ Христа, як людини, неначе б дещо заслонявся могутністю та величчю втіленного Слова. Це скасовується преп. Максимом, який послідовно та цілеспрямовано просувається по шляху ясно накресленому Халкідонським Собором. В світогляді преп. Максима досить чітко проступає найважливіша риса всього святоотецького богослів’я: глибинний та нерозривний зв’язок всіх частин християнського віровчення, центральною віссю котрої являється христологія. Господь є зосередженням всього буття, а тому повнота людства Його, правильно та чітко позначена преп. Максимом, також набуває неначе б «космічного та вселенського» значення, бо через цю повноту людства Господа спасається всяка твар; вчення «про дії та волі» у Христі - тут преп. Максим, розвиваючи думки св. Софронія та інших отців і вчителів Церкви, ясно вказує на співвіднесеність їх з двома природами Господа, а не з Лицем (Іпостассю) Його. Максим був одним із головних ініціаторів Латеранського собору та учасником його. Добровільно прибувши в Константинополь, Максим переконував багатьох схилитися до православ’я і придбав багатьох прихильників. Тоді імператор скликав собор, де було засуджено вчення преп. Максима. Імператор повелів для кращого посоромлення заперти його в жіночий монастир, а потім після офіційного процесу він був засланий у Візію (Фракія). Згодом візантійські правителі вирішують остаточно покінчити зі стійким борцем за Православ’я. Його знову привозять до столиці де ще раз осуджують, відсікають язик і праву руку, а після цього засилають знівеченого та змученого старця в далеку Грузію (662р.). Преп. Максим – борець за кафолічність Церкви і супротивник «догматичного ікономізму» Однією з найважливіших рис творчості преподобного було гнучке поєднання традиційності та новаторства. Будучи глибоко відданим святоотецькому Переданню, яке він розглядав у нерозривній єдності зі Священним Писанням та авторитетом Вселенських Соборів, преп. Максим був непримиренним ворогом будь – якого єретичного «новшества», як докорінного розриву з традицією отців. Все в світі є тайна Божа, - каже Максим, - і символ є символом Слова, бо й Одкровення є одкровенням Слова. Весь світ є Одкровення, - деяка книга написаного Одкровення, або, в іншому порівнянні, - весь світ є одежі Слова. В працях Максима ми знаходимо всі аспекти олександрійського підходу до Біблії. Подібно до Оріґена, він розділяє Писання на тіло й дух: Старий Завіт складає тіло, а Новий - душу, дух і ум. …Тілом всього Священного Писання, Старого та Нового Завітів, служить історична його буквальність, душею ж - смисл написаного…
Культура дозвілля та візантійський іподром.
Свята в Візантії були загальнонародними і місцевими, релігійними та політичними, професійними і сімейними, регулярними і екстраординарними, офіційно дозволеними і забороненими. Загальнонародними язичницькими святами у Візантії IX-XII ст. були календи, брумаліі і русалії. Календи по-латині - взагалі перше число кожного місяця, але як свято вони відзначали на початку січня і стали справляти на сході Середземномор'я з часу встановлення римського панування (наприкінці Х-ХI столітті під ім'ям «коляд» це свято разом з християнством проникло і на Русь). Спочатку календи святкували з 1 по 5 січня, а з утвердженням християнства в якості панівної офіційної релігії початок святкування календ було приурочено до важливого церковного свята - Різдва (25 грудня), і календи стали 12-денними. В кінці VII ст., На Шостому Вселенському соборі, календи піддали анафемі, але заборона не мала впливу на дії: їх продовжували справляти в народі, а незабаром знову стали відзначати в самому імператорському палаці. Правда, василевси намагалися все-таки відділити язичницькі веселощі від церковних свят і основні розваги влаштовували не в ніч на 26 грудня, як і не в ніч на 1 січня (день св. Василя), а тільки в ніч на 2 січня. Та й ряджених, які виконували строго певні ритуальні функції, в палаці було небагато. Народ святкував календи, як і римляни, з часів Юлія Цезаря, в ніч на 1 січня, хоча новий рік у Візантії IX-XII ст. починався не з січня, а з 1 вересня. Кожен наряджався як міг, найчастіше чоловіки переодягалися жінками, а жінки - чоловіками. Надягали маски. Ряджені бродили від будинку до будинку з піснями і танцями, стукали в двері, брали участь у бенкеті у незнайомих людей, випрошували дари. У палаці в ніч на 2 січня влаштовувалися так звані готські ігри, під час яких запрошені на свято вельможі, а також члени циркових партій «блакитних» і «зелених», співаки