2. Матеріалізм – визначальний методологічний принцип аналізу суспільства. Спосіб виробництва як матеріальна основа цілісності суспільства
У цьому відношенні значно легше з детермінацією формаційного підходу, розробленого К. Марксом і Ф. Енгельсом. Якщо розглядати суспільство з таких позицій, то ми виявляємо його складну внутрішню структуру, представлену передусім взаємозв’язком його сфер.
Категорія “сфери суспільного життя” фіксує ту або іншу область суспільного життя як деяку якісну цілісність, кожна з яких має специфічні закони функціонування, розвитку основних областей, підсистем суспільного життя.
Основними сферами суспільного життя є:
матеріальна- виробнича;
соціальна;
політична;
духовна.
Кожній з сфер відповідає певний рівень і тип суспільних відносин, які також утворюють систему економічних, соціальних, політичних і духовних відносин (матеріальних і ідеологічних).
Разом з тим, яка з перерахованих сфер суспільного життя і відповідний їй тип суспільних відносин виступає в якості детермінанти суспільного розвитку? Де та основа, яка дозволяє розглядати розвиток суспільства як природно-історичний процес?
Якщо розглядати суспільство як цілісну систему, то ми виявляємо його внутрішню структуру, представлену передусім взаємозв’язком різних його сфер: економічної, соціальної, духовної, політичної. Яка з названих сфер є такою, що вирішує і в якій формі визначає інші? Ключем до відповіді на це питання, методологічним принципом пізнання процесів, що відбуваються в суспільстві, стало матеріалістичне розв’язання основного питання філософії стосовно до суспільства – про співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості.
У всій домарксистській філософії і суспільно-політичній думці сфера матеріального виробництва розглядалася лише в зв’язку з необхідністю природного існування людини, відтворюванням матеріальних умов його життя, але не зв’язку з розвитком його суспільної суті. Остання зводилася або до духовної суті, до “…абстракту, властивого окремому індивіду”, або до природної основи, відповідно і питання про розвиток суті людини або не ставилося взагалі, або отримувло ідеалістичну інтерпретацію, як це мало місце в гегелівському вченні про саморозвиток абсолютного духу. Зі слів Ф. Енгельса, матеріальне виробництво і економічні відносини розглядалися у відмічений період лише між іншим, як другорядні елементи “історії культури”. Остання до того ж зводилася, як правило, до історії духовної культури, а також держави, політичних, юридичних переконань і т.д. Навіть в тому випадку, коли висловлювалися окремі геніальні здогадки про роль економічних інтересів і класову боротьбу в суспільстві (Гізо, Мін’є, Тьеррі, Кондерсе і ін.) або про матеріальне виробництво як форму опредмечування духовних потенцій людини і таку сферу діяльності, в якій людина в кінцевому результаті має на меті самого себе (Гегель), – все одно ця сфера і спосіб життя людини не розглядалися як форма соціального розвитку людини, основа формування його суспільної суті, а разом з тим духовних представлень, ідеологічної надбудови, форм суспільної свідомості.
Однак визнання первинності суспільного буття ще не відповідало на питання, де ж та основа, визначальний чинник, який додає безперервність, цілісність і зв’язок людській історії.
Маркс побачив цю основу в матеріальному виробництві, бо для існування людини необхідні як мінімум їжа, одяг, дах, а щоб все це мати людині, треба все це зробити1.
Маркс уперше побачив подвійний характер матеріального виробництва. Він звернув особливу увагу на той факт, що раніше, ніж, що-небудь зробити, люди вступають в об’єктивні, від їх волі незалежні суспільні і передусім виробничі відносини. Це логічно виходило з аналізу процесу праці, що набуває неминуче суспільного характеру і свідомості людини. Таким чином, подвійний характер матеріального виробництва полягає в тому, що воно є одночасно і виробництвом необхідного прожитку і творенням (відтворюванням) суспільних відносин виробництва, що складають основу всіх інших суспільних відносин, в т.ч. ідеологічним (правових, політичних).
Чому ж ці виробничі відносини відтворюються в процесі матеріального виробництва? Так тому, що кожний акт виробництва передбачає (через проміжні етапи розподілу і обміну) подальше споживання матеріальних благ і, отже, з необхідністю примушує людей знову вступати один з одним у відносини для нового акту виробництва на тих же початкових умовах (і так до нескінченності). При цьому кожна певна людина сприймає ці умови об’єктивно, бо вони вже склалися до її вступу у виробничий процес і, отже, від неї ніяк не залежать.
