Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Візанті́йська імпе́рія.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
25.02.2016
Размер:
516.1 Кб
Скачать

Государственное устройство

От Римской империи Византия унаследовала монархическую форму правления с императором во главе. С VII в. глава государства чаще именовался автократор (греч.Αὐτοκράτωρ — самодержец) или василевс (греч. Βασιλεὺς).

Византийская Империя состояла из двух префектур — Восток и Иллирик, во главе каждой из которых стояли префекты: префект претории Востока (лат. Praefectus praetorio Orientis) и префект претории Иллирика (лат. Praefectus praetorio Illyrici). В отдельную единицу был выделен Константинополь во главе с префектом города Константинополя (лат. Praefectus urbis Constantinopolitanae).

Длительное время сохранялась прежняя система государственного и финансового управления. Но с конца VI века начинаются существенные изменения. Реформы связаны в основном с обороной (административное деление на фемы вместо экзархатов) и преимущественно греческой культурой страны (введение должностей логофета, стратега, друнгария и т. д.). С X века широко распространяются феодальные принципы управления, этот процесс привёл к утверждению на троне представителей феодальной аристократии. До самого конца империи не прекращаются многочисленные мятежи и борьба за императорский трон.

Двумя высшими военными должностными лицами были магистр пехоты (лат. magister paeditum) и магистр конницы (лат. magister equitum), позже эти должности были объединены (Magister militum); в столице были два магистра пехоты и конницы (Стратиг Опсикия) (лат. Magistri equitum et pаeditum in praesenti). Кроме того существовали магистр пехоты и конницы Востока (Стратиг Анатолика), магистр пехоты и конницы Иллирика, магистр пехоты и конницы Фракии (Стратиг Фракисии).

Византийские императоры

После падения Западной Римской империи (476), Восточная Римская империя продолжала существовать ещё почти тысячу лет; в историографии она с этого времени обычно называется Византией.

Для правящего класса Византии характерна мобильность[9]. Во все времена человек из низов мог пробиться к власти. В некоторых случаях ему было даже легче: например, была возможность сделать карьеру в армии и заслужить воинскую славу. Так, например, императорМихаил II Травл был необразованным наемником, был приговорен к смерти императором Львом V Армянином за мятеж, и его казнь была отложена лишь из-за празднования Нового года (802); Василий I был крестьянином, а затем объездчиком лошадей на службе у знатного вельможи. Роман I Лакапин был также выходцем из крестьян, Михаил IV, до того как стать императором, был менялой, как и один из его братьев[9].

  1. Становлення візантійської монастирської традиції.

Першопочатки чернецтва варто шукати у стародавньому Єгипті. Першими серед ченців вважаються Павло Фівейський та Антоній великий, обидва копти за походженням. Навколо Антонія виникає група прихильників, які потім поширюються по всій території Єгипту, а також в Синаї і Палестині. Надалі Пахомій впорядковує монашеський рух і розробляє перший статут та благословляє перший жіночий монастир, що був заснований його сестрою Марією.

Протягом 4 ст. ставлення феномену монашества було неоднозначним, Ієрархи дивилися на нього з підозрою, але загальне зростання аскетичних цінностей серед християн Сходу забезпечувало відлюдництву масову підтримку. До кінця 4 ст. Воно визнається в Каппадокії та Приєвфратській Сирії і поширюється серед християн Персидського царства.

До Початку 5 ст. авторитет монашества набуває в імперії загального визнання. Влада вжде не лише лояльно ставиться до нього, а й виявляє своє позитивне ставлення, адже монашество на цей момент має значний вплив на свідомість людей.

Починають формуватися перші монастирі в околицях Константиноволя та на узбережжі Мармурового та Егейського морів. Заможні люди починають родити на їхню користь землю та майно, а держава надає різноманітні пільги. Монастирі стають дедалі багатшими і популярнішими закладами. Містичні настрої широко поширені серед пригноблених, сприяли тому, що чимало селян йшли в монастирі як до притулку від жорстокої дійсності. До аскези вдається велика кількість різноманітного люду. Монашество набуває неабияку політичну силу, яка здатна впливати на різні сфери життя, політичного і світського.

Монастир був соціальною групою особливого роду. Його функціонування визначалося не лише соціальними та економічними стимулами, а й релігійними потребами. Це була соціальна група, що заперечувала усі земні соціальні зв’язки.

  1. Ранньовізантійський язичницький неоплатонізм: провідні персоналії.    