та музиканти, прославляли василевса і його спадкоємців. Співати належні для випадку пісні були зобов'язані і сановники. Брумаліі святкувалися незадовго до календ (слово «Брума» по-латині означає «найкоротші дні в році», тобто час зимового сонцестояння). Вони були віддані анафемі на тому ж Шостому Вселенському соборі, але також безрезультатно. Народ святкував брумаліі і календи майже однаково. У палаці ж для брумалій був розроблений особливий ритуал. Сановники танцювали в хороводі і співали з палаючими свічками в руках. Імператор обдаровував їх золотом, а представників рядового населення столиці - сріблом. Увечері влаштовувалося велелюдне бенкет (як і під час календ), на якому був присутній василевс, що сидів з сім'єю за окремим столом. Русалії - весняне свято квітів - влаштовувалися після паски, напередодні трійці). Проте особливо урочисто всі верстви візантійського суспільства без винятку відзначали релігійні свята, офіційно встановлені церквою. До кінця Х-початку XI ст. твердо визначився коло так званих престольних церковних свят (Різдво, Хрещення, паска, трійця і т. д.). Широко святкувалися по всій імперії дні таких шанованих святих, як св. Георгій (23 квітня) і св. Димитрій (26 жовтня). Релігійне свято вимагав від парафіян присутності на церковній службі в храмі, а нерідко і участі в урочистій процесії. Крім церковних свят, візантійці справляли державні свята, щорічні (наприклад, 11 травня - день заснування Константинополя, день народження імператора) і екстраординарні, нерегулярні (коронація василевса, його весілля, народження спадкоємця). У такі дні знову славословили государя, несли дари йому або його дітям. Особливо популярними у столичного населення були спеціальні ігрища, які влаштовують за традицією, починаючи з античних часів, на іподромі, розташованому по сусідству з Великим імператорським палацом і св. Софією. Основним видом видовищ на іподромі були кінські перегони - змагання в мистецтві управління кіньми. Вхід на іподром був вільним. Городяни займали місця з ранку. Духовенство засуджувало іноді ігрища на іподромі як негідні християн забави, але про прямих виступах священнослужителів проти змагань на іподромі в IX-XII ст. невідомо. Ігрища були міцно вкоріненим звичаєм, який увійшов в офіційну церемоніальну символіку імператорської влади і виконував певну функцію під час дипломатичних прийомів іноземних посольств. На іподромі ж іноді демонстрували своє мистецтво джигітовки знатні воїни. З кінця XII ст. під західним впливом стали вводитися у Візантії і лицарські турніри серед знаті. Військові змагання, правда, влаштовувалися в імперії задовго до цих турнірів; в них здавна брали участь навіть самі василевси, але ці змагання не були поєдинками (метали спис, стріляли в ціль з лука, долали на конях перешкоди, вражали мечем або булавою опудало «ворога »). Розважаючи присутніх на іподромі городян, канатохідці здійснювали на канаті, натягнутому на значній висоті, різні акробатичні трюки, ходила з зав'язаними очима, стріляли з лука і т. д.
Причина та наслідки іконоборницької кризи імперії.
726 - 843 рр. - період іконоборництва. В VIII ст. у Візантії виникає іконоборчий рух, інспірований і підтримуваний владою та частиною духовенства. Причин для розвитку і закріплення іконоборства було декілька. В першу чергу слід відмітити ті непорозуміння з вжитку святих образів, які спотворювали шанування святих ікон. Так, деякі християни, прикрашаючи іконами храми, вважали, що цього достатньо для спасіння душі. З іншої сторони, шанування ікон приймало інколи дивні форми. В VII ст. Астерій Анасінський говорить, що члени візантійської аристократії носили святковий одяг, прикрашений зображенням святих. Відсутність міри в іконошануванні проявилась і в практиці церковного життя, наприклад: ікони брались за хресних батьків при хрещенні або поручників при монашому постризі. Бували випадки ще більш дивні, коли деякі священики зшкрябували фарби з ікон, примішували їх до Святих Дарів і причащали віруючих, ніби Тіло і Кров Христова потребували ще додаткової святині. Інші священики здійснювали Богослужіння на іконі, яка замінювала святий престол. Шанування ікон віруючими розумілося інколи занадто буквально: шанували не стільки Лице, скільки сам предмет. Це ставало схожим на манію. Все це створювало велику спокусу для багатьох віруючих, які не були твердими в православ’ї, штовхаючи їх до повної відмови від іконошанування під тиском аргументів іконоборців. Паралельно до цього були підстави для спокуси в самих зображеннях персоналій святих. Так наприклад, вже блаж. Августин в своєму творі „Про трійцю” дає зрозуміти, що в його часи деякі художники зображали Христа своєвільно, з власної фантазії. Такого роду зображення ставили під сумнів святість самої ікони, а, отже, і її необхідність в Церкві. Іконоборчий рух в самій Церкві мав сильну підтримку і поза нею.