Щоб підкреслити соціальну суть матеріального виробництва, його стосовність до аналізу всього суспільства, К. Маркс вводить в науковий обіг більш загальне поняття – суспільне виробництво. Цим поняттям фіксується той факт, що люди виробляють не тільки речі, матеріальні блага і цінності. Беручи участь в суспільному виробництві, вони виробляють і відтворюють свою соціальність: суспільні відносини, групи і інститути, а зрештою суспільство і самих себе, свою власну суспільну суть.
Суспільне виробництво, отже, є виробництво самого суспільного життя, суспільне виробництво самого життя індивідів в єдності його матеріальної, духовної і соціальної сторін. Виробництво цього життя виступає як відтворювання не тільки його зовнішніх умов і передумов, але і способів діяльності, форм спілкування і свідомості індивідів, їх способу життя і відповідних йому здібностей і потреб. Те, що являють собою індивіди, – писали К. Маркс і Ф. Енгельс, – “співпадає … з їх виробництвом, – співпадає як з тим, що вони виробляють, так і з тим, як вони виробляють”1 (виділено нами).
Суспільне виробництво має три “лики”: технологічний, яким воно (виробництво) виступає в своїй безпосередності, незалежно від того, що виробляються – речі, ідеї, послуги; соціальний, в тому числі соціально-економічний (відтворювання історично певних виробничих відносин), і соціокультурний, що виражає міру розвитку самої соціальності, і, нарешті, особистнісний. З точки зору останнього суспільне виробництво представляє собою соціальний спосіб самоздійснення дійсності людини, розвитку її не тільки родової, суспільної суті, але і індивідуальної своєрідності.
Особистнісний аспект суспільного виробництва дозволяє зрозуміти всю історію людей як суспільну історію їх індивідуального розвитку, як об’єктивно зумовлений процес соціальної творчості особистостей, а, отже, як історичний процес сходження людини до самої себе як істоти людської, що звільняється через боротьбу з природою і самим собою від всього надлюдського в собі і тим самим себе творить у всьому багатстві своїх людських виявів.
Як випливає з сказаного, матеріальне виробництва складає певну сторону або різновид суспільного виробництва, безпосередньо пов’язану із задоволенням первинних, матеріальних потреб суспільної людини, з задоволенням потреби в збереженні і розвитку самої соціальності, основу якої складають виробничі відносини, а також потреби самоздійснення індивіда.
Іншими формами суспільного виробництва виступають духовне і власне соціальне виробництво. Духовне виробництво називається так не просто тому, що його результатом є ідеї, уявлення, ідеологічні ілюзії і т.д., а тому, що воно творить продукт, причому завжди в тій або іншій матеріальній оболонці (мова, науковий або художній текст, живопис, архітектура) і що задовольняє певну духовну потребу. І матеріальне, і духовне виробництва суть два різних способи, якими виражається і розвивається суспільний характер виробництва як виробництва суспільних індивідів. Соціальне виробництво є процес свідомого, планомірного перетворення суспільних і передусім виробничих відносин і відповідних ним інститутів – державних, економічних, політичних, правових і т.д.
Особливі різновиди виробництва складають сфери обслуговування, виховання, охорони здоров’я, транспорту, зв’язку, житлового будівництва і інш., тобто те, що економісти відносять звичайно до невиробничої сфери і що, мабуть, більше усього постраждало від “технократичних перекосів” в житті нашого суспільства.
Всі види суспільного виробництва взаємопов’язані, тобто взаємодіють один з одним, взаємопроникають, передбачають і підкоряються загальним законам їх зв’язку і розвитку. Найважливішим серед них є закон зростання потреб, який виявляє себе в формі суперечності між новою потребою і колишнім способом її задоволення. У цьому значенні ті або інші галузі суспільного виробництва суть різні способи задоволення відповідних суспільних потреб. Разом з тим суспільне виробництва вважає і розвиває їх, доставляючи необхідний матеріал і засоби. Таким чином, без потреби немає виробництва, інакше воно було б некорисним. І навпаки, без виробництва немає потреби, хоч би це виробництво знаходилося лише в можливості або на стадії становлення.
Обгрунтування основоположної ролі матеріального виробництва в суспільному житті через аналіз його соціальної суті, а також місця і ролі в системі суспільного виробництва було б неповним без дослідження структури і механізму розвитку самої цієї основи. У методологічному відношенні освітлення даного питання передбачає перехід від загального до конкретно-історичного рівня аналізу.
У процесі матеріального виробництва треба розрізняти; що виробляється і як виробляється. Якщо перше обумовлює різноманіття його змісту (сфери, види, галузі), то друге виражає зрештою спосіб, які люди в кожну конкретно-історичну епоху виробляють матеріальні блага. Саме для відповіді на дане питання К. Маркс вводить нову категорію-спосіб виробництва матеріальних благ, а також досліджує діалектику основних структурних елементів останнього: продуктивних сил (ПС) і виробничих відносин (ВВ).