Християнський неоплатонізм був світоглядним, філософським та теологічним напрямком, панівним у Візантії. Візантійські мислителі завжди визначалися у своїй прихильності до Платона чи Аристотеля, але робили це в межах загальної неоплатонічної установки власного філософсько-теологічного світогляду

Без розуміння типологічних відмінностей неоплатонізму Ареопагітик, Максима Сповідника, Іоанна Дамаскіна, Григорія Палами неможливо адекватно зрозуміти візантійський неоплатонізм як ціле.    Візантійський неоплатонізм існував з шостого по п’ятнадцяте століття і пройшов три етапи у власному розвитку, основне питання онтології візантійського неоплатонізму: як співвідносяться Причина всього (Бог) та Буття (Існування)? Три типи візантійського неоплатонізму різнять в першу чергу саме різними відповідями на це питання.  1. Філософія Божественного Ніщо Псевдо-Діонісія. для якого характерним є радикальний апофатизм у відношенні до Першопочатку. Дамаскій критикує попередніх неоплатоніків за те, що вони не дотримувалися принципів повного апофатизму і називали Першопочаток «Єдиним». Згідно із Дамаскієм називати Першопочаток можна лише «Невимовним», а краще взагалі мовчати щодо нього. Першопочаток можна описати як Ніщо, яке не співвіднесене із світом (тоді як ніщо, співвіднесене із світом — це матерія).     Згідно із Псевдо-Діонісієм Бог сам по собі є саме таким «Невимовним» і може бути описаний саме як «Ніщо». Буквально Бог є Діячем, Причиною діяльності, яка створює світ. Але сам Він зовсім не пізнається. Діонісій заперечує, що Бог сам по собі є Однією Сутністю та Трьома Іпостасями, і виступає проти християнської догматики із позицій містичного агностицизму. Останній на його думку міг би стати основою для широкого екуменізму. Основним завданням філософської теології Діонісій вважає деконструкцію всіх філософських, теологічних, релігійних понять та уявлень про Бога.   2. Філософія Буття св. Максима Сповідника. Згідно із Максимом Бог — це просте Буття. Ця система як могла б бути охарактеризована як візантійський «прототомізм». Максим погоджується із Псевдо-Діонісієм в тому, що Бог є непізнаваним, але висуває для цього інше обґрунтування. Якщо у Діонісія Бог є непізнаваним через власну абсолютну трансцендентність, то згідно із Максимом Бог є непізнаваним через власну нескінченність та відносну трансцендентність. Оскільки Бог є Буттям, то сам Він є Єдиним, Основою, Причиною, Розумом, Словом і Життям.  3. Візантійський есенціалізм. Третій тип візантійського неоплатонізму виник в кінці сьомого — на початку восьмого століття. Засновниками третього типу візантійського неоплатонізму стали Анастасій Синаїт та Іоанн Дамаскін. Згідно із ними Бог — це безпричинна творча Сутність, що є вищою за все створене. Все створене є – це частини нижчої сутності, створеної сутності, яка ділиться на роди, види, індивіди. Бог має власні суттєві властивості саме як Сутність. Цей тип візантійського неоплатонізму нами названий візантійським есенціалізмом

Згідно з Паламою —Бог сам по собі є Сутністю, яка описується за взірцем Плотінового Єдиного. Ця Сутність-Єдине має «зовнішню» щодо себе Діяльність. Відносини між Сутністю та Діяльністю у Палами списані із відносин між Єдиним і Розумом-Сущим Плотіна. Палама відкидає плотінівську Душу. Відносини між світом та Діяльністю Бога у Палами подібні до відносин між світом і Розумом Плотіна.  Висновки. Візантійський неоплатонізм – філософська течія, що пройшла складну еволюцію. Як правило, її представники наголошували на непізнаванності Бога, але по різному обґрунтовували це положення. Для Діонісія Бог непізнаванний через власну надбуттєвість, для Максима – це через нескінченність Себе як Буття, для есенціалістів – через трансцендентність Божественної Сутності. Ця теза про непізнаваність Бога при всьому різноманітті способів її обґрунтування є основою для типологічної відмінності візантійського неоплатонізму від християнського неоплатонізму Августина.

  1. Східнохристиянська патристика: Капподокійський гурток.

 Три великі, дуже близькі між собою каппадокійці: Василій Великий, Григорій з Назіянза і Григорій з Нісси.

У своїх богословських творах і в проповідях він обстоював божественність Святого Духа. Святого Василія Великого називають батьком монашого життя на Сході. У грецькому й коптському списках збереглася Літургія Василія Великого: вважають, що її чин упорядкував каппадокійський святитель. Є припущення, що Василій скоротив Літургію Апостола Якова, надавши текстові чіткішого викладу.

Григорій з Назіянзу залишив 45 бесід. За змістом вони поділяються на догматично-полемічні (проти аріан), літургійні, панегіричні, похоронні, принагідні. Дві бесіди спрямовані проти імператора Юліана Відступника, одна - екзегетична, одна - етична. Григорій належить до перших грецьких християнських поетів. Він написав, крім віршів, також розлогу автобіографічну поему. Поміж творів Григорія є листи, 224 з яких збереглися. З формального боку, його листи, навіть написані до найближчих осіб, довершені як щодо мови, так і щодо композиції.