Після завоювання арабами Палестини, Сирії і Єгипту, Візантійська імперія опинилася в стані неперервного воєнного й ідеологічного протистояння ісламу. І християнство, й іслам прагнули здобути статус світової релігії, і, відповідно, візантійський імператор та арабський халіф боролися між собою. Але в психологічній війні, яка велася поряд з ідеологічною конфронтацією, іслам весь час підкреслював, що мусульманська релігія – релігія найновіша і, значить, найвища, і є найчистіше одкровення Бога Аврамового, постійно звинувачуючи християнство у багатобожжі та ідолопоклонстві – зокрема вказуючи, на християнське вчення про Трійцю та на вживання ікон. Таким чином в іконоборчеському русі спостерігається в певній мірі і ісламський вплив - частина „холодної” війни проти ісламу, аргументами запозиченими у цієї східної релігії.Територія Візантійської імперії до початку VIII ст. значно скоротилася: вона перестала бути єдиною, універсальною середземноморською державою, як це було за часів Юстиніана I (527-565). Цей період носить ім’я Льва Ісавра, так як він тісно пов’язаний і з цією особою, а головними - подіями, які беруть початок в царюванні цього імператора, - прогресивними реформами в законодавстві щодо війська і громадських взаємовідносин. Але не дивлячись на цей позитив, епітет „іконоборчий”, а значить - неправославний, негативний, присвоєний періоду правління династії ісаврійців через те, що розумове, моральне і політичне життя суспільства в цей час більше чи менше залежало від ставлення до ікон. Крім шанування ікон, іконоборство торкалося найбільш суттєвих питань християнського віровчення: втілення Бога – Слова, шанування Богородиці, поряд із ними піддалися сумніву обряди і форми богослужіння. Незалежно від цього іконоборчий період наніс великий удар монастирям і монастирському способу життя, збудивши сумнів у правильності і доцільності того явища, коли багато здорових і розумних людей, залишаючи свої громадські обов’язки, йдуть в монастир. Ще одним аспектом цієї проблеми було те, що на монастирі витрачалися великі кошти і їм належала мало не третина всієї державної землі; іконоборчий період є періодом реформ, глибоких змін у всіх проявах життя Візантійської імперії : релігійного, громадського і політичного. Отже - іконоборчий рух був розпочатий світською владою і підтриманий церковною партією; Знаменно, що боротьба за ікону відбувалася на рубежі двох періодів історії Церкви, з яких кожен формулював різні аспекти догмату Боговтілення. Між цими двома періодами догмат іконошанування є як би свого роду прикордонним каменем, зверненим в обидві сторони і поєднує в собі вчення, формульоване в ці два періоди. Вся епоха Вселенських Соборів є, головним чином, періодом христологическим, тобто присвяченим виявлення православного вчення про Особистість Ісуса Христа, Бога і Людини. У продовження цього періоду, як складова частина христологічного навчання в його цілому, ікона свідчить насамперед про сам факт Боговтілення. Своє вчення про нього Церква стверджує і словом, і чином. Перемога над іконоборчої єрессю, проголошена на Соборі 843 року як Торжество Православ'я, не означає, що іконоборство було викоренене; воно ще продовжувало грати активну роль. «Переконані іконоборці, які продовжували із завзятістю дотримуватися своїх поглядів після смерті останнього імператора іконоборця (Феофіла), були ще численні, мабуть, протягом півстоліття, що послідував за офіційним відновленням релігійних зображень». Положення Константинопольської Церкви було найважчим у цей період не тільки через силу іконоборців, але через незгод по відношенню до них в середовищі самих православних. Патріарх уникав ставити їх на керівні місця, щоб не дратувати іконоборців, не посилювати розбрату і не робити з єретиків сповідниківБоротьба з иконоборческой єрессю і перемога над нею мали капітальне значення для церковного мистецтва. За словами О. Демус, «саме цей конфлікт сприяв звільненню живопису від усіх побічних і другорядних елементів і звів її до вираження тільки того, що мало основну цінність»
Тріумф іконошанування: VІІ Вселенський собор.