У самому загальному вигляді спосіб виробництва (СП) характеризує внутрішню, стійку, загальну і необхідну форму зв’язку його суспільного суб’єкта з природою як об’єктом. Але поки це визначення нам ще мало що дає, тому обмежимося констатацією, що спосіб виробництва – це єдність двох його взаємопов’язаних продуктивних сил і виробничих відносин. Розкриємо зміст кожної з них:
1. Продуктивні сили (ПС) – це єдність, що вібрали людський труд і створених суспільством засобів виробництва і людей, що приводять їх в рушення і здійснюючі виробництво матеріальні блага. Отже, структура ПС:
ПС
(продуктивні сили)
ЗВ
(засоби виробництва)
РС
(робоча сила)
Потрібно відразу зазначити, що головна сторона ПС – це людина. Вона і створює засоби виробництва і застосовує їх. Цим зумовлене постійне зростання ролі суб’єктивного фактора (людини). Тут треба трактувати РС расширено, включаючи туди як безпосередньо робітників, так і людей розумової праці, технічну і наукову інтелігенцію.
Засоби виробництва являють собою єдність предметів праці і засобів праці, знарядь праці, опосередковані процесом виробництва.
Предмети праці – це все те, що береться людиною і зазнає обробки (вода, цілинна земля, поклади корисних копалин і т.д.).
Засоби праці – це сукупність знарядь праці (машини, станки, обладнання) і умов виробництва (земля, будови, дороги, зв’язок і інфраструктура).
Знаряддя праці – це все те, стоїть між людиною і предметом праці в процесі виробництва (це головний активний елемент засобів виробництва).
Умови виробництва – це природні чинники, природні якості самих людей (чисельність, щільність, вікова структура).
Особливість сучасного етапу полягає в тому, що наука і управлінська діяльність на базі досягнень наук перетворюються в безпосередню продуктивну силу. Це виявляється тому, що:
а) наука прогнозує перспективи виробництва;
б) наука створює довершену техніку і технологію;
в) наука підвищує рівень підготовки кадрів;
г) наука безпосередньо займається виробництвом.
Важливо підкреслити, що всі елементи продуктивних сил (ПС) знаходять свій вміст тільки в процесі виробництва.
По характеру продуктивні сили можуть бути індивідуальними (наприклад швейна машинка індивідуала-кравця) і колективними (в переважній більшості сучасні продуктивні сили). Щоб виробляти, люди вступають в певні зв’язки і відносини. Ці відносини в процесі виробництва складають виробничі відносини – другу сторону способу виробництва.
Виробничі відносини (ВВ) (друга сторона способу виробництва) – це система відносин між людьми, що складаються в процесі виробництва матеріальних благ. “…Загальний результат, до якого я прийшов… може бути стисло сформульований таким чином. У суспільному виробництва свого життя люди вступають у визначені, необхідні, від їх волі незалежні відносини – виробничі відносини, які відповідають певному рівню розвитку їх матеріальних продуктивних сил…”1.
Їх характерна особливість, що вони матеріальні, тобто носять об’єктивний характер, не залежать від волі і свідомості людей. Це відносини, виникаючі між людьми з приводу речей, але речей не в звичайному розумінні цього слова (“Я взяв поносити твою джинсову куртку і між нами виникли певні відносини залежності, вдячності, неприязні”). Під речами мається на увазі передусім засоби виробництва. Адже знаряддя праці, предмети праці, засоби праці комусь належать і в залежності від початкового їх розподілу складаються різні відносини. Даний вигляд відносин характеризується терміном “відношення власності” і виступає як визначальна сторона виробничих відносин.
Таким чином, як вже відмічалося вище, виробничі відносини (ВВ) відтворюються в процесі матеріального виробництва (В), і через проміжні (але важливі) етапи розподілу (Р) і обміну (О) завершуються споживанням (Сп.) матеріальних благ як єдиний акт. Однак з необхідністю кожний акт виробництва примушує людей знов і знов вступати один з одним у відносини для нового акту виробництва (і так до нескінченності).
Отже, структура ВВ:
В
(виробництво)
Р
(розподіл)
Сп.
(споживання)
О
(обмін)
Крім відношення власності, які передують будь-якому акту виробництва, визначені відносини виникають між людьми з приводу розподілу, обміну і споживання виробничого продукту. Неважко помітити, що, при всій їх важливості, вони носять підлеглий характер відносин власності, визначаються останніми і є важливими складовими виробничих відносин.