Григорій Нісський - глибокий мислитель, теоретик. З усіх кападокійців він найбільш освічений і вишколений у поганській філософії. Григорій не вдовольнявся самим захистом певних істин віри, а брався за розгляд відкритих питань і мріяв укласти в одну систему всю християнську науку. Філософські погляди цього богослова сформувалися головно під впливом Платона і неоплатонізму.

Суть каппадокійської школи богослів’я полягає у тому, що Біблія – глибоко символічна книга, і за кожною буквою, за кожним значком Писання лежить глибокий духовно-символічний зміст. Богослов повинен знайти його, не зупинятись на букві, не зациклюватись на буквально-історичній підоснові, але, за словом святого Григорія Богослова, “крізь букву проникати у внутрішнє”

  1. Формування християнської догматики: Нікео-Константинопольський символ віри.

Православная церковь опиралась на иные догматы. В православной доктрине иначе трактовался принцип омоусиа, равносущности трех ипостасей Бога. Бог-Отец считался породившим Бога-Сына, старшим и высшим по отношению к нему. Идея первенства Бога-Отца упрочилась в IX в. в ходе споров об исхождении Святого Духа. Было признано, что Святой Дух исходит только от Бога-Отца. Этот догматический монизм не в последнюю очередь повлиял на политический монархизм. Подобно тому как в небесном мире всем правит один Бог-Отец, так и в земном мире должно править одно лицо – император. Поэтому в иконографии Бог-Отец изображался с атрибутами монарха. Православие не признавало чистилища, военно-монашеских орденов. Оно было более терпимо к другим монотеистическим религиям, не подвергая их представителей гонениям и уничтожению.

 Ніке́йський си́мвол ві́ри (лат. Symbolum Nicaeum) — прийнятий на Першому Нікейському соборі (325 рік) Символ віри - формула віросповідання, в якому оголошувалася божественність Бога-Сина, названого "єдиносущим (ομοούσιοςconsubstantialis) Отцю», а після короткого третього компонента формули («віруємо в Духа Святого») містилася анафема аріанству. Після піввікової боротьби з аріанством Нікейський символ був прийнятий більшою частиною Церкви й у місцеві формули хрещення були включені його основні визначення.

Під Нікейським символом мається на увазі також Нікео-Константинопольский символ віри, доповнений на Першому Константинопольському соборі (381) і уведений у літургію в Антіохїї біля 480року, де опущені анафема й розширена третя частина, у якій проголошується божественність Святого Духа і його рівність Богові-Отцеві й Богові-Синові. Спочатку це був акт монофізитів, що підтвердили тим самим свою вірність Нікейскому символу без додавань, але ця практика виявилася прийнятною й для ортодоксальних послідовників Халкідонського собору 451 року й незабаром стала загальновживаною на Сході. На Заході цей символ був уперше уведений у літургію в Толедо в 589 році. Щоб підкреслити рівність Отця і Сина, до слів про сходження Святого Духа на заході було доданоfilioque (східні, православні церкви цю зміну не прийняли). У цій формі Нікейський символ увійшов у латинську месу (в VIII столітті в Франції, а в XI - і в Римі).

  1. Богословське вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта.

1. Філософія Божественного Ніщо Псевдо-Діонісія. Псевдо-Діонісій був учнем останнього схоларха Афінської Академії Дамаскія, для якого характерним є радикальний апофатизм у відношенні до Першопочатку. Дамаскій критикує попередніх неоплатоніків за те, що вони не дотримувалися принципів повного апофатизму і називали Першопочаток «Єдиним». Згідно із Дамаскієм називати Першопочаток можна лише «Невимовним», а краще взагалі мовчати щодо нього. Першопочаток можна описати як Ніщо, яке не співвіднесене із світом (тоді як ніщо, співвіднесене із світом — це матерія).     Згідно із Псевдо-Діонісієм Бог сам по собі є саме таким «Невимовним» і може бути описаний саме як «Ніщо». Буквально Бог є Діячем, Причиною діяльності, яка створює світ. Але сам Він зовсім не пізнається. Буття — це перша властивість діяльності Бога-Діяча, але Він Сам «по той бік від буття». Бог-Діяч Псевдо-Діонісія не є навіть безпосередньою причиною буття. Бог-Діяч Псевдо-Діонісія є безпосередньою причиною власної діяльності, якій властиве буття. Аналогічно саме діяльності приписуються благість, спричинення світу, промисел, мислення, єдність, життєвість, вічність, часовість, тощо. Бог-Діяч всіх цих властивостей не має, оскільки Він — лише Суб’єкт, який не має ані власних властивостей, ані сутності, ані суттєвих властивостей. Діонісій заперечує, що Бог сам по собі є Однією Сутністю та Трьома Іпостасями, і виступає проти християнської догматики із позицій містичного агностицизму. Останній на його думку міг би стати основою для широкого екуменізму. Основним завданням філософської теології Діонісій вважає деконструкцію всіх філософських, теологічних, релігійних понять та уявлень про Бога. 