Другий Нікейський собор або Сьомий Вселенський Собор був скликаний в 787 році, в мі
сті Нікеї, при імператриці Ірині (вдові імператора Льва Хозари), і складався з 367 єпископів, які представляли в основному східну частину церкви, і легатів папи римського. Собор був скликаний проти іконоборства, що виник за 60 років до Собору, при візантійському імператорі Львові Ісавр, який, бажаючи усунути перешкоди до мирного сусідства з мусульманами, вважав необхідним скасувати шанування ікон. Ця течія продовжувало існувати і при сині його Костянтині Копрониме і внука Льва хозари. У Православній церкві пам'ять святих отців Сьомого Вселенського собору відбувається в неділю, що припадає на кінець 1-ої декади або початок 2-ої декади жовтня (за юліанським календарем).З метою підготовки до проведення Вселенського собору Іриною в 784 році було організовано обрання нового константинопольського патріарха замість померлого патріарха Павла. При обговоренні кандидатів у Мангаварскому палаці Константинополя після вітальної промови імператриці пролунали вигуки на підтримку Тарасія, який не був духовною особою, а обіймав посаду асікріта (імператорського секретаря). Ірина хотіла бачити патріархом Тарасія («ми його ж призначаємо, але він не слухається»), а він, у свою чергу, підтримав ідею проведення Вселенського собору. Присутня в палаці опозиція стверджувала, що скликання Собору недоцільний, тому що на Соборі 754 року вже було прийнято рішення, що засудила іконошанування, але голос іконоборців був заглушений волею більшості. Тарасія швидко звели у всі ступені священства, і 25 грудня 784 року у свято Різдва Христового він був поставлений константинопольським патріархом, яким залишався протягом наступних 22 років. Після цього обраний патріарх за традицією розіслав всім предстоятелям церков виклад свого віросповідання. Додатково були розіслані запрошення на Вселенський собор, написані від імені Ірини, її сина імператора Костянтина і самого Тарасія. Перша спроба відкрити Собор відбулася 7 серпня 786 року. Приїхавши до столиці єпископи-іконоборці ще до відкриття Собору почали вести переговори в гарнізоні, намагаючись заручитися підтримкою воїнів, тому коли почали зачитувати святі писання, в храм увірвалися озброєні воїни, прихильники іконоборців і Єпископам, що підтримували Ірину, нічого не залишалося, як розійтися. У травні 787 року Ірина знову розіслала запрошення з проханням прибути на Собор в Нікею. Склад делегацій практично не змінився. Від Риму були ті ж легати; трьох східних патріархів, не мали можливості приїхати через війни з арабами, представляли їх синкел Іоанн і Фома. Усього, за різними оцінками, на Соборі були присутні 350-368 ієрархів, але число ієрархів що підписали Діяння склало 308 осіб. Сьомий Вселенський Собор відкрився 24 вересня і тривав місяць. Наслідки: Собор не зміг зупинити рух іконоборців. Це було зроблено тільки на Константинопольському соборі 843 року при імператриці Феодорі. В ознаменування остаточної перемоги над іконоборцями і всіма єретиками було встановлено свято Торжества Православ'я, який належить святкувати в першу неділю Великого Посту і який святкується досі в Православній Церкві.Рішення Собору в основному відповідали побажанням папи Адріана. Втім, вимоги Римського престолу про повернення відторгнутих з-під його юрисдикції церковних областей в Італії та на Балканах були фактично проігноровані. З ряду причин Собор зустрів рішуче неприйняття з боку короля Карла Великого. В умовах загострення відносин з імп. Іриною могутній монарх вкрай болісно сприйняв церковне зближення Риму і Константинополя. За його наполяганням у 790 р. був складений документ, відомий під назвою «Libri Carolini» (Карлові книги), в ньому Собор оголошувався помісним Собором «греків», а його рішення - не мають сили; придворні богослови короля Карла відкинули обгрунтування поклоніння іконам, базується на ставленні образу і першообразу, і визнали за іконами лише практичне значення як прикраси церков і посібники для неписьменних. Собор догматично затвердив іконо шанування(виголосивши довгу серію анафенем; крім персональних анафем Константинопольським патріархам Анастасію, Костянтину і Микиті, єп. Ефеському Феодосію, Сісіньо Пастілле, Василю Трікаккаві, єп. Никомидійському Іоанну і … були ще анафеми тим, хто «не сповідує Христа Бога нашого опісуемим; не допускає зображення євангельських оповідань, не цілує ікон, зроблених в ім'я Господа і святих Його відкидає будь-яке писане і неписане Переказ церковне». Одним з головних критеріїв визнання мистецтва виступала його морально-релігійна спрямованість. «Якщо воно для благочестя, то воно повинно бути прийнято, якщо ж для чогось ганебного, то воно ненависне і має бути відкинуто», - записано в актах Собору. Захищаючи антропоморфні зображення, передусім Христа, що має в собі поряд з людською божественну (неізобразиму) природу, иконошанувальники відстоюють в першу чергу чисто міметичнє зображення, тобто мають лише зовнішню схожість з прототипом, а спільність лише «по імені», але «не по сутності »). В якості важливих аргументів на захист ікон на Соборі були висунуті ще дві важливі функції релігійних зображень - психологічна і догматична.На засіданнях Собору були зачитані свідчення багатьох батьків і вчителів церкви, в яких повідомлялося, що зображення мучеників і їхніх страждань, жертвопринесення Авраама, пристрастей і розп'яття Христа викликали у глядачів «сердечне сокрушення» · і сльози співчуття і розчулення [19]. А без сліз і «серцевого розтрощення», на глибоке переконання батьків церкви, немислима життя справжнього християнина.