Слідує, однак, підкреслити, що в історії практично не зустрічаються “чисті” типи виробничих відносин Реальному суспільству завжди властива багатоукладність, тобто ситуація, коли співіснують різні типи виробничих відносин. Під укладом розуміється такий спосіб виробництва і такі відповідні йому способи життєдіяльності, які не розвинулися в повній мірі і являють собою або пережитки минулого, або зародок майбутнього.
Саме тут криється одна з найбільших теоретичних помилок радянської суспільствознавчої думки. Некритично сприйнявши вчення про багатоукладність радянської економіки, вчені прагнули і в теорії і на практиці добитися чистого типу виробничих відносин, а саме соціалістичних, що спиралися на неподільне панування суспільної (в формі державній) власності. Досвід же показав, що передчасна, і до того ж введена насильно (наприклад колективізація) одноукладність не виправдала себе ні в економічному, ні в соціальному, ні в політичному значенні. Тільки сьогодні стало ясно, що якраз діалектичний принцип взаємозалежності і взаємоз’вязаностi світу обумовлює поєднання різних типів виробничих відносин в самих різноманітних пропорціях. Розвиток сучасного капіталізму, де неухильно зростає частка суспільних форм власності, і наш шлях до новопризнання плюралізму форм власності (через акціонерну, колективну, спільну, сімейну і приватну) доводить правильність теоретичної формули “і те, і інше”.
У самому загальному вигляді спосіб матеріального виробництва характеризує внутрішню, стійку, загальну і необхідну форму зв’язку його суспільного суб’єкта (сукупність працівника і через нього – товариства загалом ) з природою як з об’єктом. Цей спосіб є суспільно-практичним в тому значенні, що виробляється і закріпляється масовим досвідом продуктивної діяльності. Внаслідок подвійного характеру матеріального виробництва і розподілу праці спосіб виробництва також володіє подвійним характером і включає в себе технологічний і соціально-економічний способи виробництва. Перший виражає спосіб освоєння, перетворення природи, другий – специфічно суспільний спосіб привласнення результатів цього освоєння.
Технологічний спосіб виробництва є процес суспільного виробництва, взятий в його безпосередності, абстракції від його історично певної соціальної форми. Він являє собою об’єктивно-предметну форму організації виробництва і включає в себе продуктивні сили і організаційно-технічні відносини між учасниками виробництва. Продуктивні сили складають основу технологічного способу виробництва і виражають активне, предметно-перетворююче відношення людини до природи. Це сам спосіб колективної продуктивної діяльності, взятий в єдності з всіма тими чинниками природного і соціального характеру, які безпосередньо або опосередковано впливають на ефективність виробництва і підвищення продуктивності праці.
У практиці, а часто і економічної теорії ці чинники називають продуктивними силами. У залежності від їх місця і ролі у виробничому процесі, в підвищенні продуктивності суспільної праці розрізняють безпосередні і опосередковані діючі продуктивні сили. Їх статус історично міняється. Так, в умовах НТР наука з чинника, діючого на виробництво головним чином опосередковано, перетворюється в безпосередню продуктивну силу.
Природні чинники включають в себе особливості і властивості зовнішньої природи як об’єкта (наявність і зміст корисних копалин, родючість грунтів, багатство природних засобів праці, географічні, кліматичні, космічні чинники і інш.), а також природні властивості і якості самих людей (вікові, статеві, психофізіологічні і ін.). Особливу групу природних чинників складають чисельність, щільність і темпи зростання населення. Особливість ця полягає в тому, що дані чинники не виступають як “чистий” дар природи, а опосередковуються соціально-історичними законами народонаселення.
У розвитку продуктивних сил виробництва загалом вирішальна роль належить суспільно виробленим чинникам (суспільним продуктивним силам на відміну від природних). У цьому значенні і потрібно розуміти відоме положення Маркса про те, що продуктивні сили суспільства є результат практичної енергії мас. Ці чинники можна поділити на загальні і спільні. До числа перших відносяться історичний рівень розвитку робочої сили, загальний рівень розвитку науки і міра її технологічного застосування, методи управління і ін., нарешті, відносини працівника до праці як найважливіший соціальний чинник, і в той же час як складова частина професійних якостей робочої сили. У сучасній соціально- економічній літературі цей аспект отримав відображення в понятті “людський чинник виробництва”. Необхідність активного включення даного поняття в науковий і практичний оборот зумовлена встановленням в умовах НТР найтіснішої залежності розвитку сучасних продуктивних сил і ефективного їх використання, характером відношення всіх учасників виробництва до праці (відповідальності, зацікавленості, дисципліни, професійної частини). По суті справи це вже не чисто професійні, а етичні і культурні характеристики робочої сили, що об’єктивно проривають вузький горизонт розуміння людини лише як робочої сили.