  1. Провідні єретичні рухи: аріанство та монофізитство.

Ариа́нство — одно из учений в христианстве в IV—VI веков н.э., утверждавшее сотворённую природу Бога-Сына. Получило название по имени его основателя —александрийского священника Ария (др.-греч. Ἄρειος, ум. в 336).

Аріанство відродилося у XVI столітті. Прихильники аріанства виступали проти семи таїнств, релігійних свят, поклоніння іконам, мощам, дотримання постів.

Повернувшись до питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Арій з Александрії (256 чи 280-336) висловив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним. Отже, він не єдиносущний Богу-Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві "і". Але і в цю різницю було закладено дуже велике смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дияконів були його першими послідовниками. Не можна не помітити, що аріанство намагалося вирішити нерозв'язне - суперечливість поєднання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Імператор Константин (306-337), який на той час уже достатньо визначився відносно християнства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли політичні мотиви, що заперечували централізаторську політику імперської влади. Аріанство, проти якого виступив Константин, стало масовим рухом. Константанові для його подолання довелось створити і скликали вищий орган церковної влади -собор, який отримав назву Вселенського. Аріанство було засуджене собором, але не так послідовно і рішуче, як були засуджене інші єресі іншими соборами. Було прийняте рішення про рівність сутностей двох перших осіб Трійці, що стало великою поступкою аріанству. Почались утиски аріанців і церквою, і державою.

Монофизи́тство (Евтихианство), (от др.-греч. μόνος — «один, единственный» + φύσις — «природа, естество») — христологическая доктрина в христианстве, возникшая в V веке и постулирующая наличие только одной Божественной природы (естества) в Иисусе Христе и отвергающая Его совершенное человечество. То есть, вопреки православному учению, монофизитство исповедует, что Христос - Бог, но не человек (Его человеческий вид якобы только призрачный, обманчивый). Однако сам термин «монофизитство» встречается в литературе лишь с конца VII века.

Монофизитство возникло как учение крайнего радикального крыла последователей святого Кирилла Александрийского, на Третьем Вселенском Соборе, осудившего несторианство — диофизитскую ересь, согласно которой, во Христе признавались две самостоятельные Ипостаси Бога и Человека. Борясь против двусубъектной христологии Нестория, свт. Кирилл настаивал на христологической формуле, которую он ошибочно приписывал свт. Афанасию Великому —«μία φύσις τοῦ θεοῦ λόγου σεσαρκωμένη». Монофизиты же исказили учение святого Кирилла и считали, что одна природа указывает только на Его Божество.

Основателем монофизитства признается архимандрит Евтихий (около 378—454) — игумен одного из константинопольских монастырей, отчего монофизитство называется также и Евтихианством. Исследованию учения Евтихия был посвящен Константинопольский собор 448 года, где он изложил суть своей веры: «Я исповедую, что Господь наш состоял из двух природ до соединения, а после соединения исповедую одну природу». Смысл такого исповедания Евтихия состоял в том, что Христос, будучи единосущным Отцу по Божеству, не признавался единосущным по человечеству людям. Евтихию приписывается мысль, что человеческая природа Христа, воспринятая Им от Матери, растворилась в природе Божества как капля меда в океане и потеряла свое бытие.

  1. Нова концепція історії Євсевія Памфіла та хронікальний жанр.

ЕВСЕВИЙ КЕСАРИЙСКИЙ, ПАМФИЛ, еп. (ок. 265 — ок. 340), греч. писатель, первый историк Церкви, сочинения к-рого сохранились до нашего времени. Е. справедливо называют «отцом церковной историографии», поскольку в отличие от своих предшественников (*Егезиппа, *Юлия Африкана и др.) он пытался придать своему труду характер полноты и систематичности.

Огромную ценность представляет труд Евсевия Памфила "Церковная история" ввиду того, что в нем он привел выдержки из многих утраченных текстов. Только из сочинений Евсевия Памфила мы знаем о книгах Папия Иерапольского, Егезиппа и других раннехристианских писателей, проливающих свет на происхождение Евангелий. Сообщает он и о многих преданиях, касающихся апостольского времени и общин 1-2 вв. (об апп. Иоанне, Фаддее, Иакове и др.).

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.