3. Взаємодія суспільства і природи

Розгляд процесу становлення людства показує, що людина є частина природа і одночасно – суспільна істота. У ньому діалектично поєднується природне і суспільне. Такий генетичний аспект діалектики природного і соціального. Тепер цю діалектику потрібно розглянути під точкою зору взаємодії як функціонуючі відносини між суспільством і природою. Осмислення цього відношення з самого початку набуває форму проблеми саме тому, що це відношення існує як жива суперечність: людина здійснює “обмін речовин” з природою, виходячи за межі чисто природного існування, вступаючи в таке відношення до природи, яке протистоїть її всій природі; її природний зв’язок з природою здійснюється лише як зв’язок, що суспільно усвідомлюється.

Наукове рішення проблеми виходить з взаємної обумовленості розвитку суспільства і природи. Доти, поки існують люди, історія природи і історія людей взаємно обумовлює один одного.

Вплив природи на суспільство

Його особливостями є стихійний характер, різноманітність по місцю проявления, відносна стійкість. Природа виступає як необхідна передумова функціонування і розвитку суспільства. Людство нерозривно пов’язане і залежать від матеріально-енергетичних процесів, що проходять в біосфері. Різноманітність продуктів природи складає основу розподілу праці. Природні умови вплинули на виникнення і діалектику розвитку суспільно-економічних формацій.

Природа впливає на формування і розвиток суспільної свідомості. Вона – невичерпне джерело наших знань. Свідомість людини проявляется і як усвідомлення природи. Ф. Энгельс вказував, що розум людини розвивався відповідно тому, як людина навчалася змінювати природу. У цей час проходить экологізація свідомості, тобто процес усвідомлення людиною свого місця в системі суспільства і природи, місця екологічних проблем в сукупності суспільних відносин.

Природні умови впливають на форми і темпи історичного процесу. Природні цикли (час року, діб) визначають ритм життєдіяльності людей. Засухи, повені, виверження вулканів, землетруси здатні знищити плоди праці людини і загальмувати розвиток суспільства. Від природних умов залежить і продуктивність праці.

Природні чинники виступають як певна частина причин функціонування і розвитку суспільства. Природа – природна комора предметів праці. Вона забезпечує суспільство матеріалом для створення знарядь праці. Людина в процесі праці користується механічними, фізичними, хімічними властивостями речей, щоб у відповідності зі своєю метою застосовувати їх як знаряддя впливу на інші речі.

По мірі розвитку суспільного виробництва змінюється роль і значення природних чинників в соціальному процессе. У зв’язку з цим виділяється два історичних етапи використання природи людиною. На першому, нижчому етапі головним для суспільства було привласнення готових продуктов природи, на другому – основу складають використання природних багатств, що є предметами праці (земля, корисні копалини, вода і т.п.).

Ідея про роль природних умов, що є визначними в житті суспільства, висувалася ще античними мислителями. Так, Платом намагався довести, що вирішальну роль в житті суспільства грає клімат. Як певний напрям географічний детермінізм сформувався в ХVIII в. Його основоположником був Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755). Він вважав, що клімат визначає закони, звичаї і усвідомлення людини. Оскільки ці погляди протистоять феодально-релігійної ідеології, що проповідує божественну визначеність суспільних явищ, остільки погляди Монтеск’є мали прогресивне значення. Зі середини XIХ в. географічний детермінізм набуває широкого поширення і грає вже реакційну роль, бо захищає і виправдовує колоніальні захоплення. У цей же час була створена доктрина “життєвого простору”, яка стверджувала, що нічийні землі належать тим, хто їх першим захопить. Причому нічийними признавалися всі завойовані території, населення яких взагалі не враховувалося.

Геополітика – концепція, реабілітуюча імперіалістичну експансію посиланнями на географію. Рудольф Челлен, що уперше вжив цей термін в 1916 p. наділяв державу “передусім інстинктом до самозбереження, тенденцією до зростання, прагненням до влади”. Теоретичну розробку концепція отримала у німецького професора географії Фрідріха Ратцеля (1844-1904). Ратцель виходив з того, що людська історія – це історія пристосування людей до навколишнього середовища. Він намагався обгрунтувати захоплення Німеччиною колоній як засіб природного біологічного розвитку, властивий ніби всім молодим і сильним організмам. Його ідеї були сприйняті і розвинені Карлом Хаусхофером – родоначальником нацистської геополітики. Вони використовувалися фашистами для обгрунтування експансії.

Природа, звичайно, надає вплив на суспільство, прискорюючи або сповільнюючи його розвиток. Але її вплив здійснюється в основному не прямо, а через матеріальне виробництво. Природа включається в історію саме тому, що в процесi виробництва людина перетворює нарівні з природою як саму себе, а зрештою і всю сукупність суспільних відносин.