Теорія образу Іоанна Дамаскіна та його послідовників.
Іоанн (Іоанн-Мансур), прозваний Дамаскіном - великий поет, найбільший богослов і борець за православ'я. Він народився в Дамаску, в багатій і знатній християнській родині, отримав різнобічну і глибоку освіту. Спочатку Іоанн служив при дворі Омейядов, потім пішов у монастир Св.Савви (біля Єрусалима), де і прожив до самої смерті. Переказ називає Іоанна автором чудових церковних пісень, в яких християнський світ досі черпає мудрість, силу і розраду. Вважається, що саме він становив великодній канон, могутній гімн "Воскресіння Христове бачивши", чудові надгробні молитви. Лаконічність і жвавість мови, зворушливий ліризм і глибина думки - все це робить Дамаскина найбільшим поетом Візантії і всього християнського світу. Не випадково його прозвали "златоструйним". Одним з перших він становив календар днів пам'яті християнських святих і подвижників. Він створив фундаментальну працю "Джерело знання", що складається з трьох частин: у першій, "Діалектиці", викладаються філософські ідеї Аристотеля, у другій, "Книзі про єресі", перераховуються і аналізуються вчення,що суперечать християнству, а в третій, "Точному викладі православної віри ", систематизується православне віровчення. Іоанн Дамаскін цікавий нам передусім як лютий противник "іконоборства" і творець теорії Священного образу, що поклав початок канонізації іконопису. Відповідно до його теорії: Зображати святих можливе, але в символічному і алегоричному вигляді. Можна і треба зображати те, що було насправді (сцени зі Священного писання, Житія Святих). Можна писати Христа в тому вигляді, в якому він перебував на землі, але не можна писати образ Бога-Отця. Зображення святих необхідні - вони прикрашають храми, заміняють книги неписьменним, постійно нагадують про подвиги в ім'я віри. Однак ікона - не картина, а священний образ, поклоняючись іконі, ми поклоняємося тому, що на ній зображено ("першообразу"), а не майстерності художника - ікони повинні бути анонімні. Ікони чудотворні, тому що несуть у собі частину сили того, хто на них зображений. Спираючись на попередню традицію, Іоанн дає своє визначення образа: «Отже, образ є подібність і парадигма, і зображення чого-небудь, що показує те, що на ньому зображено. Не в усьому ж абсолютно образ подібний первообразу, тобто зображуваному, але одне є образ, а інше - зображене, і відмінність їх абсолютно ясна, хоча і те і інше представляють одне й те саме » Так, зображення людини подібно до його тіла, але не має душевних сил, а син, будучи «природним» образом батька не є його копією, але чимось відрізняється від нього, бо він все-таки син, а не батько. Отже, сутнісною характеристикою образу є подібність прототипу по основних його параметрах при обов'язковій наявності деяких розбіжностей з ним, тобто образ близький до оригіналу, але не є його копією, його дублікатом. Для чого потрібен обра?, - «Всякий образ є виявлення і показання прихованого». Це важливий засіб пізнання людиною світу. Пізнавальні здібності людської душі істотно обмежені його матеріальної природою. Він не може мати чіткого уявлення ні про що невидимє, тобто віддаленє від нього часом чи простором.Отже, на основі багатої багатовікової традиції (християнської та неоплатонічної, перш за все) Дамаскін приходить до висновку про існування шести видів образів, які коротко можуть бути представлені в наступному вигляді: 1) природні; 2) божественний задум, 3) людина як образ Бога; 4) символічні, 5) знакові, 6) дидактичні (або міметичні).